Звернула з асфальту на мерзлу вкочену гравійку. Тут уже маленький червоний «фіат» зменшив швидкість. Залишилося позаду старовинне кладовище за дерев’яним парканом. Сніг перед його ворітьми і хвірткою лежав незайманий. Ніхто після того, як він випав, до давно померлих не навідувався.

Далі два нові дерев’яні будинки, збудовані на місці старих хутірських. На тому ж фундаменті. Так тут заведено. Потім лісок і ще один хутір, тільки той уже сучасніший, ціла ферма! Там і корівник, і свинарник, і два трактори.

Мерзла укочена бічна доріжка з гравію повернула до цієї ферми, а Рената поїхала далі. По її особистій доріжці, по коліях, витиснених у снігу, що осів під колесами її маленької машинки. Ще п’ять кілометрів, і вона буде вдома. Вдома у себе, й удома в діда Йонаса. Їхніх двох «домів» під одним дахом. Просто один дивиться вікнами на північ, а другий – на південь.

Пес Барсас вискочив із будки і заметляв хвостом, побачивши знайому машину. Маленький червоний «фіат» спинився біля комори.

Рената занесла пакети в коридор. Роззулася. Один пакет залишила біля зелених фарбованих-перефарбованих дверей діда. Другий занесла до себе.

«Треба буде щось смачне на вечерю приготувати і діда покликати!» – вирішила вона.

Повернулася в коридор, постукала в зелені двері, штовхнула їх. Ті відчинилися.

– О! Приїхала! – зрадів Йонас. – Які в світі є новини?

– А що, треба було газети купити? – спитала Рената, намагаючись згадати, чи просив її про це дідусь.

– Ні, навіщо мені газети! Що там у місті? Може, щось нове бачила? Може, збудували щось?

– Ні, – на ходу відповіла Рената. Занесла пакет із їжею на кухню, розклала покупки на столі. Частину в холодильник сховала, частину – в шафку біля плити.

– Все по-старому. Нічого нового! Згадувала там бабусині пиріжки з яблуками…

– Так, – дід кивнув. – Пиріжки… Завези мене якось туди, в місто. Давненько не був.

– Звісно! Ти сьогодні ввечері у мене повечеряєш?

– О! А я думав тебе до себе кликати! – зізнався дід.

– Ну тоді давай я вечерю приготую, а їсти будемо у тебе! Гаразд? – запропонувала Рената.

– Тобі треба в політику йти, – посміхнувся дід. – Згоден. А що приготуєш?

– Ще не знаю, але спробую щось смачне! – пообіцяла Рената.

Повернулася до себе.

Задумалася про Вітаса. Згадала нещодавню «Шенґенську ніч», згадала гостей і веселу атмосферу очікування від опівночі дива. Інґрида та Клаудіюс уже в Лондоні, Барбора й Андрюс – у Парижі. Вітас сказав, що вони йому вже телефонували. Вони в захваті. У них все чудово!

Може, якби Вітас приніс їй квитки на потяг чи на літак і стояв би над нею, поки дівчина не збере речі, тоді б і вони вже були зараз десь в Італії. Але Вітас – практичний, він усе ж ветеринар. Вирішив, що вони поїдуть її автівкою. А їхати треба через усю Європу. Машина маленька, слабенька. Довезе? Але навіть не це головне! Навіщо? Що робити їм, литовцям, в Італії? Подивитися на Рим і Венецію? Авжеж. А потім?

