Отзывы на книги автора «Андрей Курков»

Андрей Курков Серые пчёлы
Эта книга о людях, которые оказались между молотом и наковальней, о тех, кто не выехал (по разным причинам) из зоны военных действий на Донбассе за "все эти восемь лет" , которые оказались МЕЖДУ, никому не нужные, без ВСЕГО, в серой зоне, серые люди. Но они же люди, и они живы, как и пчёлы главного героя Сергеича. И, как и пчёл из другого улья, так и этих людей выталкивают все, не нужны они никому, опасны,что им делать?!
Надо бы к своим подаваться, а где они свои?! кто они свои?! Своя только земля, дом, и враг-друг Пашка, который ждёт в пустом селе Сергеича.

Андрей Курков Серые пчёлы
Эта книга о людях, которые оказались между молотом и наковальней, о тех, кто не выехал (по разным причинам) из зоны военных действий на Донбассе за "все эти восемь лет" , которые оказались МЕЖДУ, никому не нужные, без ВСЕГО, в серой зоне, серые люди. Но они же люди, и они живы, как и пчёлы главного героя Сергеича. И, как и пчёл из другого улья, так и этих людей выталкивают все, не нужны они никому, опасны,что им делать?!
Надо бы к своим подаваться, а где они свои?! кто они свои?! Своя только земля, дом, и враг-друг Пашка, который ждёт в пустом селе Сергеича.

У меня было заготовлено три или четыре варианта отзыва на прочитанный опус, и все они были переполнены недоумением : Это кто-то читает?! Такое может нравится? Но я попытаюсь взять себя в руки и написать что-то по существу.
Начну с того, что эту книгу мне дали в рамках литературной игры. Если бы не обязанность прочесть и написать отзыв, я бы её на третьей странице закрыла и забыла как дурной сон. Но пришлось превозмочь.
Формально книга соответствует моей заявке : у главного героя живёт пингвин (искомое редкое животное), но автор про пингвина практически не пишет, а если и пишет, то откровенно бредит. Автор действительно думает, что императорского пингвина можно кормить мороженой рыбой и выпускать поплавать в хлорированную воду из- под крана? Ну- ну... А ещё господин Курков считает, что у пингвина "холодный нос". Видимо, с собакой перепутал. После происшедших в финале чудес пингвиньего исцеления я уже даже рыдать от хохота не могла, только булькала. Такой брееед! Автор, если у тебя по биологии двойка, то, может, не всем нужно об этом знать?
А если от пингвина отвлечься, то что мы имеем ? Дурно написанный "крутой" детектив с братками, трупами, разборками, водкой и невнятной интригой. Описания в книге практически отсутствуют, герои практически не проработаны, у них нет ни прошлого, ни будущего. Язык скудный и топорный. Если прибавить к этому ещё и отсутствие какой-либо логики, то получается грустно. Правда, под финал этого чтива у меня закралась мысль : "А что, если передо мной тонкая пародия, постмодернизм, сложность за внешней простотой? Но едва ли, никаких глубин я там не ощутила. Очень неприятно, что пришлось этот текст через себя пропускать. Опусу Куркова торжественно присваивается звание худшей книги из тех, что я прочла.
Я уже не раз писала, что я плохо понимаю современную русскую литературу. Украинскую мне не удалось понять в принципе.

мені ця книга просто таки пахла кавою)) весь час, поки я її читала.
читала недовго - Курков пише, ніби розповідає, читається швидко і легко.
закінчення дещо розчарувало... автор ніби втомився насамкінець, фантазія закінчилась (?) чи може, в тім і задум - показати, що всі розгадки дуже прості, а люди зазвичай люблять все ускладнювати.
Львів з його довгими і не дуже вулицями, багато кави, кохання, певна інтрига та містика, - читати цікаво, однозначно (особливо для львів"ян), але це не з тих книг, що закликають до якогось переосмислення, чи надовго залишаться в пам"яті.
ну, це лише моя думка - маєте право зі мною не погодитись))

мені ця книга просто таки пахла кавою)) весь час, поки я її читала.
читала недовго - Курков пише, ніби розповідає, читається швидко і легко.
закінчення дещо розчарувало... автор ніби втомився насамкінець, фантазія закінчилась (?) чи може, в тім і задум - показати, що всі розгадки дуже прості, а люди зазвичай люблять все ускладнювати.
Львів з його довгими і не дуже вулицями, багато кави, кохання, певна інтрига та містика, - читати цікаво, однозначно (особливо для львів"ян), але це не з тих книг, що закликають до якогось переосмислення, чи надовго залишаться в пам"яті.
ну, це лише моя думка - маєте право зі мною не погодитись))

«- А як би ти перейменував? – пожвався, здивований почутим хазяїн дому.
- Ну як? Не знаю, я не політик! Ну, в Українську Народну Республіку, наприклад! – невпевнено припустив солдат.
- У «народну» не треба, - замотав Сергійович головою. – Одразу до влади дурні і бандити прийдуть, як у цих «денеерах»!»

Молодий пенсіонер та трішки інвалід Сергій Сергійович опинився у «сірій зоні» - тонкій смужці землі між підконтрольною Україною та територією, захопленою «братсько-окупантським народом», який рясно сіє смерть та розпач. Молодому пенсіонеру та трішки інваліду Сергію Сергійовичу нема куди виїхати, а головне – він не відчуває потреби це робити, незважаючи на те, що у селі немає вже нічого: ані електрики, ані людей, ані майбутнього. Молодий пенсіонер та трішки інвалід Сергій Сергійович вважає, що й тут можна якось вижити, коли в тебе є головне: твої виплекані шість вуликів із бджолами, коштовний подарунок від самого Баті – його ношені туфлі із перламутрової страусячої шкіри та ворог дитинства, який залишився, як і ти, у «сірій зоні» із своїх міркувань.

Куркову, як давньому майстру неспішних творів, вдалося на 300 сторінках роману «Сірі бджоли» викласти майже увесь розклад тієї антиутопічної фантасмагорії, яка останні 5 років впевнено слугує нам за реальність. І головне слово тут «майже». Давайте порахуємо, панове вельмишановні книголюби. «Сіра зона» із її абсолютним безправ’ям та антижиттям. Герой «внє палітіки», який вважає, що війну почав Київ і не розуміє, нащо і за що вона? Сепаратист Пашка, який допомагає «братушкам» та вважає за дружбана снайпера Владлена, що приїхав на Донбас із Сибіру захищати русскіх. Снайпер Владлен, який облаштував собі засідку біля зруйнованої снарядом церкви та вбиває українців. Безіменний мертвий волонтер, який ніс дітям у «сірому» селі цукерки аби влаштувати їм справжній Новий рік. Баптисти-волонтери, які розвозять по «сірій зоні» вугілля та продукти. Бувший АТОшнік із контузією та страшними психологічними проблемами, на які всім начхати і які закономірно приводять його у могилу. Черги на блокпостах. Безпардонні російські журналісти, які відверто брешуть, вибудовуючи вигідну їм картинку. Наглі російські ФСБешніки, що почувають себе безкарними хазяями життя і вирішують, кому жити, а кому помирати. Вата із промитими путінською пропагандою мізками. Утиски киримли, яких викрадають, катують, вбивають, арештовують, саджають у тюрми за надуманими приводами, яких витискають з їхньої рідної землі.

Чого не вистачає? Правильно – а де ж проукраїнська позиція? Єдиний герой, який уособлює Україну, солдат Женька, і той вважає, що перейменування (декомунізація) вулиць та міст – то зайве, тільки витрачання коштів, і краще взагалі всю країну перейменувати. І прапора перевернути, ага. Головний герой Сергійович за роки війни так і не зрозумів, чому вона йде. Здавалося б: на власні очі бачив росіян, якій прийшли на його землю вбивати, на власні очі бачив, звідки летять снаряди, і все одно не розуміє. Ну подумаєш, ну прийшла інша держава прийшла вбивати твоїх сусідів, воювати нащо? Ну забрали в тебе шматок країни, воювати ж нащо? Це що? Це силікоз так на мозок впливає?
У «Сірих бджолах» є все: росіяне та їхня підлість та підступність, пекло для киримли, цілий ряд героїв «це не моя війна» та «я внєпалітікі», є буденна тупенька вата та ідейні сепаратисти. Все, окрім України та її голосу.

А ще там є з десяток таких собі гачків «нє всьо так адназначна». Батя – то майже божество, а ношені мешти його – то алтарь. Сепаратисти на блокпосту пропускають привітно, а українці прискіпуються. Російські журналісти тицяють гроші тисячами, а українці обдурити намагаються. Люди у Криму самі російську армію покликали і живуть спокійно, бо вона їх оберігає, а на Донбасі ВСУ противні тільки стріляти по росіянам хочуть. ФСБешники як бачать донецьку прописку, прєісполняються співчуття та милосердя, а на Запоріжжі донецьких тільки презирством окочують. І такими проміж строк ціпками встелений увесь текст. Наче голками, які не помітять відразу, але десь на підсвідомості вони залишаться. Голками, які готують примирення, возз’єднання та капітуляцію.

