Так уже збіглося, що до продавчині кішок з Пташиного ринку Дімі довелося їхати знову після нічної зміни. Зміна минула навдивовижу вдало. Шаміль винюхав у сумці, що прибула з Дамаска, півкілограма опіуму. Діма, як і належить, викликав начальника зміни. Склали акт. Пасажира тут-таки, після видачі багажу, гальманули й відвели геть, але цього Діма вже не бачив. Це вже не його з Шамілем клопоти. Зате начальник похвалив Діму, тим самим його заспокоївши.
Додому Діма доїхав службовим автобусом. Помився. Набрав номер продавчині кішок.
– Приїжджайте за вашим Муриком, – сказала вона. – Зараз дев’ята? Давайте об одинадцятій на тому самому місці. Але вийшло трохи дорожче. Сімдесят п’ять.
Подорожчання вуличного кота до рівня пристойного коньяку змусило Діму мовчки скривити губи. Але продавчиня цього навіть не відчула.
– Гаразд, об одинадцятій, – сказав він і опустив слухавку на важіль.
Над Києвом синіло яскраве небо. Втрамбований сніг укривав хідники. Тролейбус вісімнадцятого маршруту їхав неквапом. Пасажирів було мало. Діма сидів на задньому сидінні. Тепла турецька куртка на синтапоні гріла добре, як і обіцяв продавець на базарі. Під старі формені штани він надягнув вовняні підштанці, отож ніякий мороз його не лякав. На колінах лежала порожня господарська торба для кота. Довелося з неї ампули назад на газету в гаражі викладати.
– Це ще не Пташиний? – запитав він у діда, що зайшов на зупинці з двома целофановими мішками, повними порожніх пивних пляшок.
– Наступна, – відповів старий.
Зупинившись біля поміченої ще попереднього разу кав’ярні-«розливайки», Діма глянув на годинник. До зустрічі лишалося десять хвилин. Він зайшов, узяв п’ятдесят грамів горілки. Хильнув і відчув, як бадьорість розливається усім його тілом.
Продавчиню кішок помітив здалеку. Вона була у тому ж одязі й на тому ж місці. І кошик біля її ніг був той самий, а біля кошика – сірий мішок.
Діма підійшов, привітався. Вийняв з кишені гроші, відрахував сімдесят п’ять. Вона кивнула на мішок.
– Забирайте!
– Кота в мішку? – хмикнув Діма, а потім збагнув, що сказав, весело розсміявся. Бо ж і справді – кота в мішку.
Вона розв’язала мішок, трішки опустила краї, і Діма побачив велетенського і товстого сірого кота, набагато більшого, ніж їхній спочилий у Бозі Мурик.
– Та він же… – розвів руками Діма. – Він же товстий…
– Та жере, як навіжений! Тому й подорожчав…
– Він же й на бездомного не схожий…
– Мурику, Мурику! – демонстративно покликала його жінка, і кіт одразу повернув до неї свою ситу морду й нявкнув. – Ось бачите? Тиждень дресирувала.
– Мурло, – напівпошепки промовив Діма, дивлячись згори вниз на цього сірого хвостатого товстуна.
Кіт зацікавлено подивився на Діму.
– Беріть, беріть! Другого такого не знайдете! – скоромовкою процокотіла жінка, явно бажаючи пошвидше спекатися покупця.
– З мішком? – похмуро спитав Діма.
– Ага, це бонус!
Діма присів навпочіпки. Переклав кота до господарської торби. Туди ж кинув і порожній мішок. І, не попрощавшись, рушив до виходу з ринку. Настрій зіпсувався. Кіт важив явно понад десять кілограмів. Ніякого жалю він викликати не міг. Ні в кого. Тим більше у Валі.
Доїхавши до своєї вулиці, Діма заніс торбу з котом до гаража. Залишив її там, а сам зайшов до будинку.
– Де ти ходиш? – зустріла його запитанням Валя.
– Та так…
– Убік церкви не ходив?
– Сьогодні – ні.
