Ми сидимо з художниками за правим кутовим столиком. Я, Сем, Бурмиленко і Манекен – кістяк націонал-анархічного мистецького угруповання Союз Вольних Художників «Воля або смерть». На порядку денному презентація великого арт-буку «Жлобологія» на Львівському Форумі видавців та заключної виставки проекту «Жлоб-Арт» у «Мистецькому Арсеналі» в листопаді 2013 року. Арт-бук лежить перед нами. Понад триста сторінок тонкого гумору та нищівної сатири, а ще радикальних висловлювань та конфронтаційних суджень, суперечливих фактів, відвертих провокацій, геніальних ілюстрацій та парадоксальних доктрин. Розкішне видання.

Всі робочі питання обговорено, і бесіда продовжується у вільному руслі.

– Зараз питання «ліві-праві» неактуальне, – бушує Манекен, який нещодавно повернувся із закордонної подорожі і п’є виключно горілку. – Ну які, на хуй, «ліві» типу Р. Е. П., усі ці Кадани, Кадирови, SOSка й уся ця пінчуківська хуйня, які вони ліві? Ліві в

Греції мочать урядовий квартал чи в Неаполі захоплюють будинки і роблять з них галереї, доки туди не прийде поліція! А ці сидять на соросівських чи пінчуківських грантах і грають у лівизну. Це скоріше ми «ліві», бо ми реально працюємо із соціальним контекстом, за який можна по пиці отримати. І взагалі, я вважаю, що від цього шаблону «праві-ліві» треба відходити. Є реально протестне мистецтво, низове, люте – жодними інституціями не фінансоване, а отже вільне від будь-якого впливу, а є мистецтво пригодоване, фейкове – такий собі радянський «госзаказ» – тільки у різних буржуазних ЛГБТ-формах і формочках.

– Та підараси вони конкретні! – рубонув рукою Сем. – Пішли, покуримо…

Ми виходимо на ґанок, хоча в «Бактерії» можна курити і за столами.

Над Києвом пливе тихий ліловий вечір. 31 серпня 2013 року. Останній день літа. Рівно 12 років від того дня, коли ми з дружиною стали близькі. Це сталося в поїзді «Севастополь – Київ».

– Скрути мені цигарку, Іване, – прошу я Сема.

Поки він це робить, я сідаю на східці. Прокляті спомини не дають спокійно жити, особливо коли вип’ю.

Ми познайомились у 1989-му, коли я повернувся з армії. Вперше побачив її того ж 31 серпня на сцені театрального інституту, де проходила церемонія посвяти у студенти. Ця дата взагалі якась міфічна для наших стосунків. Виходить, що сьогодні 24 (!!!) роки, як я її знаю! Офігєть!

Вона стояла у рожевій сукні в чорний горошок у стилі «пін-ап» і була найвищою на курсі. Метр вісімдесят чотири. Мені завжди подобалися високі дебелі дівчата. Жодних комплексів щодо зросту з моїм метр вісімдесят я ніколи не відчував. Ще тоді ми з моїм другом Сашком Самаром звернули на неї увагу. Вона виділялася серед однокурсниць якоюсь гордовитою поставою і незалежною, трохи самовпевненою манерою поведінки. Була мов та степна кобилиця – демонстративно зухвала, показово розкута, зверхня і норовлива. Читала щось зі сцени, чи про «мавку лісову» чи про Зою Космодем’янську, я вже не пам’ятаю.

Нагода познайомитися особисто трапилася того ж тижня. Ввечері я зайшов до гуртожитку, і Саша Самар мені її представив: «Знайомся, Анжела Грищенко з Нової Каховки».

«Привіт», – сказав я, і ми зустрілися поглядами.

Як би це не банально звучало, то була любов з першого погляду. Любов, доля, рок, божественний задум, кармічний вузол – називайте, як хочете, знаю напевне: так починаються усі справжні любовні драми на землі.

За кілька днів запросив її на прогулянку. Ми ходили золотим осіннім Києвом. Я читав їй власні іронічні вірші, смішив, розважав, купував морозиво. Одного разу ми навіть цілувалися. Це було у скверику на Львівській площі. Там і досі стоїть та лавочка. На тій лавочці ми і розсталися. Адже я, падлюка, «закрутив роман на стороні». Їй про це донесли «подруги».

