Київський белетрист, з кінця 1890-х рр. і до революції регулярно публікував містичні та пригодницькі оповідання в газеті «Киевлянин». Захоплювався спіритизмом. Писав російською, але всі його твори тісно пов’язані з українськими легендами та повір’ями.
Оповідання подається в перекладі упорядника за газетою «Киевлянин», 1900 (№ 289, 290), 1908 (№ 356).
Діло це давнє і доволі голосне. Вперше я почув про нього в другій половині 60-х років у містечку Вовчанську на Харківщині. Містечко те було задрипане, забите і сполучалося лише з одним Харковом, а далі й дороги жодної не було, просто кінець світу, але в його повіті проживало чимало заможних дідичів.
Місце нашої історії село Липці Харківського повіту, що за 28 верст від Харкова дорогою до Білгорода. Не раз я чував від очевидців оповіді про надприродні події в Липцях, свідками яких була понад тисяча люду і якби не достовірні люди передавали, думав би, що байка. З віком деталі тих оповідок випарувалися з памяті, але так сталося, що зустрівся з полковником, з яким учився в школі.
Ото я його й запросив до себе на гостину саме на Різдво 1892 року. Побесідували ми з ним аж за північ, згадавши юнацькі роки. Розповідаючи деталі своїх перших кроків на офіцерській службі, він згадав, що стоянка його ескадрону була в Липцях.
– Там, де відбулася надприродна подія? – запитав я.
– Це ти про ту чортівню?
– Отже, й ти чув.
– Яке там чув! Я й очевидцем був, власними очима бачив і навіть був одним з учасників охоронної варти.
– Будь ласка, розкажи, бо я чував про це давно і вже мало що пригадую
Полковник за своїм звичаєм закурив папіросу, підкрутив свої ріденькі вусики і став оповідати:
– На околиці села стояв кам’яний, критий соломою, дім на 6–7 кімнат; винаймав його начальник майор Жандак. Був це чолов’яга дебелий, похилого віку, сивий, але ще доволі жвавий, енергійний. Він був одружений, визначався діловитістю, гостинністю і хоробрістю. Прожив він у тому будинку довго й мирно, без жодних пригод, але от у 1862 році в будинку стало відбуватися щось дивовижне. То невідомий стукіт лунає, то галас, а далі – і ще гірше: ото готується обід, а горщик з борщем вискочить із печі, гугупне на підлогу і – на друзки. Пательня з печенею вилізе, підніметься в повітря, помандрує уздовж стін і хрусь! Що за оказія! Підібрали черепки, витерли підлогу, поставили в піч другий горщик – знову те саме! Зостався майор із сім’єю без обіду, перекусили там чогось насухо і чекають, що ж то далі буде.
Завтра нічого, спокійно, а за кілька днів та сама історія. Покликав майор священика молебень відслужити, окропили дім, та й це не помогло. І стукіт, і галас, і в печі ніщо не всидить, вилізає. Геть біда. Так воно й тривало з перервами: то бешкетує нечистий, то затихне. Здавалося, що вже простіше – кинути зачарований дім і переселитися в другий, але майор був не з полохливих та з характером.
– Брешеш, – каже, – не ти мене, а я тебе вижену!
Частенько доводилося голодувати його сім’ї, а він водно не піддається. З весни 63-го стало ще гірше. Якось відчинилися двері в льосі і вилізла звідти діжка з огірками, крутнулась у повітрі, та як гримнеться – на друзки, а огірки розсипалися по всьому двору. Наступного дня вилізає діжка з капустою, а за нею і все решта, що в льосі було, нічого з запасів не залишилося.
А майор знай тільки твердить: «Брешеш, не здолаєш, з голоду здохну, а не піду, не піддамся такій-сякій капості».
Врешті справа дійшла і до поважніших збитків. Щойно поставлять самовар чи розгоряться в печі дрова, то вугіль так і летить на всі боки, вони ухиляються, гасять, але як тут ухилитися! Раз навіть таки пожежа спалахнула.
– І вогнем мене не виживеш, – приказував старий майор, – ти мені вогонь, а я тобі воду. Ще побачимо, чия взяла.