– Піди, – попросила вона. – Може, Мурика знайдеш! Дімі насправді хотілося добряче пообідати, а не йти до баптистської церкви. Але сперечатися з дружиною він не став. На порцію пельменів гроші у нього були, а пообідати на самоті – це не так уже й погано. Особливо тоді, коли треба вирішити, що робити з цим товстим котом, який відгукується і на Мурика, і на Мурла, і, мабуть, на будь-яку іншу кличку!
У найближчому вагончику-барі за тарілкою гарячих пельменів Діма й вирішив, що треба кота на кілька днів у гаражі без їжі лишити, поки не схудне. А потім можна й додому нести. Вона ж, Валя, все одно його з радощів загодує!
Виходячи з вагончика, Діма помітив на стовпі оголошення.
«Продаються імпортні ліки від раку. Ампула – 20 у. о. Дзвонити за тел. 8 063 4320985, спитати Женю».
«Ага! – кивнув, посміхаючись, Діма. – Жека лохотрон запустив!»
І пішов додому доповідати дружині, що Мурика біля церкви сьогодні вранці бачили, але він не знайшов. Доведеться ще кілька разів на його пошуки ходити.
У приміщенні було жовто від світла трьох яскравих ламп, прикріплених до навдивовижу низької стелі.
– Ви, головне, не хвилюйтесь! Кості у вас цілі. Лише забиття і синці, – Єгор нахилився над Іриним обличчям і підбадьорливо всміхнувся.
– Не применшуйте! – пролунав поруч інший, незнайомий чоловічий голос. – Струс мозку, мабуть-таки, є.
Іра повернула голову набік і побачила лікаря у білому халаті. Молодий хлопець з тонкими вусиками, тонким носом. На голові лисина, і в одному вусі крихітна срібна сережка.
Ірина роззирнулася. Зрозуміла, що лежить на ношах у машині «швидкої допомоги». У квадратику віконця – темно. Всередині, у тілі, якась порожнеча й гул.
– А куди ви мене везете? – запитала.
– Нікуди, – спокійно відповів лікар. – Вам полежати треба. Спробуйте поворушити пальчиками на руках і ногах.
Поворушила, відразу й тіло своє відчула, не таким уже порожнім і гулким воно їй здалося. А пальчики на ногах якось аж надто легко заворушились. Вона трішки підняла голову, допомогла собі ліктем піднятися ще вище і глянула на ноги. Ага! Звичайно! Чоботи ж вони зняли, тому й пальцям ніг стільки свободи.
– Іро, я вас додому відвезу. Не бійтеся. Ніяких лікарень «швидкої допомоги»!
– Так-так, краще не треба, – кивнув лікар. – Там такий набір інфекцій, що краще відразу на цвинтар!
– Похмурі у вас жарти, – дорікнув лікареві Єгор. – Ні, щоб щось гарне сказати.
– А от ви поживіть на вісімсот гривень у місяць, тоді я ваші жарти послухаю!
– Міняйте професію, – порадив лікареві Єгор.
– Я саме про це думаю, – зізнався лисуватий лікар.
Іра лежала на ношах, слухаючи розмову двох чоловіків. «Може, я не права? – думала вона. – Ось лікар усього вісімсот отримує, а я – тисячу вісімсот. І начальницю розізлила…»
Вона важко зітхнула й заплющила очі, втомлені різким світлом.
– Ну, піднімайтесь! – вирвав її з роздумів Єгор. – Спершу повільно опускаємо ніжки. Взуваємося…
Він сам обережно взув її. Застібнув блискавки на чоботах.
– А тепер встаємо…
Ірина звелася на ноги і побачила, що вона без пальта, і так соромно їй стало за свій одяг.
Єгор допоміг їй вийти зі «швидкої». Поряд, схлипуючи колесами по розім’ятому снігу, проїжджали авта. Ось і знайома зупинка, і темний парк.
– Боже! Пізно вже! – злякалась Ірина.