Оскільки Анжела була на курс молодша, ми навчалися у різних корпусах. Вони – на Ярославовому валу, а ми – на Хрещатику. На курсі ми підтримували абсолютно дружні стосунки з двома одеськими дівчатами Мариною і Тамарою. Марині я відверто симпатизував. А була ще третя – Муля, яка навчалася з нами, але жила у гуртожитку з Анжелою в одній кімнаті. Саме вона розказала їй, що я симпатизую Марині, хоча нічого серйозного між нами тоді ще не було. Проте Анжела люто приревнувала, сказала, що я покидьок і брехло, і не треба їй ніяких віршів, і взагалі вона киян за людей не вважає, бо всі ми маминькини синки, життя не знаємо, за батьківськими спинами ховаємося, карочє, гандони і підараси.

«І щоб я тебе більше у моєму житті не бачила!» – встала і пішла геть.

Отака була від початку норовлива і горда.

Через якийсь час я одружився із Мариною, Анжела побралася із Сергієм Негоровим, більш відомим як Вілен Єгоров – нині знаний український кліпмейкер. У нас народилися діти. І жили ми десь у паралельних світах, аж доки наприкінці літа року 2001 від Різдва Христового доля не звела нас на кримському узбережжі, де ми обоє знімалися у фільмі Оксани Байрак… назви навіть не пам’ятаю.

– Тримайте цигарку, пане отамане! – Сем простягає мені самокрутку. – Зроблено, як для себе.

Взагалі-то, я не палю. Але як приходжу до «Бактерії», то можу собі дозволити пару-тройку самокруток із міцним голландським тютюном.

– Дякую, друже! – Він дає мені прикурити.

Глибоко, з насолодою затягуюсь і випускаю у повітря сизу хмару тютюнового диму, в якому постають далекі спогади.

Ось ми сидимо в кадрі на терасі татарського ресторанчика «Старий Крим», що висить на скелі поблизу траси Сімферополь – Ялта. Тепер, коли буваємо у Криму, ми завжди називаємо цей ресторанчик «своїм», бо там наші почуття спалахнули знову. Вона у зеленій сукні. Руде волосся розсипане по плечах. За сценарієм ми – молоде подружжя у стані медового місяця. У перервах між дублями вона щось без упину говорить, розповідаючи, як їй важко далися останні зйомки у Києві, які всі ці оператори й освітлювачі гандони і підараси, а я дивлюся на її пухкий рот, довгу шию, граціозні пальці, що тримають келих із червоним вином, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми на яхті, пришвартованій в Гурзуфі, сидимо у кадрі. Я в махровому халаті, а вона у купальнику. Читає в перерві між дублями глянцевий журнал і паралельно весь час щось говорить. Я дивлюся на її довгі ноги з бездоганним перламутрово-рожевим педикюром, на її граціозну шию, на її пухкі губи, що розказують мені, як важко самій виховувати двох дітей, бо покидьок-чоловік не платить ані копійки грошей. Граціозні пальці тримають високий келих із шампанським, і мені її страшенно хочеться.

Ось ми у кадрі їдемо в розкішному червоному кабріолеті «Порше» кримським серпантином. Я за кермом. Вона поруч, у білій сукні, хустці та білих дорогущих окулярах. Час від часу, відволікаючись від дороги, я дивлюся на бездоганний профіль з видовженими рисами обличчя. Вагнерівська руда валькірія. Абсолютно арійський типаж, рідкісний антропологічний матеріал. Такі жінки мають народжувати якомога більше дітей. Вона розповідає мені, як важко знайти для дітей гарну няню. Її мама неспроможна нормально наглядати за дітьми і взагалі, відразу по тому, як вона перевезла її з Каховки до Києва, та завела роман з якимось лисим хуєм, що намагається претендувати на її квадратні метри. Я дивлюся на неї, і мені її страшенно хочеться.

Студентський шлюб – ненадійна основа для довгого і щасливого подружнього життя. Два роки тому, коли я пішов з театру, почав працювати на телебаченні й заробляти незлі гроші, наші стосунки з Мариною дали тріщину. Спершу я був сценаристом, режисером, а згодом отримав власний проект на одному із загальнонаціональних комерційних каналів.

Гроші розбещують. Особливо, коли в тебе тільки-но починають складатися з ними стосунки. Можливість не економити кожну копійку, замовляти в ресторані все, що рекомендує шеф-кухар, не зазираючи у меню, зрозуміти відмінність між коньяком «Закарпатським» і справжнім, не паленим «Ремі-Мартен VSOP», на власні очі побачити, чим відрізняється захід на Куяльнику від заходу на Маврикії, Мадейрі чи на фінських озерах. Усе це накладає відбиток на спотворену жебрацькою юністю та посттоталітарним споживацьким синдромом свідомість.

