Годинник на тумбочці показував сьому. На вулиці було ще темно і тихо. Головний біль збудив Віктора, і він лежав на спині, дивлячись у стелю і думаючи про вчорашню розмову з Мишком. Зараз, попри головний біль, у нього з’явилося кілька питань до вечірнього гостя.
Віктор поволі, намагаючись не шуміти, підвівся. Одяг халат і пройшов у вітальню.
Соня ще спала. Вона була дбайливо укутана в сіре осіннє пальто Віктора, що доти висіло на вішалці в передпокої.
Віктор набрався духу і вийшов у коридор, зупинився перед відкритими дверима на кухню.
У кухні нікого не було. На столі лежала нотатка.
«Мені час іти. Лишаю Соню в тебе – відповідаєш головою. Коли курява вляжеться – з’явлюся. Мишко.»
Нотатка трапила його зненацька, і тепер він сидів за столом, уп’явши погляд у два рукописних рядки, і намагався вигнати з голови так і не загадані Мишкові питання.
За вікном сіріло – бляклий зимовий світанок намагався перемогти ніч.
У вітальні рипнула канапа, і цей звук відвернув Віктора від думок. Він повернувся, підвівся з-за столу. Зазирнув до вітальні.
Соня сиділа на канапі, терла очі. Нарешті вона відняла від них рученята і, побачивши Віктора, запитала:
– А тато де?
– Він пішов, – відповів Віктор, дивлячись на дівчинку. – Він сказав, що ти поки тут поживеш…
– З пінгвіном? – зраділа Соня.
– Так, – досить холодно сказав Віктор.
– У нас учора вікна розбилися… – сказала Соня. – І стало дуже холодно.
– У вас удома? – запитав Віктор.
– Так, – довірчо вимовила дівчинка. – Так голосно розбилися… Бу-бух!
– Їсти хочеш? – запитав Віктор.
– Так, тільки не кашу!
– А в мене немає ніякої каші, – визнав хазяїн. – Я сам мало їм.
– Я теж, – усміхнулася Соня. – А куди ми сьогодні підемо?
– Підемо?! – повторив Віктор і замислився. – Я не знаю… А куди ти хочеш?
– До зоопарку, – запропонувала Соня.
– Гаразд, – погодився Віктор. – Тільки я спочатку попрацюю годинки дві, а потім підемо…
На обід Віктор дав пінгвіну рибу, а собі й Соні насмажив картоплі.
– Я завтра куплю побільше харчів! – пообіцяв Віктор Соні.
– А я більше не з’їм, – сказала дівчинка, присуваючи до себе велику тарілку.
Віктор усміхнувся. Уперше життя зіштовхнуло його з чужим дитинством, і він придивлявся до цього дитинства з обережністю і цікавістю, немов ще сам був дитиною. Безпосередність Соні, її відповіді не те, щоб не до ладу, але якось по дотичній змушували Віктора усміхатися. Він їв і скоса стежив за дівчинкою, що їла картоплю радше з цікавістю, ніж з апетитом, роздивляючись уважно кожний наколотий на виделку шматочок. Вона сиділа навпроти, а між її спиною і плиткою стояв і порався біля свого полумиска пінгвін Мишко.
У якусь мить Соня повернулася і перенесла виделкою шматочок підсмаженої картоплі у полумисок пінгвіну. Пінгвін здивовано подивився на дівчинку і смішно схилив голову набік.
Соня розсміялася. Мишко, постоявши з похиленою набік головою, знову повернувся до полумиска і з’їв покладений туди шматочок картоплі.
– Йому смакує! – зраділо повідомила Вікторові Соня.
Допивши чай, Віктор одяг Соню і вони поїхали до зоопарку.
На вулиці сіявся сніг, було вітряно, і вітер увесь час дув в обличчя. Коли вони вийшли з метро, Віктор укутав Соню шаликом по самі очка.
За воротами зоопарку висіло оголошення про те, що в зв’язку з зимовими умовами відвідувачі можуть побачити тільки невелику частину мешканців зоопарку.
У зоопарку було малолюдно. Обравши покажчик «тигри», Віктор повів Соню по засніженій доріжці. Пройшли повз вольєр, на якому висів великий щит з намальованою зеброю, а поруч трафаретними буквами подавався опис тварини і її навички.
