10. П’ятниця

Уночі мені то снилися кошмари, то раптом вигулькували якісь ідилічні малюнки, й залежно від цього я то обіймав уві сні дівчину, ім’я якої, один раз почувши, відразу забув, то відсувався від неї на край. Уранці прокинувся з головним болем. Підвівся, а гостя далі міцно спала. Сів на кухні й пив розчинну каву. Кілька разів зазирав до кімнати й дивувався такому міцному сну. Нарешті вже зазирнув, щоб уважніше роздивитися гостю, бо познайомилися ми в півмороці, а якщо ще врахувати, в якому я був стані попереднього вечора, можна було подивуватися сміливості цієї дівчини. Мені самому раптом стало страшно за неї: а якби за п’ять хвилин до нашого знайомства її відвіз до себе якийсь маніяк-садист?

Думки логічно підійшли до того, що я зробив гарний учинок і, ймовірно, врятував її від побиття чи чогось страшнішого. Але тут я пригадав, що вранці обіцяв із нею розплатитися, і при тім навіть не прислухався, яку суму я повинен буду їй віддати…

Стало якось моторошно. І я навіть зрадів її міцному сну. Однак треба було щось робити. Може, варто десь позичити гроші, щоб віддати їй. І знову – думка про те, що треба роздобути грошей, аби заплатити повії; ця думка занурила мене в бруд, і я поморщився. Було, звичайно, від чого поморщитися.

– Агов! – донісся з кімнати неголосний солодкий голос. – Агов, ти де?

Я з’явився в дверях і спитав:

– Кави?

Вона потягнулася. На обличчі, всипаному ластовинням, заграла усмішка. І зовсім дитинно вона кивнула. Підвелася, рукою підсунула подушку під спину і так улаштувалася на ліжку – напівлежачи-напівсидьма.

– Тільки в мене розчинна, – устиг я сказати, зникаючи на кухні.

Окріп швидко підігрівся, і я вчинив для неї каву.

Вона була гарна, надто гарна для повії. І надто молода. Світло-каштанове волосся, трохи понівечене «хімією», дрібними хвилями падало на плечі, татарський розріз очей, маленький гострий носик. Тонкі, але яскраві губи – я їх цілував, напевно, уночі? Не пам’ятав, і було шкода, що не пам’ятав я дотику до цих губів.

– Ти йдеш?

– Іду, – відповів я.

Присів на край ліжка. Простягнув їй чашку.

– А в тебе є шоколад? – запитала вона.

Я з жалем похитав головою.

– Ну, нічого, – вона усміхнулася.

«Як же її звуть?» – муляло питання.

– Ти вибач, – мовила вона. – Ти гарний, але я не запам’ятала, як тебе звуть…

– Толя, – сказав я і відразу скористався нагодою, щоб перепросити за такий же гріх пам’яті.

– Олена… Це по-справжньому, тобто за паспортом… А там я – Віка…

– Нумо, краще будеш Оленою…

– Гаразд, для тебе буду Оленою…

Цей ранок закінчився надвечір.

– Я маю йти… – сказала Олена і стенула плічками.

Я було пробелендів про гроші, про те, що щиро шаную борги, і що зараз у мене грошей немає…

– Забудь, – усміхнулася вона. – Олена грошей не бере. От якби ти з Вікою познайомився – довелося б 20 доларів покласти… Бувай!

Ми поцілувалися на прощання.

– Захочеш – знайдеш, – сказала вона вже зі сходової площадки, і униз зацокали її підбори.

– Ліфт працює! – гукнув я.

– Ну й нехай працює! – відгукнулась вона.

А за вікном було темно. Осінній вечір стелився журбою, проте я не журився. Мені було радісно. Я думав, що це друге народження чи другий подих. Щось друге, щось, що дає надію на майбутнє…

11. Вечір

Біля сьомої вечора задзвонив телефон.

Дзвонив колишній однокласник Дмитро.

– Ти знаєш, там щось зірвалося вчора… До мене Костя заходив. Він просив вибачитися… У тебе є зараз час?

– Це єдине, що в мене є, – посміхнувся я в слухавку.

– Під’їжджай, хильнем по сто грамів.

Я охоче погодився.

У Дмитра ми засиділися до глупої ночі. У запнутому кіоску було тепло і затишно – працював потужний обігрівач, і з’являлось таке відчуття, ніби ми сидимо біля каміна.

Випивши для розминки пляшку червоного угорського, ми взялися за цитринову горілку «Микола». Вона чудово пішла під печінку тріски, і я подумав, що для відчуття повноти життя треба дійсно працювати в комерційному кіоску чи принаймні бути найближчим родичем продавця. Щоправда, мені вистачило бути колишнім однокласником, але – це талан. Багато хто не визнає своїх колишніх однокласників.