Уся ця історія з «Шенґенською ніччю» зараз здавалася Ренаті продовженням фестивалю «Be2gether», де вони всі й познайомилися наприкінці серпня. Драйв, який захопив їх у вир музики та спілкування, був занадто сильним, щоб йому чинити опір. Та й не було причини чинити опір. А потім жартівливе одруження! Хтось же вигадав усе це. Хтось придумав, а вони з радістю взяли участь і після цього, як після справжнього одруження, влаштували в окремому наметі потрійне весілля без гостей. Кожен був одночасно і нареченим, і гостем на весіллі своїх друзів. А потім, коли прощалися, домовилися відсвяткувати разом «Шенґенську ніч». Ця ідея, здається, спала на гадку Барборі. Вітас зрадів, але сказав, що у нього в Каунасі не можна: занадто маленьке помешкання, хоч і своє власне – подарунок від батьків на честь закінчення ветеринарної академії. До Інґриди, яка живе в Пренаї, далеченько. Клаудіюс та Андрюс своїм мовчанням дали зрозуміти, що також не зможуть стати гостинними господарями. І тільки у Ренати виявилося достатньо місця, щоб влаштувати це свято. Вона жила на хуторі Пієнаґаліс, на цьому литовському хуторі, на своїй землі, вкритій снігом. І їздила вона в Анікщяй двічі, зустрічаючи з автобуса друзів і відвозячи їх у будинок. А наступного дня після «шенґенської забави», коли всі відіспалися та пообідали, відвезла їх назад на Анікщяйський автовокзал. Відвезла за один раз, здивувавшись, що в її маленькому «фіаті» на задньому сидінні вмістилося аж четверо пасажирів! А вони не тільки вмістилися, а ще й реготали всю дорогу. Дуже вже їх назва хутора розсмішила. Пієнаґаліс – коріння молока. «У тебе ж жодної корови!» – реготав Клаудіюс. «А яке в молока може бути коріння?» – питала теж із посмішкою на обличчі Інґрида. Рената кермувала машиною і на їхні запитання тільки стенала плечима. І сама при цьому думала про «коріння молока». Адже й її колись ця назва – Пієнаґаліс – здивувала. Коли була зовсім маленькою. «Все має коріння, – відповідала тоді на її цікавість бабуся Северюте. – У каміння, в історій, у трави й у молока. Коріння молока дуже схоже на коріння трави! Якщо молоко на траву пролити, то піде воно в землю по корінням трави…»

Голос бабусі Северюте пролунав у пам’яті Ренати дзвінкіше, ніж зазвичай.

Тепер чотири пасажири зі заднього сидіння роз’їхалися по двоє в дві країни, а ті, хто сидів на передніх, залишилися наразі вдома, в Литві.

– То що ж приготувати? – спитала себе Рената.

Дід Йонас зізнався, що про вечерю почав думати з обіду, якого вирішив не їсти. Апетит уже не той, що раніше. Зовсім не той. По два апетити на день не навідується! Тому вирішив зберегти той єдиний, що ще з’являвся у нього в думках і бажаннях, на вечір.

На кухонному столі по центру – дерев’яне кружальце: підставка для каструлі чи казанка, дві тарілки, виделки, ножі. І дві чарочки. Строго, по-прусському. Нічого зайвого.

Коли Рената внесла на його половину чавунний казанок, терпкий запах заповнив усю кімнату. Дід звеселів, вловивши простий і знайомий аромат тушкованих свинячих реберець із картоплею.

– Ти ж зі мною вип’єш трохи? – спитав він, уже сівши, дивлячись на онуку, котра накладала гаряче в його тарілку.

Не чекаючи відповіді, налив собі й їй гіркого бальзаму.

– Діду, – Рената сіла за стіл, – ну давай, смачного!

Йонас вхопив міцними пальцями свиняче реберце, підніс до рота.

– Чим простіша їжа, тим смачніша, – вимовив він перед тим, як зняти з кісточки зубами м’ясо.

– Не поспішай, гаряче! – попередила Рената.

– Це не я поспішаю, а мій голод! Не дарма я його з ранку накопичував! Гарний светрик! – Дід кинув уважний погляд на онуку. – Під колір машини купувала?

– Майже! Я ж спочатку машину купувала під колір старого улюбленого светра. Ти його вже не пам’ятаєш… Майже такий же червоний… А потім новий светр – під колір машини.

– Чому ж не пам’ятаю, пам’ятаю! Він у тебе ще, як гольф, на шиї манжетою закручувався! А що з роботою?

– Звільнилася.

– Це я вже помітив. А нову знайшла?

– Ще ні. Треба вирішити, що хочу робити.

