18

Весь наступний день ми пливли по Волго-Каспійському каналу, який я спершу вважав за Волгу. Але Даша мене просвітила.

– Поґоді, котік, вийдєм в Каспій – так спокойно нє будєт, – сказала вона вранці, виглянувши у вікно, за яким коли що і здавалося спокійним, то тільки синє небо, адже більше нічого видно не було.

Потім вона пішла в свій цех і повернулася тільки до шостої вечора. А я то сидів у задумі, то дрімав. Загалом, набирався сил. Увечері бродив по периметру свого поверху, розглядав мешканців рибзаводу, що проходили повз мене в компаніях і поодинці. Люди як люди, тільки очі червоні й у деяких – горять. Я розумів, що життя і робота в одному і тому ж місці обтяжені психологічними відхиленнями. Пам’ятаю навіть, як щось нам у школі пояснювали про труднощі одиночних і парних космічних польотів – у тому сенсі, що хотіти стати космонавтом і бути ним у реальності – це дві сумні протилежності. Але, мабуть, порівнювати труднощі життя на плавучому рибзаводі з труднощами космонавтів просто гріх. Тут було безліч людей, різностатевих, різного віку. І в міру свого розвитку та уяви вони знаходили собі відповідне дозвілля. Та й той факт, що на мені вони навіть погляду не затримували, показував, що ні від самотності, ні від недостачі нових облич вони не страждали.

Я приліг грудьми на бортик і дивився на сіруватий берег, що пропливав далеко. Припухле червонувате сонце висіло на краю неба по інший бік корабля, і тому тут особливо відчувалося наближення вечора. Внизу сріблилася вода. Було спокійно і в повітрі, й на душі. І люди, відгупавши взуттям по лункому залізу палуби, розійшлися по місцях, де мали намір чи то випити, чи просто поговорити.

Набравшись від вологого вечірнього повітря свіжості, я повернувся в каюту. Ми знову їли консерви, пили потихеньку горілку, запиваючи водою. І Даша знову ненав’язливо розповідала про трудові будні.

– Завтра запускаєм холодільний конвєєр і консєрвную лінію, – говорила вона твердим голосом. – В холодільнікє риби дня на четирє работи, как раз, пока начньом прійом свєжей – холодільнік опустошім. Тонн дєсять консєрв закатаєм… Жаль, што в холодільнікє одні сєльдєвиє… Єслі і попадьотся какая бєлужка – кто ейо замєтіт, тот і стащіт. А я нє на конвєєрі, я на ОТК буду в етот раз… Слушай, а чево ти на Манґишлак? Ти, часом, нє маковий ґонец?

– Нєт, – я хитнув головою. – Я хочу посмотрєть форт Шевченко… по єво мєстах побродіть…

– А он у вас што? – запитала Даша.

– Да так, поет, борєц за національную ідєю…

– Вродє Жіріновсково?

– Нєт, он бил тіхій, спокойний. Стіхі пісал про женщін… такіє, с жалостью…

– Чо, єму женщін, што лі, жалко било?

– Било, – підтвердив я.

– Інтєрєсно, – щиро мовила Даша. Замислилась. – Я вообще-то стіхі нє чітаю. Про Анжеліку чітала нєсколько кніг і «Мать» Ґорьково. Ґорькій мнє больше понравілся, но «Анжеліка» – увлєкатєльнєй. Нє помню, кто єйо напісал… А стіхі я і в дєтствє нє любіла. Только коґда Робєрт Рождєственскій по тєлєвізору чітал – слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чітал…

Вона позіхнула, прикривши рот долонею.

– Што-то спать хочется, – поволі мовила втомленим голосом.

Потім, не звертаючи на мене ніякої уваги, зняла з себе ситцевий у збляклих квіточках халат і залишилася в трусах-шортах бежевого кольору та в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Забралася під ковдру.

– Свєт виключі! – попросила вона. – І водку допєй, єслі можеш. Нєхорошо сльози оставлять…

У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишки горілки у свою склянку. Потім вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Обперся об бортик і подивився на воду, що мінилася чи то патиною, чи то старим потемнілим сріблом.

На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними мерехтів інший зоряний дріб’язок, незліченний, як нічна мошкара, що збилася навколо одного-єдиного дорожнього ліхтаря.

За моєю спиною горіло віконце чиєїсь каюти, за яким ішла гучна весела розмова. Дзвеніли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайні, що відбуваються з кожним по багато разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухались уважно і шанобливо, і навіть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка із залишками горілки. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – розмови.

Я допив горілку і, повернувшись у каюту, ліг і поступово заснув під неголосне, але наполегливе похропування Даші.

19

Наступного вечора рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще світлому небі. По периметру палуби прогулювалися трудящі плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду – Даша сказала, що як тільки увійдемо в Каспій, вода позеленіє.

Повз мене з реготом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально через півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.

Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені важко було б уявити, що хвилям виявиться під силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити…

– Ей, котік, нє простудішся? – пролунав за моєю спиною голос Даші.

– Так вєдь нє холодно, – не оглядаючись, відповів я.

