16

Уранці Віктора збудив телефонний дзвінок.

– Слухаю! – хрипким спросоння голосом сказав він у рурку.

– Вікторе Олексійовичу! – пролунав знайомий голос. – Поздоровляю з зачином! Я вас не розбуркав?

– Однаково час підводитися! – проговорив Віктор, пізнаючи голос головного. – А що сталося?

– Перша публікація! До речі, як самопочуття?

– Вже краще, – відказав Віктор.

– Тоді приїздіть до редакції! Обговоримо ваші успіхи.

Умившись, Віктор поснідав, випив чаю. Провідав свого плеканця – той ще, стоячи, спав в улюбленому закутні за темно-зеленою канапою.

Повернувшись на кухню, Віктор поклав до мишкового полумиска морожену рибину тріски. Одягся і вийшов.

На вулиці лежав сніг-обновець. Сизе небо висіло низько, майже над дахами п’ятиповерхівок. Було спокійно і не дуже зимно.

Перед тим, як сісти до автобуса, Віктор купив свіже число «Столичних вістей». Розгорнув вже в автобусі, умостившись на м’яке сидіння. Перебігши очима заголовки, він, нарешті, надибав вертикальний прямокутник тексту, обведений грубою чорною рамкою. «Не стало письменника і депутата Олександра Якорницького. Спорожніло шкіряне крісло в третьому ряду парламентської зали. Це місце незабаром займе інша людина, але в серцях багатьох, що знали Олександра Якорницького, оселиться відчуття пустки, відчуття глибокої втрати…»

– Ну от, – подумав Віктор, – перша публікація…

Він не дуже радів, хоча відкись із глибини прокльовувалося давно забуте відчуття – відчуття самозадоволення. Він дочитав текст до кінця: усі слова були на своїх місцях, жодних слідів редакторських ножиць.

Погляд затримався на підписі, на цьому майже фразеологічному псевдонімі, що міг сховати за своїми двома словами будь-яку кількість людей – Група Товаришів. Цікаво, що саме так – обидва слова з великої букви – написав Віктор в оригіналі. І навіть це редактор не змінив. Дійсно, його трактували як шановного письменника, а не як газетяра.

Віктор поклав газету на коліна і подивився у вікно, на місто, що їхало назустріч автобусу.

– Дивись-но, пташка! – показала пальцем угору мати, яка сиділа попереду своєї дитини. Віктор відрухово простежив за напрямком її пальця і побачив горобця, що кидався під стелею автобуса.

17

Редактор зустрів Віктора так радо, ніби рік не бачив. Кава, коньяк і сто доларів у довгому елегантному конверті – справжня атрибутика свята.

– Ну от, – сказав Ігор Львович, піднімаючи чарку з коньяком. – Початок є. Будемо сподіватися, що інші «хрестики» теж не забаряться.

– А як він помер? – запитав Віктор.

– Випав з вікна шостого поверху. Начебто, мив скло, тільки чомусь не у себе вдома. До того ж – уночі.

Вони цокнулись і випили.

– Знаєш, – продовжував свої одвертя головний. – Мені вже дзвонили кілька колег з інших газет. Заздрять, паскудники! Кажуть, я винайшов новий жанр! – Головний самовдоволено посміхнувся. – Це, звичайно, твоя заслуга! Але ти в нас засекречений, тому все гарне і погане я братиму на себе! Добре?

Віктор кивнув, але подумки засмутився, бо не можна було з’явитися у світлі прожекторів нехай хоч і журналістської, але все-таки слави. Очевидно, головний зауважив щось у погляді Віктора.

– Не хвилюйся, колись усі дізнаються справжнє ім’я автора, якщо ти захочеш… А поки для тебе ж краще бути нікому невідомою «Групою Товаришів». За кілька днів ти зрозумієш чому. До речі, не забувай, що треба використовувати всі підкреслені факти з тих досьє, що ти береш у Федора. Я ж не обрізаю твої філософські міркування, котрі, щиро кажучи, ніякого відношення до небіжчиків не мають…

Віктор кивнув. Пригубив каву і гіркуватий смак нагадав раптом про готельний бар у Харкові. Згадався ранок, коли безладна стрілянина зарано його розбудила.

