Після «зникнення» Мурика життя у Діми вдома стало похмуре, як ніч. Валя по п’ять разів на день висилала Діму в різні закутки міста, де, згідно з чутками й неперевіреними даними, бачили великого сірого кота, що за описом і фото нагадував зниклого. Весь Бориспіль уже був обклеєний розксереними оголошеннями з фотографією Мурика та жалібним проханням «знайти за винагороду». Валя навідріз відмовилася від пропозиції чоловіка написати «…за розумну винагороду». Діма вже й сам нерадий був, що втрутився зі своїми порадами у невдячну справу підготовки оголошення про зникнення кота, якій дружина віддалася цілковито. Невдячну хоча б тому, що ніхто не міг повернути їхнього Мурика. Точніше, знайти його прах теоретично могли, але такий фінал справи навряд чи потішив би Валю.
Отож Діма просто терпляче чекав, поки жіноче серце заспокоїться. Ходив собі на службу, контролював регулярне й відповідальне обнюхування багажу пасажирів, що відлітали й прибували. Стежив за настроєм Шаміля. А коли повертався додому, то потрапляв в атмосферу безмежного горя. Передбачаючи прохання дружини, сам казав: «То я піду Мурика пошукаю», і перебирався до гаража, де зручніше облаштував свій куток між задньою стіною будівлі й старим БМВ. Навіть спіральний нагрівач собі там поставив, щоб тепліше було.
Там, у гаражі, його й застали Борис і Женя. Спершу вони, як і належить, зайшли до будинку. Валя повідомила їм, що Діма подався на пошуки кота. Чолов’яги були тямовиті, тож, вийшовши з подвір’я, відразу рушили до гаража.
– Слухай, це повний абзац! – збуджено почав Борис, коли вони влаштувалися у зручному запліччі гаража біля нагрівача. – Три дні його вдома не було!
– Кого? – спитав Діма, у чиїх думках головне місце посідав «зниклий» Мурик.
– Та велосипедиста того! – випалив Борис. – Його дружина в істериці билася! Я з тією повісткою до нього три дні ходив, лише дружину заспокоював. Казав їй, що він, може, ховається десь, щоб та повістка його боком обійшла. А нині вранці приходить додому, худий, як дідько!
– Та він і так худий був! – пригадав Діма.
– А став іще худіший, обличчя – суцільний тобі Бухенвальд, вилиці стирчать. І знаєш, що він їй сказав?! Що він на велосипеді до Чернігова їздив, до племінника!
– А навіщо? – запитав Діма.
– І я його те саме спитав: навіщо? А той лише плечима знизав!
– Ні-і, – протягнув Женя, який досі сидів мовчки. – Він потім щось про брак утоми говорив… Казав, що відчув зайву бадьорість у тілі, то й вирішив рвонути кудись подалі…
– Випити хочете?
Борис хитнув головою заперечливо, а Женя радісно кивнув.
Діма поставив на табуретку, що правила за столик, тарілку з квашеними огірками і наповнив дві чарки. Але перш ніж випити, поскаржився на дружину, що побивається за зниклим котом.
– Мине, – заспокоїв його Боря.
– Коли? Я вже не витримую! Удома така атмосфера, ніби в кожній кімнаті по п’ять мерців неоплаканих лежить.
– То знайди схожого кота, – на обличчі Бориса вималювався дуже серйозний вираз. – І вдай, ніби це Мурик! Він же звичайний, сірий був! Таких вулицями сотні бігають…
– Їй серце підкаже, що не той кіт, – засумнівався вголос Діма.
– Серце? Та байки то все! Жінки самі про себе ці казки вигадують, щоб добрішими здаватися. А самі… – Женя обірвав сам себе, схопив чарку і нервово перехилив. Потім хруснув у роті огірком.
– Та годі про котів! – Борис вирішив змінити тему розмови. – Ти лікаря знайшов якогось?
Його погляд уперся в очі Діми.
