Читать книгу «Середземноморське перехрестя» онлайн полностью📖 — Андрій Харук — MyBook.



























Сили союзників у східній частині ТВД діяли активніше, ніж на заході. 11 червня з Александрії вийшла в море ескадра у складі лінкорів «Ворспайт» і «Малайя», авіаносця «Ігл», п’яти крейсерів і дев’яти есмінців. Разом з британцями вирушили і французькі кораблі – три важких і один легкий крейсери. З’єднання мало здійснити пошук противника поблизу південного узбережжя Італії. Виділені з його складу легкі крейсери «Ліверпуль» і «Глостер» вирушили до лівійського порту Тобрук, де відбулась вогнева дуель між британськими кораблями й оборонцями бази – італійською береговою артилерією і старим панцирним крейсером «Сан Джорджіо», який використовувався як плавуча батарея. В результаті обстрілу, а згодом – атаки торпедоносців «Свордфіш» з авіаносця «Ігл», «Сан Джорджіо» був серйозно ушкоджений і сів на дно. Крім того, британці потопили італійський тральщик, а ще кілька кораблів зазнали ушкоджень. Дуже активно використовувалась палубна авіація: вже першого дня війни «Свордфіші» з «Ігла» прикривали конвої MS-1 і MF-1, які йшли з Мальти до Александрії. Згодом вони супроводжували конвої з Пірея до Александрії, здійснювали пошук підводних човнів поблизу Мальти. В липні британська авіація потопила в гавані Тобрука есмінці «Зеффіро», «Остро» і «Нембо», велике транспортне судно «Лігурія» та кілька менших. Це змусило італійське командування відмовитись від використання цього порту.

Завдяки повітряній розвідці італійське командування своєчасно виявило вихід з’єднання противника з Александрії 11 червня. Назустріч йому з Мессіни вирушили важкі крейсери «Пола», «Тренто» і «Больцано», а з Таранто – «Зара», «Фіуме» і «Горіція». Забезпечували їхні дії два легкі крейсери та 17 есмінців. Однак зустріч ворожих з’єднань так і не відбулась – ні італійські, ні британські кораблі не змогли знайти противника в морі, і без втрат повернулись до власних баз.

Вранці 13 червня з алжирських портів вийшло в море сильне з’єднання французького флоту в складі шести легких крейсерів і 19 есмінців. Завданням його був пошук німецьких лінійних крейсерів «Шарнхорст» і «Гнейзенау», які нібито пройшли в Середземне море через Гібралтарську протоку. Звістка про цей прорив виявилась хибною, натомість французьке з’єднання ледь саме не перетворилось з «мисливців» на «дичину» – його спробувала атакувати італійська субмарина «Дандоло». Однак її вчасно помітив екіпаж гідролітака, який навів есмінці «Брестуа» і «Булонне». Атака «Дандоло» була зірвана.

У той же день французький флот розпочав першу наступальну операцію проти італійського узбережжя. З Тулона вийшли важкі крейсери «Альжері», «Фош», «Дюпле» і «Кольбер» у супроводі 11 есмінців. Перша пара о 4:30 наступного дня почала обстріл порту Вадо, друга у той же час відкрила вогонь по газовому і металургійному заводах поблизу Генуї. В обох випадках французьким кораблям довелось вести вогневу дуель з береговими батареями, які змогли ушкодити есмінець «Альбатрос» (загинуло 12 моряків, а сам корабель був тимчасово виведений з ладу). Натомість спроби міноносця «Калатафімі» і двох торпедних катерів атакувати французькі крейсери виявились безуспішними. Близько 14:00 кораблі повернулись до Тулона.

У відповідь на цю атаку італійське командування вислало есмінці «Турбіне», «Нембо» й «Аквілоне» для обстрілу порту Соллум в Єгипті (неподалік від кордону з Лівією). Операція ця не призвела до якихось значних втрат з боку союзників, а її морально-пропагандистський ефект був мізерним порівняно з обстрілом французькими кораблями континентальної частини Італії.


Підводний човен «Баньоліні»


13 червня відбулась ще одна знакова подія – британський Королівський флот зазнав першої втрати на Середземному морі. Неподалік Криту субмарина «Баньоліні» торпедувала і потопила крейсер ППО «Каліпсо». Ця атака стала свідченням того, що італійським підводникам не бракувало відваги і вміння для боротьби з ворожими бойовими кораблями – адже саме для цього їх і готували у передвоєнний час. Адмірал Е. Каннінгем змушений був визнати, що підводна зброя може становити серйозну загрозу для крейсерських сил. Увечері того ж дня підводний човен «Наяде» двома торпедами відправив на дно норвезький танкер «Оркангер». У відповідь на це британське командування відправило на пошук ворожих субмарин легкі сили з Александрії. Італійці, своєю чергою, вислали в море кораблі 2-ї ескадри, але ворожі з’єднання знову не змогли знайти одне одного.

