Глава 2
Чарівні мрії

Зазвичай перед сном професор любив мріяти, бо вже давно дійшов одного важливого наукового висновку: «Мріяти – корисно для здоров’я!»

У той травневий вечір, коли над обрієм тільки-но з’явився золотавий колобок повного місяця, Чудлик поставив на газоні крісло-гойдалку і вмостився у ньому обличчям до Дніпра. Погойдуючись у такт солов’їним співам, подумки переносився в ті далекі часи, коли до київських берегів причалювали човни варягів, а в стольному граді правили грізні князі та воєводи.

Трохи праворуч унизу у вечірньому світлі бриніли хрести та зірки Видубицького монастиря. Більш ніж тисячу років тому саме у цьому місці «видибав» на берег золотовусий язичницький бог Перун, що його перші християни скинули у Дніпро після хрещення Русі київським князем Володимиром. А отам, за мостом Патона, знаходився прадавній річковий перевіз, на якому звичайним поромщиком працював засновник нашої столиці легендарний Кий.

Наукова уява професора легко малювала картини – одну казковішу за іншу. Він уявляв, як із-за новобудов лівого берега летів на Київ страхітливий Змій Горинич, сідав у тому місці, де нині Андріївська церква, дихав вогнем і вимагав від наляканих киян видати йому на поталу найкрасивішу дівчину. Звісно, містяни відмовляли і хутко посилали якогось жвавого хлопчину за героєм-богатирем, що допіру гуляв у чистім полі. Богатир на своєму коні чимдуж мчав до Києва і виходив на ґерць зі Змієм. Часто-густо у ролі цього героя-богатиря професор Чудлик уявляв себе. Перемігши Змія, він би йому голів не рубив, а просто суворо заборонив би хуліганити й розбійничати. А ще обов’язково поставив би кілька запитань. Отакі, наприклад:

«Чи є щось спільне у Горинича з волошковими квітозаврами?»

«Ким йому доводиться китайський дракон?»

«Чи, бува, знаменита Нессі з озера гірської Шотландії не є тіткою йому?»

Річ у тім, що професор казкової заврології вже давно працював над науковим дослідженням про спільне походження цих міфічних тварин. Але йому бракувало матеріалів для підтвердження своєї гіпотези.

– Добре було б знайти волошкову квітозавриху і запитати про все це у неї! – примруживши очі, мріяв професор, солодко потягуючись у кріслі.

Отак, гойдаючись, він і не помітив, як заснув.

Тим часом небо над Києвом затягла велика дощова хмара.

– Будьте обережні зі своїми мр-р-р-іями! Інколи вони спр-р-р-р-авджуються! – далекими розкатами грому пробуркотіла вона.

Але Чудлик спав безпробудним сном. Не прокинувся він і тоді, коли перші краплі впали йому на обличчя, а потім рясний дощ зашелестів листям лип та каштанів, зашумів у ринвах.

– Жа-х-х-х! – золотою блискавкою розірвала дощова хмара небо над Києвом.

Від цього звуку Чудлик здригнувся і прокинувся. Підхопивши крісло, він був побіг до веранди, аж раптом послизнувся на мокрій траві, упав і покотився униз схилом пагорба.

Глава 3
Дивовижна знахідка

Професор прийшов до тями у цілковитій темряві. Якийсь час він лежав нерухомо, прислухаючись до звуків. Десь неподалік із рівним проміжком розбивалася крапля. Трохи осторонь чулося чиєсь рівне сопіння.

– Цікаво, скільки я пролежав без свідомості? – подумав Чудлик і підніс до очей годинник. Фосфорні стрілки, тьмяно поблискуючи в темряві, показували о пів на третю ночі. – І де це я?

Якийсь твердий камінчик неприємно давив ребра. Підвівшись на лікті, професор відкинув його вбік, а потім обмацав місце, на якому лежав. Схоже було на солом’яну підстилку.

– Хто ж це там сопе?

Усім відомо, що в печерах на високому дніпровському березі живуть не лише добрі гноми, лісовики та саламандри. Ходять чутки, що тут водиться і нечиста сила. Начебто вона лякає пізніх перехожих і водить за ніс стомлених міліціонерів, ставить підніжки лижникам і перевертає санчата в найнебезпечніших місцях. Крім того, подейкують, що теплими травневими ночами, коли місяць уповні, оте чортовиння набирає сили і боронь боже о цій порі потрапити до їхніх лап – залоскочуть до смерті.

