Розділ четвертий
Мої сни

Отак плідно та продуктивно, розібравшись із власною Суттю щодо питань, які потребували нагального духовного вирішення, я відчув, що ця розмова, а також помірне вживання соди зробили свою справу. Мені стало легше.

І от я знов у своїй кімнаті, лежу, вдоволено констатуючи факт, що печія кудись зникла, а внутрішній неспокій перетворився на рішучу впевненість у тому, що йду я своїм шляхом правильно. «Отче наш, що на небесах…» – майже автоматично шепочуть мої губи слова нічної молитви.

– Де ти так довго був? – турботливо цікавиться дружина.

– Та задумався трохи… Постояв, поміркував… «Хліб наш щоденний дай нам на кожен день…»

– Ти взагалі останнім часом якийсь дуже замріяний ходиш… Що з тобою?

– Нічого, все в порядку… «І не введи нас у спокусу, але визволь нас від злого…»

– Я ж бачу – з тобою щось коїться…

– Не переймайся, спи… Все в порядку… «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духові. Амінь».

Я тричі перехрещую себе, потім перехрещую донечку, що посопує у своєму ліжечку, потім повертаюся на бік, обнімаю дружину й знову цілую її у спину: «Спи, спи, моя рідненька, все в порядку», – заспокоюю її, хоча насправді відчуваю, що все зовсім не в порядку.

Їй не хочу зізнаватися, щоб зайвий раз не турбувати, а вам зізнаюся, що останнім часом я дійсно дуже часто замислювався, чи правильну професію я собі обрав. Романтичний туман щодо принад акторської професії розбився об сувору правду буття. Робота у Великому Державному Театрі звела нанівець усі юнацькі ілюзії щодо вільної натхненної творчості, запальної експериментальної праці, мистецького шалу, про який я мріяв і якого бажала уся душа моя. Адже я хотів не тільки жити у вільній красивій державі, а й хотів бути корисним їй, працювати на неї, витягати її з тої мистецької прірви, в яку її запроторила столітня колоніальна залежність (і культурна в тому числі). О, якби ви знали, як мені набридла вся та наша одвічна шароварщина, яку останнім часом видають за національне мистецтво, як набрид мені той усюдисущий пострадянський синдром, який витягає увесь той комуністичний нафталін, отряхає з нього порох, фарбує в синьо-жовті кольори й видає за нові мистецькі надбання молодої держави? Батько мій – видатний режисер-постановник театралізованих масових заходів, і я майже все своє дитинство провів на тих фестивалях, спартакіадах, днях міст і партійних концертах, які він режисирував. Надивився я за своє життя на ті однакові чиновницькі пики (таке враження, що їх на якомусь конвеєрі ліплять): тупі, розжерті, які ще зовсім недавно були затятими комуністами, а тепер, ухопившись за українські знамена, «розбудовують молоду державу». І на артистів – цих жалюгідних закомплексованих алкоголіків-пристосуванців, що їх повно у різних творчих колективах, ансамблях, театрах, капелах, не виключаючи, до речі, і той театр, у якому я зараз працюю. Набридло мені жити у царстві облуди, брехні, пліток і порівняльних характеристик. Хотілося просто жити, любити, творити, як творили, приміром, ці хлопці з «Бу-Ба-Бу», хотілося бути разом з ними й займатися чимось таким, що б приносило істинне задоволення та користь. Адже час який – буремний, історичний. І ти – молодий талановитий юнак, готовий кинути своє життя на терен процвітання і щастя рідної України!

