16

Удень, залишившись на самоті, я знову й цілком поважно замислився про свою безпеку. Щоб думки працювали конкретніше, вийшов і купив у кіоску в гастрономі свіжу газету об’яв. Знайшов розділ «Послуги». Там, серед десятків сантехніків і укладачів паркету, я знайшов дві охоронні фірми. Рука потяглася до слухавки. Я набрав перший номер.

– Алло, фірма «Топсан», – проспівав приємний жіночий голос.

– Перепрошую, – плутано почав я. – Мені може знадобитися охоронець… Що для цього треба?

– Ви можете під’їхати до нас, і ми з вами укладемо договір.

– А скільки це буде коштувати?

– У нас різні розцінки: залежно від конкретних охоронних послуг. Починаючи від п’ятдесяти доларів.

– На місяць?

– На день, – поправила мене жінка.

Я подякував їй і поклав рурку на місце. Не було рації платити п’ятдесят доларів на день за власну охорону – вистачило б днів на сім, а потім?

Я зітхнув. Сів у кріслі зручніше і просто взявся переглядати газетні об’яви. Об’яви виявилися гарним заспокійливим засобом: коли я їх читав, виникало відчуття зовсім нормального життя – хтось будував будинки й дачі, інший розводив нутрій, третій розводив рідкісні троянди і пропонував їхнє насіння поштою всім бажаючим. І навіть у розділі «Самотні серця» усі були гарні, непитущі й некурящі та шукали собі таких же. Світ вимальовувався настільки ідеальним, що праглося бути його вічним жителем.

Познайомившись з бажаннями людей купити те, чого в них немає, або продати те, що є, я раптом надибав об’яву зовсім іншого характеру, що виламувалася із загального бюрґерського контексту.

«За велику винагороду готовий виконувати доручення, пов’язані з ризиком для життя». Замість телефону була подана тільки адреса: Ірпінь, вулиця Радянська, 87.

Уже наступного ранку в стоячому брудному вагоні електрички я приїхав до Ірпеня. Швидко знайшов Радянську вулицю і пішов по ній, позираючи на номери будинків.

Хвилин за десять я зупинився перед хвірткою, на якій висів потрібний мені номер. Будинок виявися глибоко у дворі, за старим недоглянутим садком. Будинок теж був старий і недоглянутий. Обійшовши його, знайшов вхідні бляховані двері. Постукав.

За хвилину в будинку зчинивсь якийсь шум. Щось скляне впало й покотилося по дерев’яній підлозі. За дверима залунали кроки.

– Хто? – запитав хрипкий чоловічий голос.

– За об’явою.

Двері відкрилися, й з прорізу визирнуло набрякле неголене обличчя дядька років сорока з гаком. Він вдихнув свіжого вуличного повітря і якось підбадьорився.

– Заходь! – сказав. А сам повернувся й пішов у будинок.

Я зачинив за собою двері на засувку і пішов слідом за ним.

У кімнаті стояв затхлий запах. Усі поверхні були вкриті мереживами. На стінці висів парний фотопортрет старих.

– Ну? – запитав мене хазяїн, що вже вмостився за вкритий такою ж мережаною білою скатертиною стіл.

Я підійшов, простягнув йому руку. Сказав: «Толя».

– Іван, – відказав він. – Ну?

Його нукання починало мене дратувати. Але я вирішив стримуватися й відразу перейти до справи.

– Мене хочуть убити, – сказав я.

Він гмукнув.

Мені здалося, що в дурнішій ситуації, за винятком, мабуть, тільки теперішньої, я ще не бував. Я підвівся з-за столу, щоб розвернутися й піти.

– Ти чого? – здивовано прохрипів Іван. – Я ж тебе слухаю…

– Давай-но краще я тебе послухаю, – запропонував я; добре, що настрій погіршився, і в такому настрої легко бути брутальним.

– А що тобі розповісти?

– Розкажи про себе, що ти можеш робити.

– Я усе можу… Я в армії прапором був, в Афгані… Я вже вантажі супроводжував, машини з Німеччини переганяв, у порахунках бував…

Цікаво, що його хрипкий голос дуже пасував його зовнішності і навіть одягу, якого, щоправда, на ньому майже не було – лише тільняшка й динамівські спортивні штани з двома білими лампасинами.