Не знаю, що б ви робили у цій ситуації: тремтіли б від страху, кликали б на допомогу чи просто плакали, але професор Чудлик як справжній учений рушив, тобто порачкував, назустріч невідомому.

Було страшно. Гострі камінчики різали долоні й коліна. Але, перемагаючи страх і біль, Чудлик продовжував свій шлях.

Сопіння чулося все ближче і ближче, і нарешті його оксамитова шапочка буцнулась об щось твердо-м’яке. Це «щось» було значно твердішим від клоунських поролонових носиків, що продають у цирку, але й набагато м’якшим від тугого футбольного м’яча.

Обережно обмацуючи свою знахідку, професор намагався з’ясувати, з ким саме звела його доля у темній печері. З кожним рухом серце Чудлика калатало все дужче. Страх і обачність потроху поступалися місцем ще неясному, але радісному передчуттю великого наукового відкриття. Коли обстеження остаточно завершилося, професор ледь чутно прошепотів: «Це просто неймовірно!»

Та результати його «наукового обмацування» свідчили самі за себе. По-перше, знайдене «щось» мало досить великі задні лапи, взуті в теплі домашні капці. По-друге, його хвіст був довгий і досить вгодований. По-третє, по спині й хвосту тягнувся роговий гребінь, подібний до гребеня ігуан – сучасних спадкоємців давніх динозаврів. По-четверте: «щось» мало невелику як на таке тіло голову. Ну, і по-п’яте, воно цупкими лапками притискало до грудей округлої форми предмет, дуже схожий на велике яйце.

Хвилюванню професора не було меж! Аби скоротати час до світанку Чудлик улігся поруч зі своєю знахідкою на солом’яній підстилці, примостивши голову на кулак.

Він зовсім не хотів спати! Це вийшло якось само собою. Адже люди похилого віку іноді люблять засинати у найнепридатніших для цього місцях – у трамваї, у театрі, або ж на врученні нагород… – та ще й при цьому голосно хропти…

Однак невдовзі професора розбудило чиєсь позіхання і плямкання: «Мц-а, мц-а-а!». Спершу Чудлик просто лежав і дивився на яскраву пляму світла перед собою. Сонячний промінь, пробившись крізь корені могутнього каштана, проникав у печеру, щільно встелену соломою із розкиданими по ній коштовними камінцями – рубінами, смарагдами, сапфірами та аметистами. Відбиваючись у їхніх кольорових гранях, промінь заливав печеру веселим мерехтливим світлом.

Аж ось за спиною хтось знову голосно позіхнув, Чудлик обернувся і побачив те, про що мріяв довгі роки, – у сяйві кольорових сонячних плям, затишно підгорнувши під себе соломку, спала мама Клумба, притискаючи до грудей велетенську писанку.

Прадавня легенда про квітозавра виявилася чистісінькою правдою!

Глава 4
Академія наук

Коли ви приїдете в Київ і вас повезуть на екскурсію до ботанічного саду, екскурсовод неодмінно розповість історію про те, як одного травневого ранку професор Чудлик біг вулицями міста і кричав: «Еврика! Еврика!», що в перекладі з давньогрецької означає: «Знайшов! Знайшов!» – Я сам був свідком цієї знаменної події! – додасть екскурсовод наприкінці розповіді.

Але касирка, в якої ви купуватимете квиток, лише посміхнеться, почувши це, і скаже:

– Нічого подібного. Все було зовсім не так!

– А як? – запитаєте ви.

– Того дня професор як обпечений прибіг сюди і кинувся до телефону. Хатнього телефону він не має, мобільним не користується, тому за потреби телефонує з нашого апарата.

У цьому місці касирка обов’язково подивиться на себе в маленьке люстерко на столі, поправить зачіску, цикне золотим зубом, вигне дугою чорну брову і продовжить:

– Я запитала в нього: що трапилося? А він мовчить, пихкає і тільки знай собі набирає чийсь номер. А потім як закричить у слухавку: «Алло, Академія казкових наук, говорить Чудлик! Сенсація: знайдено волошкового квітозавра!»

