Розділ третій
Розмова по суті

На мій впевнений рух кран відповідає коротенькою цівкою води, яка закінчується суббаритональним бурмотінням старого маразматика. Зима скоро. Птахи відлетіли у вирій. Жаби впали у сплячку. А десь піді мною у мокрому підвалі парочка сантехніків-паранормалус зосереджено сопе і матюкається, проводячи сезонні сантехнічно-опалювально-профілактичні роботи. Горобина уродила добре. Покрова була холодна. І дзеленчать гайкові ключі в гучних просторах вільгих підвалів, і січе на вулиці дощик, і плачуть рідкими слізьми водогінні крани, і гуде вітер у димарях. Зима скоро. Доведеться розводити соду теплою водою з чайника. А я це не люблю. Волію два в одному. Сода з холодною водою з-під крана справляє кращий ефект на мою печію.

Вода з чайника виявляється не такою вже й теплою, як мені здавалося. Глянувши на годинника, я бачу, що стрілки на ньому показують десять хвилин на другу, і вода вже встигла вистигнути. Розводжу соду в синій чашці з золотим вінчиком – малій частині того спадку, що залишила мені бабуся, і, дивлячись у темне вікно, п’ю маленькими ковтками, відчуваючи, як кислота у моєму шлунку розкладається на воду, вуглекислий газ і якісь там солі. І в той же ж час у вікні на чорному тлі ночі проявляється на склі силует голої людини, підсвіченої з-за потилиці люстрою, що так само, як і я, стоїть і щось п’є з синьої з золотим обідком чашки. Я вдивляюся в очі тієї людини і, щоб краще побачити те, що ховається в їхній глибині, роблю два кроки в напрямку вікна. Тепер ми стоїмо майже впритул і дивимося одне одному в очі.

– Ти хто? – питаю я у того, що у вікні.

– Я – це ти! – відповідає він.

– Ну, і що тобі треба?

– Хочу з тобою поговорити начистоту.

– Про що?

– Про те, хто ти і що ти.

– А хто ти такий, щоб зі мною про це розмовляти?

– Я твоя Суть.

Отаке! Звісно, якби цю сцену побачив хтось збоку, то у нього склалося б банальне враження, що голий чолов’яга років двадцяти п’яти стоїть біля вікна, пильно вдивляючись у власне відображення. Стоїть собі й мовчить. Проте це тільки пересічному спостерігачеві здається, що він просто мовчить. Насправді між чоловіком і його зображенням у ті хвилини відбувалася досить напружена бесіда.

– Ти хто? – питає мене моя Суть.

– Ну як це хто? – досить обурено знизую плечима. – Я, Антін Каштанський, артист Великого Державного Театру…

– Стій, стій, стій! – зупиняє мене Суть. – От з цього місця давай детальніше. Ти сказав: «Артист»?

– Ну, так!

– Тобто ти чітко впевнений, що твоє земне призначення – це акторська кар’єра?

– Ну не те, щоб був у цьому абсолютно впевнений… Просто в моєму житті склалося так, що я свого часу завалив іспити до біофаку, бо хотів бути гідробіологом, і мусів скористатися пропозицією батька допомогти мені вступити до театрального інституту.

– Тобто ти не з власної волі пішов у артисти?

– А мені, чесно кажучи, байдуже було, куди йти, аби рік не втрачати. Тим більше що у театральному підібралася гарна компанія. Дівчата, хлопці, гітара, легкий алкоголь… Вчився я так собі й особливими акторськими здібностями не вирізнявся.

– Тобто займав чуже місце? Адже ж ти знаєш, скільки людей марять театральним інститутом?

– Та нічийого місця я не займав! Єдине, в чому допоміг батько, – це відпрацювати монолог, вірш, байку, а іспити я вже складав сам і, певне, справді сподобався приймальній комісії.

– А чому ж тоді погано вчився?

– Ну, так… молодість, те та се… – белькочу я непевно. – Це вже потім, коли я служив у армії, у ансамблі пісні й танцю в Німеччині, я зрозумів одну важливу річ, що «професіоналів на тумбочку не ставлять і гівно вигрібати не посилають». Поясню: були у нас в ансамблі такі собі «особливі» солдати – музиканти й співаки з консерваторською освітою, так їх на вранішню зарядку взимку не виганяли, бо у них, бач, голосники й пальці, а через фізичні вправи на морозі їм на концертах важко на скрипочці грати чи верхні ноти брати. Їх і в наряд по кухні не ставили, посуд у гарячій воді мити, бо знов-таки – пальці. Балетних на тумбочку не ставили, бо в них – ноги! Їм навіть у капцях по ансамблю дозволяли гуляти! Одним словом, за все віддувалися ми – купка напівфахівців – хто з театральних, а хто з художніх вишів. Ми й підлогу мили, й наряди по кухні відбували, і вже згадане гівно з каналізації вигрібали, як вона забивалася. Отож, повернувшись з армії, я вперто взявся за навчання, бо не хотів, щоб мене по життю «на тумбочку ставили», і без зайвої пихи скажу, що був одним з кращих на курсі, тому мене відразу після інституту до одного з провідних театрів країни і взяли!

– Ну, добре, – озивається моя Суть, – не прозвучало чіткої відповіді на питання: в чому твоє покликання?

– Ну, може, і в акторстві… – знову знизую я плечима.