Та ба – боротьба виявилася не під силу. Вночі вибухнула друга пожежа, і бідний майор втратив усе своє майно та й сам ледве ногами накивав. А будинку нічого не зашкодило.
– Ну все, – зітхнув він, – здаюсь, перемогла нечисть. Донесення треба писати.
Написав бідолаха донесення, послав начальству і найняв інший будинок. У вересні 63-го наш ескадронний командир отримав наказ оточити дім і нікого звідти не випускати. Поставили пів ескадрону кроків за сто довкіл дому на конях в бойовій амуніції. Через пів доби – зміна, нова половина ескадрону. Простояли ми отак чотири доби – нічого, все тихо і з дому ніхто не виходить. На п’ятий день наїхало з Харкова начальство, губернатор, архієрей, слідчі, поліція і комісія з кількох університетських професорів.
Ну, думаю, кінець загадці, прибули люди науки, вони то швидко таємницю розкриють та вивільнять нас від безглуздого вартування.
Ясно, що тут збіглося чимало роззяв з усього села.
Ото почався молебень. Почався, та відразу й закінчився. Першим ділом з рук протодиякона вирвалося кадило і стало кружляти над головами присутніх, а потім настало таке, що не приведи Господи! Пролунав незрозумілий сильний гуркіт і з подвір’я зачарованого будинку вилетів град каміння, націлений так спритно, що кожен камінь попадав без промаху, кому в голову, кому в груди. Одні бігом, інші повзком кинулися тікати, і перед домом зосталися тільки ми, улани, в кінній лаві.
– Злізай! – скомандував командир.
Ескадрон спішився.
– Шаблі наголо! Бігом марш!
Побігли солдати, ось уже й біля воріт. Та так і стали, як укопані: зі всіх вікон бухнуло полум’я, полетіли палаючі поліна, і відновилася шалена кам’яна канонада. Сурмач дав відбій, і ми з опаленими і частково потовченими обличчями мусили відступити, хоч і не без задоволення. Та воно й не дивно, бо жодному солдату не хочеться битися з невідомим і невидимим ворогом.
Щойно ми відступили, і пожежа, і канонада самі собою припинилися, а дім і далі не постраждав.
Гості з Харкова роз’їхалися, комісія, склавши акт, теж, а нас знову поставили довкола зачаклованого будинку. Простояли ми ще днів шість. Намучилися, що страх. Де ж бо ото пів доби сидіти на конях без діла та ще весь час будучи напоготові: що ще та лиха сила може вчудити.
Нарешті один солдат не витримав та й каже: «А піду я, братці, туди, до неї, все одно пропадати доведеться!»
Пішов. Наближається до воріт – нічого, зайшов на двір, потім у дім і за кілька хвилин весело кричить в вікно: «Братці, пішла! Далебі пішла!»
Спішились кілька чоловік, пішли. І справді – пішла.
Тоді ж було ретельно обстежено усі приміщення, стіни, чи нема якого підземного ходу. Але нічого ніхто не знайшов. Тоді згідно наказу рознесли той дім по камінчику – і знову нічого підозрілого. Тим діло й закінчилося.
Зоставалося пустище з купою цегли, повз яке ніхто з селян не відважувався затемна ні пройти, ні проїхати.
Потім я не раз задумувався, що ж то було? І звідки цей град каміння брався, якщо в селі каміння не було ніде? Звідки бралися тисячі головешок, якщо дім цегляний, а нічого дерев’яного не було пошкоджене?
Нечиста сила – та й годі.
Спекотне червневе сонце почало хилитися до верхівок двох старих дубів, коли до моєї хати підійшов незмінний супутник полювання Трохим з довжелезною рушницею. Ця чудова італійська рушниця з 1779 року мала свою історію і славилося серед лісових браконьєрів дальністю пострілу.