– Ігоре, – мовив Віктор, – а що тоді сталося в Харкові?

Головний налив у чарки коньяку, зітхнув, підвів на Віктора загальмований, немов зупинений погляд.

– «І боєц молодой вдруг понік головой, – тихо заспівав він. – Комсомольськоє сєрдце пробіто…» Газета зазнала втрат… Це вже сьомий з наших. Незабаром можна буде зал слави відкривати… Але тобі це ні до чого! Менше знаєш – довше живеш!.. – проговорив головний, потім подивився в очі Вікторові і вже зовсім іншим, якимось утомленим голосом додав. – І це тебе вже не стосується. Ти знаєш більше за інших… Гаразд…

Віктор уже пошкодував про свою цікавість: вся атмосфера маленького свята «тет-а-тет» випарувалася.

18

Листопад під кінець переметнувся від глибокої осені до такої ж зими. Діти гралися в сніжки. Колюче морозне повітря залазило за комір. Машини по дорогах їздили повільно, немов боялися одна одну, і самі дороги стали набагато вужчі. Усе під впливом холоду зменшувалося, вкорочувалося, зіщулювалося. І лише кучугури снігу на узбіччі росли завдяки працьовитості і широким лопатам двірників.

Віктор, поставивши крапку в другому з замовлених Мишком-непінгвіном «хрестиків», глянув у вікно. Не було ніякого бажання, та й потреби виходити сьогодні на вулицю.

Аби порушити тишу квартири, Віктор умикнув радіоточку, що стояла на холодильнику.

Безтурботний шум парламенту з шипінням вирвався з динаміка. Віктор прикрутив гучність. Поставив на вогонь чайник. Подивився на годинник: провечір, пів на шосту. Для закінчення дня зарано, подумав Віктор.

Пішов у кімнату і подзвонив Мишку-непінгвіну.

– Усе готове! – доповів він йому. – Можеш приїздити.

Мишко приїхав не сам. З ним до квартири ввійшла маленька дівчинка з круглими допитливими вічками.

– Моя дочка, – сказав Мишко. – Не було на кого вдома лишити… Скажи дядьку Віті, як тебе звуть! – він нахилився до неї, почав розстібати ґудзики маленької рудої шубки.

– Соня, мені вже чотири роки, – проговорила дівчинка, дивлячися знизу вгору на Віктора. – А правда, що у вас пінгвін живе?

– Ну от, не встигла зайти, а вже… – Мишко зняв з неї шубку, допоміг їй стягнути з ніг чобітки. – Ну, ходімо!

Вони зайшли до великої кімнати.

– А де пінгвін? – знову запитала вона, озираючись довкола.

– Зараз, – сказав Віктор. – Зараз я його знайду!

Спочатку він пішов на кухню. Приніс Мишкові обидва свіжонаписаних «хрестики». Потім попрямував у спальню.

– Мишко! – гукнув він, зазираючи за темно-зелену канапу.

Мишко стояв на своїй підстилці, на складеній утроє старій верблюдячій ковдрі, уп’явшись у стіну.

– Ти чого? – запитав, похилившись, Віктор.

Пінгвін стояв з розплющеними очима.

– Занедужав, чи що? – подумав Віктор.

– Що з ним? – запитала Соня, нечутно підійшовши до канапи.

– Мишко, у нас гості!

Соня підійшла до пінгвіна і попестила його.

– Ти занедужав? – запитала вона.

Пінгвін смикнувся, повернув голову, подивився на дівчинку.

– Тату! – гукнула Соня. – Він повернувся!

