На Майдані для всіх, хто хоче до Європита в світле майбутнє, відкрилися безкоштовні курси англійської мови й самооборони. Заняття починаються щодня о дев’ятій ранку і четвертій годині дня в Будинку профспілок. У групі англійської мови поки що тільки 30 осіб. Малувато. Для того щоб швидко дійти до Європи, треба активніше вивчати іноземні мови! Цікаво, скільки ходить людей на курси самооборони і що там викладають?
У Будинку профспілок і так уже працює «Відкритий університет Майдану», де читають лекції з держуправління, історії ненасильницьких протестів, а також про Росію і стан української освіти. У київській мерії почали показувати фільми українських режисерів. Активісти вже подивилися фільм Михайла Іллєнка «Той, хто пройшов крізь вогонь». Шкода, що вони не вивішують «кіноафішу» на дверях мерії. Та й в інтернеті я не бачив поки що анонсів наступних показів.
У справі Тетяни Чорновіл відбуваються дивні події. Міліція заявила, що у неї є підстави вважати, що сама опозиція організувала напад на активістку, аби заговорити про загрозу вільній пресі! Вже і братів Кличків звинувачують, і інших. Щоправда, серед заарештованих немає жодної людини з «опозиційними» зв’язками. Навпаки!
«Дорожній контроль», схоже, перетворився на автокавалерію Майдану з назвою Автомайдан. Тепер з’ясовується, що практично в кожному українському місті є своя колона автомобілістів, готова на чотирьох колесах брати участь у протестах проти нинішньої влади. Непогано! Щоправда, машини учасників протестів і членів Автомайдану продовжують підпалювати ночами «невідомі» по всій Україні. На моїй рідній Рейтарській біля сусіднього будинку кілька ночей тому теж згоріло авто.
Сьогодні в Донецьку все-таки зібралися прихильники Європи і навіть пройшли маршем по центру міста. Щоправда, за ними з-за кожного рогу спостерігали члени Партії регіонів і деякі люди в цивільному. У якийсь момент один із простих роззяв, що знімав наближення маршу прихильників європейського майбутнього України, випадково зафіксував чоловіка, який давав комусь команду по мобільнику. Чоловік сказав: «Запускай назустріч наших дівчаток!», – і захвилину назустріч євромайданівцям побігли бабусі-пенсіонерки, на ходу гукаючи якусь проросійську нісенітницю. Інші бабусі обійшли марш збоку і почали кидати в учасників ходи сирі яйця. Добре, хоч не каміння! Хода, звичайно, була не дуже показна – близько 300 осіб. Для міста з мільйоном населення цього замало, щоб сприймати всерйоз.
Учора вдень з’їздив до супермаркету «Сільпо», закупив останнє, чого не вистачало на вечір. Близько сьомої поставили в духовку дві гуски, прибрали в квартирі. До дев’ятої я поїхав за батьками. Привіз їх до нас. Батько піднімався на наш четвертий поверх довго, зупиняючись на кожному поверсі на кілька хвилин. Задишка. Мати теж піднімалася важко, але принципово йшла попереду батька і піднялася в квартиру раніше. Потім приїхала наша подруга Наташа зі своїм салатом і тортиком. О 10:30 приїхала дружина брата Лариса, привезла дві миски салатів олів’є і «Мімозу». Мишко приїхав трохи пізніше. Гусок дістали з духовки о пів на дванадцяту. Можна було їх поставити готуватися ще раніше. Діти ввімкнули телевізор. Сіли за стіл, телевізор бубонів у сусідній кімнаті. Але потім раптом почувся голос Януковича, що вітає український народ з Новим роком. Я схопився, перемкнув канал, дістав шампанське і ледве встиг наповнити келихи перед новорічним боєм телевізійного годинника. Випили шампанського, але якось нерадо. Хоча ялинку ми встигли купити і навіть устигли її прикрасити. Близько о пів на першу ночі вчотирьох із Мишком, Ларисою і Наташею пішли на Майдан. Там було повно народу. Грала музика, тисячі людей жваво святкували, пили шампанське, фотографувалися на тлі барикад і наметів. Нагулявшись по Майдану, повернулися додому. Ніякого відчуття Нового року. Зазвичай у цей час мені дзвонили двадцять-тридцять друзів і знайомих, я дзвонив їм і вітав, але цієї ночі майже ніяких дзвінків і есемесок. Вранці я відвіз маму-Раю і тата-Юру на Борщагівку, а Мишка і Ларису на Нивки. Поставив машину, і ми почали збиратися на поїзд. Попереду – зимовий Крим. Минулого року кримські зимові канікули пройшли вдало. Але і погода була краща, тепліша. Цього року прогноз не тішить. Хмарно, дощ, близько 0 градусів. Зате попереду 16 годин у поїзді, в купе. Їжі набрали, пляшку вина запакували. Їхатимемо і продовжуватимемо святкувати у вузькому сімейному колі. Тео і Антон вже сперечаються: хто з них спатиме на верхній полиці. У нас троє нижніх місць і двоє верхніх. Габі теж хоче спати нагорі.
