– Дайте спокій, пане майстре, ми собі дамо раду, все зробимо, а особливо, як поставите кватирку, – сказав старий циган.

– Добре, добре, як зробите, я не від того, – промовив Омелько і вийшов до корчми по горілку.

Хоча й скоро ішов Омелько до корчми, однако ж робота в кузні йшла ще скорше. Що за два дні зробили б добрі робітники, те цигани зробили за пів години, а Омелько, вернувши з горілкою, тілько руками сплеснув.

– А що, батечку, добре заходимося коло діла? – поспитав, усміхаючись, циган.

– Та, аж страх, як добре.

– Почекай ще, то не таке увидиш.

– Ну, вип’ємо горілки, а потому якось буде.

Омелько почав циганів гостити горілкою, тай так погостилися, що Омелькові геть голова закрутилася. Як вже Омелько добре впився, каже циган до нього:

– Батечку, ти ще не знаєш, який з мене майстер. Я з твоєї старої баби викую молоду хоч куди – кров з молоком.

– Ну?

– Направду.

– Та де? О! Неправда!

– О, та чого би-м казав неправду?

– Як так, то чому свого старого не переробиш на молодого?

– Тому, що не маю власної кузні, а таке робити хто би позволив в своїй?

– Нема що і казати, діло дуже мудре, – згодився Омелько.

– Правда?

– Сину, – сказав старий циган, – наш ґазда добрий чоловік і знає, який з тебе майстер. Попроси ж у нього дозволу перекувати мене в його кузні на молодого.

– Не треба й просити, я без просьби годжуся; тілько то вже така робота, що хоча ти майстер на цілу губу, а такого діла не зробиш, – бурчав підпилий Омелько.

– Сам увидиш, – сказав циган, і поваливши батька на ковадло, взявся його кувати, наче яку підкову або сокиру.

Омелько і очі витріщив, і рота роззявив, і руки розложив від великого подиву. Якби не був п’яний, то, напевно, був би пізнав, що се щось не просте, але коли хміль гудів у його голові, то він тілько придивлявся, та дивувався до роботи цигана.

– Ну, дивись, батько вже готовий. Правда, що за моторний парубок: лише дівчині під пару! – усміхаючись, сказав циган, показуючи на батька, як той підводиться з ковадла таким парубком, що, як той каже, і написати і намалювати.

– Ну, і кумедія! – промовив Омелько.

– І-і, батьку! Хіба ще й не такі чуда водяться на білому світі? – промовив циган.

– Правду каже, – на сім світі багацько чудес, – згодився Омелько.

– Ну, що ж, давай тепер свою стару, нехай її перекую на молодицю.

Якби знов не горілка, то Омелько, напевно, би розважив: на якого чорта мені молодої жінки, коли я старий? Хіба на се, щоб вона мене покинула? Прожив я зо старою двадцять п’ять літ у спокою і злагоді, буду жити, як і перше. Але що в Омельковій голові хміль гуляв, то йому прийшла охота мати молоду жінку замість старої і, не дуже думаючи, крикнув:

– Ану, жінко, ходи сюди!

– Та чого хочеш, старий? – спитала жінка, ставши на порозі.

– Того, щоби ти зробилася зі старої молода, та іще така, щоби за тобою всі хлопці бігали, – промовив Омелько, поважно взявшись у боки.

– Чи ти здурів?

– Та де! От мій робітник, циган, перекує тебе в таку молодицю, що і сам сотник позавидує.

– А, бодай тебе! Не знати, що вигадав! Та хіба се можна мене перекувати?

– Правда! Я з тебе таку молодицю зроблю, що аж гей, – сказав циган.

– Пек тобі, ніколи не повірю, щоби щось подібного можна було зробити.

– Ось, дурна, диви, якого парубка викував циган зо свого старого сивого батька, і з тебе так само зробить.

– Пожартували, буде досить. Ще стиранка не готова. Мушу докінчити, – промовила Мотря і хотіла йти, але Омелько схопивши її за руку, крикнув:

– Ні, стара, ти мусиш бути молодою, – і привів її на коваля.

– Я зачну, а ти помагай! – крикнув циган, б’ючи Мотрю молотом по голові, від чого вона, навіть не писнувши, впала мертва. Потім циган підняв Мотрю і, поклавши на ковадло, почав кувати, наче кусень заліза, з котрого має бути підкова. Омелько мимоволі, не тямлячи, що робить, чинив те саме, що циган, – тілько з другого боку ковадла.