«Господи! Покажи мені шлях мій, наверни мене на дорогу мою! Зроби так, щоб життя моє повернулося у правильний бік! Допоможи мені, Господи, визначитися зі справою життя мого та віднайти земне призначення своє! Бо без цього мені далі аж ніяк! Прошу тебе, Господи, не залиш без відповіді благання моє!» – лине до небес моя молитва над святими пагорбами й поганськими капищами, над фундаментами зруйнованих церков і новобудовами Лівого берега, лине над Києвом та усією Україною, бринить у повітрі листопадової ночі на крутих схилах Дніпра біля Святої Лаври і відлітає туди, де на золотаво-рожевих хмарах сидить молодий і потужний Бог, що чує мене і вдоволено киває головою, а десь поруч з ним на хмарах сидить іще один молодий літературний бог – Юрко Іздрик – і награє щось меланхолійне на своєму роялі. Навколо літають амури та янголята, прекрасні німфи й мудрі музи обсипають його пелюстками троянд та срібним сміхом, а він пихкає від задоволення, як український борщ, і задоволено бубонить собі під ніс чи то слова пісні, чи то рядки зі свого нового твору, що він читав сьогодні ввечері у Будинку Актора, так само награючи собі на роялі: «Мої сни – це література вищого ґатунку. Залишається дрібничка – записати їх на папері. Перетворити на маленькі закарлючки та чорні значки… І хіба можна передати ними те відчуття страху й радості чи насолоди, котрі з’являються у снах? І головне – відчуття знання. Знання та розуміння. Уві сні я знаю та розумію довколишнє. Мені відома суть речей і сутність життя, і всі події виправдані внутрішньою логікою, котру я неспроможний опанувати прокинувшись… Картина розпадається на якісь не зв’язані між собою фрагменти, випадають і зникають цілі кавалки й соковиті кусні, не кажучи вже про деталі та нюанси».

О, Іздрику, Іздрику, мій бідний Йорику? Де ти зараз? Либонь, друшляєш вже у своєму ліжку, так і не впіймавши мить, коли дійсність перейде у сон, або продовжуєш бухати із друзями після вдалого виступу? У вашій кімнаті в гуртожитку багато творчої молоді напідпитку, а я стою біля твого рояля, і чорна блискуча площина його розливається переді мною морем каламутної води, в якій тонуть усі мої думки й ваші розмови про Гайдеґера і Рембо, води, яка несе в собі горохові сперматозоїди північних ланів, над котрими зранку пролітає сріблястий літак, зрошуючи їх хімікаліями. Гуслить басами чорне море рояля, золоті струни тіпаються і дзижчать, і мені конче треба подолати цю відстань, яка каламутною водою сновидінь утікає за небокрай. Іржаві абстракції зруйнованих пристаней ламають його тонку нитку. Я озираюся навколо і з подивом бачу, що я вже не на небесах, а серед гучного натовпу богемної молоді напідпитку. Навколо душна вологість тютюнового диму й алкогольних парів, які поглинають чистоту та ясність мого розуму й устремлінь. Зникли храми, до яких я перестав ходити, бо там тільки фарисейство та торгівля жертовними голубами. Зникли прекрасні хмари та жінки, що обсипали нас пелюстками троянд, зникли шляхетність і правда, потонули в багні таланти та бронзові носи наших рвучких галер. Не лишилося нічого, окрім цієї совкової сірості старого гуртожитку, повного недопалків, порепаних стін, драного лінолеуму та порожніх пляшок несправджених надій, нічого, окрім цього похмільного мороку, в якому тоне все! Набридло! Рукою розриваю струну небокраю! По долоні різонуло до крові – у небо витікає рояль. У сіре безкрає небо тече море кволої каламутної води. Розбиті човни, недописані вірші, непроказані слова подяки, використані презервативи, засохлі квіти, зашерхла кров, кавунові шкоринки, горохові сперматозоїди вольвоксу, баси, дієзи, паузи – все це кудись тече повз мене. Каламутна вода тим часом піднімається і заливає мені ноги. «Треба рятуватися!» – прожогом пролітає головою думка, і я щосили починаю дертися на гору, що стоїть за моєю спиною. «Куди ти? Куди?!» – звідкілясь раптом виникає цілий натовп богемної молоді і мчить за мною, намагаючись ухопити за ноги й зупинити мій рух. У руках, наче зброю, тримають вони пензлі, скрипки, олівці, циркулі, перуки, мастихіни, фаготи, пір’я, грим, чорнильниці, пуанти, друкарські машинки, ноти й інше чаклунське приладдя. «Стій! Стій!» – гукають митці, але я розумію одне: варто зупинитися, і цей натовп розтовче мене, розчавить, як немовля… «Ага… він боїться нас!» – регочуть вони за моєю спиною, але я знаю: зачепитися зараз з ними в диспуті – значить померти, а тому я мовчу й уперто деруся на гору. «Сам, тільки сам!» – проказую до себе, розуміючи, що ніхто в цілому світі не дасть мені поради. «Жодного колективізму, жодної спільної відповідальності. Тільки індивідуальна!» – наче мантру, проказую ці слова. «Здохнеш без нас, дебіле! – волають демони за моєю спиною. – Один в полі не воїн!»