– А де звірі? – запитала, озираючись Соня.
– Далі, – відповів Віктор і усміхнувся дівчинці.
Вони пройшли повз ще кілька порожніх вольєрів зі щитами, що зображували їхніх недавніх мешканців. Попереду з’явився закритий павільйон.
Там, у клітках, за товстим залізним штахетом сиділи два тигри, лев, вовк і ще якісь хижаки. Навпроти входу висіло оголошення: «Тварин дозволяється годувати тільки свіжим м’ясом і хлібом». Ні того, ні іншого у Віктора і Соні з собою не було.
Вони пройшли вздовж кліток, зупиняючись потроху біля кожної.
– А де тут пінгвіни? – запитала Соня.
– Мабуть, тут нема… – відповів Віктор. – Хоча, давай пошукаємо, а раптом знайдемо!
Він спробував пригадати, де він бачив Мишка перед тим, як забрати його з зоопарку. Здається, це було трохи далі, за тераріумом і цементним барлогом бурих ведмедів.
Вони пройшли туди і побачили за штахетом порожній глибокий вольєр із замерзлим озером посередині. На щиті, що висів на штахеті вольєра, були намальовані пінгвіни.
– Ну, от бачиш, їх тут нема… – сказав Віктор.
– Шкода! – Соня тяжко зітхнула. – Можна було б привести сюди Мишка, щоб він з іншими пінгвінами дружив…
– Але бачиш, інших пінгвінів нема! – повторив, нахилившись, Віктор.
– А хто тут ще живе? – запитала Соня.
Вони гуляли ще цілу годину. Подивилися на риб і зміїв, на двох облізлих шулік і самотню довгошию ламу. Вже дорогою до виходу Віктор раптом побачив покажчик «Науково-консультаційний центр».
– Соню, зайдімо туди на хвильку, – попросив він. – Може, там нам про пінгвінів розкажуть?
– Ходімо! – погодилася Соня.
В одноповерховому будиночку вони постукали в єдині двері. Зайшли.
– Даруйте, – звернувся Віктор до сивої, але не старої жінки, що читала якийсь часопис, сидячи при столі.
– Слухаю, – вона відірвала погляд від часопису. – Ви до мене?
– Розумієте, – звернувся Віктор. – Трохи більше року тому я взяв у вас у зоопарку пінгвіна… У вас, часом, нема ніякої літератури про пінгвінів?…
– Нема, – відповіла жінка. – Пінгвінами у нас займався Підпалий. Коли їх роздали, його звільнили, і він усю літературу забрав із собою. Затятий був дід…
– Підпалий? – повторив Віктор. – А як його знайти?
– Запитаєте у відділі кадрів! – сказала жінка і знизала плечима.
– До речі, вам змії не потрібні? – запитала вона з цікавістю розглядаючи Соню. – Ми з січня ліквідуємо тераріум…
– Ні, спасибі, – відповів Віктор. – А де знаходиться відділ кадрів?
– Ліворуч від центрального входу, за туалетами.
Попросивши Соню почекати біля виходу, Віктор зайшов до відділу кадрів і ублагав їх дати йому адресу Підпалого. Згорнувши удвічі аркушик із записаною адресою і сховавши його в гаманець, Віктор узяв Соню за ручку і рушив з нею до метро.
Наступного ранку Віктор вирішив з’їздити до головного. По-перше, давно вже збирався відвезти нові тексти, а по-друге, хотілося покаятися, навіть не те, щоб покаятися, а просто пояснити головному, що і чому відбулося з Якорницьким.
– Ти вмієш сама вдома сидіти? – запитав він після сніданку Соню.
– Так, мене тато вчив, – сказала вона. – Двері нікому не відчиняти і по телефону нічого не говорити. До вікон не підходити. Правильно?
– Правильно, – сказав Віктор і зітхнув. – Але до вікон сьогодні можеш підходити.
– Справді? – зраділа Соня і відразу підбігла до балконних дверей, пригорнулася носом до скла.
– Ну, що там бачиш?
– Зиму! – сказала дівчинка.
– Я незабаром прийду, – пообіцяв Віктор.
Тричі йому довелося показати свою «кірочку», перш ніж він потрапив у кабінет до головного.
– Як життя? – запитав Ігор Львович.
