З «поверненням» Мурика життя у домі Діми та Валі владналося, заспокоїлося. Валя вирішила знайти собі роботу і без проблем знайшла собі місце касирки у невеликому залі гральних автоматів неподалік автовокзалу. Працювала вона з восьмої ранку до п’ятої, і тепер Дімі після нічної зміни доводилося самому підігрівати собі сніданок. Спершу він піднімав накривку пательні, що стояла на плитці. Почасти з цікавості, почасти для того, щоб підсилити відчуття голоду. Його тішив будь-який сніданок: і вчорашні пельмені, які, коли розігрівати на пательні, набували смачної хрусткої шкоринки, і гречана каша з котлетою, і навіть уже готова, але вистигла яєчня зі шкварками.
Ось і цього разу, повернувшись з нічного чергування втомленим і голодним, він, перш ніж запалити вогонь під пательнею, зазирнув під накривку. Цього ранку йому випало снідати вермішеллю і курячою ніжкою.
Синюваті пломінчики газу дружно оточили круглий пальник і взялися лизати дно важкої чавунної пательні. На сусідню запалену конфорку Діма поставив чайник.
Новий Мурик, що спершу спостерігав за господарем з-під батареї, підійшов ближче й потерся спинкою об Дімину ногу.
Діма глянув на товстого сірого кота. Проте кіт, упіймавши погляд господаря, тут-таки підійшов до своєї порожньої миски й завмер у вичікувальній позі.
– Та пішов ти, самозванець! – буркнув Діма й відвернувся до плитки.
Наситившись, Діма зсунув штори в кімнаті й влігся спати. Спав він міцно і довго. Тепло й затишно йому було під важкою ватною ковдрою. Він пірнув під неї з головою, зсунувши подушку на край, щоб не заважала.
І раптом якийсь шум, тріскання дверей, стукотіння швидких кроків по дерев’яній підлозі.
До кімнати, не роздягаючись і не роззуваючись, вбігла Валя. Обличчя схвильоване, в очах розгубленість.
Відразу підскочила до сонного чоловіка. Зірвала з його голови ковдру.
– Дімо! Дімо! Вставай! Ходи, поглянеш!
Діма, щойно розплющивши очі, глянув на годинник. Він показував пів на другу.
«Мало спав», – зауважив про себе Діма, підводячи погляд на Валю, що стояла над ним.
– Що там? – невдоволено спитав він.
– Ходімо! – просила вона, показуючи рукою на двері, що вели до коридору.
«Може, хтось прийшов? – міркував Діма. В голові одразу почали множитися здогади, але якісь мляві. – Знову знайомі вантажники? Чи хтось із сусідів? Але чому тоді Валя така збентежена?»
Надягнувши штани й встромивши ноги у капці, Діма вийшов слідом за дружиною до коридору. Але в коридорі нічого й нікого не було, а Валя тягла його далі, надвір.
Виходити на мороз Дімі зовсім не хотілося. Тому він вирішив лише визирнути з вхідних дверей, але на поріг не ступати.
Валя прочинила двері й завмерла непорушно. На порозі Діма побачив брудного й вихудлого – самі шкіра й кості – сірого кота. На вухах – запечена кров. Кіт лежав без руху. Лише його каламутні очиці дивилися на Діму. Кіт нявкнув тихо й хрипко, наче востаннє.
Валя повернулася обличчям до чоловіка.
– Дивись! – сказала вона.
І присіла навпочіпки біля кота.
– Ти Мурик? – спитала стиха.
Кіт знову хрипко нявкнув і спробував підвестися на чотири лапи. Він виразно хотів зробити крок уперед, підійти до Валі.
– Це я винна, – прошепотіла, схлипуючи, Валя.
Взяла знесиленого кота на руки. Занесла до коридору.
Діма відійшов трішки, аби не стояти дружині на дорозі.
У коридорі вона опустила кота на підлогу. Повернулася до чоловіка.
Діма тим часом не зводив очей зі змордованого кота. Він, здається, впізнав у ньому справжнього Мурика. Того самого, якого він власноручно кинув до колодязя на занедбаному подвір’ї. Але ж той кіт був мертвий!
Валя скинула пальто, роззулася. Завмерла на мить над котом. Розібравшись у своїх заплутаних думках, Валя взяла ганчірку для взуття, що лежала на порозі. Перевернула її іншим боком, тим, об який ще ніхто не витирав ніг. Розстелила біля вішака і перенесла на неї сірого приблуду.
– О Боже, – сплеснула вона руками. – Та він ледь живий! Потерпи, я хвилинку!
Валя пішла на кухню. А Діма, скориставшись моментом, став перед котом навпочіпки й зазирнув у мордочку.
– Мурло, це що, ти? – спитав так, наче сподівався щонайменше кивка у відповідь.
