Увечері того самого дня інформаційні агентства Землі облетіла новина про те, що наукова експедиція під проводом академіка Хитренка знайшла у Києві волошкову квітозавриху. Могутні космічні ретранслятори відправили це повідомлення до інших планет і галактик.
Вхід до печери огородили смугастими стрічками й виставили охорону, озброєну кийками та сльозогінним газом. Журналісти збивалися з ніг, щоб узяти інтерв’ю в головного наукового начальника, який купався в променях чужої слави і почувався на сьомому небі від щастя.
– Без коментарів… Без коментарів… – відмахувався Хитренко від докучливих телевізійників і вдавав, що дуже зайнятий. – Чекаю усіх на прес-конференції.
Величезний зал палацу «Україна» не зміг вмістити усіх бажаючих. Вітчизняні та іноземні журналісти, обвішані диктофонами й мікрофонами, сиділи одне в одного на колінах, ну зовсім як маленькі діти на новорічних виставах. Деякі з них улаштувалися на люстрах чи прив’язалися мотузками до балконів.
Перед початком конференції Хитренко заборонив членам наукової комісії навіть згадувати ім’я Чудлика в своїх доповідях, а того, хто намагався опиратися цій обурливій вказівці, негайно відправив на пенсію.
На початку прес-конференції головний науковий начальник невпинно брехав про те, як тяжко було готувати експедицію, які перешкоди мусили здолати… Аж ось справа дійшла до конкретних питань, і тут більш-менш спостережлива людина відразу ж помітила б, що Хитренко знітився й розгубився. Наприклад, на запитання: «Як ви збираєтеся будити Клумбу?» він відповів:
– За допомогою будильника чи поливаючи її з чайника холодною водою.
Потім його запитали:
– Чим ви збираєтеся годувати її і де розміщувати?
– Годувати ми її будемо перловою кашею та риб’ячим жиром, а житиме вона в колишньому піонерському таборі «Червона зірка».
– Господи, вони ж замордують її! – аж сплеснув руками Чудлик, спостерігаючи прес-конференцію по телевізору.
– Вау, не хвилюйтеся, професоре! – намагався заспокоїти його ді-джей Дудка, який того вечора прийшов провідати свого дядька.
– Треба терміново зарадити цьому, мій юний друже! Але як?!
Професор затулив обличчя руками і, ледве стримуючи сльози, похилив голову. Йому було дуже кепсько, адже його мрія, мама Клумба разом із дитинчам, потрапила до рук людей байдужих, необізнаних та корисливих.
– А що ви збираєтеся робити з розписним яйцем? – сипалися на Хитренка запитання від журналістів.
– Ми відправимо його в інкубатор на висиджування.
– Який інкубатор?! – Чудлик схопився за голову. – Адже навіть малі діти знають – якщо в мами-квітозаврихи хоч на п’ять хвилин забрати яйце, то вона помре від тривоги! Треба щось робити, мій юний друже, інакше ми її втратимо.
– Вау, чекайте, професоре, дайте подумати…
Даруйте, ви ж, мабуть, не знайомі з ді-джеєм Дудкою.
Отже, Дуденко Богдан Сильвестрович (він же ді-джей Дудка) народився в місті Києві п’ятнадцять років тому і першим словом, яке він промовив, було слово «вау».
Якщо ви приїдете до Києва і захочете познайомитися з ним особисто, то обов’язково прийдіть на Хрещатик. Тут у вихідні дні Дудка зі своїми друзями з 11-ї ранку до самого вечора катається на скейті чи роликових ковзанах.
Упізнати його дуже легко. Він завжди вбраний у широчезні, приспущені штани з безліччю кишень, довгу майку та куртку з капюшоном. На голові має яскраву шапочку, у вухах – навушники, а очі обов’язково прикриває окулярами з кольоровими скельцями. Іноді він знімає шапочку, щоб усі могли помилуватися його волоссям майже помаранчевого кольору. Через плече у нього на довгому ремені, десь біля коліна, висить квадратна сумка, забита модними журналами, вініловими дисками та останніми версіями комп’ютерних ігор. Взуття ді-джей носить різне – від міцних військових чобіт до м’яких кросівок. Дудка не вживає жодних алкогольних напоїв і не курить, проте дуже любить танцювати хіп-хоп з елементами спортивного брейк-дансу. Експериментуючи з музикою, він винайшов власний стиль і назвав «заїк-техно-денс». А все тому, що він трохи заїкається і йому це дуже з-з-зручно під час с-с-складання те-те-текстів.