– Ходімо, – прошепотів їй Єгор. – Я у дворі вашої «молочної кухні» машину залишив!
Поки йшли, Ірина кинула погляд на вікна своєї роботи. Вікна цілого другого поверху горіли яскравим жовтим світлом, від під’їзду до під’їзду.
Єгор посадив Ірину на переднє сидіння. Затріснув дверцята, і їй здалося, ніби вона у заметеній снігом хаті. Темно й холодно. І шурхотіння мітли, точніше, щітки, якою він змітав сніг з машини.
Містом їхали повільно. Тільки на проспекті Перемоги потік автівок рухався швидше.
Щоб не думати про своє зболіле тіло і не намагатися зрозуміти, що саме болить через бідони з молоком, а що через авто, котре її збило, вона розповіла Єгорові про свою розмову з начальницею, та й про бідони, які довелося тягнути разом із старенькою нянею.
Її розповідь завершилась якось надто швидко, і в машині запанувала тиша. Їй хотілося почути голос Єгора. Твердий, рішучий і, якщо можливо, турботливий. Але Єгор мовчав. Мовчав хвилин п’ять. А потім сказав:
– Ніяка вона не Неллі Ігорівна. Це вона себе задля благороднішого звучання перейменувала. А те, що ти більшої зарплатні вимагала, це правильно. Не сумнівайся!
– А ви про малюка дізналися? – спитала з надією в голосі Ірина.
– Ні ще. Хлопці займаються. У нас система взаємовиручки. Я їм, кого треба, продзвоню, вони мені, кого треба, прорентгенять. Поки що ось вашу Неллі Ігорівну перевірили. Виявилася Галиною Тимофіївною Сліпченко. Три рочки тому ще поробки та пристріт знімала за двадцять гривень з клієнта, а тепер ось…
– То, може, це вона мене під машину послала за те, що я підвищення зарплатні захотіла? – не на жарт злякалась Ірина.
– Ірочко! Думайте про хороше.
– Ой, торбинка! – згадала Іра. – Торбинка і коробка цукерок! Мабуть, підібрав хтось.
– Я пошукаю, – спокійно пообіцяв Єгор.
За півгодини Єгорова червона «мазда» звернула на Макарів, а потім на Кодру. Підвіз він її під самий будинок. Потім допоміг вийти з машини.
– Ось, – подав Ірині кілька «грубих» купюр. – Вважайте це отриманим підвищенням і водночас відпускними. Полежіть удома з тиждень, Ясю погодуйте. Ніякого Києва! А я до вас скоро заїду, провідаю.
Іра кивнула й завмерла, стоячи біля хвіртки, поки червона машина не розчинилася у дивній темряві цього зимового вечора, яка раптово видалася їй бузковою.
Семен ще спав, коли Вероніка з філіжанкою кави зайшла до кімнати й присіла на краєчок ліжка. Сідаючи, вона хлюпнула кавою на свій махровий халат. Коричнева плямка була розміром з двокопійчану монету. «Треба б одразу замити!» – подумала вона, але залишилася сидіти.
– Сеню! – звернулася вона до сплячого чоловіка.
Він щось пробурмотів у відповідь з-під ковдри.
– Сеню, прокидайся! Вже одинадцята!
– Одинадцята?! – перепитав сонним голосом чоловік. Він провів рукою вздовж недавно забитого стегна. Семенові здавалося, що він цілу ніч крутився з боку на бік через це забиття.
Піднявся, спершись на лікоть.
– Як спала? – спитав Вероніку. – Я тебе не штовхав уночі?
– Ні, не штовхав, – Вероніка знизала плечима. – І спав без задніх ніг.
Семен підвівся на ноги. Вийшов у трусах до ванної. Облився холодним душем. Прислухався до свого тіла. Наслухуючи, знову кинув погляд на синець. Він набув темно-перламутрового відтінку.
Витерся рушником і, проходячи повз вішак у коридорі, глянув на вінок.
– Ніко! Забери його кудись, бо я вчора ввечері ледь заїкою не став!