– А от і воїн! І один у полі – воїн! – кричу я, піднявши угору руки.

Я стою на самій верхівці величезної гори й бачу під собою цілий світ. Долини, ріки, море та далекі кораблі на рейді. Тільки, що це?! Мої вороги – скажений натовп митців усіх рангів і мастей – викочують чи то гармату, чи то катапульту і закладають у неї масивний чорний камінь… «Смерть йому! Смерть!» – вони накручують грубезні канати, і от я вже бачу, як камінь повільно, мов у рапіді, летить мені в голову і зараз розтовче довбешку. Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самісіньку прірву й спершу стрімголов лечу вниз, а потім розумію, що тіло моє набуває дивної сили, яка дозволяє йому триматися в повітрі. Щосили змахую руками, мов крилами, долаючи опір повітря. Змахую й просуваюся вперед. Спочатку повільно, але що далі, то все легше й легше. І от, уже піднявшись до самих хмар, я знову відчуваю ту божественну легкість. Оскаженілий натовп митців лишається десь там далеко внизу, і я один у безкрайому морі лагідних і теплих хмар.

«Лечу… Дивлюся, аж світає… Край неба палає, соловейко в темнім гаї сонце зустрічає… Тихесенько вітер віє, степи, лани мріють…» Аж – гульк! Летить мені назустріч Шевченко. Саме той, що Великий поет, а не той, що молодий футболіст.

– Вітаю вас, Тарасе Григоровичу! – чемно вітаюся.

– Здрастуй, здрастуй, парубче. Ти ким будеш? – зупиняється біля мене Великий Кобзар.

– Та я ж нащадок ваш! Син славних лицарів запорізьких, січових стрільців і гайдамаків онук. А ще батько мене називає «бандерівцем», бо я усім серцем люблю Україну й бажаю їй світлої та щасливої долі. А в принципі, артістішка жалюгідний, пристосуванець і годованець Великого Державного Театру… Проте «Вогонь в мені невгасимий, Одвічний дух!».

– Е-е-е-е, парубче, Тичину цитуєш… – перериває мене Кобзар.

– Так, люблю я його, Тарасе Григоровичу. Дуже до душі мені його: «Молодий я, молодий, Повний сили та відваги! Гей, життя, виходь на бій, – Пожартуєм для розваги!» Як він там?

– Та зараз вже нічого… Відпустило… А за совєтів геть зовсім погано було. Ледь не кожного дня у труні перевертався, як його великим пролетарським поетом називали…

– Ну а вам як живеться, Тарасе Григоровичу? – набираюся я нахабства й запитую про його потойбічну долю.

– Та якось так, – непевно знизав плечима великий поет. – Так якось… На Землі всі люди уярмлені у тіло своє ледаще. А тут – все інакше… Тут всі образи земні, сварки там, ненависть – все таким мізерним видається… Гумору більше треба й іронії до усього земного. Я от про царя стільки віршів написав… Ущипливих! Ми коли тут їх з ним пригадуємо, аж за животи хапаємося від сміху. А він мене на Землі за ті вірші в солдати упік… Зараз кається, негідник, коли ми з ним по чарці смиконемо… З чаркою, до речі, на Землі треба бути обережним, он я, дивись, у шістдесят першому на свій день народження перебрав – і теє, серце не витримало… А за Україну я радий усією душею й серцем! Тільки от незрозуміло: нащо по всіх усюдах порозвішували мої портрети? Хіба я Маркс чи Енгельс з Леніним?