– А ти втямив, що я сказав?

– Так, – вираз Іванового обличчя був уже поважним і діловим. – Утямив. Можу взятися.

– За скільки?

Іван пожував губи, зміряв поглядом мене, мій одяг – видно, рахував, скільки з мене можна заправити.

– Ну, якщо без підстрахування… п’ятсот зелених.

– Багато, – сказав я.

– Ну, чотириста… – прохрипів він, дивлячись мені просто в очі.

– Можу триста п’ятдесят, – запропонував я голосом украй втомленої людини.

Торгуватися я навчився на приватниках, що підвозили мене від метро до будинку.

– Гаразд, – погодився Іван. – Розповідай.

Я не втомлював його всією передісторією. Навпаки, сказав йому, що то давні порахунки, які вирішив зі мною звести один колишній партнер по справах. Описав його зі слів барменші.

– То що, він у кав’ярні на тебе чекав, виходить? – задумливо закивав Іван. – Авжеж. Добре. Аванс буде?

Я заперечно крутнув головою.

Це його не вельми засмутило.

Він сидів, погладжував рукою свою неголену праву щоку і думав.

Хвилин за п’ять його худе обличчя ще дужче витяглося, він задумливо зсунув брови, подивився на стелю. Поліз рукою під тільник, почухав ліву ключицю.

– Усе ясно, – прохрипів він.

– Що? – запитав його я.

– На живця треба.

– На якого?

– Ну, ти йому потрібний? Виходить, на тебе його й брати треба…

Логіка в його словах була, але зміст мені не подобався.

– Розумієш, якщо він десь сидить і причаївся, то на мене він не вийде; я для нього – аніщо. А на тебе він вийде. Ти йому потрібний.

– А якщо він устигне?

– Це моя турбота, – урвав мене Іван. – План готовий. Завтра покажеш цю кав’ярню, й на місці усе вирішимо.

Ми домовилися зустрітися на Подолі об одинадцятій ранку й на цьому розсталися.

17

Іван, попри свою зовнішність і місце проживання, виявився пунктуальним. Рівно об одинадцятій він підійшов до мене. Сам я міг його й не впізнати: одягнений вів був у джинси й зелену пухову куртку, що робила його грубшим. Навіть його обличчя виглядало свіжим, може, через поголеність.

– Ну? – спитав він замість вітання.

Я кивнув.

І ми пішли на Брацьку.

Кав’ярня щойно відчинилась, і «кавниця» попросила почекати хвилин десять, поки нагріється кавоварка.

– Може, по сто грамів тим часом? – запропонувала вона.

– На роботі не п’ю, – відрубав Іван.

Я присів за «свій» кутовий столик. Іван пройшов у другу залу, повернувся. Сів поруч.

– Угу, – пробурчав собі під ніс.

Потім подивився на мене.

– Я незабаром повернуся, – сказав він і вийшов.

Я залишився один у кав’ярні. «Кавниця» пішла у внутрішні лабіринти. Неголосно гула, нагріваючись, кавоварка.

Двері на вулицю були зачинені. У цій тиші й сам я намагався тихіше дихати.

Раптом розчинилися двері; я втиснувся в стіну – і до кав’ярні зазирнув пикатий чолов’яга у брудній бежевій куртці та з в’язаною чорною шапчиною на голові.

– Валю! – гукнув він.

«Кавниця» випливла з підсобки.

– Тобі горілку завозити сьогодні?

– Ні, ще є. Привези ящик «Амаретто».

Чолов’яга кивнув і вийшов.

«Кавниця» перевірила кавоварку.

– Тобі подвійну? – запитала мене.

– Так.

– А приятелеві твоєму?

Я стенув плечима.

– Прийде, тоді вже…

Я взяв із стійки свою каву.

Тиша дратувала. Я почувався напружено, і ця напруга сковувала мої м’язи, мої руки, моє обличчя, немов наставало обмороження.

Над чашкою диміла пара.

Чогось тут бракувало. Не було того, що я не любив, але до чого звик, бо це щось було складником кав’ярні, як водень є необхідною складовою частиною води. Нарешті я зрозумів, що це.

– Валю! – вперше гукнув я «кавницю» на ім’я.

Дивно, що протягом стількох років вона була для мене безіменною.

– Валю! Постав музику!

– Шуфутинського? – запитала вона зовсім по-домашньому.

– А що ще є?

Вона нахилилася до магнітофона. Я почув, як вона взяла кілька касет.

– Алеґрова, – читала вона, не піднімаючись над стійкою. – Альона Апіна, Кіркоров, брати Гадюкіни…

Набір був дуже патріотичним. Я вибрав Апіну. Мені подобалося її телевізійне ластовиння.

– Тільки не дуже голосно, – попросив я.

– «Два кружальця ковбаси…» – завела співачка, й мені відлягло.

Я надпив ковток кави. Відлягло.

Знову відкрилися двері кав’ярні, але я вже не зазнав такого переляку, як уперше.

Повернувся Іван. Сів навпроти.

– Каву будеш? – запитав я.

– Ні. Ходімо!

– Зараз, доп’ю…

Іван терпляче чекав. А я не хотів допивати каву одним ковтком.

Коли ми вийшли з кав’ярні, Іван повів мене у двір сусіднього будинку. У цьому закинутому дворі лежав каркас «жигулів», за ним – смітник, а далі, за смітником, стояв виселений триповерховий будинок, що вже й не сподівався на капремонт. Самі лише зовнішні стіни, а усередині – купи балок, цеглин і перегородок, що обсипалися.

Тут Іван зупинився.

– Слухай, – сказав він. – Ми будемо тепер щовечора з п’ятої й до закриття в кав’ярні. За різними столиками. Якщо він з’явиться, ти виходиш і йдеш ніби відлити. Сюди, у це місце між смітником і будинком. Він виходить за тобою, я – за ним. Втямив?

Я кивнув.

– І ще. Відразу на місці – повний розрахунок, щоб я тебе вже не бачив. Носи бабки із собою.

Ця ідея, як, утім, і сам план, мені не подобалися, але було видно, що сперечатися з Іваном нема рації. Тепер він командував і, здавалося, знав, що треба робити, краще за мене.

– Коли почнемо? – запитав я.

– Сьогодні. Нащо зволікати? Зайвий раз на електричці трястися! О п’ятій вечора – в кав’ярні.

Я поїхав додому. Прийняв ванну і пообідав. Приліг відпочити.

Лежав і думав про вечір. Про цю ловитву «на живця». У самому виразі була відверта неповага до «живця», тобто до мене. Я був чимось дрібним, ніби хробачком, на який хотіли піймати велику рибу.

Час минав повільно.

О четвертій я вийшов із будинку. Вже сутеніло.

Моє місце в кав’ярні виявилося зайнятим. Я узяв свою звичайну подвійну половинку і сів за ближній до стійки бару столик.

Краєм ока помітив Івана. Він сидів біля входу. Перед ним на столі стояла склянка і відкрита пляшка пива.

«На роботі не п’ю», – згадав я його ранкову фразу.

Охопивши поглядом першу залу, я зрозумів, що Кості тут нема.

Після другої подвійної половинки в роті згіркло. А до закриття залишалася ще година. Було нудно сидіти й нічого не робити. Я узяв сто грамів «Кеглевича». Тепер сиділося легше. Дрібні ковтки динної горілки миттю притлумили гіркоту кави в роті. Час минав трохи швидше.

Біля сьомої «кавниця» взялася вигетькувати відвідувачів.

Ми з Іваном виявилися останніми.

– Йди у бік метро, – прошепотів мені Іван у дверях. Я пішов. Вечірня темрява огортала вулицю. Мої черевики відлунювали на асфальті, і як я не намагався, а тихіше йти не виходило.

Повернув ліворуч і пішов уздовж білого муру Могилянської академії. Попереду, за п’ятдесят метрів, починалася Контрактова площа, освітлена і ліхтарями, і пливкими вогнями автомобільних фар.

Іван наздогнав мене вже біля входу до метро.

– Завтра о п’ятій там же, – сказав він і пірнув у підземний перехід.

18

Ішов третій вечір ловитви «на живця». «Живець» на цей час вже притомився. У роті гіркло на сам вигляд кави. Власне, каву я вже не пив – вирішив зробити перерву, під час якої пив міцніші трунки. Так і чекати було легше, і якесь розслаблення огортало.