Тут касирка заллється сміхом, відірве квиток і, простягнувши його у вікно, скаже: «З вас десять гривень».

– Про Чудлика розповідала? – поцікавиться у воротах вусатий дядечко з пов’язкою «контролер» на рукаві.

– Ага! – кивнете ви, віддаючи йому квиток.

– Це я перший дізнався про те, що професор знайшов квітозавра. І зовсім він не бігав дзвонити до касирки, і не кричав: «Еврика, еврика!», а просто підійшов до мене і попросив закурити.

– Так професор же не курить?

– Правильно, не курить, – погодиться з вами контролер, – але того дня закурив «на нєрвной почвє»! Їй-бо, не брешу!

А потім, гуляючи алеями ботанічного саду, ви обов’язково замислитеся: «Хто ж із них правий?»

Так от, я насправді знаю, як усе було!

Знайшовши Клумбу із яйцем, професор передусім дістав з кишені олівець і блокнот, замалював її сплячу, зазначив точний час знахідки і поставив свій підпис. Тільки після цього він зважився залишити печеру – сонячний промінь, пробиваючись під землю, вказував йому шлях.

Опинившись назовні, Чудлик помчав до своєї автівки-«сонечка», сів у неї і натиснув на педалі з такою силою, що вона стартувала з місця, мов той гоночний карт.

Біля Бессарабського ринку машину зупинив старший сержант патрульної служби Микола Гедзь.

– Порушуєте, пане Чудлику, майже сто кілометрів на годину! – суворо сказав він, помахуючи смугастим кийком.

Але коли професор розповів йому про свою знахідку, старший сержант увімкнув на патрульному автомобілі сирену супроводження і за півтори хвилини домчав «сонечко» до будинку Академії казкових наук.

– Країна має пишатися такими людьми, як ви! – сказав професорові на прощання, взявши під козирок.

Новина про те, що Чудлик знайшов у ботанічному саду волошкового квітозавра, вмить облетіла цитадель вітчизняної науки. Величезний будинок перетворився на розтривожений вулик. «Де він? Як він? Що він?» – бігали коридорами професори, хапаючись за голови. «Це ж незбагненно!» – вигукували вони, здіймаючи руки, і, смикаючи один одного за ґудзики, питали: «А ви подробиці знаєте?»

Подробиць не знав ніхто. Одні казали, нібито Чудлик знайшов квітозавра в капусті, інші запевняли, що його приніс лелека, треті стверджували, що професор провалився в каналізацію і там його вкусив жовтогарячий пацюк. Коли ж він за ним погнався, то потрапив у палац мишачого короля, який подарував йому квітозавра. Майстри версій та гіпотез продукували їх сотнями. І жодна не відповідала дійсності.

Тим часом Чудлик зачинився в кабінеті начальника Академії казкових наук академіка Хитренка і мав з ним тривалу й серйозну розмову.

Слід зазначити, що академік Хитренко був дуже обережною людиною і зазвичай, перш ніж ухвалити серйозне рішення, обов’язково радився зі своїм начальством. Проте нині він був найголовнішим науковим начальником і радитися не мав з ким, тому відверто нервував.

– А може – ну його, почекаємо, – вкрадливо говорив Хитренко до Чудлика. – Та й кому це зараз треба? Грошей на науку виділяють дуже мало і що накажете робити з цим квітозавром? Чим годувати, де розміщувати? Адже прикладів у світі не було… На кого нам рівнятися?

– Навіщо ж на когось рівнятися?! – гарячкував професор. – Довіртеся мені! Про квітозаврів я знаю все!

– Так-то воно так, – цокав язиком Хитренко, – та нам би хоч якийсь приклад із закордонної практики… Чи приїхали б люди, навчили…

– Так навіщо ж учити, коли ми самі все вміємо й усе можемо!

– Так то воно так, але б краще підстрахуватися.

І хоча професор завжди шанобливо ставився до керівництва, тут він не втримався і назвав свого безпосереднього начальника «боягузливим бюрократом».

Хитренко вкрився червоними плямами, затрусився і закричав: