Під час вступу музиканти виходять на сцену і займають місця поруч зі своїми інструментами: барабани, бас-гітара, гітара-бандура й акордеон. Суворо дивляться в зал.
Орест Лютий за лаштунками, знявши капелюх, проказує коротку молитву: «Господи, помилуй мене грішного. Пробач мені лайку, пробач гріх лицедійства. Не заради себе стараємось, а заради України єдиної, соборної, неподільної. Во славу Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь». Хреститься.
Як тільки вступ закінчується, музиканти беруть до рук інструменти. На мотив славнозвісної «Мурки» лунають вступні акорди бандури та чотири такти перегри. На сцені стрімко з’являється Орест Лютий.
Прибули в Одесу батяри зі Львова.
В бенді були хлопці та дівки.
Трохи мандрували, трохи випивали,
Співали повстанськії пісні.
В бенді була ляля – звали її Галя,
Схожою на Мерилін була.
Всі одеські кралі заздрили тій Галі,
Шостий розмір грудей-бо мала…
ПРИСПІВ.
Ех, Галю – ти моя Галочко,
Ех, Галю – ти моя лялечко,
Ех, Галю, Галино з Винників,
Пробач негідників.
Виступали в клубах, грали по весіллях,
Адже і в Одесі люди є!
Русофіли кляті взяли нас на хаті.
То були агенти ФСБ.
Тупо бикували, тубу поламали,
Кажуть, що «прієхалі ви зря!»
Толік, мій напарник – гарний був ударник,
Взяв та і ударив главаря!
Зав’язалась драка, кровію умилась
Вся ота кацапськая братва.
Лютував наш Толік, тільки от недолік —
Хтось та і узяв набрав «нуль-два».
ПРИСПІВ.
Дві доби в мусарні – каша і параша,
Весь отой зросійщений базар.
Вийшли ми надвечір люті і голодні
І зайшли в найближчий тіпу бар.
Бар був – караоке,
Тупо там співала вся місцева бидло-гопота.
Тільки що за диво: бачим, з мікрофоном
Залом ходить Галя молода.
Чмо бритоголове книжку відкриває
І співає Лєпса «Наталі».
Галя на подпєвках, як продажна дєвка,
У бюстгальтер ховає рублі.
ПРИСПІВ.
Ех ти ж наша Галю, що ж ти наробила?
Зрадила бандерівський фасон,
Плюнула на гідність, плюнула на мову
І співаєш зеківський шансон!
Ми чекали довго. Десь годині в п’ятій
Виповзла ота пропала честь…
Тільки зорі знали, як ми зав’язали…
Їй на спині груди номєр шесть!
ПРИСПІВ.
Хочете – вірте, а хочете – ні, а написалася ця пісня саме в Одесі, у травні 2011 року. Один із бонз Партії регіонів святкував там свій ювілей. Нас з дружиною запросили бути ведучими.
На ту пору ми брали кожен по три тисячі доларів гонорару. Десять відсотків віддавали організаторам. З решти – виплачували кредит, будувалися, ростили дітей та інколи їздили подорожувати. В середньому на двох заробляли близько двадцяти тисяч доларів на місяць. Це – так собі… До кризи 2008-го було краще. Тоді я сам у середньому намолочував ледь не по чверть мільйона зелених на рік. Рекламував пральний порошок, горілку, побутову техніку. Мав агенцію з організації та проведення масових свят, працював на телебаченні. Став власником розкішної двоповерхової квартири на Подолі, купив офіс, побудував з батьками заміський будинок, де в гаражі стояли три гарні автівки на всі випадки життя.
Що й казати, тепер ті роки здаються райським часом. Річки кипіли від зграй жирного лосося, що йшов на нерест, стада вгодованих бізонів паслися на смарагдових луках, і великий Маніту був прихильний до новонародженої української нації, яка чи не вперше у своїй страшній, голодоморній, колоніальній історії тішилася й насолоджувалася справжнім добробутом.
– Вот сіді, блядь, і диши в трубочку, рєволюціонєр хєров! – гримала на мене дружина, коли ми, оголосивши виступ Григорія Лєпса, пили в гримерці якісне французьке «Шаблі» по сто двадцять євро за пляшку.
– Чєго тєбє нє хватаєт? Дєті умніци, жена красавіца, родітєлі жіви, корку хлєба, как твои колєгі артісти в тєатрах, нє догризаєш!
– Анжело, так країна ж гине!
– Яка, на хуй, країна? Котічєк, я тєбя прошу, нє гнєві Бога!
Я заткнувся і духом перехилив келих вина, закусивши його елітним «брі».
– Та ладно, расслабся… Випий ще. Стішок помніш: «На віноградніках Шаблі гусари дєвушек…. плєнялі. Сначала ім стіхі чіталі, а позже всьо-такі єблі!» Ха-ха-ха…. Чуток віна, побольше юмора, здорового похуїзма, і всьо будєт в порядкє!
До горла підкочував відчай.
У сусідньому залі співав Лєпс, а за столами у шикарному одеському клубі «Мілєніум» зібралася ледь не вся владна верхівка країни. Данєцкіє, макєєвскіє, єнакієвскіє, луганскіє, одєскіє… П’яні і щасливі! У них є все – влада, гроші, хитрість, підступ. Єдине, чого у них нема, – совісті. Трохи пафосно звучить? Ні хуя сєбє! А Лєпс з Кобзоном, Антонов та «Машина часу» з Макаревичем, а чорна ікра в цеберках, а феєрверк на п’ятдесят тисяч доларів – це не пафосно?! Та будьте ви прокляті!
Причиною мого відчаю була якась чи то родичка ювіляра, чи якась інша наближена до нього особа. Така, знаєте, вульгарна одеситка років сорока, з губами, накачаними гелем, та роздутими цицьками, запханими у глибоке декольте. Жлобський акцент видавав присутність в її житті біографічної сторінки, пов’язаної з відкриттям та становленням оптового ринку «7-й кілометр». Таким голосом гарно кричати: «Біляші, біляші – гарячі, гарячі, гарячі… Халодноє піво, крівєткі…»
Проте, по порядку.
Люди мого покоління мають пам’ятати тодішнього спікера Партії регіонів Олійника. Спершу, здається, він був з Ющенком, потім з Тимошенко, а тепер перекинувся до Януковичів. Термін «тушка», що означав депутатів, яких перекупали за гроші, тоді тільки входив у моду. Треба віддати йому належне: завжди розмовляв українською мовою. Так було й на тому святі – вітальну промову він проголосив українською. Я теж звернувся до нього українською. Ми про щось там поговорили, пожартували, посміялися. Ну, здавалося, «всьо нормально», в Україні ж живемо.
Та тільки ми оголосили Лєпса і вже було рушили за лаштунки, до мене підскочила ота пиздорота дворняжка у стразах і загавкала: «Ш-ш-штоби ви нікагда, гав-гав! Слишитє… Ні-каг-да, гав-гав, нє смєли здєсь говорить на етой проклятой мовє, гав-гав! В зале сам святой Агафангєл, Джарти Васілій Гєоргієвіч, гав-гав, которий сєбя плохо чувствуєт, гав, но всьо равно приєхал, Єфрємов, Льовочкін, жена прєзідєнта с синовьямі, а ви, блядь, гав-гав, на етой мовє сучєй балакаєтє! Как мнє людям в глаза смотрєть?»
Я скам’янів. Слова не міг вимовити. Кров кинулася в голову.
– А в чьом дєло, дєвушка? – спробувала розрулити ситуацію дружина.
– А чєго ето он по-украінскі тут балакаєт, гав? Ми вам за другой язик дєньгі платім!
– Хорошо, хорошо, нє волнуйтєсь, больше етого нє повторітся. Правда, котічєк?
Це зараз легко казати: «Та запхав би їй мікрофон у рота за такі слова! Та послав би чимдалі!»… Зараз, коли їх уже нема. А тоді промовчав, проковтнув… Бо було страшно. Бо, здавалося, вони прийшли на десятиліття, на цілу половину мого активного життя, щонайменше років на 20–25, як Путін. Бо ми втратили свій шанс, віддавши свою волю і свої надії в руки жлобкуватого пасічника-сибарита, що разом зі своєю кумівською зграєю поховав усі наші мрії та сподівання на чесне й гідне європейське життя, профукавши у пустопорожніх балачках весь наш креатив, захват і щирість помаранчевої карнавалії. Воістину, зрадники гірші за ворогів, бо найбільше деморалізують. Стояв. Мовчав. Уже вкотре за життя. Відпрацьовував бабки. Бо діти, кредит, старенькі батьки і купа зобов’язань перед світом. Жізнь, бля!