Поки ми їхали в поїзді до Севастополя, в Києві пройшла «смолоскипна хода на честь 105-річчя Степана Бандери» – марш із палаючими смолоскипами. На чолі йшли Олег Тягнибок, інші лідери партії «Свобода», серед яких депутат парламенту Андрій Іллєнко, син покійного кінорежисера Юрія Іллєнка. Також у першому ряду маршу крокували два священики, дівчина з портретом Степана Бандери, а за ними – кілька тисяч членів і прихильників партії. Вони пройшли по Михайлівській, Володимирській, потім повернули на бульвар Шевченка. Коли проходили повз 5-зірковий готель «Прем’єр-палац», один із депутатів-«свободівців» викрикнув у гучномовець: «Праворуч від нас готель олігарха Ріната Ахметова!» Чи говорив він щось іще, чи ні, не знаю, але після цього кілька учасників маршу підбігли до входу в готель і кинули свої палаючі смолоскипи в передбанник, біля якого стояли чергові готельні портьє. Працівники готелю почали гасити смолоскипи. А марш пішов далі до Бессарабського ринку.
Кличко відразу заявив, що цей марш не має ніякого відношення до Майдану. І це правда. Більш того, він не має ніякого відношення до Києва. Київ – спокійне, толерантне місто, яке не варто розгойдувати маршируванням у ногу та вигуками гасел у гучномовець. Настрій від цього маршу впав нижче плінтуса. Якщо кожна партія під час протестів займатиметься такою саморекламою, то на Майдані нікого не залишиться.
Зранку небо опустилося просто на дахи будинків. Гір не було видно. Накрапав дощ. Ми вирішили поїхати до Ялти, сподіваючись, що там, можливо, погода трохи краща. Після майже години дороги на маршрутці ми прибули на ялтинський автовокзал і сіли на тролейбус, що їхав у бік центру. Тільки-но від’їхали від зупинки, відразу опинились у заторі. Я присів на вільне місце, але тут же побачив поруч елегантну сухеньку бабусенцію. Поступився їй місцем. «Яка у вас чудова російська мова! – сказала вона, широко розкривши очі. – Ви з Росії?» – «Ні, – відповів я. – Я з Києва». – «Так? – здивувалася вона цілком щиро. – Але ви так красиво говорите по-російськи?» – «Напевно, тому, що я народився в Ленінграді», – спробував я знайти для неї прийнятну відповідь. «Так, напевно, – закивала вона. – У Петербурзі прекрасно говорять по-російськи!» Вона ще хвилин десять намагалася розвинути цю тему, але я вже просто слухав і кивав. Сама вона говорила по-російськи, як мені здалося, точно так само, як і я. Хоча ні, кримський варіант російської все-таки інший, відрізняється від київського. Тут він якийсь навмисний. Так говорять учительки російської мови де-небудь у Центральній Росії, в Тамбові. Занадто чітко вимовляючи кожну літеру та розділяючи зайвою паузою кожне вимовлене слово.