Залишивши Соню з пінгвіном, Віктор повернувся до великої кімнати. Мишко, сидячи у фотелі, дочитував другий некролог. З виразу його обличчя Віктор зрозумів, що текст замовнику сподобався.

– Чудово! – сказав Мишко-непінгвін. – Зворушливо пишеш! Видно, що люди паскудні, а однаково їх шкода, коли читаєш… Ну що, чайком почастуєш?

Вони перейшли до кухні, де сіли до столу і, поки грівся чайник, балакали про погоду та інші неважливі речі. Коли ж чай запарили й розлили по філіжанках, Мишко-непінгвін простягнув Вікторові конверт.

– Гонорар, – сказав він. – Незабаром ще замовлення буде. Стривай, пам’ятаєш, ти про Сергійка Чекаліна писав?

Віктор кивнув.

– Видужав поки… Я йому факсом твій твір кинув… Йому, ніби, сподобалося… У кожному разі він був вражений!

– Тату, тату, – долинув з кімнати голос дівчинки, – він їсти хоче!

– Хіба він у тебе говорить? – посміхнувся, дивлячись на Віктора, Мишко-непінгвін.

Віктор дістав з морозильника рибину тріски, поклав у полумисок.

– Соню, скажи йому, що їсти подано! – жартома гукнув Віктор.

– Чуєш? – неголосно питала в кімнаті дівчинка. – Тебе їсти звуть!

Пінгвін перший зайшов у кухню, за ним слідком – Соня. Вона провела його до полумиска і з цікавістю спостерігала, як Мишко-пінгвін їв.

– А чому він сам? – запитала раптом Соня, підвівши голову.

– Не знаю, – відповів Віктор. – Та він не сам: ми з ним удвох тут живемо…

– І ми удвох з татком живемо… – сказала Соня.

– Базіка! – видихнув Мишко-непінгвін. Ковтнув чаю. Знову подивився на дочку. – Збирайся, час додому!

Похнюпивши голову, Соня вийшла з кухні.

– Треба буде їй щеня або кішку купити… – сказав, дивлячись їй услід, Мишко-непінгвін.

– Приводь її ще, нехай із пінгвіном бавиться! – запропонував Віктор.

За вікном усе було залите тушшю зимового вечора. Ледь чутний голос радіоточки віщав про події в Чечні. Віктор сидів за кухонним столом перед друкарською машинкою. Йому було самотньо, хотілося написати оповідання чи казку, хоча б лише для Соні. Але в голові звучала смутна прониклива мелодика ще не написаного «хрестика».

– Може, я занедужав? – думав Віктор, дивлячись на чистий аркуш паперу, що стирчав з машинки. – Ні, треба змусити себе хоч іноді писати короткі оповідання, бо я схиблю…

Згадалося кумедне веснянкувате личко Соні, стягнутий гумкою хвостик рудого волосся на маківці.

– Дивний час для дитинства, – думав Віктор, – дивна країна, дивне життя, в якому й розбиратися не хочеться, хочеться просто вижити та й годі…

19

За кілька днів Вікторові подзвонив головний і попросив бути обачнішим, до редакції поки що не приїздити і без потреби на вулицю не виходити.

Здивований дзвоником Віктор усе ще тримав слухавку біля вуха, хоча з неї вже з хвилину чулися короткі гудки. «Що трапилося?» – думав він, але при цьому в його вухах досі звучав голос головного, цілком спокійний і самовпевнений, як голос вчителя. Віктор стенув плечима. Всерйоз він цей дзвінок не сприйняв, але ранок сам по собі розтягся на дві зайві години. І голився він довго, і чомусь вирішив попрасувати сорочку, хоча вдягати її не збирався.

Вийшов з будинку біля полудня. Купив свіжі газети, зайшов до гастроному по рибу для Мишка. Собі там же купив ковбаси й кіло бананів.