Зазвичай подібні свята закінчувалися однаково: коли всі артисти відспівали, святковий торт розрізали, а нестійкі гості роз’їхалися, реальні пацани запрошували якогось місцевого «шансоньє» й аж до ранку співали з ним «Гоп-стоп», «Владімірскій централ», «Бутирку», «Золотиє купола», ну, й останнім часом «Спят кургани тьомниє».
Не оминала ця доля прокурорів, суддів, голів комітетів Верховної Ради, міністрів і всіх тих, хто, здавалося б, мусив розуміти, що не личить високопосадовцям отак нагло і відверто демонструвати злиття держави і криміналу. Але їм було байдуже. Морок оповив країну, точився отруйними міазмами російської попси та шансону з усіх державних глоток, радіо та телевізійних ефірів.
Тож коли ми з дружиною полишали свято, із залу чулося могутнє хорове: «Мурка, ти мой мурьоночєк! Мурка, ти мой котьоночєк!»
– Суки! Покидьки! Уроди! Ненавиджу! – кипів я від безпорадної люті, коли вона тягла мене, п’яного та розхристаного, до автівки.
Тієї ж ночі я вперше познайомився з Орестом Лютим.
Він прийшов до мене під ранок в одеському готелі «Моцарт», коли я ледь забувся у тривожному сні. Сів поруч і спитав: «Боляче?»
«Дуже боляче, – підвівся я на ліжку, абсолютно протверезівши, і закрив обличчя долонями. – Втратив свій шанс на щось гідне, продався, скотився до скоморошества. Книжок не пишу, віршів не складаю. Отак веселю народ, розважаю, маю незлі гроші, славу гламурного телеведучого й цілковиту депресію. З матеріального боку все добре: будинок, діти, автівки, закордонні подорожі. А в душі – пустеля. Країну просрали. Не можу дивитися на ці владні пики, чути їхні слова, посміхатися їм, тримаючи дулю у кишені. Бридко це все, огидно. А найбільше сам собі огидний!»
«То час ставати до боротьби, брате!»
«Немає сил. Та й не вірю я, що в цій країні можна щось змінити».
«Будь-яка дорога починається з першого кроку. Бо якщо не ми і не зараз, то хто і коли?»
«Так що робити?»
«Дій. Тільки вчинки, а не слова і роздуми, вимощують шлях і освітлюють путь. Не захищайся і ні перед ким не виправдовуйся. Стій на своєму та йди уперед. Ніхто на світі тебе не знає так, як знаєш себе сам. Уся сила в тобі. А отже, ніхто не має права тебе судити, бо в кожного своя дорога і своє призначення. Я час від часу являтимусь тобі й буду підказувати, що робити».
«То краще скажи – з чого починати?»
«З найсвятішого для них. Бий у саме серце, викривай їхні негідні молитви, позбавляй сенсу їхні сакральні псалми. Ось тобі тема: пам’ятаєш обкладинку диска Братів Гадюкіних „Було не любити“? Там дівчина у віночку з грудьми до пупа? Напиши на мотив „Мурки“ українську пісню „Груди № 6“. І будемо вважати, що ми з тобою почали нашу творчу співпрацю!»
Кімнатою готелю вже блукав травневий ранок. Не вмикаючи світла, я сів за письмовий стіл і за півгодини олівцем у брендованому блокнотику «Моцарт» написав текст. Коли закінчив, перший промінь зазирнув у номер крізь тюлеві фіранки і впав на те місце, де нещодавно сидів Орест. Поклавши блокнот під подушку, я засмикнув штори, забрався у ліжко і міцно заснув. І снилася мені якась приємна хєрня, типу вареників зі сметаною. Таке буває.
О проекте
О подписке