Із вікна однієї зі спалень добре видно Чорне море, а з кухні – Фороську церкву на горі над селищем. Видно і перевал Байдарські ворота. Сьогодні ми з Тео і Антоном зробили сходження. Спочатку години дві піднімалися нелегкими, іноді крутими стежками до церкви. Антон наполіг на тому, щоб узяти з собою дволітрову пляшку води та свій планшет. Тож йому довелось іти з рюкзаком на плечах. Він утомлювався частіше, ніж ми з Тео, і тому доводилося робити зупинки. Нагорі ми спочатку постояли на майданчику біля церкви, з якого було видно не тільки Форос із морем, але й сусідні селища. Я знову розповів Тео і Антону, як ми були тут із Лізою 1992 року, коли церкву тільки готували до нового відкриття. Точніше, її було відкрито, але ремонт іще продовжували. Нас зустрів священик, отець Петро. Він мені запропонував подзвонити в щойно підвішений дзвін. Я тоді потягнув за канат кілька разів, розгойдуючи дзвін, але потім, після першого лункого удару, язик дзвона обірвався і гучно брязнув на землю. «Нічого страшного, – сказав священик, – погано закріпили! Ходімте до мене, вип’ємо чаю!» І ми зайшли в його низенький, приземкуватий будиночок на краю скелі поблизу церкви. Він поставив на стіл банку з варенням. Сказав, що віруючі бабусі йому постійно приносять варення і мед. Потім, кілька років потому, ми дізналися, що отця Петра вбили. Убив його солдат-дезертир, якого він прихистив у себе в будинку. Його потім знайшли. Хлопець пояснив, що вбив, аби пограбувати, щоб були гроші виїхати куди-небудь подалі. Грошей він у отця Петра не знайшов. У того не було грошей. У нього було з десяток банок із різним варенням. У церкві теж нічого було красти. Потім ми з хлопцями зайшли всередину. У церкві на нас обернулася пара з маленьким хлопчиком років шести. Ми поставили п’ять свічок «за Україну», постояли перед іконостасом, обабіч якого стояли дві прикрашені новорічні ялинки. Коли вийшли, пара з хлопчиком сідала в машину з київськими номерами. Чоловік підійшов до мене і сказав, що ми з ним знайомі й зустрічалися в 90-х роках на Петрівці. У нього там був торговий контейнер із книгами. Поговорили хвилин п’ять, побажали один одному удачі й попрощалися. Тео і Антон погодилися піднятися ще вище, на перевал, де працює ресторан, у якому подають великі смачні чебуреки. Туди йшли вздовж звивистої дороги. Дісталися хвилин за тридцять, із зупинками, щоб милуватися кримськими краєвидами. У ресторані було безлюдно. Працював інтернет, і Антон відразу ввімкнув свій планшет і захопився якоюсь грою. Ми сіли в першій залі біля вікна. Замовили три порції чебуреків і колу. Відзначили закінчення наших чергових зимових кримських канікул. Антон учергове нагадав мені про обіцянку купити йому відразу після повернення додому потужний стаціонарний комп’ютер.
Поїзд іще стоїть. Біля вокзалу – мікроавтобус партії «Русское единство», розмальований трибарвними російськими прапорами з боків. Ніколи не чув про таку українську партію, але це не дивно. В Україні в Міністерстві юстиції зареєстровано 184 політичні партії. Пам’ятаю тільки один випадок, коли Міністерство юстиції відмовилося реєструвати партію через назву «Партія прихильників Путіна». Дивно, що вони зареєстрували партію «Русское единство»! Може, тому, що між словами «русский» і «российский» є велика різниця, яку безліч українців не помічають. Я ж теж «русский», етнічний «русский» громадянин України. Але я не «российский», тому, що не маю ніякого відношення до Росії, до її політики, не маю і мати не хочу російського громадянства. Мабуть, тому партію зареєстрували як партію українських «русских». Тоді чому на мікроавтобусі «российские» прапори? Тому, що «русского» прапора не існує?!