– Якого лікаря?! Я кота шукаю…
– Зав’язуй зі своїм котом. Пошукай лікаря. Або аптекаря. Аптекарі на ампулах краще розуміються.
– Ти ось що зроби, – Женя підняв вказівного пальця, щоб привернути до себе увагу. – Візьми ампулу й піди до аптеки. Скажи, що знайшов і не знаєш, що це таке!
– Та це й ти можеш зробити! – відповів на пропозицію господар гаража. – Чого це я маю по аптеках ходити?
– Справді, – кивнув Борис, пригладжуючи вуса і уважно дивлячись на Женю. – Займися цим!
– Гаразд, – мить повагавшись, погодився той. – Давайте мені три ампули, і я… піду, словом.
Діма видобув з присунутої до стіни пластикової валізи три ампули. Женя поклав їх до кишені куртки, кивнув на прощання і вийшов.
Борис і Діма перезирнулися.
– Він що, образився? – спитав Діма.
Борис мовчки махнув рукою.
– Хлюпни й мені чарочку, – попросив він.
Діма налив.
– Треба було з нами, на трьох, – сказав він.
– Я на трьох більше не п’ю, – похмуро повідомив Борис. – Пити на трьох – це друга ознака алкоголізму.
– А перша?
– Перша? Це пити на самоті…
– Знаєш, мені наплювати, що в цих ампулках – наркотик чи ліки від раку. Головне – вигідно їх продати, —
поділився після чарки горілки Борис. – Я б тоді доньку в університет влаштував, на платне навчання. А ти справді, знайди схожого кота, виваляй його в багнюці й додому принеси. Скажи, що він по кицьках волочився і на себе не схожий… Вона й заспокоїться. Та й не кота їй треба, а дитину!
– Це наша справа! – став на захист дружини Діма.
– Певно що ваша, – погодився Борис, підводячись із саморобної дерев’яної лавочки. – А валізочка – наша справа. І краще б її чимшвидше закінчити!
Наступний ранок почався в Ірини на п’ятнадцять хвилин раніше, ніж зазвичай. Вона перенесла миску з замоченою у фарбу хусткою до бойлерної. Далі повісила її на мотузку просто над мискою. Хай фарба скрапує.
Збиралася у хорошому настрої. Встигла випити чаю з холодним сирником і розчинити кип’яченою водою молочну суміш для Ясі. Тільки коли надягла пальто, на мить розгубилася: а на голову що? Її погляд упав на материну вовняну хустку, чорну з червоними трояндами, куплену колись у циган на фастівському базарі. Мама тоді три такі придбала, отже, дві хустини ще десь лежать. Ірина пов’язала хустку на голову, взяла торбину і вийшла.
Сніг на порозі заскрипів під ногами.
Маршрутка над’їхала вчасно. Зайнявши своє місце, Іра розслабилась і заснула. І замість того щоб побачити сон, вона вловила голос, який долинув з незвичної синюватої темряви: «Вір, він повернеться! Точно повернеться».
– Хто повернеться? – подумала вона вві сні.
А голос відповів: «Він».
– А хто він? – знов перепитала Ірина. А що, коли «він» – це Ясин батько? Такий «він» був їй геть не потрібен! От якби якийсь інший «він», який зміг би стати люблячим батьком для донечки й гарним чоловіком для неї самої. Але заледве чи він сам прийде. Але й голос же сказав не «прийде», а «повернеться»! А повертається лише той, хто спершу пішов.
Отак дрімаючи, їхала Іра в маршрутці темною дорогою. Попереду її чекав Київ, який вивільнить її переповнені молоком груди і ще молока попросить.
І знову вивільнить груди, висмокче все до останньої краплі й відішле додому, заплативши не надто скупо, але й не щедро, а так, щоб вистачило їй, Ірині, сили й бажання продовжувати цю щоденну рутину доти, доки в її грудях не висохне молоко.