А незабаром ми заглибилися в ліс, увесь пронизаний гарячими променями літнього сонця. В повітрі чувся солодкий запах недавно скошеної на лугах трави і дув свіжий річковий вітерець. Зблиснув Здвиж, увесь зарослий кучерявими кущами лозняку, і пролунав виск старого колеса водяного млина. Ідучи вузькою греблею, я помітив хлопчика років чотирнадцяти, що нерухомо стояв з тонкою лозиною в руці. Ніколи в житті не зустрічав я непоказнішого і сумнішого сотворіння. Худе тіло хлопчика ледве покривало жалюгідне лахміття. Крізь дірки світилося його нещасне виснажене темно-бронзове тіло, усе вкрите подряпинами і саднами. Велика голова, здавалося, ледве трималася на тонкій, на диво тонкій шиї. Наблизившись, я побачив, що голова хлопчика уся вкрита ґулями, ніс обідраний, верхня губа розітнута, як у зайця. Побачивши мене, хлопчик не промовив звичайного поліського вітання, опустив у воду лозину і почав незручно тицяти нею в берег, очевидно, намацуючи раків.
– Здоров, хлопчику, що робиш? Раків ловиш?
– Раків, – пробубнів хлопчик, не дивлячись на мене й полохливо посуваючись ближче до води.
– А раків багато?
– Багато!
– Залиште його, – шепнув Трохим, – залиште, від нього толку не доб’єтеся.
– Що це за хлопчик?
– Хворий, з села. Йдемо, он сонце вже скоро сховається за ліс!
У кінці греблі вузькою стежиною перейшла нам дорогу стара, закутана білою хусткою. Зігнувши суху спину, стара тягнула велику коробку.
– Ну, – з відчаєм мовив Трохим, спльовуючи убік, – пропало діло. Клюїха перейшла дорогу, хоч додому вертайся!
– Хочеться вірити тобі в такі дурниці?
– Добре дурниці! Не знаєте ви Клюїхи! Думаєте, звідки вона йде? Верст за сорок була у своєї дочки, такої ж відьми, як вона. Сто років бабі, а може й більше, а ходить так, що й парубок не дожене.
– Чому ж ти її називаєш відьмою?
– А тому, що вона з бісом кумається. На кого не подивиться своїм оком, того і зурочить. а дорогу перейде – неодмінно що-небудь станеться, або віз зламається, або яка згуба буде, або худобина раптом здуріє. Раз я вистрілив у здорового козла, а попав у старий сосновий пень, увесь заряд всадив, жодна картечина мимо не пролетіла.
– Отже, то Клюїха винна в нашій невдачі?
– А то ж хто? Та ви знаєте, які вона штуки робить? Минулого року, розповідав кривий коваль з Бабинець, вийшов він до схід сонця, дивиться – на лузі за його кузнею така роса лежить, мовби дощ пройшов. А вона, відьма, ходить і збирає цю росу в дійницю. Ану, думає коваль, зроблю і я так, що з того вийде. Вернувся до себе, узяв якусь посудину, набрав роси і поставив у коморі. Зазирнув туди пізніше, а вона повна молока, вже через край тече. Звісно, не захотів він пити таку гидоту і вилив диявольське молоко у бур’ян, а посудину розбив. Три ночі, казав, після цього його щось душило. Тільки ляже спати, вже тягнеться нечистий і налягає мов ціла копиця на груди.
Звечоріло, й ми вирішили залягти на пагорбі та чекати на здобич. Було так тепло, що ми вирішили навіть не розпалювати багаття.
– Скажи мені, Трохиме, – сказав я, зручно простягнувшись на траві. – Що це за хлопчик?
– Нещасний хворий, а краще сказати – зіпсований хлопчик. Його проклята скрипка перевела.
І балакучий Трохим розповів мені наступну історію.
Років двадцять тому жили собі в селі Шибки два брати, один – справжній хазяїн, працелюбний і заможний, другий гульвіса, відчайдушний п’яниця і чудовий музика. Жодне весілля не обходилося без його скрипки. Прозивали цього музики Криволапом, бо йому одної темної ночі лісовий диявол відкрутив у болоті ногу. А діло було так. Йшов собі Криволап з весілля, випивши не надто багато, а з ним і його товариш, одноокий Омелько, майстер грати на бубні. Робив він завжди бубни з собачих шкур. Йдуть музики темним лісом і грають собі так, що верст на шість довкола чутно. Криволап виробляє на своїй скрипці дивовижні коліна, а Омелько смалить у бубон – то громом загримить, то пустить такий дріб, наче у нього в руках не один бубон, а цілих двадцять. Догралися музики до того, що вилізла з непролазної гущавини до них диявольська сила. Звичайно, не показалася вона людям у своєму справжньому вигляді, а перекинулася на поважного пана. Одне слово, їде назустріч Криволапу і Омелькові панський тарантас, запряжений четвіркою прекрасних коней, чорних, як ніч.