У вокзальному кіоску купив місцеві газети. У них – морок: погані українські та хороші російські новини. Українські новини всі про майбутню громадянську війну. Заспокойтеся, громадяни та журналісти! Громадянської війни не буде! Ті, хто її анонсують, видають бажане за дійсне. Адже громадянська війна – це війна однієї активної частини народу з іншою активною частиною народу. Одна частина активно, до тремтіння в руках хоче змін, інша активно, до такого ж тремтіння в руках не хоче цих змін. Тепер скажіть мені: ви де-небудь бачите дві однаково активні частини українського народу? Я не бачу. «Беркут» бачу, «тітушок» бачу, «спонсорську» зеленку бачу, замовлене «правосуддя» бачу, а дві не згодні одна з одною половинки одного народу – ні! Чому ж їх немає, цих половинок? Чому тільки одна половина виявляє активність, заявляючи словом і ділом про своє бажання жити по-іншому? Чому друга половина мовчить і дивиться український телевізор? Або погоджується під обіцяні 400 гривень з’їздити на мітинг для захисту влади на наданому владою автобусі, а потім, повернувшись, плюється і розповідає, що після поїздки змусили розписатися за отримання 200 гривень, а на руки дали тільки 100, повідомивши, що інші 100 утримані «за проїзд»? Так було з бюджетниками із Житомирської області, та, напевно, не тільки Житомирської.
Тео і Антон пересварилися з Ґабріелем – усі троє хочуть спати на верхній полиці. Я готовий спати на нижній. Зрештою Тео, як найрозумніший і найсерйозніший, вирішив погасити конфлікт своїм рішенням теж спати внизу.
У країні все-таки тривають новорічні свята-канікули. Тривають і на Євромайдані, всюди. Якщо все буде «по-українськи», то нова політична протестна активність почнеться 20 січня, після того, як на Водохрестя всі викупаються в ополонках. Хоча цього року і повітря, і вода тепліші. Льоду немає. Так що можна буде з берега заходити у води Дніпра і тричі занурюватися в ці води з головою. Бог Трійцю любить. Минулого року ми занурювалися з братами Капрановими, Лесею Ганжею, іншими письменниками, видавцями і критиками на березі Гідропарку навпроти Печерської лаври.
День починався спокійно, ми приїхали з вокзалу додому і розслабилися за чаєм. Я думав, що країна святково «проспить» до Водохреща, до 19 січня, а на Водохреще всі дружно викупаються в ополонках озер і річок, помоляться, попрощаються з традиційно безкінечними новорічно-різдвяними святами і кинуться знову в бій, розділившись на революціонерів, контрреволюціонерів, служителів і охоронців режиму Януковича та переляканих непередбачуваним майбутнім пасивних глядачів цих баталій. Таких «глядачів» – більшість. Так ось, день починався спокійно, а закінчився «як завжди» – бійкою-битвою з «Беркутом» під Святошинським районним судом Києва, де сьогодні оголосили вирок типовим українським «терористам», яких тепер називають «васильківськими терористами», тобто терористами з маленького містечка Василькова, що за 40 км від Києва. За підготовку терористичного акту – підриву пам’ятника Леніну в іншому містечку – Борисполі – їм дали по 6 років тюремного ув’язнення. Під час оголошення вироку суд уже було оточено «свободівцями», адже і заарештовані є членами цієї партії. Поруч із судом чергував автобус із «беркутівцями» на випадок «масових заворушень». І цей випадок мав місце, хто б сумнівався! «Свободівці» спочатку заблокували і не випускали з будівлі суддю, який засудив «терористів» до тюремного терміну, потім почали розгойдувати автобус із «беркутівцями», урешті-решт, дозволили бійцям вийти і пройти через «коридор ганьби», у цей час знімали обличчя «беркутівців» на камеру, щоб їхні знайомі та сусіди їх ідентифікували і виклали в інтернет їхні імена, прізвища та адреси. Як там опинився Юрій Луценко, я не зрозумів, але саме його побили «беркутівці». До «Свободи» він ніякого відношення не має, але до Майдану має, все-таки один із польових командирів Помаранчевої революції і колишній міністр внутрішніх справ за Ющенка. За першою версією, він намагався зупинити можливе зіткнення між «свободівцями» і спецзагоном міліції. МВС заявило, що він постраждав тому, що був напідпитку.