Зрештою я попросив водія відчинити передні двері. Ми вийшли під дощик і рушили пішки, обігнавши ще два тролейбуси, що застрягли в цій нескінченній пробці. Вийшли на набережну. Хлопчаки захотіли постріляти в тирі. Тирщик запропонував на вибір цілий арсенал пневматичної зброї – від револьвера до автомата Калашникова. Постріл із автомата, переробленого під пневматику, коштував близько 10 гривень, так що я запропонував Антону і Тео постріляти з чогось дешевшого. Замість цілей на дерев’яних полицях протилежної стінки тиру стояли зім’яті пивні бляшанки. Тео стріляв непогано, а Антон із десяти пострілів влучив тільки один раз.
Після стрілянини і прогулянки до готелю «Ореанда» і назад ми зайшли до ресторану «Бакинський дворик» і пообідали. Тео замовив собі салат «Баку» і довго його вивчав, розділяючи на інгредієнти. У ньому з кожним місяцем усе більше й більше відчувається майбутній шеф-кухар. Рік тому ми приїздили до Ялти з Сімеїзу в музей Чехова, на Білу дачу. Цього разу через погоду настрій був немузейний, і ми останнім автобусом о 6 годині вечора вирушили назад до Фороса.
Зранку я зателефонував Наташі до Кацівелі й сказав, що ми приїдемо ближче до обіду. Погода прохолодна, сонця практично немає. Сіли на маршрутку і помилково вийшли трохи раніше, в Понизівці. Зате пішки прогулялися кілька кілометрів повз паркан величезного недобудованого з радянських часів комплексу, що належить уже багато років олігархові Коломойському, який живе в Швейцарії. Хотів було показати заодно дітям і Лізі Інститут гідрофізики морів зі шторм-басейном, але з огляду на те, що ми хотіли ще погуляти по Сімеїзу, переніс цей візит на наступний раз. Наташа підготувалася до нашого приїзду занадто серйозно. Приготувала борщ, салати, котлети. Я купив по дорозі пляшку коньяку. Обідали весело. З нами обідали дочка і внучка Наташі. Наташа щосили готується до майбутнього курортного сезону. Хоче домовитися з Інститутом гідрофізики з приводу місця для автостоянки для постояльців готелю, планує роботу своїх торгових точок у Сімеїзі й тут, у Кацівелі. З її енергією можна буде не дивуватися, якщо виявиться, що вона не тільки менеджер готелю, а також його шеф-кухар, а за сумісництвом працює менеджером іще в двох-трьох готелях.
Коли я пояснив Тео і Антону, що всі ці готелі є частиною гаражного кооперативу, вони не повірили. Тоді ми підійшли до сусіднього п’ятиповерхового готелю, весь перший поверх якого є автомобільні гаражі зі справжніми гаражними воротами, на яких висять приклеєні папірці «ГАРАЖНИЙ КООПЕРАТИВ». Хлопчаки розсміялись. А потім ми сходили і крізь паркан подивилися на недобудовану «гаражну» каплицю, нижня частина якої один в один нагадує гараж. До великої «гаражної» церкви вже не ходили. Вона теж недобудована, але насправді на гараж не схожа. Напевно, голова кооперативу будував тут каплицю і церкву, щоб заручитися про всяк випадок підтримкою православної церкви, адже всі ці споруди незаконні й нелегальні. Але, напевно, домовившись із місцевою владою про ненапад, зрозумів, що церква йому вже не потрібна, а значить – можна і каплицю, і церкву не добудовувати. Краще побудувати ще один п’ятиповерховий «гараж» для відпочиваючих. Кількість нелегальних готелів у Криму обчислюється тисячами, а то й десятками тисяч. Місцевій владі з ними боротися немає сенсу. Замість податків ці готелі розраховуються хабарами з прокуратурою, міліцією, податковою інспекцією та всіма іншими місцевими органами. Крім того, ті ж прокурори й міліціонери можуть у будь-який момент приїхати і відпочити й повечеряти безкоштовно, можуть попросити взяти на кілька днів на відпочинок своїх друзів і родичів. Я, щоправда, теж провів у цьому готелі кілька днів безкоштовно минулого листопада. Але мене запросив співвласник попрацювати над романом, що я і зробив. Навесні, в квітні або травні, можна знову приїхати на тиждень. Тут є де погуляти, і працюється в кримській тиші чудово.
О проекте
О подписке