Як бачимо, обидві сторони зазнали перших втрат внаслідок активності легких сил, без зіткнення головних сил флотів. Британська сторона з самого початку захопила ініціативу, намагаючись «викликати на бій» італійські кораблі. Активність британських кораблів вела до порушення функціонування італійських комунікацій, постійно тримала противника в напрузі.

Французькі кораблі 12—20 червня патрулювали східну частину Середземного моря. 13 червня ледве не були втрачені підводні човни «Архімед» і «Паскаль». В обох випадках субмарини були виявлені у надводному положенні італійськими гідролітаками, зазнали атаки глибинними бомбами, але лишились неушкодженими. 16 червня французький флот здобув одну з перших перемог у війні з Італією. Неподалік Балеарських островів ескортний корабель «Ла Кюрьоз» потопив субмарину «Прована» – перший італійський підводний човен, втрачений у Другій світовій війні. Втрата «Провани» стала наслідком невдалої атаки французького конвою у складі п’яти суден, який йшов з Орана під ескортом «Ла Кюрьоз» і «Коммандан Борі». Субмарина непомітно зайняла позицію для атаки і випустила торпеду, однак її слід помітили з французьких кораблів. Внаслідок атаки глибинними бомбами «Прована», очевидно, зазнала ушкоджень, оскільки вимушена була піднятись на поверхню. «Ла Кюрьоз» таранним ударом буквально розрізав навпіл корпус підводного човна, який пішов на дно разом з усім екіпажем. Французький же корабель, хоч і зазнав ушкоджень, зміг благополучно повернутись до Орана.

Втрата «Провани» не призвела до зниження активності італійських субмарин – атаки на французькі конвої тривали, однак без якогось помітного результату. Одночасно вже в перші дні війни частину підводних човнів було направлено для виконання транспортних завдань: з важливими вантажами до портів Північної Африки вирушили «Зоеа», «Брагадін» і «Коррідоні», а на о. Лерос – «Атропо». Усі вони благополучно добрались до пунктів призначення. Однак сам факт залучення цінних бойових кораблів для постачання гарнізонів свідчив про нездатність італійського флоту захистити власні морські комунікації. Проявившись вже на початку війни, ця проблема з плином часу загострювалась дедалі більше, і транспортні функції поступово стали одними з основних для італійських підводних човнів. До того ж, підводні човни не були єдиними бойовими кораблями, які використовувались у ролі транспортів. 19 червня 11-та напівфлотилія есмінців вийшла з Неаполя до Бенгазі. Кораблі везли до Лівії протитанкові гармати та 300 чоловік їх обслуг. У наступні місяці значення таких рейсів для забезпечення бойових дій у Північній Африці постійно зростало. Це відволікало бойові кораблі від їхніх головних завдань і змушувало вносити суттєві корективи у плани війни на морі. Замість супроводу власних великих кораблів та пошуку ворожих сил італійські есмінці змушені були виконувати роль тривіальних транспортів.

Активність підводних човнів обох сторін у перші тижні війни на Середземному морі була дуже велика. Однак підготовка їхніх екіпажів часто не відповідала вимогам воєнного часу, що призводило до втрат. У другій декаді червня британський Середземноморський флот одну за одною втратив три субмарини, потоплені італійськими есмінцями та міноносцями: «Одін» (13 червня), «Гремпус» (16 червня) і «Орфеус» (19 червня). Французи втратили підводного човна «Морз», який 16 червня загинув на власному мінному полі поблизу берегів Тунісу. Італійці, крім вже згаданої «Провани», 20 червня втратили «Діаманте», який став жертвою британської субмарини «Партіен». 27—29 червня жертвами британських легких сил і морської авіації стали субмарини «Аргонаута», «Уебі Шебелі», «Рубіно» і «Ліуцці». Якщо додати ще чотири підводні човни, втрачені у Червоному морі, то виходить, що за перші три тижні війни італійський флот скоротився на десять субмарин. Ці втрати аж ніяк не компенсувались поодинокими успіхами – як, наприклад, потоплення 22 червня підводним човном «П’єр Каппоні» невеликого шведського пароплава «Ельгьо».