– Розумієш, – Дмитро повернувся до серйозної розмови, як трошки розігрілися цитринівкою. – У нього начебто годинник звихнувся. Тому він потрапив туди тільки на закриття… Узагалі він хлопець точний. Отож ти не смикайся, він далі вже сам усе зробить, – це, як кажуть, гонорово. У них із цим суворо. Годі, я сказав, і забули! Життя – лепська штука. У ньому всього багато. Я вчора з одним дівчиськом познайомився! – і Дмитро покрутив головою, мабуть, слів забракло. – Вона перукаркою працює. Іноді от так познайомишся – і одружуватися хочеться. Може, й одружусь колись. Треба спочатку квартиру прикупити…

– У мене вже є квартира, – втрутився я. – Дружина пішла.

– Повернеться! – хотів заспокоїти мене Дмитро.

– Краще не треба.

– Вона ж не виписалася?

– Ні.

– Отже, це ще не твоя квартира. Розумієш, коли в мене буде квартира, й у ній ніхто, крім мене, не буде прописаний – тоді я хазяїн.

З цим я погодився.

На прощання він подарував мені пляшку «Кеглевича». Ми зачинили кіоск і разом пішли до метро.

– Знаєш, – казав він дорогою. – Тут справа є невеличка – можна грошенят заробити. Хочеш?

– Кримінал? – запитав я.

– Ні, не зовсім. Хоча зараз усе – кримінал.

– Ну?

– Мій шеф розлучається, йому потрібен свідок.

– Свідок чого?

Дмитро почухав за вухом.

– Ну, як тобі це… загалом, ти ніби спав із його дружиною, розумієш? Треба бути в суді під час слухання, і якщо запитають – підтвердити. Мовляв, сам чоловік тебе запопав із нею, чи щось такого…

– Це ж неправдиве свідчення.

– Адже це не карна справа, а цивільна. Та й як хто доведе, що ти з нею не спав? Вона може відбріхуватися, але й вона не доведе… А заплатять тобі так, що рік зможеш по шинках ходити і не працювати. Га?

Я замислився. Пропозиція була не вельми приваблива, але, з іншого боку, грошей у мене не передбачалося, а тут начебто не жмикрути. Звісно, свідчити в такій справі, та ще брати на себе чиюсь дружину… Дідько його знає…

– Якщо хочеш, я тобі влаштую зустріч із шефом, і він тобі сам усе пояснить. Тоді й вирішиш.

– Гаразд, – я зрадів можливості відкласти рішенець. Та й те правда: Дмитрів шеф має краще знати, що йому потрібно.

– Я дам йому твій телефон, – сказав Дмитро.

Ми попрощалися.

12. Субота

Знайомство з шефом Дмитра відбулося наступного дня. Уранці він подзвонив мені, а вже о третій годині ми сиділи в мене на кухні. Власне, на моїй кухні він мене пригощав привезеною з собою горілкою й закусками. Було йому років сорок – високий, гладенько поголений, типовий державний службовець. Просивінь у короткому чорному волоссі. Вусики, акуратно підстрижені по лінії верхньої губи. Звали його Сергій.

– Вона шелихвістка, – розповідав він і помалу цідив горілку, немов не тутешній. – Допекла до живого – гірше не буває. Я знаю, з ким вона спить, але не хочу з ним зв’язуватися. Мені тут важливіше моральне питання – я ще маю плани на майбутнє, треба підтримувати репутацію, розумієш? Від тебе, може, нічого не буде потрібно, але як треба – встанеш, скажеш пару слів. Головне – запам’ятай: у неї на лівій груді під пипкою велика родима пляма, на паністарі теж. Це деякі деталі, про які можуть знати лише найближчі друзі, – він осміхнувся.

Я слухав мовчки. Кортіло заробити грошей, і дуже не хотілося вляпатися в якусь історію. Хоча я тямив, що грубі гроші без ризику не заробиш, тут очевидного ризику не було. Могло тільки виникнути кілька неприємних моментів. Але моменти – вони на те й моменти, щоб швидко забутися й поринути в минуле.

– Ну, і найголовніше, – Сергій потер долоні, немов у мене було зимно. – Гонорар – тисяча баксів. Вирішуй зараз – справа для мене пильна.

Я ковтнув слину. Моє замовне убивство коштувало удвічі менше.

– Навіть якщо не доведеться виступати – гроші твої, – додав Сергій.

Я кивнув.

– Якщо згоден, тоді збирайся.

– Куди? – здивувався я.

– Поїдемо – я покажу, де ти з нею «спав». Розповім, коли це було. Потім привезу тебе назад.

Ми поїхали на його «опелі» на Печерськ. Він мені показав своє помешкання – там було де розгулятися.

