Розділ 3. Шештокай

За дві хвилини до півночі на робочому столі під портретом президента Адамкуса задзеленчав телефон.

Старший за рангом офіцер прикордонної служби зняв трубку, назвався. Вислухав співрозмовника, мабуть, ще старшого за чином, стоячи та шанобливо, а потім якось зовсім спокійно та розслаблено зітхнув і вимовив:

– Gerai!^[3]

– Наказано підняти шлагбаум, – сумно промовив він і кинув задумливий і трохи скептичний погляд на фотографічного Адамкуса.

І старий, і двоє інших прикордонників також пересунули погляди на портрет президента.

А старший за рангом уже дивився на монітор комп’ютера, де шість квадратів видавали зображення з камер спостереження. Чорно-біла хуртовина робила всі квадрати однаковими. Тільки на одному з них зрідка проривалася краще освітлена картинка з прикордонним шлагбаумом.

Офіцер, прикипівши поглядом саме до цього зображення, потягнувся рукою до установки дистанційного керування та натиснув велику, розміром із кришечку від пивної пляшки, зелену кнопку. Однак на моніторі нічого не сталося. Ще раз натиснув. Вилаявся.

– Гайда підіймати! – скомандував він іншим, вставши з-за столу.

Густий сніг нового дня, що валив із неба, трохи відступив від дверей, які розчахнулися.

– Ого, як мете! – вирвалося в одного з тих, хто вийшов на поріг.

Скрипнули східці під ногами. Троє прикордонників і старий наблизилися до шлагбауму. Старший за чином нахилився до шлагбаумної тумби, відчинив дверцята механічного блоку. Розблокувавши механізм, покликав колег, і вони втрьох вручну підняли довгу смугасту стрілу.

– Дякую! – сказав їм старий і пішов по більше не перекритій шлагбаумом дорозі.

– У вас хоч паспорт є? – гукнув його один із прикордонників.

– Є, – озирнувся той на ходу, – звичайно є!

– А звати вас як?

– Кукутіс! – відповів старий.

– Це ім’я чи прізвище?

– І те й інше! – гукнув Кукутіс і перейшов межу видимості. Простір від шлагбаума, що збільшувався з кожним його кроком, і далі заметіль заповнювала живим снігом.

Прикордонники квапливо повернулися в службовий будиночок, позбавлений майбутнього.

– Занотуй, – скомандував старший прикордонник своєму колезі. – Першим без пред’явлення документів кордон перейшов Кукутіс Кукутіс! І як йому тільки живеться з таким ім’ям?!

Колега, всміхнувшись, кивнув, і погляд його швидко знайшов ручку, що лежала на підвіконні.

– Паспорт! – глузливо шепотів сам собі старий Кукутіс, хвацько закидаючи вперед при кожному другому кроці свою негнучку праву ногу. – У мене їх шість штук, цих паспортів! І всі вони – мої!!!

Розділ 4. Вільнюс

Кав’ярня на Німецькій явно нудьгувала за відвідувачами. Тільки Барбора та парочка літніх туристів, котрі сіли за столик біля вікна, щоб випити кави і дивитися на таке неспішне зимове життя. І більше нікого!

Барбора з цікавістю спостерігала за жіночкою, з рум’яного обличчя якої вік уже давно стер молодість. Її синя дублянка і «дута» чорна куртка її супутника, чоловіка з молодечою спортивною фігурою й утомленими очима, висіли поруч на одноногому дерев’яному вішаку. Жінка пила каву в рукавичках, у синіх шкіряних рукавичках, явно куплених під колір дублянки. Горнятко з кавою вона тримала як піалу, в долонях, складених човником. Тримала в повітрі перед обличчям. Немов для того, щоб насолоджуватися ароматом кави.

А по Німецькій вулиці проїжджали машини, проходили люди.

– Даруй, Барбі, спізнився! – Чоловік років сорока повісив на спинку сусіднього крісла шкіряну куртку і сам опустився поруч. – Я звик, що ти запізнюєшся! Гадав, що все одно прийду першим!..

– Уже не прийдеш, Борисе, – обернулася до нього Барбора, відвернувшись від дами в синіх рукавичках та її супутника.