– Агов! Приїхали! – протріскотів на головою голос водія Васі. – Гайда, бо запізнишся.
Двері їй відчинила заспана нянечка у білому халаті. Либонь, вона ночувала у цій приватній «молочній кухні».
Іра роздяглася до пояса, сіла до столу. По плечах і руках від холоду одразу пробігли мурашки. Бабуся-нянечка помітила, що Іра змерзла, зачинила кватирку. Потім піднесла пластикову чашку-лієчку до лівого перса. Ввімкнула помпу, і вона задзижчала, наче дитяча іграшка на батарейках. Від чашки-лійки до пляшки-приймача трубочкою побігло молоко.
– Лілія Петрівна звільнилася, – поскаржилася нянечка. – Тепер мені ось з технікою морочитися! – кивнула вона на насосик.
Щоб розвіятися, Іра пригадала собі свій сон у маршрутці. Подумки почала прикладати згаданого голосом «його» до всіх знайомих чоловіків. Виявилося, що не так уже й багато в неї знайомих чоловіків. Якщо не брати до уваги дідківсусідів зі села, вистачало пальців однієї руки, щоби збагнути одне: хто б з цих п’яти не повернувся, особливого щастя їй це не віщує.
Чашка-лійка перекочувала на праве персо. Дзижчання помпочки здавалося таким же рідним, як і плач Ясі.
Добре поснідавши вівсянкою, Іра залишила свою торбину на вішаку в коридорі, а сама вирушила на прогулянку Маріїнським парком.
Наближалася восьма ранку. До зупинки під’їжджали автобуси й маршрутки, і з них висипали десятки пристойно і тепло вбраних людей. Ніхто з них не йшов до парку. Всі переходили на інший бік вулиці й зникали.
Ірі це подобалось. Вона почувалася чи не господинею тут, у цьому парку, що межував з будівлею парламенту і ніжно-бірюзовою спорудою палацу. Можливо, то через смачну вівсянку їй було так тепло й затишно на морозі? А може, тому, що всі оці люди тільки-но йшли на роботу, а в неї перша зміна вже закінчилась, і настала така довга перерва, якої у звичайних робітників чи навіть секретарок просто не буває?
Усмішка осяяла Ірине личко. Вона поправила на голові материну «циганську» хустину і неквапом рушила алеєю.
– Ця хустка вам теж не до лиця! – пролунав поруч чоловічий голос, що здався Ірі знайомим.
Вона обернулася й упізнала чоловіка з іскорками у ледь розкосих очах. Він підвозив її червоним автом, коли маршрутка від’їхала раніше, ніж зазвичай.
– А це не моя, це мамина, – відказала Іра.
– Так, – кивнув він. – Таку можна носити, коли внуки народилися!
– От мама й носить. Онука в неї є…
Чоловік був одягнутий в довге шкіряне пальто чорного кольору з високим хутряним коміром. А от хутряної шапки на його голові не було. Взагалі ніякої шапки не було.
– А вам не холодно? – спитала Іра, не зводячи погляду з його короткої зачіски, наче хотіла знайти симптоми облисіння через ходіння з відкритою головою на морозі.
– Ні, не холодно, – спокійно відповів той. – Мене, до речі, звати Єгор. А вас?
– Іра.
– Ходімо, я вас поганою кавою пригощу! – запропонував чоловік.
Іра глянула на нього з підозрою.
– Добру каву можна лише з десятої ранку знайти, а зараз, на жаль, вибору нема.
Вона кивнула, і Єгор повів її вбік вулиці, до зупинки, куди й далі «причалювали» чергові автобуси й маршрутки.
Вони перетнули вулицю, вийшли на перпендикулярну і хвилин через п’ять, завернувши праворуч за ріг, увійшли до невеликого гастроному.
– Два по «три в одному», – сказав він продавчині.
Солодку каву вони пили з пластикових одноразових скляночок, стоячи біля вітрини крамниці з внутрішнього боку.