Повернувшись, переглянув газети, але в них не було відповіді на дзвінок головного. Натомість в очі впало кілька нових прізвищ. Відразу діставши загальний зошит, Віктор переписав до нього прізвища для подальшої роботи, але працювати не хотілося. Стан у нього був розслаблений. Сидів за кухонним столом, на якому лежав кульок із покупками. Віктор витяг з кулька банан.

Відкриваючись, рипнули двері на кухню. Зайшов пінгвін Мишко. Зупинився перед хазяїном. Подивився на нього благально.

– На! – Віктор тицьнув йому під ніс початий банан.

Пінгвін подався уперед усім тілом і відщипнув дзьобом шматок банана.

– Ти що, – здивувався Віктор, – мавпа? Дивись, отруїшся, а де я тобі лікаря знайду? Тут людям лікарів бракує! Ліпше я тобі риби дам!

У тиші кухні чулося прицмокування пінгвіна, що давав раду рибині тріски і дихання глибоко замисленого Віктора. Нарешті, тяжко зітхнувши, він підвівся, увімкнув радіоприймач. З динаміка вирвалася міліцейська сирена. «Радіоп’єса?» – подумав Віктор, але помилився. Це був репортаж із «бойовища». Цього разу «бойовище» лежало майже в центрі, на перетині вулиць Червоноармійської та Саксаганського. Віктор зробив гучніше і прислухався. Схвильований голос розповідав про плями крові на асфальті, про три швидких, що приїхали через півгодини після виклику, про сім трупів і п’ятьох поранених. За попередніми даними серед убитих знайшли заступника міністра спорту депутата Стоянова. Почувши прізвище, Віктор автоматично розкрив загальний зошит і перевірив записи. Свіжопокійний Стоянов у цих записах був. Віктор кивнув сам собі і, залишивши зошит відкритим, знову припав до радіоприймача. Але репортер продовжував перераховувати вже названі ним самим факти. Либонь, більше нічого не знав. Він пообіцяв повернутися в ефір з новими даними за півгодини і відразу його замінила жінка, яка приємним голосом сповістила прогноз погоди на вихідні.

«Завтра субота», – подумав Віктор і озирнувся на пінгвіна.

Працюючи вдома, він втратив відчуття відмінності між робочими і неробочими днями тижня. Хотілося – працював, не хотілося – не працював. Але все-таки частіше хотілося. Просто більше йому нічим було займатися. Писати оповідання або почати справжню повість або навіть роман не випадало. Він немов знайшов свій жанр і так затиснувся його рамками, що навіть коли не писав «хрестики», то думав про них, або ж плекав думки, стрункі й траурно ритмічні настільки, що хоч бери їх і вставляй у будь-який некролог у вигляді філософського відступу. Іноді він так і робив.

Віктор потелефонував дільничному.

– Лейтенант Фішбейн слухає! – пролунав з рурки виразний знайомий голос.

– Сергію? Привіт. Це Вітя.

– Вітя? – перепитав дільничний, мабуть, не пізнаючи.

– Хазяїн пінгвіна.

– О, так би й сказав! – Сергій зрадів. – Що чутно? Як там Мишко?

– Нормально! Слухай, ти завтра вихідний?

– Так, – відповів Сергій.

– У мене є непогана ідейка, підтримаєш? – з надією запитав Віктор. – Тільки потрібна машина, будь-який міліцейський «газик» підійде…

– Звичайно, якщо це не кримінально карне діяння… Тільки нащо тобі «газик», у мене «запорожець» є, – сказав Сергій і розреготався.

20

Морозяним суботнім ранком з червоного «запорожця», що зупинився на набережній Дніпра біля нижніх Лаврських садів, вийшли Віктор, Сергій та пінгвін Мишко. Сергій витяг з багажника щільно напакований рюкзак. Завдав собі на спину. Вони спустилися кам’яними східцями до замерзлої річки.

Дніпро був закатаний товстим шаром криги. На ній нерухомими тлустими воронами сиділи, витримуючи між собою «чемну» дистанцію, аматори підлідного рибальства. Кожний біля своєї ополонки.