Але кіт на ці слова не зреагував. Лише й далі дивився на Діму жалібно й вірно, як на господаря.
Діму пересмикнуло. Він згадав, як Валя щось про свою провину сказала.
Валя ж повернулася до коридору з чашкою молока. Поставила її перед носом кота, і той відразу мордочкою пірнув у молоко. Пив жадібно, за кожним ковтком здригаючись усім своїм виснаженим тільцем.
З кухні вийшов новий Мурик і тут-таки, шиплячи, підскочив до свого змордованого далекого родича.
Валя схопила товстого Мурика на руки.
– Ну, що ти? – з докором сказала вона, пестячи його за вушком. – Він же такий, як ти! Ти теж спочатку худющим і напівздохлим був. А тепер такий красень!
Новий Мурик з висоти Валиних грудей неприязно дивився на брудного сірого кота, який вже випив усе молоко і поклав мордочку на ганчірку.
– Ходімо, я тебе під батареєю покладу, поїсти дам, – ніжно промовила Валя, забираючи сірого товстуна назад до кухні.
– То в чому ж твоя провина? – запитав Діма, коли Валя нарешті заспокоїлась і повернулася до кімнати, щільно зачинивши кухонні двері, щоб Мурик не зміг вийти в коридор до худого.
Валя зітхнула, сіла у фотель.
– Налий мені чарочку, – попросила.
Діма вийняв пляшку самогонки-кропив’янки. Налив дружині чарку. Вона вихилила її одним духом.
– Я тоді до церкви ходила, за повернення Мурика молитись. А коли молитва не допомогла, пішла до екстрасенса. Вона мені й сказала, що живий Мурик, але провалився до глибокої ями й не зможе звідти вибратися, поки до тієї ями ще чогось не кинуть. А ще сказала мені, що я голос Саваофа вві сні чутиму. І голос цей промовлятиме: «Він повернеться!» А я повинна рахувати, скільки разів він ці слова скаже. І тільки-но я тринадцять разів його почую, Мурик повернеться. Ну, я їх, ці слова, лише сім разів уві сні чула. А потім ти сам його знайшов… Екстрасенси ж від диявола. Виходить, я одночасно і в Бога, і в диявола допомоги просила. От і сталося так, що одного Мурика нам Бог повернув, а іншого – диявол.
Діма спробував збагнути щойно сказане дружиною, але не зміг. Мабуть, усе через безсонну ніч. От і обличчя його через мисленнєву невдачу насупилося, стало сердитим.
– Тобто це один і той самий кіт, лише різними шляхами нам присланий, – додала Валя.
– Ти що, в секту пішла? – перелякався Діма, вперше почувши від дружини дивні довгі речення.
– Я лише двічі була, – зізналася Валя. – Думала, це поможе Мурика повернути…
Діма подивився на Валю скляним поглядом. «Чи не з’їхала вона з глузду?» – подумав він.
– Я до гаража піду, мені треба самому побути, – сказав він і вийшов у коридор.
Уже всівшись у своєму затишному, але все-таки холодному гаражному куточку на маленьку дерев’яну лавочку і ввімкнувши саморобного електронагрівача, Діма хлюпнув і собі чарочку самогонки, щоб зігрітися і зібратися з думками. Пригадав у деталях той день, коли вантажники привезли валізу. Згадав, як Мурло нализався рідини з ампули й вибіг з гаража просто під колеса велосипедиста.
«От я його зараз перевірю!» – вирішив він.
Пішов додому, взяв схудлого кота разом з ганчіркою, на якій він лежав. Приніс до гаража. Випив іще чарку, а далі вийняв ампулу з коробки, відламав їй кінчик і витрусив вміст на тарілку, до якої примерзла недоїдена шпротина. Поставив тарілку перед котом. Той повів носом. В очах заграли вогники. Гарячково підсунувся до тарілки й вилизав усе до останньої краплі.
Діма, що спостерігав за котом, лише хмикнув. Коли б це була звичайна валер’янка, будь-який кіт на неї б накинувся.
«Може, піти й зазирнути в той колодязь? Ану ж і цей – самозванець?» – подумав він, але відразу заперечливо хитнув головою на таку думку.
Не хотілося йому зараз нікуди йти.
Наступний ранок в Ірини почався теж солодко, як у дитинстві. Вона лежала під однією ковдрою з Ясею майже до дев’ятої ранку.
Вхідні двері за цей час кілька разів скрипнули, відчиняючись і зачиняючись. Мама виходила годувати курей. Вставати Ірині не хотілося. Зате захотілося шоколаду, і вона вийняла принесену Єгором плитку «Оленки». Розгорнула її, прислухаючись до солодкого шелесту фольги.
Чи то від ніжного гіркувато-щемкого смаку, чи з якоїсь іншої причини, а може, й зовсім без причини, їй згадався Маріїнський парк і невисокий бірюзовий палац за чорними стовбурами дерев. І хрускотіння снігу під ногами згадалося.