– Здорові були, пани музики!
– Здорові були! – відповідають вони. Народ, сказано, під хмелем, їм і море по коліна.
– Ото, братчики, добре, що я вас зустрів, сідайте до мене в тарантас, мені якраз добрих музиків треба.
– А куди їхати?
– Тут, поблизу, пограйте години дві, отримайте по десять рублів та ще вгощання і горілки, скільки душа забажає.
Сіли музики і покотили так, що дух забило. Бачать, дійсно, стоїть чудовий будинок і горить вогнями. Слуги бігають, народу не злічити. Панночки в шовкових сукнях, наче квіти на городі, одна другої красивіша. Посадили музиків за столом, навалили їм цілу купу смаженого м’яса, горілки хоч залийся. Закусили вони і стали грати. Почалися такі танці, яких наші молодці зроду не бачили. Стрибають пани, мов дикі козли, піднімають ноги до самої стелі, скачуть вище себе. Такий содом підняли, не приведи Господи! А Омелько хоч і одноокий, але побачив у одного пана, який скакав вище за всіх, собачий хвіст під сурдутом.
Зойкнуло в Омелька серце, коли, гарненько протерши око, він переконався, що не помилився. Діло, отже, було нечисте. Подивився Омелько на Криволапа, а той, мовби й нічого не сталося, закрутив свої вуса мало не за вухо і так ріже по струнах, що не можна устежити за смичком.
«Ану, – думає Омелько, – перехрещу я своє око, якщо щось його морочить, то не витримає святого хреста». І, дійсно, як перехрестив він око, то враз усе ясно побачив. Ніяких панських кімнат немає, сидить він з Криволапом на купині серед поганого болота, обабіч стоять огидні хапуни і тримають замість свічок шматки гнилого дерева, замість красунь панночок скачуть потворні відьми, а бісів всіляких видимо-невидимо.
Тут, не довго думаючи, Омелько штовхнув свого товариша з усієї сили ліктем.
– Чого ти штовхаєшся? – не перестаючи грати, спитав Криволап.
– Перехрести потихеньку очі та тоді придивися, кому ти граєш весілля.
Як побачив скрипаль бісівське гульбище, так і завмер.
– Грай, грай! Дивися – на найжаркішому місці зупинився! – закричала погань.
– Більше не гратиму! – твердо відповів Криволап.
– Чому, чому? – заметушилися чортяки. – Гроші не дарма береш!
– Щоб ви, нечисті, луснули разом зі своїми грошима! – раптом закричав Криволап і кинув скрипку об землю. Скрипка враз розбилася на дрібні шматки, але лісові біси в одну хвилину склеїли її, як нову.
– Грай, – кричать, – коли взявся, бо розірвемо на шматки!
Хтозна, що сталося б з музиками, якби не святі хрести в них на грудях. Опритомніли вони наступного дня серед висохлого грудкуватого болота, коли їх гарненько припекло сонце. Скрипаль ледве доволікся додому, вкрав йому якийсь дідько на звалищі ногу. Не довго після цього грав Криволап на весіллях, став він разом з Омельком пити не в міру горілку і спився так, що раз знайшли його люди мертвим біля старої греблі. Лежав він чорний, як вугіль, а поряд з ним його скрипка.
Старший брат, людина заможна, поховав нещасного Криволапа, а скрипку узяв собі і повісив у коморі. Думав, може, хто купить. Проте покупця не знаходилося. Усі знали, що біля скрипки згорів хазяїн від горілки і що була ця скрипка в нечистих руках. Боялися купувати таку підозрілу річ.
– Кинь ти її кудись у болото, – казали Лаврові.
– Стану я викидати таку річ у болото, вона гроші вартує!