Чимало моїх земляків і досі переконані, що «дєньгі рєшают усьо». Покоління нуворишів зміняють одне одне разом із хвилями перманентної зміни влади у країні. Колишнім гомосовєтікус зносить дах, коли вони допадаються до годівниці. Бабами здебільшого заволодіває шопінговий шал, а чоловіки, намагаючись підняти самооцінку, досліджують теми: чим внутрішні й зовнішні статеві органи філіппінок відрізняються, приміром, від тих же органів мулаток, чилійських індіанок, іспанок або японок. Що далі, то цікавіше… Хочеться іще та ще. Тут головне – впоратися зі швидкістю на віражах.

Я не впорався. Пустився берега – особливо того року.

– А що, пане отамане, – сідає поруч зі мною Сем, – нє хуйово ми так на усю країну виступили зі жлоб-артом! Хто б міг подумати, що цей проект так збіжиться із часом. Просто пророки якісь.

Я киваю головою і знову глибоко затягуюсь димом самокрутки.

Взагалі, за статусом нам мали купити квитки на літак. Ми на ту пору вже були хоч і молодими, та визнаними акторами «з телевізора» й отримували доларів по триста за знімальний день, тоді як середня зарплатня по країні ледь дотягувала до сотні зелених у місяць. Чотири знімальних дні – й річна зарплата пересічного українця у тебе в кишені. Рай!

Але квитків на літак не було, і нам узяли квитки на поїзд «Севастополь – Київ», що прибував у Київ о сьомій ранку, і Анжела теоретично встигала провести старшу доньку до школи.

Вона ось-ось мала офіційно розлучитися з чоловіком. Мій шлюб теж висів на волосині, бо дружина здогадувалася про зради і вже відверто висловлювала своє обурення, коли я недолуго намагався пояснити «довгі нічні зйомки» чи запах жіночих парфумів на своєму тілі. А я вже і не ховався. Ми купили трикімнатну квартиру на Оболоні, зробили в ній ремонт, їздили відпочивати за кордон, то в чому справа? Після жалюгідних «театральних» заробітків я почував себе справжнім Ротшильдом і альфа-самцем, прагнув випробувати себе і цей світ на міцність.

Нам як «зіркам» купили одне купе на двох.

– Ви ж там дивіться, поводьтеся пристойно! – підморгнула хитрим оком Байрак, проводжаючи нас до таксі. Як наврочила.

Вже у Сімферополі ми взяли до купе дві пляшки шампанського і фрукти. Сіли в абсолютно порожній вагон і повернулися до Києва законними коханцями.

Довго ще трималися за руки у привокзальній кав’ярні, пили чай і мовчки дивилися одне на одного, прислухаючись до нових і дивних порухів і рухів у наших тілах і душах. Дитину до школи вона того дня не відвела. Це зробила за неї няня.

– Ви стали жертвою синдрому «обладанія». – Сем допалює й інтелігентно озирається, куди б ото викинути недопалок. – Карл Густав Юнг про це казав. Женщіна як вєщь. Красива статусна женщіна підкреслює чоловічу маскулінність. З нею ви відчували себе мачо. Це ж круто – мати поруч таку самицю. Значить, він ого-го! Значить, він чогось та вартий, – мають думати про вас інші. Замість «бути», ви полинули у систему «мати» і стали її заручником, втрачаючи самого себе. Тепер відбувається зворотний процес повернення і відшукування власного єства. – Не знайшовши поруч смітника, Сем обережно викидає недопалок під сходи.

– А знаєш, чим інтелігентна людина відрізняється від жлоба? Це я сьогодні придумав…

– Чим?

– Тим, що інтелігентна людина, коли допалить, завжди озирнеться навкруги, шукаючи, куди викинути недопалок, а жлоб просто кидає собі під ноги, не дивлячись.

– То що ви хочете сказати, що я – інтелігентна людина?

– До того ж розумна. Потрапив у десяточку моїх роздумів. А ще Карл Густав Юнг любив пригадувати давньоримське прислів’я: «Після злучання тварина сумна».

– Це ви до чого?

– Та щось останні роки багато сумував…