– Тут такіє вєтєркі на Каспії – враз просквозят, – зі знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.

Вранці я прокинувся з важкою головою. Рибзавод усе ще погойдувався – видно, це і було причиною мого неспокійного сну і важкого пробудження. Даша вже була в цеху. На столику стояла бляшанка «Каспийской сельди», той самий куценький ножик і огірок.

«Дбайлива», – подумав я, дивлячись на залишений мені сніданок.

Попоїв, потім умився. Виглянув за фіранку назовні – небо полискувало свинцем. Схоже, що погода мінялася до гіршого.

Скільки мені ще пливти з ними?

Не те щоб подорож ця була неприємною, але просто її одноманітність починала мене втомлювати: одні й ті ж консерви, одне і те ж море. Тільки небо дозволяло собі міняти колір, а так усе те саме.

Десь у коридорі пролунав неясний, але дивовижно гучний механічний голос. Я підскочив до дверей, відчинив їх і прислухався.

«Фєльдшеру срочно прібить в трєтій цех!» – знову повторив механічний голос гучного зв’язку.

Цей голос іще разів зо три викликав фельдшера в третій цех, а потім знову стало тихо.

Несподівано, хвилин через двадцять у каюту прийшла Даша. Вона була одягнена в колись білий робочий комбінезон, на голові – зелена косинка. Обличчя червоне і в очах – вогники.

– Короткій дєнь! – з посмішкою сказала вона, стягуючи косинку і розсипаючи по плечах каштанове волосся. – Конвєєр остановілі…

– А чево? – запитав я.

– ЧП. Дєвчонкі п’яново Мазая в уґлу зажалі і ґоловку єму отрєзалі. Пока одні дєржалі, Машка ету ґоловку в дозатор бросіла, так што она с рибой в какую-то консерву попала… Там такой хай поднялся! – Даша розсміялася. – А он бєґаєт, конвєєр остановіл, начал банкі откривать – іскать срєді сєльді свой кончік…

– Ну і как, нашол?

– Ґдє там! Пятсот банок с лінії вишло – всє не откроєш, да і єслі б нашол, он што, єво обратно стал би прішівать? А?

Я знизав плечима.

– Сєйчас врачі всьо моґут прішіть, кромє ґолови, – сказав я.

– А ґдє у нас тут врачі? У нас тут одін фєльдшер – Коля, он раньше ветерінаром бил, а потом на людєй пєрєучілся. Он прішол, обліл Мазаю обрєзок зєльонкой і бінтом замотал – вот і всьо прішіваніє! Вот кто-то консєрву купіт! Ха! Подумаєт, што ето пєчєнь трєскі попала!!!

Веселощів Даші я поділити не зміг. Якось навіть сумно стало.

«Інша річ могили ночами розкопувати?» – єхидно зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили – це щось зовсім інше, – заперечив я їй. – У могилі коли хто лежить, так тільки мертвий, якому все одно – розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде – бачиш, мовляв, і після смерті у когось до нього справа…»

Даша, не соромлячись моєї присутності, переодяглась у рожевий сарафан, вмила обличчя і руки. Потім, усе ще з посмішкою на круглому обличчі, всілася на свою койку.

– Ночью шторм будєт, так што сєводня піть нєльзя, – сказала вона. – Кушать хочеш?

Я замислився. А вона тим часом нахилилася під стіл і витягла звідти дві бляшанки «Каспийской сельди».

Щось у мене на обличчі скривилося, видно, коли я побачив ці бляшанки, і Даша, хихикнувши, сказала:

– Нє бойся! Ето старая партія, сюда дєвчонкі нічево нє бросалі…

Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.

– Пойду курну, – Даша підвелась і, прихопивши з собою дві порожні консервні бляшанки, вийшла з каюти.

Заштормило годині о восьмій. Заштормило раптово і сильно. Даша вже лежала на койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що здіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку чекав, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже через короткий час, набравши силу, заходилися піднімати і кидати його, як іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледве не впавши за борт, відступив, зачинивши за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся в каюту.

Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. У всякому разі ніяких звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталась, і я хитався разом із нею, утримуючи рівновагу. Швидко роздягнувся, ліг під ковдру, але майже зразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я схопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин через десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.

– Іді сюда, котік! – м’яко пролунав голос Даші. – Ти больно льогкій, с такім вєсом сам на койкє нє удєржішся!

Ось тоді я і зрозумів причину огрядності й округлості більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашину койку, і хоч було там тісно, виявилося, що «цей бік каюти найменш небезпечний при артобстрілі». Та й Даша обняла мене своєю важкою рукою, ласкаво утримуючи моє легке тіло і захищаючи цим від грізного каспійського шторму.

Прокинувся я, весь просочений теплом Даші і запахом риби, який чомусь виділяли її пахви. Даша солодко спала, і мені не хотілось її будити. Тому я лежав нерухомо. А щоб звільнити себе від запаху риби – підсунув під ніс долоню лівої руки. Тепер, в оточенні запаху кориці, ніщо мене не дратувало.