– Поліцай! Рятуйте! Коваль Омелько жінку вбив! – пролунали голоси селян, що прийшли до кузні по замовлену роботу.

Крик селян відразу протверезив Омелька. Він кинув свою роботу, оглянувся – ані цигана, ані його батька не видно; замість них ціла кузня повна людей.

– Ой-йо-йой! Пропала моя голова! – простогнав Омелько, кидаючи молот, і добровільно віддався в руки сільському начальству, котре тут-таки його ув’язнило, поставило коло нього сторожу і про все донесло гетьманові.

Гетьман, розглянувши справу Омелькову, велів його повісити.

Скорше від блискавки полетів чорт з доносом до свого пана, цілковито пересвідчений, що заслужив ласку у Дідька.

– Ну, що ти зробив з Омельком, кажи? – спитав Дідько, гостро дивлячись на чорта.

– Вже я йому доправив! Більше не буде насміхатися над вашим портретом, ваша всетемнійша темносте.

– Як се було?

Чорт оповів.

– Бовван, дурак, теля, бодай тобі сто жаб на голову сіло! – заревів Дідько.

Чорт виставив язика від подиву.

– Ах, дурню, дурню, баранячу маєш голову, а свиняче рило. Ну, чи маєш ти хоч трохи розуму в голові?

– Та… – ваша вестемнійша темното…

Але Дідько не дав йому докінчити і закричав:

– А, ти ще смієш оправдуватись? – схопив чорта за хвоста і почав ним сіпати. Чорт вив, ревів і просив милосердя. Давши собі духа з чортом, Дідько поставив його перед собою і сказав:

– Слухай ти, бараняча голово, ослячі вуха! Що з того буде, що Омелька повісять? Прецінь його повісять без вини, а хто без вини умирав, той до нас не достався, а ти, бараняча голово, так зробив, що він просто піде собі до неба. Зрозумів?

– Зрозумів, винен, ваша всетемнійша темното.

– От, як би ти направду перекував Омельчину жінку зі старої на молоду, то було б інакше. Зрозумів?

– Зрозумів, ваша темносте.

– Отже забирайся і за всяку ціну спаси Омелька, потому залізь йому в ребро й ожени його на молодиці, а потім… ну, потім і без чорта так буде, що Омелько заслужить на пекло.

– Слухаю, ваша темносте! – пропищав чорт і, вклонившись низько Дідькові, полетів до в’язниці, де сидів Омелько.

Омелько, очікуючи смерти, сидів задуманий, бідкаючись над тим, що так, нізащо погубив свою добру і вірну дружину. Але от чує знову знайомий голос цигана:

– Омельку, батечку, здоровії були! – і перед ним наче з землі виріс циган.

– А, то ти, чортів цигане! – закричав Омелько, кидаючись на цигана-чорта, й ударив його з цілого розмаху, але кулак попав на стіну.

– О, бодай тебе! – закричав Омелько, хапаючись за свій кулак.

– Та ти не гнівайся, іно послухай мене, – промовив чорт.

– О, аж забагато я тебе слухав – на добро мене навів.

– Не пропадеш, батечку.

– А може, ти мене спасеш?

– Хтозна, може, і я.

– Забирайся до свого батька чорта, а ні, то я тобі боки поламаю.

– Так як вже раз обламав?

– Думаєш, як раз тобі удалося, то в другий раз так само буде?

– І другий, і третій, і четвертий, скільки захочу, бо я не той, за кого ти мене маєш: Я сам чорт. – І він відразу прийняв свій справжній вигляд.

Омелько хотів перехреститися, але чорт поспішно додав:

– Почекай, Омельку, не проганяй мене, доки не вислухаєш всього.

Омелько схаменувся. Чорт продовжував: – Я прийшов тебе вирятувати від смерти.

– Була колись правда, та заржавіла! – перебив Омелько.

– От послухай перше мене, а потім роздумай, чи правду я кажу, чи ні. У тебе в кузні намалювали хлопці портрет Дідька, мого пана. Ти сміявся над ним. Через те Дідько дуже озлоблений на мене, побив мене і наказав, щоби я тебе конечно погубив.

– Розумію, – сказав Омелько.

– Ні, ти всього не розумієш.