– Це ти про вінок? Його сьогодні Дарія Іванівна забере. Обіцяла до дванадцятої зайти.
Семен знайшов у кухні пакет із супермаркету, поклав туди вінок і повісив на вішак.
Одягнув спортивний костюм і відразу згадав учорашніх «лижників». Подумав, що й він такий само «лижник». Адже він ніяким іншим спортом, крім носіння «адідасівського» костюма, не займається. А йому ж треба тримати форму!
«Улітку поплаваємо, у футбол пограємо», – подумки заспокоїв він себе.
З’їв на сніданок банан. Випив зеленого чаю. Подумав: а чи не запропонувати Вероніці десь погуляти разом? Неділя ж сьогодні!
Тільки-но він зайшов до спальні, як задзвонив телефон. Вероніка підняла слухавку, і Семенові одразу з виразу обличчя дружини стало зрозуміло, що розмова триватиме не менше чверті години. Повернувся до кухні, і почув, як дзеленчить його мобільний, залишений учора у кишені куртки. Телефонував Володька.
– Чуєш, Сеню, давай на півгодинки зустрінемося! – запропонував він. – Я тут неподалік, у «Мак-Снеку».
У кав’ярні було порожньо. Лише якесь дівчисько сиділо, розклавши на столі свій портативний комп’ютер.
– Ну, ти мені й нічку влаштував! – сказав Володька приятелеві, що сів навпроти.
Володька й справді виглядав утомленим. Семен глянув на нього, не розуміючи.
– Ти ж просив за тобою вночі постежити! – нагадав Володька шефові.
– Так, – кивнув Семен. – Просив. Я думав, наступної ночі…
– Яка різниця. Мені минулої не спалося. Так що…
– Зачекай, – Семен замислився. – А хіба я цієї ночі кудись ходив?
Володька кивнув.
Семен згадав ранок. Згадав відносну свіжість свого тіла. Згадав сумирну, приязну атмосферу і навіть воркування голубів за вікном. І Вероніка ні в чому йому не дорікала, і вінок у коридорі він лише двічі бачив: коли повернувся додому о пів на дванадцяту і вранці після душу.
– І куди ж я ходив? – запитав Семен розгублено.
– О другій двадцять ти вийшов з дому. Дійшов до рогу Стрілецької й Ярославового Валу. Прогулявся вздовж «Редісону». Потім повернувся до початку Франка й спустився вниз на Хмельницького. Я тобі можу на мапі весь маршрут намалювати. Але це ще не найцікавіше!
– А що ж? – з побоюванням спитав Семен.
– Найцікавіше, що тебе чекали. На розі Чеховського провулка й вулиці Гончара. Красива, струнка блондинка у довгій шубі…
– Ти жартуєш! – видихнув приголомшений Семен. – І що потім?
– Ви поцілувалися. Майже не розмовляли. Ти провів її вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять біля її під’їзду, і все. Вона пішла додому, і ти також додому. Вгору по Гончара.
Семену стало не по собі. Він озирнувся довкола.
– А де ця блондинка живе?
Володька посміхнувся. Простягнув Семенові аркушик паперу з записаною адресою.
– А як її звати? – спитав пошепки Семен.
– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв і цілувався!
За столом виникла пауза.
– Тобі варто піти до лікаря, – прошепотів Володька, нахилившись над столом. – Я не жартую! Тобі треба до психіатра або психотерапевта.
– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…
– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотів Володька. – А я тобі ще щось скажу. За тобою ще один чоловік стежив, але потім помітив мене і зник.
У Семена розболілася голова. Він раптом відчув у тілі неприємну важкість.
– Піди-но відіспись, – сказав він Володьці.
– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послідкувати, – запропонував приятель.
– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.
Здавалося, радощам Валі не буде меж. Діма стояв біля кухонного вікна і з кривуватою посмішкою спостерігав за дружиною, яка кружляла в бузковому халаті з сірим котом на руках.
«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби він не посидів тиждень на дієті в гаражі!», – міркував Діма.