Обираючи шлях так, щоб не турбувати рибалок, Віктор, Сергій та Мишко відійшли від берега і подалися в дніпровські льоди.

Вони йшли, пристаючи біля кожної незайнятої ополонки, але ці ополонки були або вже замерзлі, або завузькі.

– Ходімо до затоки! – запропонував Сергій. – Там десь моржі збираються…

Вони перейшли Дніпро, потім перетнули вузьку смужку землі – «хвостик» острова.

– Оно, поглянь! – Сергій показав рукою вперед. – Синя пляма – бачиш?

Вони підійшли і не встигли як слід озирнути величезну ополонку, край якої виднілося чимало слідів голих п’яток, як Мишко рвонув уперед і плавно, без бризок пірнув у воду.

Віктор і Сергій затамували подих, дивлячись на темне гойдливе місиво води та криги.

– Слухай, а вони під водою бачать? – запитав Сергій.

– Напевно… – відповів Віктор. – Якщо є на що дивитися.

Сергій зняв зі спини плечак, витяг відтіля стару ватяну ковдру і розстелив її на кризі метрів зо два від ополонки.

– Сідай! – гукнув він Віктора. – У кожного своє свято.

Віктор присів. А Сергій вже дістав з плечака торбинку. Витяг звідтіль термос і дві пластмасові чашки.

– Почнемо з кави! – сказав він.

Кава виявилася соложавою, але на морозі пилася приємно, із задоволенням.

– А я нічого не здогадавсь узяти… – з жалем у голосі визнав Віктор, гріючи долоні об чашку з недопитою кавою.

– Дарма, іншим разом ти візьмеш. Коньячку хочеш?

Доливши в каву коньяку, Сергій засунув пласку пляшечку до кишені куртки.

– Нумо, – він підняв чашку. – За все краще!

Вони випили, і тепло проникло в їхні тіла й думки.

– Слухай-но, він там не утоне? – запитав Сергій, показуючи поглядом на широку ополонку.

– Не повинен… – Віктор знизав плечима. – Я, власне, нічого про пінгвінів не знаю… Шукав якісь книжки, але не знайшов…

– Якщо мені щось трапиться, я тобі дам! – пообіцяв Сергій.

Віктор почав хвилюватися. Озирнувся навсибіч – до найближчого рибалки, а, отже, і до його ополонки було метрів тридцять. Рибалка сидів на валізі-ящику і було видно, як час від часу він підносить до рота похідну літрову фляшку.

– Піду пройдуся! – сказав Віктор, усе ще дивлячись на ближнього до них рибалку.

– Не треба, посидьмо ще, – попросив Сергій. – Нумо ще по коньячку. Припливе Мишко, куди він подінеться. Не утоне ж він насправді!

В ополонці щось булькнуло, і Віктор відразу подивився туди. Місиво води і крижинок коливалося.

– Нумо, за Мишка! – Сергій підняв чашку з коньяком. – Людей багато, а пінгвінів мало, їх треба берегти!

Вони пригубили, і відразу тихе морозяне повітря розітнулося лементом. Сергій і Віктор обернулися на лемент і побачили метрів за п’ятдесят рибалку, що відскочив від ополонки і показував на неї обіруч. До нього прямували два інших рибалки, залишивши свої короткі вудки в ополонках.

– Чого це він там? – сам себе запитав Сергій.

Віктор відвернувся від того, що діялося в п’ятдесятьох метрах від них. Він поволі цідив коньяк і думав про те, що кожний новий день приносить у життя щось нове, але цілком незаплановане. Колись, думав він, новий день принесе які-небудь прикрості, а може, і смерть.

– Диви-но! Диви! – ляснув його рукою по плечі Сергій.

Віктор ніби отямився, подивився на Сергія, потім, прослідкувавши за його поглядом, повернув голову і побачив пінгвіна Мишка, що наближався до них. Він ішов з боку острова.

– Де це він випірнув? – здивувався вголос Сергій.