Визначальний вплив на хід бойових дій на Середземноморському ТВД мала ситуація на сухопутному фронті. Поразка Франції стала неминучою після того, як 17 червня уряд маршала Анрі Петена звернувся до Німеччини з проханням про перемир’я. Однак поки йшла підготовка до його укладення, бойові дії тривали. 21 червня, буквально напередодні капітуляції Франції, розпочалась остання спільна операція французького та британського флотів на Середземному морі. З Александрії вийшов лінкор «Лоррен» у супроводі британських крейсерів «Оріон», «Нептун», австралійського «Сідней» та чотирьох есмінців. Кораблі обстріляли склади в районі Бардії – порту в Лівії, неподалік від кордону з Єгиптом. Італійська сторона ніяк не відреагувала на цей рейд. У той же час крейсери «Сюффрен» і «Дюге Труен», діючи за наказом адмірала Каннінгема, прикривали від можливого нападу італійських крейсерів п’ять британських есмінців, які обстрілювали інший лівійський порт – Тобрук. 23 червня британсько-французьке з’єднання знову вийшло з Александрії, маючи намір обстріляти порт Аугусту на Сицилії. Однак коли кораблі вже знаходились в морі, адмірал Каннінгем отримав повідомлення про капітуляцію Франції, підписану 22 червня. І хоч вона стосувалась тільки Німеччини (відповідна угода між Францією та Італією була підписана 24 червня), операцію було вирішено припинити. Кораблі повернулись до бази.

Напередодні капітуляції Франції її керівництво вжило зусиль для того, щоб запобігти захопленню кораблів і суден німецькими військами. 18 червня 1940 р. адмірал Жан де Лаборде – командувач Морських сил на Заході – отримав наказ негайно евакуювати з Бреста усі кораблі, здатні вийти в море. Завдання було нелегким – адже в порту в той момент знаходилось 83 військових кораблі та 75 цивільних суден. Завдяки енергійним діям де Лаборде та його офіцерів до 22:00 наказ був виконаний, і порт спорожнів. Більшість кораблів і суден перейшли до Дакара, частина – до Касабланки, але деякі – до середземноморських портів Північної Африки. Туди ж попрямували й кораблі з Тулона. Частина французьких кораблів опинилась у британських базах, які на той момент ще вважались союзницькими. Навіть на порозі поразки Франція не збиралась здавати флот ворогові. Саме цього боялась Великобританія – адже захоплення німцями кораблів французького флоту означало те, що шалька терезів у війні на морі схилиться на бік Німеччини. Однак запевненням французів, що вони не здадуть флоту, британці не вірили – адже недавно вони так само запевняли, що не капітулюють і будуть воювати разом з Великобританією до переможного завершення війни.

Поразка Франції призвела до паузи у бойових діях на Середземному морі. Французькі кораблі повернулись до своїх баз. Британське командування, несподівано кинуте союзником, мусило цілковито переглянути свої погляди щодо подальшого ведення бойових дій, італійці ж пасивно спостерігали за розвитком ситуації. Щоправда, в морі перебувало близько 30 італійських субмарин, але жодними успіхами вони похвалитися не могли.

Позиції Німеччини та Італії щодо долі Франції суттєво різнились. Муссоліні наполягав на повній капітуляції французького флоту й авіації, а також передачі Італії Корсики, Савойї, Ніцци та частини Тунісу. Гітлер не був прихильником таких радикальних заходів. Він побоювався, що настільки радикальні вимоги призведуть лише до одного результату: французькі військові кораблі та авіація перейдуть до британських баз. Німеччина не без підстав вважала, що краще залишити французькі збройні сили, насамперед флот, у «сплячому» стані під контролем слабкого уряду Віші, ніж віддати їх британцям. Зрештою, ця точка зору перемогла. Франція Віші зберегла усі колонії і військово-морський флот, але кораблям було наказано залишатись у базах, спустивши прапори до середини щогли.

Характерно, що у ВМС Франції не знайшлось офіцера рівня генерала Шарля де Голля, який вирішив би продовжувати боротьбу на боці Великобританії. Цей факт красномовно свідчить про ставлення офіцерського корпусу французького флоту до свого вчорашнього союзника. З іншого боку, де Голль вже в липні 1940 р. почав створення структур ВМС Вільної Франції.

Основні сили французького флоту на час капітуляції знаходились в базах Північної Африки. У Мерс-ель-Кебірі перебували чотири лінкори і шість великих есмінців. В Алжирі перебували чотири важких і три легких крейсери, не рахуючи дрібніших кораблів. Ці сили з урахуванням кораблів, які лишались в Тулоні, могли стати важливим чинником, спроможним схилити шальку терезів на Середземному морі на користь того, хто зуміє заволодіти кораблями. Припущення про те, що французи передадуть свої кораблі Німеччині чи Італії видавалось малоймовірним, однак британське воєнно-політичне керівництво мусило рахуватись з такою можливістю – бо вона означала цілковиту втрату контролю над акваторією Середземного моря.

1
...
...
12