Поки ми знайомилися з Дудкою, події на прес-конференції вкрай загострилися.
На Хитренка звідусіль летіли каверзні запитання. Він пітнів, тіпався і ладен був усіх покусати.
– Так коли ж ви все-таки збираєтеся будити квітозавриху? – не вгамовувався один особливо допитливий репортер Орест Балакучий. – І чи не збираєтеся ви залучити найвідомішого фахівця у цій галузі професора Чудлика?
– Ні, його ми залучати не плануємо. А будити квітозавриху будемо найближчим часом…
– Коли? Коли? – зашуміли журналісти…
– Завтра о десятій ранку! – зненацька бовкнув академік і відразу усвідомив усю серйозність своєї помилки.
Він ніколи в житті не давав інтерв’ю в прямому ефірі, тому звик, що незручну фразу можна «вирізати», а обіцянку – не виконати. Проте цього разу його слова підхопили сотні телекамер і вмить рознесли по всіх усюдах. За таких обставин удавати із себе дурника – марна справа.
– Усе, прес-конференцію завершено! – підвівся зі свого місця Хитренко і відчув, що у нього тремтять коліна.
Професор Чудлик довго сидів у глибокому старовинному кріслі, втупившись у підлогу. До слави, якої так домагався Хитренко, йому було байдуже, але життя мами Клумби та її синочка перебувало під загрозою.
– Якщо вони почнуть поливати її холодною водою чи дзвеніти над вухом будильником, то вона може прокинутися не в гуморі або встати не з тієї ноги. А це матиме непоправні наслідки, – бурмотів Чудлик собі під ніс. – Від поганого настрою квітозавриха занедужає. Вони її занапастять! Що робити, Дудко?
– Вау, здається, я в’їхав у те-тему! – відповів ді-джей.
– То що?
– Підкоп…
– Як ти сказав?..
– Я с-с-сказав підкоп, професоре!
Містер Пуп був вельми діловою людиною. На планеті Жлобур, де він жив і мав бізнес, його вважали неформальним лідером. Щоправда, колись містер Пуп був справжнім злочинцем і вбивцею, але це ж у минулому… Нині він – голова правління банку «Пуптранстрест», власник нафтопереробного «Жирпупкомбінату» й мережі супермаркетів «ПупОК», почесний директор кінокомпанії «Папа Пуп енд компані», яка випускає серіали про злочинців та тупі розважальні шоу.
Містер Пуп має величезний сучасний офіс, їздить відпочивати на модні курорти, скуповує на аукціонах антикварні раритети та твори сучасного мистецтва. А ще він – головний меценат конкурсу краси серед елітних плазунів та рептилій «Міс отрута».
Віднедавна містеру Пупу припало до смаку оточувати себе елітними суперотруйними зміями, плазунами та земноводними, які робили йому екзотичні масажі, розважали художнім шипінням. До того ж, за потреби, вони могли смертельним укусом знешкодити потенційних ворогів чи конкурентів.
Улюбленицею була гламурна водяна гадюка на ім’я Сєрпєнтіна Сваровская, чия лискуча шкура була геть всипана діамантами й штучними стразами. Сєрпєнтіна вміла віртуозно брехати, лаятися, пити горілку та співати пісні у стилі «кримінальний шансон». Саме вона грілася на грудях у містера Пупа, коли він почув у новинах звістку про дивовижну земну знахідку.
– Ні, цього не може бути! – схопився він за голову.
– Ш-ш-ш-шо ти сказал, мой толстий пупсік? – прошипіла розімліла від тепла Сєрпєнтіна.
– Пупсик сказав, що на Землі знайшли квітозавриху Клумбу із цим проклятим яйцем!
«Стоп! – можете сказати ви в цьому місці. – Чи не той це містер Пуп, що колись звався Пупир-Хам і який разом зі своїми поплічниками знищив на Землі усіх квітозаврів?»
Так, це він! Точніше його клонований двійник. Зараз поясню.
Уже довгі роки на планеті Жлобур існує величезний інститут з проблем клонування. Коли багатий жлобурянин доходить до найквітучішого свого віку, він іде в цей інститут – там у нього під місцевим наркозом відрізають маленький шматочок пальця або вуха, чи ще чогось і кладуть до спеціальної морозильної камери на зберігання. Коли ж той жлобурянин постаріє, то знову звертається до спеціалістів інституту. І ось тоді зі взятого колись маленького шматочка в особливих умовах науковці вирощують молоду копію. Саме тому містер Пуп і дожив до цього часу. Однак інколи трапляються певні генетичні збої: приміром, у когось із клонованих можуть вирости дві голови, чи шість носів, або сорок пальців чи по одному вуху. Це у чоловіків. А у жінок здебільшого при клонуванні страшенно роздувало губи, груди й інколи сідниці.