– Не така вона вже й погана! – знизала плечима Іра.
– Треба вміти порівнювати, – посміхнувся Єгор. – А ви десь тут поруч працюєте?
– Так, – кивнула Ірина. – А ви?
– Я теж. Неподалік від того місця, де я вас зустрів.
– У палаці? – зацікавилась Ірина.
– Можна сказати, що в палаці, – відповів він після короткої паузи.
Десь зовсім поруч, майже між ними пролунав механічний голос – Ірина аж злякалася. Вона озирнулася, але Єгор ніжно торкнувся її руки, звернув цим доторком її погляд на себе і дав знак очима, що все гаразд.
– Вже йду, – сказав він до когось.
Іра помітила, що з високого хутряного коміра його пальта до вуха йшов чорний дротик, що закінчувався маленьким чорним навушничком, завбільшки з муху, біля самого вуха. Вона бачила такі штучки по телевізору, їх зазвичай мали люди, що охороняли президента.
«Він зараз піде геть», – збагнула Іра, і їй просто захотілося плакати. Не тому, що він піде, а «погана» кава в її скляночці ще не допита. Просто він, з цією чорною штучкою у вусі, здався їй людиною, яка досягла здійснення своєї мрії. Спокійний, приємний, самовпевнений…
– Ви ж постійно гуляєте в парку, – посміхнувся Єгор. Вона кивнула, і її губки приязно вигнулися.
– Я вас знайду. Може, й сьогодні. З мене тепер смачна кава!
– Та й ця непогана, – стиха мовила Іра.
Єгор усміхнувся, грайливо моргнув обома очима і вийшов з крамниці.
«Він від мене вищий майже на цілу голову!» – зрозуміла Ірина і здивувалася цьому відкриттю.
– Гей, дай гривню! – прошепотів бородатий бомж, який став перед нею у своєму облізлому драповому пальті й черевиках без шнурівок. – Мені холодно!
Іра пірнула рукою в кишеню, вийняла дрібняки, відрахувала гривню й висипала її в простягнуту долоню бомжа.
– Добре! – сказав той замість «дякую» і, озирнувшись, рушив до жінки у дорогій дублянці, яка щойно зайшла до цього маленького гастрономчика.
Ірині теж стало холодно. Вона допила каву й вирішила повернутися в тепло її «молочної кухні».
Вхідні двері були відчинені, тож Ірина ввійшла, але її тут-таки потіснили двоє чоловіків в однакових синіх куртках, що заносили досередини великий металевий бідон. Вони пронесли його коридором і, відчинивши подвійні двері, якими той коридор закінчувався, зникли в наступному, набагато розкішнішому, де на підлозі лежала килимова доріжка, а на стінах висіли картини. Що було зображено на тих картинах, Іра не встигла роздивитися. Подвійні двері зімкнулися синхронно.
– Іринко, на плитці ще каша лишилася, – ласкаво мовила до неї нянечка Віра. – Роздягайся, проходь!
Іра кивнула, не відводячи погляду від подвійних дерев’яних дверей.
– А що там, за тими дверима? – запитала вона вже у кухні, озираючись на нянечку, що наливала їй до миски вівсянку.
– Туди клієнти й клієнтки заходять з центрального входу. Лікар-консультант у кабінеті приймає. Попередній лікар був китаєць, а теперішній, кажуть, з Москви приїхав, – прошепотіла літня нянечка. – А ми тут з тобою – кухонні. Нам туди не можна.
Іра кивнула з розумінням. А тільки-но взялася до вівсянки, так їй тепло й затишно стало, що всі питання і поставлені, і замовчані кудись звітріли. Та й слух у неї, здавалося, перекинувся, наче скляний гранчак. Внутрішнім став. І почула вона, як у роті вівсянка пережовується, як молоко в грудях прибуває, як б’ється серце – гучно і впевнено.
О проекте
О подписке