Острог. Учора після семи годин, проведених в автобусі, доїхав до Рівного. Заїжджали на різні автовокзали райцентрів і Житомира. До автобуса заходила торговка біляшами, після неї жінка років 55-ти з чорним кульком, в який просила кидати гроші їй на якусь операцію. Навколо тривали дивні телефонні розмови по мобільнику. Якийсь пристойно одягнений громадянин років 50-ти говорив із автобуса, що він їде до Львова через Рівне. До Рівного автобусом, а потім електричкою, і що там він для когось замовить авіаквиток до Львова, хоча краще б до Варшави, бо далі треба їхати до Катовіце. Водій, який говорив у Києві та до в’їзду в Житомир по-російськи, далі перейшов на українську. У Рівному на автовокзалі мене зустріли Вікторія і Марк – організатори літературних заходів, молоді, трохи «зарегенні», у них громадська організація «Література В», вони організовують зустрічі з письменниками, продають на них квитки, живуть на самоокупності, але явно з мінімальними очікуваннями. Однак організовано все було відмінно. В університеті, потім у «Книжковому супермаркеті». Виспався в порожній квартирі, яку для мене зняли організатори на дві ночі біля автовокзалу. А зранку, доїхавши швидше запланованого до Острога, прогулявся по лівій стороні міста.
Було спокійно, майже безлюдно, маса собак у будках. Якби собака дійсно був другом кожної людини, то у нас жили б 45 мільйонів собак: кожній людині по чотирилапому другу.
У країні триває бардак. «Регіони» все голосніше кричать про федералізацію, хочуть залишитися при владі у своїх географічних осколках, як лідери республіканських компартій залишалися при владі після відколу від СРСР. Але напруга в Києві наростає. Тут, в Острозі, за 300 кілометрів од Києва, тихо і спокійно, тільки на стовпах листівки не першої свіжості: «Всі на Київ! Допоможемо Майдану». У Рівному на місцевому Майдані кілька наметів і людей 20–30 біля них. Там обласна рада обрала голову «Народної ради» своїм головою – добре, що він був також депутатом облради. Голова області це схвалив. І все заспокоїлося. Всі дивляться на Київ. Чекають, що буде далі.
Учора після зустрічі в КС підійшов Олександр, «аспенівець». Випили з ним чаю. Питав, що можна робити на місцевому рівні, аби пожвавити і підтримати суспільне життя. Поговорили про можливий конкурс есе серед молоді на тему «Майбутнє належить нам», з тим, щоб зібрати фіналістів у Рівному, влаштувати обговорення та спробувати їх зробити клубом, з ФБ-сторінкою, з іншими заходами.
Вечір. Повернувся. В Острозі після екскурсії по університету зайшов до кабінету проректора. Там сидів знайомий великий і бородатий чоловік. Виявилося – отець Рафаїл Туркуняк, священик УГКЦ зі Львова, з яким не раз зустрічалися на різних заходах, організованих Михайлом Ватуляком, господарем найбільшого книжкового складу-магазину на Західній Україні. Після зустрічі зі студентами ми сіли з отцем Рафаїлом за стіл у будинку для приїжджих викладачів, де він ночує. Довго говорили про політику.
Хмельницький. Університет мене порадував не тільки розумними студентами та відмінними викладачами – знаючи, що поїзд на Київ у мене після півночі, вони зняли для мене на 5 годин номер у готелі «Поділля», щоб я не бродив до відходу поїзда по нічному місту.
О першій годині ночі в Хмельницькому сів на потяг. На верхній полиці поїзда Івано-Франківськ – Київ я спав одягненим. Приїхав до Києва вчасно, о 6:12 ранку, а до сьомої знову приліг удома і прокинувся вже о пів на десяту. Ігноруючи втому та головний біль через коротку і неспокійну ніч, я вирішив поїхати в село. Габі з подружкою лишилася в Києві, а з нами вирушив однокласник Антона Богдан.
Увечері Перший канал національного телебачення крутив інтерв’ю Януковича відомому за радянських часів журналісту Віталію Коротичу. Морок цілковитий. Старий запухлоокий Коротич був схожий на мумію. Янукович був схожий на маску, на якій злегка рухався рот, не завжди збігаючись із вимовлюваними словами. Він сказав, що людей вивело на Майдани бажання романтики. Говорив, що ці романтики хочуть неможливого. І верз якусь іншу нісенітницю. Я вимкнув.
Сьогодні Кличко збирається виступити в Полтаві. Міліція і МНС вже оточили будинок, в якому має проходити зустріч із ним, і нікого всередину не пускають. Вимкнули електрику й заявили, що будівлю заміновано.