Лавро був, не дивлячись на заможність, дуже скупим. Тим часом народився у Лавра після кількох років бездітного життя синок, назвали його Опанасом. Весело ріс Опанасик в старій теплій хаті, грався під тінистими грушами, бігав собі на волі по зеленій леваді. Дивувалися усі його незвичайним розумом. Хлопчикові було не більше трьох років, а розмовляв, бувало, зовсім як дорослий. А як почав до школи ходити, учитель не міг ним нахвалитися.
Якось прибіг Опанасик зі школи, а очка у нього так і горять.
– Тату, – каже, – наш учитель з міста скрипку привіз собі.
– Ну то й що? – запитує Лавро.
– Ох же ж грає вона – наче співає. Я вчитися хочу грати на скрипці.
Тут батько й згадав, що у нього висить в коморі скрипка покійного брата. Чому, думає, не потішити хлопця.
– А що буде, – питає він Опанасика, – якщо я тобі чудову скрипочку подарую?
Хлопчик зрадів і кинувся руки цілувати у батька. Сказано, зроблено, винесли з комори цю прокляту скрипку і дали її хлопчикові. Як дали її, так він і прикипів до неї. Схопив її і потягнув зараз же до вчителя. Той оглянув скрипку і відразу визначив, що то дорога річ. Почав ото Опанасик, окрім усіх наук, ще вчитися грі на скрипці з книжки, яку дав йому вчитель. Сяде бувало собі під грушею, поставить перед собою книжку, дивиться туди і грає.
Люди з того дивувалися і казали, що та заклята скрипка не принесе добра, дитиною, либонь, оволоділа нечиста сила і доведе до того ж, до чого довела брата Лавра – або пропаде де-небудь у болоті, або згорить під чужим тином. Та й почали вони Лавра переконувати, що він дитину занапастить, бо хлопчикові не книжки потрібні та скрипочки, а нехай спочатку пасе гусей, а потім нехай з кіньми на ніч їздить. Як підросте, хай ходить за плугом, дрова рубає, одним словом, як усі мужицькі діти. Інакше вийде з нього ледащо – ні Богові свічка, ні чорту коцюба. А, головне, навіщо дитині ця проклята скрипка? Хіба, казали, не чув ти від свого ж брата, що він грав на ній з чортами серед болота і що сам біс склеїв її своєю нечистою силою?
Міцно замислився Лавро і вирішив, що треба зупинити зло з самого початку, поки не буде пізно. Одного вечора вискочив Лавро з хати, підійшов до Опанасика, що грав на скрипці, узяв її, вдарив об паркан, розбив на друзки і розкидав по городу.
– Досить, Опанасику, грати, будь вона проклята, ця скрипка!
Дивиться, а хлопчик раптом побілів, як полотно, рот відкрив і нічого не може відповість. Так постояв трішки і впав на землю, як мертвий. Вискочила з хати дружина Лавра і стала голосити на все село. Лавро теж побілів. Помер, думали, хлопчик. Набралися такого страху, що ледь з глузду не з’їхали, а тут на ту пору якраз підійшов шкільний учитель. Як довідався в чому справу, так і накинувся на Лавра.
– Хто вас таким дурницям учить?
Оживив учитель Опанасика, заспокоїли його, як могли. А він плаче, не перестає. Став тут учитель шпетити Лавра, що він вірить забобонам. А тим часом з хлопчика може вийти неабиякий музика. Аж заплакав Лавро, нарікаючи, що не в добру годину залишив у коморі братову скрипку.
Тим часом хлопчик трохи заспокоївся, поки учитель умовляв Лавра, потихеньку вийшов з хати і побіг туди, де батько розкидав шматки його скрипки. Вечір був ясний, місяць добре світив. Шукає – ніде навіть малого шматочка не видно. Коли дивиться, а назустріч йому з-за левади йде священик, ласкавий і добрий такий, що хлопчик не злякався його зовсім.
– Чого ти, – питає він, – шукаєш?
– Тато мій скрипку розбив! – і ну плакати.
А то ж відомо вже, що це за пан був, либонь, той самий, що запрошував брата Лавра грати на сухе болото. Він засміявся і показує Опанасику його скрипку цілісіньку.
– Не плач, ось вона, сховай її гарненько, щоб тато не бачив, та грай, скільки собі хочеш.
О проекте
О подписке