– Мольфари обдурили мене! – бігав по офісу містер Пуп, розмахуючи чотирма руками. – Сказали, що Клумба померла, а самі приспали її на тривалий час! Але ж за старовинною легендою, якщо з яйця народиться новий квітозавр, то я помру! Згину! О-о-о-о, я зараз лусну від люті!
І містер Пуп почав роздуватися, ніби повітряна кулька.
– Тіш-ш-ше, ті-ш-ше… – зашипіла гадюка на його грудях, – тєбє доктора запрєтілі валнаваться… Давай бєгом к акваріуму…
Слід зазначити, що містер Пуп хворів на рідкісну та смертельно небезпечну недугу, що називалася злободинамією, – людина так роздувається від люті, що може запросто луснути.
Підбігши до величезного акваріуму, містер Пуп зірвав гадюку з шиї і кинув її у воду, де плавало десятка півтора справжніх золотих рибок. Одна рибка – одне бажання. На чорному ринку такі чарівниці коштували шалених грошей. Водяна гадюка вправно впіймала найтовщу і, висунувши з акваріуму вкриту стразами голівку, виплюнула рибку просто у руки господареві.
– Відпусти мене, я виконаю будь-яке твоє бажання, – ледь чутно промовила рибка людським голосом.
– Жити хочу-у-у-у, – прохрипів, хапаючи ротом повітря, містер Пуп.
– Хай тобі буде. Живи… – промовила рибка, і сталося диво.
Жлобурянин просто на очах почав здуватися, меншати і за мить повернувся до своїх звичайних розмірів.
– Відпусти мене, – тепер уже рибка благала свого господаря про милість, задихаючись без води.
– Ага, зараз… – цинічно усміхнувся містер Пуп. – Виконала бажання, та й годі. Тепер ти мені не потрібна, дарма тільки будеш в акваріумі хвостом махати. Сваровська, тримай! – і кинув свою рятівницю прямо до пащі водяної гадюки.
– Ш-ш-ш-ш, люблю дєлікатеси, стрази і багатих мущ-щ-ін, – зашипіла гламурна змія, заковтуючи ще живу рибку все глибше і глибше.
Тим часом містер Пуп, поправляючи розхристаний костюм, підійшов до робочого столу і по селектору наказав секретарці викликати до нього в офіс Жабуляка і Пукоока.
За п’ятнадцять хвилин двійко бойових пупоноїдів стояли перед господарем струнко. Той, що звався Жабуляком, був схожий на велику пухирчату жабу з носом-трубою і такими самими відстовбурченими вухами. На грудях у нього, почеплений до товстелезного золотого ланцюга, теліпався золотий мобільний телефон. Інший – Пукоок, був увесь червоний, ніби варений рак, банькуваті вирячені очі піднімалися над головою на двох тоненьких, як у равлика, ніжках. Він страшенно соромився своїх очей і ховав їх за коштовними золотими окулярами із затемненими скельцями.
– Є справа на мільярд! – гаркнув до пупоноїдів містер Пуп.
– На мільярд?! – хрюкнув носом Жабуляк, а у Пукоок злегка присвиснув.
– Чи відомо вам, що сьогодні на Землі знайдено волошкову квітозавриху?
– Як? – в один голос вигукнули пупоноїди. – Вони ж усі типу вимерли! Ми самі, по ходу, зачищали Землю від останніх квітозаврів.
– Виходить, що ні! Нас обдурили. А ще при ній збереглося яйце, з якого має народитися цей вилупок Бузок, що принесе всім біду під назвою свобода. Адже свобода – це страшна річ! Вона руйнує порядок. Ось чому цей бузовір страшніший за фашистів, гірший за чуму. Мусите негайно вирушити на Землю, викрасти яйце і доправити його на Жлобур. Ну, а потім ми влаштуємо показовий судовий процес над цим квітчастим недомірком і привселюдно його стратимо! Мамаша помре з горя. А нам вже ніщо не завадить скрізь заводити власні правила! Все вільне і незалежне має бути знищене. За нами сила! Добробут за нами!
– А чи є у вас якийсь план, містер Пуп? – обережно спитав Жабуляк.
– План щодо викрадення? – уточнив Пукоок.
– Безумовно є! Ось тримайте… – і містер Пуп тицьнув до рук бойовим пупоноїдам фотокартку з портретом академіка Хитренка.
О проекте
О подписке