– Чому ні? Сиджу ту у в’язниці, а потім гайда на шибеницю.

– А потім?

– А потім знаєш що – смерть.

– А потім?

– А вже потім сам Бог знає, що буде! Невинно терплю. Прецінь ти убив мою жінку.

– Отже знай, хто невинно на землі терпить, той просто йде до раю. А нам, чортам, се не в смак.

– Еге…

– Тепер розумієш, що мені треба тебе спасти? Коли тебе будуть вішати, не відганяй мене хрестом.

– Та ти, ще, може, якої капости хочеш мені зробити?

– Клянуся тобі рогами і чортячим хвостом, щоби я уже більше смоли не пив і вогню не їв, коли брешу. Тепер хочеш вір, хочеш не вір. Коли тебе стануть вішати, не хрестися, а я зроблю таке чудо, що тебе пустять цілого і здорового.

– Ну, красно, нехай на твоїм стане.

– Пам’ятай, що я тобі сказав, – промовив чорт і щез.

Довго думав Омелько, чи слухати чорта, чи ні? Вмерти невинним і дістатися раю, чи ще жити? Нарешті рішився послухати той раз чорта. Захотілося йому ще жити.

Настало рано. Юрба наповнила площу, посеред котрої піднімалася шибениця, а коло неї кат походжав. В юрбі чути було лише жаль за Омельком. Одні жалували його як доброго коваля, инші як доброго чоловіка, котрого чорт попутав.

– Ех, – можна було чути в товпі, – чого то по п’яному не зробить чоловік! І відважний був і побожний – самого чорта не боявся, а таки його чорт попутав.

Заголосила труби і бубни, Омелька привели під сторожію, перечитали засуд. Кат поставив його на стільчик, накинув на нього мотузок і вибив з-під ніг стільчика. Але в ту саму хвилю мотузок урвався, а Омелько, мовби нічого не було, станув на ноги.

«Не збрехав, чортів син, не збрехав», – подумав Омелько і серце його радісно забилося.

Народ зашумів, захвилювався і простугонів:

– Невинного вішають! Невинного!

Кат і начальство кинулися до Омелька, а далі, ну ж оглядати мотузок. І що ж? Виявилось, що він перепалений в тому місці, де перервався. Юрба ще дужче загуділа і домагалася, щоби Омелька, яко невинного, пустити.

– Зачекайте, православні християни! Скоро Омелько невинний, то і вдруге мотузок не видержить його, – сказав суддя і сам докладно оглянув мотузок.

«Добре. Вішай хоч десять разів – все одно», – подумав Омелько і знову просунув голову у петлю. І знов кат вибив з-під ніг стільчика і – о диво! – мотузок запалився і обірвавсь, ба навіть сама шибениця загорілася.

Народ ще дужче заворушився і домагався негайно відпустити Омелька.

– Народе православний! – сказав суддя. – Не можу я сам від себе пустити Омелька. Вже його більше вішати не буду. Відведу до в’язниці і про все донесу гетьманові. Як він порішить, так буде, – сказав суддя.

Народ притих і розійшовся. Омелька відвели до в’язниці і донесли про все гетьманові. Гетьман вислухав і сказав:

– Чи не чарівник він який? Або яка нечиста сила йому помагає?

– Ні, – кажуть, – перед смертю він сповідався і причащався, та і добрий християнин з нього.

– Ну, коли так, то пустіть його на чотири вітри. А за се, що він терпів невинно, дати йому сто срібних.

«Що ж мені тепер на світі робити?» – подумав Омелько, вийшовши з в’язниці.

– Женися на молоденькій дівчині, – шепнув йому чорт.

– Ай, так зараз і женитися?

– Женися! Я тобі таку найду, що і у самого гетьмана нема такої, – шептав чорт, стараючись улізти в Омелькове ребро.

Та ба, не так склалось! Омелько ніколи не лаявся, а й тепер ще не був п’яним, то чортови не вдалося влізти в його ребро, і Омелько, замість женитися, подався у монахи.

Батьки наші, коли ще були молодими, заходили часто-густо до земляка в монастир. Старий був, дуже старий був Омелько. Він, кажуть, і оповідав, як його чорт попутав. «Якби у мене не було, – каже, бувало, – сеї доброї звички – ніколи не проклинати, пропав би був з головою. А тепер, може, дозволить Господь хоч здалека рай Божій уздріти і в кігтях чортових не бути».