– А що, ти вирішила стати пунктуальною?

Барбора не відповіла.

– Коньячку для зігріву? – спитав Борис.

Дівчина заперечно похитала головою.

– Ти чого? – здивувався чоловік. – Вирішила зрадити свої звички?

Барбора кивнула.

– Так. І не тільки звички.

– А кого ще? – грайливо поцікавився парубок.

– Всіх. І тебе також.

Вираз обличчя Бориса змінився. Погляд став холодним.

– Може, поясниш? – неголосно, але наполегливо зажадав він.

– А що тут пояснювати?! – Барбора зазирнула в його сірі очі. – Це ти не змінюєшся! Все такий же! Сім’я – робота – фітнес-клуб і молода коханка. Але хтось же має змінюватися, щоб життя минало правильно та цікаво. Ось я і вирішила змінитися. І життя своє змінити. Сподіваюся, на краще! До речі, я вирішила заміж вийти.

– Коли?! За кого? За того рудого клоуна?! – зневажливо засипав її запитаннями Борис, зовсім не здивувавшись почутій новині.

– Ага, за нього! Ми через тиждень їдемо до Парижа.

– Новий рік святкувати?

– Ні, в нове життя.

– То ти що, останнім часом одночасно і з ним, і зі мною?!..

– Ти мені, до речі, колись також Париж обіцяв…

– Не все відразу…

– І не всім одразу! – захихотіла Барбора. – З дружиною ж ти нещодавно туди злітав? І ваше подвійне селфі на Ейфелевій я у тебе на сторінці в фейсбуці лайкнула. Ти помітив? А він, мій рудий клоун, без усіляких обіцянок заробив гроші і купив два квитки на автобус.

– Автобусом у Париж?! – Губи Бориса розпливлися в єхидній усмішці.

Барбора помітила на бульварі якийсь дивний рух. Відволіклася від співрозмовника. Побачила, як п’ять червоних двометрових пляшок кока-коли стомлено чвалають по бульвару. Витягнула з торбинки мобільник і немов забула про Бориса.

– Андрюсе, привіт! Я тебе бачу, тільки не знаю, в якій ти пляшці? – звеселілим голосом заговорили вона в телефон.

Борис ошелешено дивився на дівчину.

– Не скажу! Ти мене все одно не побачиш! Тільки вас п’ятеро! Ану зупинись!

Одна червона «пляшка» спинилася на бульварі і крутонулася навколо своєї осі, розмахуючи руками врізнобіч. Інші чотири пішли далі.

– Тепер зрозуміло! Спасибі! Цілую! До вечора!

Барбора сховала мобільник назад у торбинку.

Борис доволі голосно зітхнув, немов захотів привернути до себе її увагу.

Барбора кинула на супутника показово байдужий погляд і знову втупилася на бульвар. Рекламна процесія кока-коли вже зникла. Інші пішоходи яскравістю барви одягу не виділялися.

– І ти думаєш, що ось цим він зможе вам заробити на життя в Парижі?! – Борис піднявся, одягнув шкіряну куртку. – Буде зле – телефонуй! Пришлю грошей на зворотний квиток. Теж на автобус! Але тільки тобі!..

Борис різкою ходою вийшов із кав’ярні і, немов зумисне, пройшов тротуаром близько-близько до вікон, за якими пила каву літня парочка іноземців і Барбора.

– Ще щось бажаєте? – спитав офіціант.

– Ні, – видихнула дівчина і піднялася з-за столика.

Розділ 5. Лондон

Однокласник Клаудіюса Марюс зустрів їх прямо на платформі автовокзалу «Вікторія». Поки Інґрида роззиралася, Марюс допоміг Клаудіюсу закинути рюкзак на плечі, а потім закинув собі на спину і рюкзак Інґриди. Так що перші кроки по лондонській землі далися їй особливо легко.

– На квартирі нас чекають через три години. А поки можемо погуляти, посидіти в кафе, – повідомив Марюс.

– Так давайте речі в камері схову залишимо! – запропонувала Інґрида і кинула погляд на важке, свинцеве небо над головою.