У Києві опозиція погодилася звільнити для проїзду частину Грушевського і звільнити КМДА. Але опозиція – це одне, а протестувальники – зовсім інше! І майданівці виступили проти обіцянок опозиції. Український дім, Жовтневий палац і Будинок профспілок звільняти ніхто не збирається. Знову пішли чутки, що до Києва стягуються війська та черговий розгін демонстрантів запланували на понеділок. Ганні Герман у її батьківську хату в Львівській області кинули коктейль Молотова. Хата не згоріла, принаймні повністю.
Бібліотека Майдану почала передавати книги в сільські бібліотеки. Цим займаються Міла Іванцова, Галя Вдовиченко та інші письменники і волонтери. У деяких селах начальство заборонило приймати книги з печаткою «Бібліотека Майдану», і сказало: якщо директори сільських бібліотек візьмуть ці книги, то їх або звільнять, або змусять вирвати сторінки з печаткою бібліотеки Майдану.
Спочатку МЗС України розкритикував російського дипломата, який сказав, що Україна де-факто вже федералізувалась, а вчора Янукович заявив, що треба ще вивчити питання можливості федералізації.
Ветерани війни в Афганістані підтримували Євромайдан, потім частина з них оголосили перемир’я і пішли, скривджені тим, що до їхньої професійної військової думки не прислухаються «господарі барикад» на Грушевського. А вчора, мабуть, для того, щоб і інші «афганці» пішли з центру Києва, Янукович заснував медаль «25 років виведення радянських військ із Афганістану».
У Сімферополі побили американця Джеффрі Луббі за те, що його український друг, який стояв поруч із ним, на запитання, що він думає про Майдан, сказав, що повністю підтримує протести.
А під Києвом селяни знайшли в полі труп чоловіка, одягненого, «як майданівець» – із синьо-жовтою стрічкою на куртці – і зі спотвореним обличчям.
Над селом світить дивно тепле сонце. Скоро Вітя привезе мішок дров і затопимо сауну. На вечір – курка з картоплею та печеним пастернаком.
Ми в селі, прекрасний тихий ранок. Під вікном валяються стінки старих кухонних меблів, замінених восени, – з них Антон, Богдан і Тео робили будку для бродячого сільського пса Рижика, який прибився до нас учора і, бідолаха, думає, що тепер у нього є господарі. Пили вранці каву з Лізою, і вона згадала, як 7 лютого ходила на Майдан. Слухала проповідь зі сцени. Священик розповідав історію дуже правильного і чесного хлопця, який захотів усе-таки стати офіцером і пішов до військового училища. Він завжди носив із собою чотки і у вільний час читав Біблію. Решта курсантів з нього сміялися, жартували. Одного разу хтось із курсантів украв у нього чотки і викинув. Потім їх знайшли і принесли начальнику училища – генералу. Під час шикування всіх курсантів генерал показав чотки і запитав: чиї вони? Цей курсант не без остраху за наслідки відповів: мої! І тоді генерал повернув йому чотки і сказав усім присутнім: той, хто готовий так сміливо захищати свою віру, той так само сміливо захищатиме свою батьківщину. Схоже, час дії цієї притчі – пізній радянський період.
Після служби, в якій брали участь троє священиків УГКЦ, Ліза бачила, як вони спускалися по ескалатору до «Глобуса». Потім біля неї з’явився мешканець Майдану і довго розповідав про те, що конституція дозволяє в кожному селі та в кожному місті встановлювати власну народну владу і брати в руки самоврядування та відповідальність. Потім він почав давати листівки перехожим людям, щоразу перевіряючи: кияни вони чи ні. Він пояснював, що листівки – тільки для киян. Лізі він листівку не дав.
Уночі сьогодні повільно тривав переїзд майданівців із мерії, перенесення речей. На Грушевського подій було більше. Барикади трохи підтають через потепління. Радикали погодилися зробити проїзд у барикадах. Від влади приїхали два екскаватори. В цей же час до Грушевського прихильники Майдану на вантажних машинах і на причепах до легкових везли пісок і вапно для зміцнення барикад. ДАІ намагалась їх зупиняти на під’їздах до центру, але, врешті-решт, і пісок, і вапно довезли. Одночасно в барикадах робили проїзд для машин і КПП, звідки регулюватиметься рух.
Учора снідали з Лізою в Андрія і Люди Майструків, залишивши дітям сніданок на кухні. А сьогодні підвезли до Києва їхнього сина Вовчика.