– Ну так, продавщицею, мабуть, нудно…

– Ні, не нудно. Можна багато книжок прочитати… Покупців зараз в Анікщяї стало менше. Всі, у кого машина є, в Паневежис за покупками їздять. Там вибір більший! Тобі, діду, також, до речі, треба щось купити. А то носиш усе старе!

– Старі носять старе, а нові – нове! Я ж не винен, що раніше так шили, що двадцять років носити можна!

– Винен, – засміялася Рената. – Певна річ, винен! Сам же ж шив!

– Шив, маю гріх, – закивав головою старий. – То куди тепер працювати підеш?

– Поки що не знаю… Ми з друзями вирішили пошукати роботу в Європі…

Дід Йонас завмер. Очі на мить зробилися скляні.

– В Європі? А ми тут де? – після паузи перепитав він. – Це ти з Вітасом вирішила?

– Це ми вшістьох вирішили. Наші друзі вже поїхали і влаштовуються, а ми наразі ще тут…

– А ти з Вітасом давно знайома?

– З серпня. Він хороший. Ветеринарну академію закінчив. Уже працює.

– Справді? Нехай він нашого Барсаса подивиться!

Йонас важко зітхнув, подивився на свою чарочку, наповнену бальзамом, підняв руку та тут же опустив знову на стільницю.

– Чорна діра – ця Велика Європа, – промовив він. – З неї не повертаються, не відгукуються…

Рената замовкла. Вона і до вечері знала, до чого призведе ця розмова. Але що було вдіяти? Казати щось треба!

– Як звали твою матір, мою доньку? – Йонас перейшов на шепіт.

– Юрате, – відповіла також пошепки Рената.

– А твого батька?

– Римас.

– Ти їх пам’ятаєш?

Рената мовчала. Вона заплющила очі. Не хотіла, щоб дід бачив сльози.

– Кого ти пам’ятаєш? – продовжував шепотіти запитання дід Йонас. – Бабусю Северюте пам’ятаєш?

Онучка кивнула.

– Моя Юрате та Римас залишили тебе з нами, коли тобі ще й шести не виповнилося. Поїхали на півроку в Англію на заробітки… І де вони? Де їхні зароблені фунти? Куди вони зникли? Що з ними ця Європа зробила? Вона їх просто вбила!

Рената піднялася з-за столу, розмазала сльози долонями по щоках.

– Я зараз, вибач, діду! – сказала і вийшла.

Повернулася через кілька хвилин, умита.

Якийсь час їли мовчки. На кухні у діда було тепліше та затишніше, ніж у Ренати. Вона раз по раз зиркала на всі боки. Здавалося, все тут із дитинства знала, кожен вбитий у стінку і загнутий цвях, на якому висіла то каструля, то друшляк. І все одно оглядатися тут було цікаво. Думки легко підпорядковувалися цікавості, лишаючи в спокою теми важкі, що викликають смуток й іноді – сльози.

– Одягнися, підемо на зірки подивимося! – запропонував дід Йонас, коли чай уже допили.

Вони вийшли на поріг. Дід у накинутому на плечі старому сірому драповому пальті, внучка – в китайському пуховику.

Зірки палали яскраво на темно-синьому небі. Здавалося, що вони віддзеркалюються на білій скатертині снігу.

– Он там і там років із десять тому по вечорах світилися вікна, – дід показав рукою в бік занедбаних сусідніх хуторів. – Цей помер, – він затримав витягнуту руку, потім повів її далі, – цей потонув, цей спився, ці поїхали на заробітки… Я тут останній… Якщо ти поїдеш…

– Я ще не знаю, – зізналася Рената.

– Хочеш, я тобі пальто пошию? У мене десь сувій драпу лежить, сіро-блакитний, йому зносу не буде! – запропонував раптом старий.

– Ти вже років десять голку в пальцях не тримав!

– Вічний «Зінгер» працює, та й пальці ще міцні… Пальто, природно, до кольору машини не підійде, – він усміхнувся. – Під нього доведеться купувати ще одну машину, антикварну…

– Згода, – Рената кивнула. – Тільки потім пришиєш під петлю лейбик «Зроблено в Китаї».

– Ні, – дід захитав головою. – Пришию: «Зроблено в Литві. Фабрика Йонаса»!