– Ні, ти просто зараз маєш мене послухати й спробувати зрозуміти одну дуже важливу річ. Від самого народження кожній людині дається сакральне знання про її призначення на цій землі. А вже потім це знання замулюється різним там вихованням, забобонами, соціальними штампами, суспільними кліше, інформаційним брудом чи, як у твоєму випадку, нереалізованими амбіціями батьків. Але все те маячня, тому що відповідь на, здавалося б, сакральне питання «В чому сутність людського життя?» дуже проста: «Знайти своє земне призначення!». Озирнись навколо і побачиш тисячі, мільйони нещасних людей, що блукають землею, не знаючи, як дати собі раду. І тільки деінде вигулькне щасливе обличчя. А як до нього підійдеш і спитаєш: «А чого ти такий щасливий?», то він тобі і відкаже: «Бо я на своєму місці». Увесь цей безлад земний, увесь хаос тільки через те, що люди переважно удають, ніби вони на своєму місті. Але «удавати» і «бути» – речі несумісні, як геній і злочинство. Тому-то й у світі так багато людей-«підробок». Бо він тобі в очі каже: «Я міністр». Та який же ж ти міністр, коли ти кравець звичайний чи агроном? Чи «Я президент!» Та який же ж ти президент, коли Бог тебе поставив до станка деталі вирізати, і робиш ти ті деталі краще за всіх у світі? Бо воно ж якось не теє… картоплю вирощувати чи на заводі працювати! От і пруться хто куди, множачи безлад, хаос і безвихідь. Бо воно ж, звичайно, важко самого себе в собі відшукати, але ще важче змиритися з тим, що ти насправді не таке вже велике цабе, як сам собі здаєшся. Отож і сидять справжні пасіонарії на задвірках, а усіляка нагла наволоч на їхнє місце мітить. Тому і нема порядку на землі, нема гармонії. Так що ти, друже мій, аби не множити сонми слуг диявольських, мусиш мені хоч-не-хоч відповісти на питання: Хто ти є? В чому твоя Суть і земне призначення? А я тобі в цьому допоможу. Давай підемо від початку… Питання поставлю в інший спосіб: якщо ти не певен у свої акторській вдачі, то ким би ти був, якби не був актором?

– Ну-у-у, раніше, я вже про це казав, в юності я хотів бути гідробіологом, але зараз я бачу, що то романтичні мрії. Нині ж з певною долею вірогідності можу сказати, що хотів би бути письменником…

– Ну, це вже близько до правди, – погоджується моя Суть, і мені трошки відлягає від серця.

– Так, майже весь вільний час щось пишу, занотовую, от вже дві одноактні п’єси маю, вірші там, задуми… – розвиваю я свій успіх у цьому напрямку.

– Ну, я це знаю, знаю… – озивається до мене Суть. – А навіщо ти хочеш стати письменником? Тільки чесно відповідай!

– Ну так теє… Щоб бути вільним і жити чесно!

– Не бреши!

– Щоб пізнати самого себе…

– Не бреши!

– Щоб… щоб… стати відомим, популярним багатим і незалежним, – нарешті вихекую з себе остаточне признання і, ніби виправдовуючись, додаю: – Щоб жити, залишившись у пам’яті нащадків!

– От молодець! – нахвалює мене моя ж Суть. – Але ж, погодься, як важко навіть самому собі говорити правду! Це чи не найважча річ у світі – зізнаватися самому собі у своїх найглибинніших, найпотаємніших бажаннях, що керують твоїм життям. Проте не менш важливо робити з того усього висновки!

– Які висновки? – питаю з легким обуренням у голосі.

– Ну, якщо хочеш бути письменником, то і будь ним! – резюмує Суть. – Але якого дідька ти робиш у театрі?

– О! Я, до речі, сам замислювався вже неодноразово над цим питанням, – відказую я, ствердно хитаючи головою. – Але ж професію набуто, робота є, гроші якісь заробляю…

– Тисячі мільйонів разів людство чуло ці недолугі слова!!! – раптом патетично вигукує моя Суть і ніби починає когось мавпувати: – «Я йду не своїм шляхом, бо мене щось примусило!»; «Я не виконую своє земне призначення, бо якось так склалося!»; «Я не роблю те, до чого закликає мене Бог, бо обставини сильніші за нас!». Все це тупість і маячня! Все це порожні балачки й відговори слабких людей! А ти ж не слабкий?

– Ні, я не слабкий!

– Ти ж не безхребетний?

– Ні, я не безхребетний!

– Ти ж могутній, величний і боєздатний!

– Так, я могутній, величний і боєздатний! – І я вже ледь не луплю себе кулаком у груди.

– І ти кидаєш театр! Тим більше той театр, у якому працюєш!

– І я кидаю театр, у якому я працюю! – з пафосом погоджуюся із власною сутністю.

– І стаєш на свій справжній шлях! Шлях письменника й пасіонарія молодої нації!

– Письменника й пасіонарія молодої нації!

– Ну от, нарешті, ми й порозумілися! – видихає моя Суть. – Запам’ятай: ніякий ти не артист! Бо артист, то людина підневільна, залежна й продажна. Ти – митець! І маєш стати незалежним. Будь письменником, художником, співаком, але завжди роби те, що ллється з твого серця, а не те, до чого примушують тебе обставини. Якщо відчуваєш, що життя обплутує тебе, що обставини звужують твій життєвий простір і заважають вільно творити, – рви все геть і тікай простовіч. А головне – не бійся. Бог все бачить, і він тобі допоможе! – отак проказувала до мене моя Суть. – А тепер лишається єдине – покаятися в усіх гріхах і ступити на новий, призначений тільки тобі шлях…

– І це ще не все? – питаю я налякано, бо чесно гадав, що наша розмова добігає кінця.

– Звичайно, не все, – відповідає Суть, – без сповіді далі не можна. Треба всі гріхи залишити у минулому…

– Добре, – схиляю покірно голову під умовний омофор моєї власної Суті і на деякий час заклякаю у роздумах, з чого краще розпочати каяття.