Схудлий і старанно вимащений гаражним брудом і пилюкою кіт тепер уже напевне нічим не відрізнявся від покійного Мурика.
Валя просто остовпіла, коли чоловік вніс його до «рідного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потім сльози з очей витерла. Підійшла. Взяла його з чоловікових рук як немовля. І понесла до ванної.
Кіт після примусового голодування втратив не лише енергію, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зірваний зі старого пальта комір. Діма висипав у куток гаража повний совок сміття, зметеного огризком віника. Старанно виваляв у цьому смітті кота. Кіт навіть не реагував. Лише озирався іноді на Діму, і погляд його був тупим, як у п’яного в дим бомжа.
Але тепер, після того, як Валя його помила й розчесала, кіт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутої домашньої тварини. І очі його тепер були не дурні, а хитрі. І дивився він ними вниз, на пофарбовану дерев’яну підлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кітікетом» чи чимось схожим.
Чекати йому довелося недовго.
– Ось, Мурику, лягай на своє улюблене місце! – проказала Валя, опускаючи його біля батареї під вікном. – Зараз ми тебе погодуємо.
Дімі набридло спостерігати за цією комедією, у головних ролях якої виступали його дружина і кіт-аферист. І все-таки у душі він відчував якусь гордість. Гордість режисера, який поставив успішний спектакль.
Через півгодини Валя, намилувавшись, як кіт жадібно поглинає їжу, запропонувала чоловікові піти разом до кав’ярні.
– Повернення Мурика відзначимо, – м’яко промовила вона.
Вийшли вони з дому й відразу почули знайоме неприємне гарчання. Біля паркана з їхнього боку стояв сусідський бультер’єр Кінг і злісно щирив свої блискучі гострі зуби.
Двері сусідського будинку були відчинені, на порозі з сигаретою у руці стояв господар пса: лисуватий, з пивним черевцем чолов’яга років п’ятдесяти. Ходили чутки, що він раніше працював м’ясником на ринку.
– Гей, заберіть свого собаку! – гукнув Діма.
– Кінг, сюди! Сюди йди! – хрипкуватим голосом звелів собаці сусід.
Бультер’єр ліниво повернувся через дірку в паркані на свою територію. Діма дивився на цю дірку, і його сповнював гнів. Він уже разів зо п’ять залатував її дошками. Сам собака не міг ці дошки відбити, отже, це господар щоразу пробивав ногами отвір у паркані, щоб його бультер’єр ходив гидити на сусідське подвір’я.
«Отруїти б його, падлюку!» – подумав Діма.
Коли вони з Валею дійшли до ближнього вагончика-бару, Дімин гнів дещо вгамувався. Взяли вони по тарілці пельменів і сто грамів горілки на двох. Їли й дивились одне на одного. І ніякої розмови їм не потрібно було. У вагончику під стелею показували якийсь серіал. Мова героїв була нерозбірлива. Інколи виринав якийсь музичний мотив. Цей звук, а точніше, шум життя, цілком відповідав атмосфері їхньої вечері.
Валя сама наповнила чарки горілкою з графина. Сама й тост виголосила: – За повернення Мурика!
Випили. А пельмені вже й закінчилися. Замовили ще по порції.
– Раніше порції більші були, – з жалем у голосі промовила Валя. – Раніше в порції було 14 пельменів або 7 вареників.
І зітхнула тяжко, ніби щойно попрощалася зі своєю молодістю.
– Та-а! – махнув рукою Діма, якому раптом захотілося втішити дружину. – Ми можемо й самі собі вдома пельменів наварити. Скільки захочеш!
– А Мурик також пельмені любить! – згадала Валя. – Я візьму йому звідси кілька.
Поверталися вони повільно й попід руку. Падав скісний сніжок. Повз них проходили люди, але все поодинці, ніби й не було у всьому Борисполі жодної сімейної пари, що йшла б попід руку.
Відчиняючи двері, Діма помітив записку.
О проекте
О подписке