І хоч тепло їй було під ковдрою і затишно, як ніколи, а спогади про парк трошки вкололи. А тут ще й груди болять. Не п’є Яся стільки молока, скільки у маминих грудях набирається.
За вікном зупинилася автівка.
«Єгор!» – зраділа Ірина.
Квапливо, але обережно, щоб не розбудити Ясю, встала з ліжка. Одягнулася. Визирнула у вікно.
Ні, не Єгорова машина стоїть за парканом. У Єгора червона, а ця чорна.
Стук у двері.
– До тебе хто-то? – запитала, зазирнувши до кімнати, мама. – Я піду, одкрию.
– Ірина Анатоліївна вдома? – пробасував незнайомий чоловічий голос.
– Дома, дома вона, – відповіла мама.
– Скажіть, хай збирається!
Мама влетіла до Ірининої кімнати перелякана.
– Там двоє бритоголових, як з «Бандитського Петербурга», в чорних пальто, – тихо забідкалася мама. – Видно, когось важного обидила. Може, міністерську дитинку без молока оставила?!
Ірина квапливо вдягалася. Материн переляк передався їй. Руки тремтіли, ноги в теплі коричневі колготи ніяк не влазили. Минуло щонайменше десять хвилин, поки вона вийшла в коридор.
Зустрілася поглядом з двома високими чоловіками в чорних шкіряних пальтах. Вони стояли біля дверей нерухомо, як варта. Очі – холодні, байдужі.
– А коли я додому повернуся? – запитала Ірина, вже виходячи й на ходу озираючись на схвильовану матір.
– Як завжди повернетесь.
Один з чоловіків сів за кермо. Другий посадив Ірину на заднє сидіння, а сам умостився поруч з водієм.
Машина ревнула. З-під передніх коліс посипала дрібна крижана крупка. Автівка рвонула з місця так, що ледь не знесла випадково їхній дерев’яний паркан, бо кинуло її на заледенілій ґрунтовій дорозі спершу на огорожу, а потім у протилежний бік.
Водій явно поспішав. Ірина дивилася крізь лобове скло і з жахом спостерігала одну й ту саму картину: як автівка під’їжджає на швидкості просто під задні світла чергової машини й сигналить якимось незвичним звуком, що нагадує сигнал повітряної тривоги з фільмів про війну. І машина, що їхала попереду, відразу злякано відскакує вбік.
«Хоч би радіо ввімкнули», – подумала Ірина й зітхнула. Може, вони й ввімкнули б радіо, якби Ірина попросила.
Але вона мовчала й лише дивувалась, як замість переляку в ній наростає німа покора. Покора долі. І перса, повні молока, а тому неймовірно тяжкі, болять. І спина неприємно ниє, і литка права у чоботі заніміла.
А машина мчала до Києва Житомирською трасою з величезною швидкістю. Даїшник з радаром лише з цікавості спрямував свій пристрій на цей чорний «лексус» і присвиснув захоплено.
– Сто дев’яносто три! – сказав він напарникові, кивнувши на авто, яке щойно прошмигнуло.
Напарник, виразно не схваливши захвату свого колеги, крутнув головою.
– Хоть би вони в дерево врізались, а не в автобус, – пробурчав він.
Через п’ятнадцять хвилин машина зупинилася біля знайомого Ірині будинку. Чоловік, що сидів біля водія, провів її до самих дверей, за якими вона залишила не один літр свого молока. Сам натиснув на кнопку дзвінка. Двері відчинила нянечка Віра. Чоловік у шкіряному пальті заштовхнув Ірину всередину і тріснув дверима, сам лишившись назовні, на сходовому майданчику.
– Що ж ти так? – докірливо мовила старенька Віра.
Від цих слів Ірині стало соромно. Вона зняла з плечей хустку, повісила на вішак пальто.
– Начальниця тебе жде, – сказала з острахом старенька.
Двері до кімнати з ванною навпроти кабінету начальниці були відхилені, і Ірина помітила краєчком ока, що ванна знову була наповнена молоком. І молода жінка в білому халаті вимірювала термометром температуру молока.
– Двері зачини! – почула раптом Ірина неприємний голос начальниці.
І зрозуміла, що вона вже в її кабінеті. Як вона переступила поріг, і не помітила.
– Ти що, думаєш, зможеш мені безкарно кров псувати?! – заговорила вона крізь зуби. – Зарплатні їй стало мало! Та я тебе голу й босу надвір вижену!
Ірина глянула на Неллі Ігорівну радше здивовано, ніж налякано. Ну навіщо, питається, потрібно було посилати по неї машину й везти до Києва, щоб потім пообіцяти голою і босою надвір вигнати?
О проекте
О подписке