– Нівроку… – не зовсім упевнено вимовив Віктор. – Ось, нові «хрестики» приніс…
– Давай, – простягнув руку головний. – А це тобі від Федора, – він простягнув йому грубу течку.
– Ігоре, – наважився Віктор. – У мене… Тобто… Виявляється, я винний у смерті Якорницького…
– Отакої! – посміхнувся головний. – Ти справді гадаєш, що ти такий крутий?
Віктор подивився зі здивуванням на головного.
– Не переживай, я усе знаю… – сказав той уже приязніше.
– Усе? – перепитав Віктор.
– Ні, не все. Набагато більше. Ну, а Якорницький однаково туди збирався… То й заспокойся! Звичайно, було б краще, якби ти лише своєю справою займався.
Віктор ошелешено дивився на головного, його достоту збентежили слова шефа, щось заважало йому їх зрозуміти.
– Отож, нічого страшного немає… – проговорив він нарешті.
– У чому? У тому, що одним кланом з виходом на уряд поменшало? Заспокойся. Ти тут ні при чому, а якщо при чому, то лише крайком. Давай-но кави нап’ємось!
Головний по телефону замовив у секретарки дві кави. Потім, пожувавши замислено губи, знову пильно подивився на Віктора. – У тебе ж ні дружини, ні подруги нема? – запитав він.
– Нема, зараз нема… – визнав Віктор.
– Це погано, – півжартома похитав головою головний. – Жінки зміцнюють нервову систему чоловіків. Тобі саме час зайнятися своїми нервами!.. Гаразд, жартую.
Секретарка принесла каву.
Віктор поклав півложечки цукру, але кава однаково була занадто міцна і гірчила на язиці. Гіркота кави знову нагадала про недавню поїздку в Харків.
– А в Одесу мені треба буде їхати? – запитав рантом Віктор, згадавши про розмову з головним щодо поїздки до Харкова.
– Ні, не треба, – відповів шеф. – Хтось дуже не хоче, щоб ми займалися провінцією… Ну в нас і отут справ вистачить. Тож бо не переживай! У мене он водія недавно вбили – і то я спокійний, як танк, бачиш! Життя не така штука, щоб за неї боятися. Повір мені.
Віктор подивився на головного здивовано. Ігор Львович сидів у своєму директорському кріслі, у розкішному костюмі, французька краватка, важка золота шпилька на ньому. «Це він не дорожить життям?» – засумнівався Віктор.
– Нам треба буде з тобою перед Новим роком посидіти за пляшечкою, га? Не проти? – запитав він.
– З задоволенням, – відповів Віктор.
– Добро, – головний підвівся через стіл. – Чекай запрошення!
Степан Якович Підпалий мешкав на першому поверсі сірого сталінського будинку неподалік від метро «Святошин». Потупцявшись перед його дверми, Віктор подзвонив.
Його довго розглядали у вічко, а потім деренчливий старечий голос запитав:
– Вам кого?
– Мені потрібний Степан Якович, – відповів Віктор.
– А ви хто?
– Мені вашу адресу в зоопарку дали… – пояснив Віктор. – Я з приводу пінгвінів…
Попри те, що власне пояснення мети приходу здалося Вікторові ідіотським, двері відчинилися і неголений та на появу не такий вже й дід у синьому вовняному спортивному костюмі жестом запропонував увійти.
Віктор пройшов до просторої вітальні, посеред якої стояв старий круглий стіл зі стільцями.
– Сідайте! – не дивлячись на гостя, сказав хазяїн. – Вас цікавлять пінгвіни? – мовив він, дивлячись в обличчя Вікторові й одночасно навпомацки забираючи з брудної скатертини старий недокурок.
Він опустив руку з недокурком під стіл і знову поклав її перед собою на скатерку, але вже без недокурка.
– Пробачте, – звернувся Віктор. – Я хотів дізнатися: може, у вас є якісь книжки про пінгвінів…
– Книжки? – засмучено перепитав Підпалий. – Чому книжки? Я маю власні праці, ще не видані… Я понад двадцять років займався пінгвінами…
– Ви зоолог? – запитав якомога чемніше Віктор.
– Радше пінгвінолог, але, звичайно, в офіційному науковому реєстрі спеціалізацій такої спеціалізації ви, мабуть, не знайдете… – Підпалий пом’якшав. – А проте чому вас цікавлять пінгвіни?
О проекте
О подписке