Андрій Курков «Сірі бджоли» - роман для тих, хто хоче знати, як саме нас, таких розумних та начитаних, вграють у карти дурні та неосвічені.

У меня было заготовлено три или четыре варианта отзыва на прочитанный опус, и все они были переполнены недоумением : Это кто-то читает?! Такое может нравится? Но я попытаюсь взять себя в руки и написать что-то по существу.
Начну с того, что эту книгу мне дали в рамках литературной игры. Если бы не обязанность прочесть и написать отзыв, я бы её на третьей странице закрыла и забыла как дурной сон. Но пришлось превозмочь.
Формально книга соответствует моей заявке : у главного героя живёт пингвин (искомое редкое животное), но автор про пингвина практически не пишет, а если и пишет, то откровенно бредит. Автор действительно думает, что императорского пингвина можно кормить мороженой рыбой и выпускать поплавать в хлорированную воду из- под крана? Ну- ну... А ещё господин Курков считает, что у пингвина "холодный нос". Видимо, с собакой перепутал. После происшедших в финале чудес пингвиньего исцеления я уже даже рыдать от хохота не могла, только булькала. Такой брееед! Автор, если у тебя по биологии двойка, то, может, не всем нужно об этом знать?
А если от пингвина отвлечься, то что мы имеем ? Дурно написанный "крутой" детектив с братками, трупами, разборками, водкой и невнятной интригой. Описания в книге практически отсутствуют, герои практически не проработаны, у них нет ни прошлого, ни будущего. Язык скудный и топорный. Если прибавить к этому ещё и отсутствие какой-либо логики, то получается грустно. Правда, под финал этого чтива у меня закралась мысль : "А что, если передо мной тонкая пародия, постмодернизм, сложность за внешней простотой? Но едва ли, никаких глубин я там не ощутила. Очень неприятно, что пришлось этот текст через себя пропускать. Опусу Куркова торжественно присваивается звание худшей книги из тех, что я прочла.
Я уже не раз писала, что я плохо понимаю современную русскую литературу. Украинскую мне не удалось понять в принципе.

Побачивши цю книгу на полиці бібліотеки - вхопила і не випускала з рук. Адже автор - лауреат і переможець "Коронації слова", враження складались неймовірні, очікування були надзвичайні. Просто дочекатися не могла, коли вже прийду додому, відкрию і познайомлюся з автором і його творінням.
Але, марно раділа. Спочкатку було цікаво, потім нудно, потім абсурдно... Повне фіаско і розчарування твором. Хоч анотація і говорить нам про те, що це:

...дуже серйозна та дуже сумна казка, сюжет якої складно переказати.

Я вперто продовжувала ковтати по 20-30 сторінок в день. Очікування розв"язки і оптимізм робили своє, книжку я таки дочитала.
Враження були не ті, яких хотілося б, і вперше я пошкодувала, що маю звичку дочитувати будь-яку почату книжку до кінця.
Знову ж таки повернуся до анотації:

Роман жорсткий, абсурдний, проте цілком логічний.

І цікавим буде навіть не уявляю кому...

Дуже тепла книга, незважаючи на реалії, в яких живе її головний герой. Не люблю книги про війну, тим більше живучи під час війни і там, де йде війна, проте ця книга не зосереджена на бойових діях, вона про людські відносини, про те, як важливо залишатися людиною і як в будь-якій ситуації можна знаходити щось світле.
Спокійна книга, проте під кінець переживав за Сергія Сергійовича і радий що все так скінчилось - маленькі негаразди позаду, а що буде далі не знає ніхто, тому треба просто рухатися і сподіватися на краще.
Ще один чудовий сучасний український автор, знайомство з яким цією книгою не обмежиться.

Дуже тепла книга, незважаючи на реалії, в яких живе її головний герой. Не люблю книги про війну, тим більше живучи під час війни і там, де йде війна, проте ця книга не зосереджена на бойових діях, вона про людські відносини, про те, як важливо залишатися людиною і як в будь-якій ситуації можна знаходити щось світле.
Спокійна книга, проте під кінець переживав за Сергія Сергійовича і радий що все так скінчилось - маленькі негаразди позаду, а що буде далі не знає ніхто, тому треба просто рухатися і сподіватися на краще.
Ще один чудовий сучасний український автор, знайомство з яким цією книгою не обмежиться.