Поки їхали по Житомирському шосе до Києва, бачили, як мчить по зустрічній Автомайдан: попереду потужний триколісний мотоцикл із розмаяним чорно-червоним прапором. За ним з десяток джипів і седанів, деякі підбиті, з тріснутими бамперами, із ум’ятинами на боках. За ними слідом – 5–6 машин ДАІ. Незабаром проїхали стоячий міліцейський патруль, який загальмував кілька машин автомайданівців, ще ближче до Києва – та ж ситуація. ДАІ намагається розбити протестні автоколони на дрібні групи.
Після обіду поїхали до Юри й Аліси в Лісники. По всьому місту і на дорозі до Конча-Заспи і Обухова через кожні 500 метрів на узбіччі по дві-три машини ДАІ. Даішники гальмують поодинокі авто з прапорцями України. Ось так державний прапор є ознакою «антидержавної діяльності».
Сьогодні, як з’ясувалося, ми відсвяткували з Юрою й Алісою національний день Литви. Посиділи до пів на дев’яту за вином, більярдом і читанням старих грамот і похвал Юри, де особливо виділявся мандат на право підпису під рапортом комсомолу до 60-річчя ВЛКСМ.
При передачі КМДА владі було багато незадоволених. А потім, після передачі, гурт людей у масках із палицями піднялися на 6-й поверх і почали громити кабінети. Так і незрозуміло: чи були це провокатори, чи «Патріот України», які здійснювали помсту за своїх посаджених товаришів із Василькова?!
В інфострічці повідомлення про те, що українським олігархам уже два місяці за кордоном не дають кредитів. Сумніваюся.
Ближче до вечора спустився на Грушевського. Барикади розтанули, багато ополченців, особливо ті, що старші, не приховують облич, ходять у касках, усміхаються, знову дозволяють себе фотографувати роззявам і тим, які щиро цікавляться. Молода мама прийшла з сином років 6-ти подивитися на почорнілу вулицю. Ворота, які позначили собою «великий прорив» у розблокуванні Грушевського, вузькі, невиразні, ніякі. І не мають сенсу, бо за ними все одно кордони «Беркута». Так що ніякого руху через них немає. В’їжджав один мікроавтобус через отвір першої барикади. Часто-густо скарбнички з написом «Допомога постраждалим». За Українським домом, у його дворі – стук палиць – навчання якоїсь сотні «Самооборони».
Учора ввечері прийшла наша подруга Галя і принесла листівки зі списком фірм і товарів, які мають відношення до Партії регіонів. Вечеряли. Галі налив коньяку, а ми з Лізою допивали гарне італійське вино. Доїдали курку, приготовлену напередодні в селі. Ліза говорила, що її турбує доля співробітників «Київхліба», якщо їхнього хліба не купуватимуть. Потім Галя почала лаяти Новохатька за лист проти УГКЦ, тут уже я виступив на захист міністра, нагадавши, що лист підписав Кохан, а Новохатько був у цей час в Австрії. Але закінчили ми більш-менш мирно, домовившись, що наступного тижня ми з Тео заберемо ліжко у Галі, розберемо, прив’яжемо до багажника на даху і спробуємо перевезти в село. Це було вчора, а здається, через сьогоднішні події, що все це було колись давно.
Уранці я, нарешті, подзвонив у Брусилівське відділення міліції, щоб узяти номер телефона «злочинця», який знищив сп’яну за кермом своєї «Лади» мої ворота. На тому кінці взяли трубку. Я запитав: «Це відділення міліції?» Мені ввічливо і квапливо відповіли: «Так, вибачте, але ми дивимось Раду!» І поклали трубку. Навіть не подумали, що хтось може просити про допомогу або заявити про злочин.
Сьогодні я платив по рахунках, купував у «Хакері» модем для Wi-Fi до комп’ютера Антона, пройшовся по Майдану, озираючись на дим від знову запалених шин. Чекав дзвінка від Марка Саньоля, що прибув, а він ніяк не дзвонив. Я під’їхав до Петі, й звідти сам дозвонився до Марка. Він був іще в аеропорту. А навколо Ради зранку йшов мітинг за повернення до Конституції 2004 року, починалися перші сутички, «Беркут» виводив на передову «тітушок». І ось уже до другої ситуація загострилась. Активісти захопили та підпалили офіс Партії регіонів. «Беркут» кидав гранати і стріляв із даху і з землі гумовими кулями. Самооборона захопила Будинок офіцерів і занесла туди поранених і вбитих. Убитих на 4-ту годину було троє, похорон відправляв священик Київського патріархату. Іншого священика Олександра спіймали «тітушки» і побили, зламали йому руку. Війна набирала обертів. У новинах говорили, що хтось із кимось веде переговори у президента, і одночасно про те, що президентський літак злетів у Борисполі й президент утік.
О проекте
О подписке