– По три фунти за місце, – сказав Марюс і заперечно похитав головою. – Краще ці фунти в кафе проїсти!

– Та в нас є п’ятсот фунтів, – похвалилася дівчина, все ще розглядаючи небо над Лондоном і думаючи, що не так уже воно й відрізняється від зимового литовського неба.

– На двох? І все?! – здивувався Марюс. І тут же вирішив змінити тему, зауваживши в очах Інґриди неспокій. – Ходімо! Тут поруч є одна симпатична кав’ярня з майже литовськими цінами!

І Марюс повів прибульців за собою по Воксгол-роуд. Хвилин через десять вони звернули на бічну вуличку і побачили цілий ряд маленьких крамничок.

Присіли в дальньому та темному кутку італійської тратторії, не обтяженої дизайном та особливими меблями. На стінці висіло меню з переліком десятка видів піци. Праворуч від бару – холодильник зі скляними дверима, в ньому – пляшки з колою та фантою.

– Я пригощаю, – оголосив Марюс.

Дві піци на трьох і пляшка коли з трьома склянками. Легкий столик із червоного пластику похитувався на нерівній підлозі, покритій коричневою керамічною плиткою. Інґрида згорнула вже не потрібний автобусний квиток і підсунула під одну з ніжок стола.

Клаудіюс нахилився до наплічника Інґриди, витягнув звідти пляшку бальзаму «Три дев’ятки». По-змовницьки зиркнув на Марюса. Той кивнув.

Клаудіюс розлив по третині склянки та сховав назад.

– Тут загалом класно, – «Три дев’ятки» розслабили Марюса, і його обличчя немов округлилося через посмішку. – Головне – знайти роботу. А далі: калькулятор у руки й усе можна прорахувати. Можна і на три фунти в день харчуватися, можна на п’ять. Якщо велосипед купувати, то краще вживаний і поганий на вигляд, щоб не вкрали. Зате економія величезна.

– А ти сам де влаштувався? – жуючи шматок піци, поцікавився Клаудіюс.

– Я зараз одного серба підміняю на заправці. Ночами. Він на батьківщину поїхав, а мені за ніч по тридцять фунтів платять. Чистими. Господар заправки – араб. Нормальний чолов’яга. З ним жодних проблем.

– Тридцять фунтів за ніч? – задумливо повторила Інґрида. – Це непогано…

Квартирка, в яку Марюс привів друзів, містилася в підвальному поверсі вузького чотириповерхового таунгауза за два квартали від метро «Іслінґтон». На віконці – решітка з товстої арматури.

Двері відчинила коротко обстрижена молода жінка в джинсах і довгому светрі синього кольору. Побачила Марюса, кивнула і пропустила гостей усередину. Відразу ж провела Інґриду та Клаудіюса в маленьку кімнатку з полуторним ліжком і віконцем.

– Тут можете розташовуватися, – сказала вона. – Марюс вам усе розповів?

Інґрида, опустивши рюкзак біля ліжка, обернулася на лондонського однокласника Клаудіюса, який зупинився в дверях.

– Ні, Таню, ще не встиг. Зараз усе розповім.

– Ходімо на кухню, там затишніше!

Таня завела їх на маленьку кухню зі старою газовою плитою, умивальником, холодильником і квадратним столиком, за яким ледь могли б розміститися четверо. Однак цього разу їм це вдалося.

Насамперед Таня увімкнула електрочайник, що стояв на холодильнику. Сіли на табуретки.

– За тиждень сто двадцять фунтів, – сказала вона доброзичливо. – Тільки водою й електрикою користуйтеся економно. Тут ще дві пари живуть, і вам треба буде з ними домовитися про час: хто коли користується кухнею. Влаштовує?

Інґрида кинула розгублений погляд на Марюса. Клаудіюс також глипнув запитально на однокласника.

– Це найнормальніші умови, – сказав той неголосно. – Особливо для вашого бюджету. Коли знайдете роботу, самі вирішите: залишатися чи щось інше шукати! Але дешевше в Лондоні нічого не знайдете! Ще спасибі Тані скажете, – він глянув на господиню з удячністю.