– Ідолізація усієї країни, Тарасе Григоровичу, важкі часи посттоталітарного відродження нації. Не можуть курви комуністичні без ідолів жити. Вами, великим, каліцтво своє убоге, ледарство духовне, невігластво й дебілізм прикривають…

– От сукі лагєрниє, шлєпєри отстойниє, фраєра дєшовиє, поци мєлкотравчатиє, – досить брутально вилаявся Шевченко, що я аж закляк з подиву, а далі повів стриманіше: – Ну, не можна ж так! Не можна весь час назад озиратися. Знати треба, шанувати треба, але й продовжувати треба, перевершити мене намагатися. Інколи й переступити через мене можна, щоб авторитет мій не сковував молодий мозок, що прагне істини. Самі творіть своє життя. На «ти» зі мною будьте. Не кожух мій і шапку любіть, а й біль мій! – після вишуканої табірної лайки Тарас Григорович перейшов на конкретні авторитетні повчання: – А цим комуністичним підарасам, що у все українське перебралися, так і передай, щоб закінчували це неподобство. Бач, що придумали, сталінські соколики, за портретами моїми хижу сутність свою комуняцьку ховати. За пам’ять і шану дякую! Але щоб ідола з мене робити?! Не дозволю! Не дозволю! – Тарас Григорович не на жарт розходився, скинув смушкову шапку свою, відірвав вуса і теж кинув їх долу й почав топтати. – От вам буде шапка моя, от вам будуть вуса мої! Ти бач, падлюки! Моду взяли – ікону з мене ліпити! Від немочі їхньої творчої удушитися хочеться! Не у вусах справа, не у шапці, а у віршах: «І вражою, злою кров’ю волю окропіте!». Чуєте? «Вражою злою кров’ю!» От де я! От де, блядь, справжній Шевченко! А не сю-сі, му-сі, ку-сі-пу-сі! – Тарас Григорович досить кумедно зробив руками «ліхтарики», майже точнісенько так, як робить їх моя півторарічна донька, я аж порснув зо сміху. – Смієшся з мене, падло молоде? – аж тіпнувся від гніву Кобзар.

– Та ви що, Тарасе Григоровичу?! – я принишк.

– Ні, я знаю, смієшся! – у розпачі гримнув на мене. – Не ти, так дружки твої – художники там, поети – сміються над старим опудалом! Смійтеся, смійтеся… Аби самі зробили щось таке, над чим посміятися було би варто! А так же ж майже нічого… Одні порожні похваляння… А в сухому підсумку, як каже Мєндєлєєв, зеро?

– Та ми ж тільки на початку шляху, шановний Тарасе Григоровичу… – почав я белькотіти про важкий стан справ у сучасному мистецтві. – Країна, знаєте, лежить у руїні, і тільки молода травичка непевно пробивається над згарищем…

– Ну, от і пензлюй працювати! Чого тут прохолоджуєшся? Давай! Вперед! Піздуй на хуй!

Кобзар досить сильними, цупкими руками ухопив мене за плечі й розвернув до себе спиною. «Зараз або виїбе, або пєндєля дасть!» – пролетіло у голові, і, щоб збити Кобзаря з пантелику, я поставив йому провокаційне питання:

– Де ви так навчилися модерно лаятись, Тарасе Григоровичу?

– Життя примусило! – суворо проказав він і через нетривку паузу додав: – Із Стусом часто спілкуємося, він мені про мордовські табори, я йому про казахів… отак одне одного табірного сленгу й повчаємо… Піздєц, канєшно, Росія-матушка заєбала!!!

По тих словах вигукнув:

– За Вільну, Соборну, Незалежну Україну! – а потім тихенько додав: – Єбісь-провалісь ти, падло молоде, якщо Україну з гівна не витягнеш, прокляну! – і дав мені підсрачника такої сили, що полетів я далеко-далеко і летів довго-довго, аж поки не втрапив у якусь річку. Почувся мені плюскіт води попереду, і я побачив перед собою водоспад, злякався і прокинувся…

– Тш-ш-ш-ш, – зашипіла на мене дружина, що висаджувала нашу донечку на горщик. – Дитину не розбуди!