Увечері на прямому ефірі ТВі Арсен Аваков кинув пюпітр у депутата Партії регіонів Олега Калашникова, який «зажив слави» тим, що кілька років тому в наметовому містечку біля Верховної Ради побив журналістів знімальної групи СТБ через запитання, що не сподобалися йому, і силою відібрав касету із записом. Якби не ведучий, який зупинив Авакова, коли той кинувся на Калашникова, була б чергова бійка у прямому ефірі.
Холодно. На мансардному «дитячому» поверсі квартири +13° Цельсія. Тому хлопці спали внизу на канапі. Тільки Ґабріела залишалась у своїй кімнаті нагорі, але у неї є електричний обігрівач.
А в Харкові проводили форум євромайданів. Координував форум письменник Сергій Жадан. Коли євромайданівці зібралися в книгарні «Є», щоб обговорити подальшу стратегію, на магазин напало кілька десятків «тітушок». Вони увірвалися всередину, почали розбивати кийками вітрини з книгами, пустили всередину магазину сльозогінний газ. Побили охоронця магазину, що намагався їх зупинити. Він у лікарні, може втратити зір.
На Майдані Незалежності відбулося перше 2014 року народне віче. Зібралося 150 тисяч осіб. Із боку Європейської площі зранку шикувалися машини Автомайдану, щоб зробити черговий автопробіг до резиденції Януковича.
Віче розпочалося з молитви і виступів священнослужителів різних конфесій. Потім виступили активісти Автомайдану, повідомили про свої плани на сьогодні. Виступи політиків і активістів закінчилися нормальним рок-концертом за участю гуртів «Mad Heads», «Мандри», «Атмосфера» та інших.
Зранку було дивно і підозріло тихо.
І не дарма! Годині о десятій кілька десятків людей із однаковими пов’язками на рукавах – синьо-жовтими з червоною смужкою, що розділяла ці два кольори, – напевно, щоб вони відрізняли один одного від активістів Майдану, які носять просто синьо-жовті пов’язки на рукавах – спробували розбирати барикади з боку Бессарабки і ЦУМу. Один із них через гучномовець заявив, що на Майдані зібралися бездомні та безробітні й киянам цей бардак набрид! Цих «активістів» охороняв загін «спортсменів». Одначе навіть почати розбирати барикади їм не вдалося, бо до охоронців цієї барикади відразу прийшли на допомогу кілька сотень майданівців із Майдану Незалежності. Вони відтіснили «представників киян». «Спортсмени» в конфлікт не втручалися. Після двадцяти хвилин взаємних образ і словесних перепалок «представники киян» пішли разом зі своєю охороною.
Учора ж увечері з майстерні через забарикадований Майдан пішов на Шовковичну до нашої подруги Галі пояснювати, що ми не візьмемо у неї ліжко в село. На трибуні Майдану хтось говорив про річницю вільнюських подій. Слухачів – сотні три-чотири. На боці готелю «Україна» майданівець, який вийшов із намету, спробував мене зупинити, але настрою в мене не було, і я пройшов далі. Вгору. Садову й досі перекрито автобусами та КамАЗами, відрізок Шовковичної в бік Грушевського теж перекрито КамАЗами. Стоять «беркутівці». Та й сама Інститутська частково перекрита, залишено вузький проїзд для машин, і даішник під охороною «Беркута» розрулює рух.
О проекте
О подписке