– Це спальня, – він розчахнув двостулкові двері з вітражним склом. – Осьде ти м’яв мою дружину. Коїлося це в серпні – я їздив у Штати. Запам’ятовуй. Оно на стіні її портрет… Так, її звуть Аліна. Не забудь!

Над ліжком у гарній рамці висіла кольорова фотографія симпатичної, але дуже нафарбованої білявки.

– Оце й по всьому, мабуть, – сказав він і зітхнув. – Суд наступного понеділка, о десятій ранку. По тебе приїде мій приятель. Сиди вдома й чекай.

Потім він відвіз мене додому, і я довго сидів на кухні. За вікном було темно, можна було б уже і спати лягти, але почував я себе занадто бадьоро й збуджено. Тому вечір тривав довго, може – до другої чи третьої ночі.

13

Дні після моєї смерті, що не відбулася, тяглися неймовірно довго. Важко було повірити, що лишень два дні тому мене мали вбити: кожний день був безрозмірний і не піддавався опису. Вечір у Дмитровому кіоску і зустріч з його шефом скидалися на заповнені чимось секунди в широкому й марному плині часу. Ще й раніше я полюбляв відраховувати час, орієнтуючись на якусь очікувану подію. Чийсь приїзд, побачення, просто лист, про який я знав. Звичайно, я дуже любив і несподівані листи, але вони відносилися до розряду випадків, які гарні тим, що незаплановані. Зараз мені треба було чекати на понеділок, аби вперше у житті бути свідком. Точніше, лжесвідком; цікаво виконувати вперше у житті не саму роль, а її протилежність. У цьому було щось майже природне для мене, немов так мені й роковано – виконувати протилежні нормальним ролі. Коли ж вирішив зіграти повноцінну роль – роль жертви замовного вбивства – випадок, чи Хтось інший, розпорядився інакше, не давши мені виконати задум. Що це було? Чому? Може, є якась цензура Долі, що дає чи не дає нам дозвіл на вчинок?

У понеділок я прокинувся з полегшенням – нарешті настав день, коли щось мало статися. Я сів на кухні – не було ще й восьмої ранку. Запарив чай і сидів, чекав на машину, що її Сергій обіцяв по мене надіслати.

Голосно цокав дзиґар на стіні.

За вікном мжичило.

Тривав мій найнелюбіший місяць – жовтень. Революція тут ні до чого. Я не любив вогкість.

Біля дев’ятої внизу просигналила машина. Я визирнув у вікно і побачив біля свого парадного «дев’ятку». Зрозумів, що це за мною. Швидко одягся й вийшов.

Мовчазний водій років п’ятдесятьох привіз мене до суду. Там уже підійшов Сергій. Сказав: «Стій тут і чекай. Коли усі зайдуть, стоятимеш за дверима, поки не покличуть».

Я кивнув.

Двері суду відкрилися хвилин за тридцять, і звідти висипала під мжичку юрба з неусміхненими обличчями. Одна жінка була підкреслено в чорному. Після цього хтось з’явився у відкритих дверях, зробив жест, і Сергій, а слідом за ним і інші, зайшли. Я зайшов останнім. Зупинився перед дверима до зали засідань.

– Проходьте! – сказала мені дівчина, вбрана під літню секретарку в усе довге й картате сірого кольору.

– Я свідок, – пояснив я. – Мені сказали чекати тут. Вона раптом посміхнулася.

– То якби кримінальна справа, а тут можете заходити – просто сядьте ближче.

Я зайшов і сів на другу лаву біля дверей.

Засідання минуло швидко і для мене безболісно. Щоправда, я встиг збагнути, що дружина Сергія розлучатися не хотіла. Але Сергій на самому початку заявив, що людина, з якою вона його зраджувала, знаходиться в залі і в разі потреби засвідчить. Я довго потім спостерігав, як його дружина нервово бігає очима по рядах присутніх.

Після засідання Сергій підійшов до мене і передав конверт. Вигляд у нього був утомлений, але вдоволений.

– Легко заробив, – сказав він і посміхнувся. Потім, не попрощавшись, відійшов.

Я повернувся додому і перелічив гроші – такої суми в мене досі не було. Тисяча доларів у купюрах по п’ятдесят і по двадцять. Я кілька разів перелічував, розкладав їх по сотнях на столі в кухні, потім знову складав в одну пачку. Тремтіли руки, але, напевно, тремтіли вони з радості. Тепер я був із грошима і міг віддати борги. Щоправда, борги мої були дріб’язкові: за «Кеглевича» у кав’ярні на Брацькій, потім треба чимось потішити Олену-Віку з Хрещатика. І ніби все.

Я витяг з пачки двадцятку, а решту грошей загорнув у кульок, потім у газету і сховав під ванною – адже в моєї дружини, що пішла, є ключі, й залишати такий «сюрприз» для неї я не хотів.