Донечка, дарма що мала всього півтора рочки, уже була привчена вночі раз чи два ходити на горщик, навіть не розплющуючи уві сні оченят.

– Котра година?

– Пів на третю. Спи давай, – озвалася дружина.

І наснився мені тієї ночі такий сон, що буцім стою я в пустелі і навколо цілком даліанський пейзаж – пісок і небо, жовте й блакитне, і якісь покручені чорні стовбури дерев, наче поточені радіацією, ламають чітку лінію обрію. І відчуваю я приблизно те, про що писав Іздрик. «Знання і розуміння». Я знаю все, я розумію все. І подумки звертаюся до вищих сил допомогти мені зрозуміти шлях свій. І небеса, здається, чують мене, бо поволі, наче з пустельного марева, починає проявлятися переді мною величезна золота піраміда. Підмурок її складають дванадцять дорогоцінних каменів, а вся вона зроблена зі щирого золота й діамантового скла. Всі обрії і вітри, сонце, зорі, небеса, всі струмені й проміння вільно вливаються і витікають з неї. «Це Золота піраміда Духу, – проказує мені невидимий голос. – Заходь у неї і сповісти всім, хто там є, про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ!» Я роблю перший крок і, здається, зливаюся з Золотою пірамідою Духу. Тепер вже всі вітри, сонце, зорі й небеса, всі струмені і повітря так само легко вливаються в мене і виходять назовні. Тіло моє набуває пружності, кожен крок стає вивіреним і свідомим, і я вирушаю назустріч своєму призначенню. Невидима рука відкочує великий камінь онікс з підмурівка, й через вузький отвір я заходжу досередини. І те, що я бачу, жахає мене! Бо всередині Золота піраміда Духу повна хижих дикобразів та пацюків. Величезною чорною масою вони повзають, гризучи залишки моркви й гнилого хліба, і вся золота підлога вкрита слизьким і смердючим шаром їхніх екскрементів. «Дикобрази й пацюки, – звертаюся я до них, подолавши хвилинне запаморочення. – Я прийшов до вас, щоб сповістити про ВЕЛИКУ ЛЮБОВ». Проте дикобрази й пацюки не слухають, ба й не звертають на мене щонайменшої уваги. Вони відразу побачили, що в руках моїх немає ані моркви, ані гнилого хліба, й з першої ж миті спілкування втратили до мене будь-яку цікавість. Однак я все одно продовжую до них говорити: «Дикобрази й пацюки, я – брат Христа й Будди, нащадок Магомета, Зороастра, Мойсея, Конфуція та Лао-Цзи, всіх тих, хто приходив до ваших родичів і сповіщав їм про існування ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ. І от я прийшов до вас – пагін могутній у корінні й тендітний у вітті, пагін грішний і злий, але світлий і добрий, адже добро не може існувати без зла, як і світло не може існувати без темряви, і чи не лежить початок одного в кінці іншого, і навпаки? Пагін, який не загубився і не зламався у бурхливій віхолі останніх часів. Прийшов з благою звісткою про те, що БОГ ЛЮБИТЬ НАС УСІХ – добрих і поганих, злих і усміхнених, червоних, білих, чорних і рудих, він не робить різниці між націями й конфесіями, між ідеологіями, концепціями, бо ми всі його діти й усім нам від дарує свою ЛЮБОВ. Тож давайте любити одне одного такими, які ми є, не витрачаючи життя на чвари та війни, на підступ і зраду, а давайте ставитися одне до одного з повагою та розумінням, адже ми всі діти Бога й кожен з нас несе його Дух у собі!» – отак проказую до пацюків та дикобразів, але ті мовчать і зосереджено гризуть рештки своєї моркви. І тут я розумію, чого чекає від мене Бог. Він чекає добровільної самопожертви, бо без самопожертви, без дії – слова лише порожній звук.