16

Незграбна прямокутна багатоповерхівка плавучого рибзаводу відійшла від причалу в полудень. Я стояв на палубі третього поверху, і здавалося мені, що не рибзавод відплив од причалу, а саме місто відштовхнулося від нас і попливло куди подалі. Сонце цього дня було особливо шкідливим – висіло воно начебто невисоко, а пекло щосили. Залізо плавучого вайла було таке розпечене – хоч яєчню смаж. Духоту, що оточила рибзавод, міг розігнати тільки волзький вітерець, але повітря було нерухомим. Рибзавод не плив, а ледь помітно повз по гладенькій воді, так поволі повз, що навіть волзька поверхня не реагувала, залишаючись тривожно нерухомою.

– Ей, котік! Чево стоіш, пошлі в каюту! – гукнула мене Даша.

Я повернувся в каюту, яку до цього і роздивитися не встиг, лише рюкзак закинув і вийшов. Каюта була на дві особи, маленька, з квадратним віконцем, завішеним шматком салатної матерії. У кутку біля залізних овальних дверей був умивальник, під ним – відро для сміття. Під віконцем стояв столик із будильником і важкою попільничкою з литого скла. З боків каюти, як у купе поїзда, розташовувалися дві вузькі койки, акуратно застелені, з подушками, які стояли по-наполеонівськи одним кутом угору.

– Вон та твоя, – вказала мені Даша на праву койку. – Будєш дньом здєсь сідєть, а вєчєром, коґда народ п’яний, – ґуляй сєбє по палубам, только нє заблудісь!

– А плить долґо? – запитав я.

– Смотря куда, – розважливо відповіла Даша. – Тєбє ж до етово, до Комсомольца надо?

– До каково комсомольца?

– Ну, залів Комсомолєц.

– А зачем он мнє?

– Нюра сказала, што ти на Манґишлак хочеш? Так ето самая бліжняя точка, послє Ґур’єва ми туда пойдьом, а потом уже в друґую сторону, до Мумри…

Я замислився. Затока Комсомолець? І назва якась не казахська, та ще й невідомо, як мені звідти потім вибратися? Що там є? Порт? Місто? Рибальське село?

– Даш, а там што, пріставать завод будєт? – запитав я.

– А чево єму там пріставать? Нєт, рибу прімєм от тралєров, покрутімся дєнь-два і дальше.

– А как же я сойду?

– Доґоворімся с какім-нібудь судном, – упевнено пообіцяла Даша. – Ладно, сіді тут, єслі захочеш – водка в тумбочкє под століком, вода в кранє. Там же в тумбє консєрви, єслі проґолодаєшся. А мнє на лєтучку надо.

Плавно відчинились і зачинились важкі овальні двері. Я залишився сам. Присів на свою койку. Потягнувся до віконця і, відсунувши саморобну салатну фіранку, виглянув на волю. Перед віконцем, метрів за два, було видно пофарбований сірим бортик, за яким пропливав невидимий берег. Тільки смужка блакитного, пропеченого сонцем неба – ось і весь вигляд із вікна на знамениту волзьку природу.

Я приліг на койку і прислухався до тиші. Тиша виявилася досить гучною – якісь глибинні дзижчання та шуми, здавалося, звідусіль проникали в каюту. Але відсутність різких звуків робило ці шуми мирними, природними, як шум природи. Все це було хорошим фоном для роздумів.

Мені згадалося місто Астрахань, яке щойно відчалило. Згадалось із вдячністю. Я підніс праву руку до носа, понюхав долоню і всміхнувся сталому запаху чорної ікри. Потім автоматично підставив під ніс другу долоню, і тут уже міцний запах кориці переміг солоний запах ікри. Це мене не засмутило, навпаки – я немов отримав іще один доказ різноманітності життя та його запахів. І згадав Київ, Пущанське кладовище, теку з рукописом, витягнуту з могили. Далі згадувати Київ не захотілось, і я знову понюхав долоню правої руки. Мене потішило, як запах міг перемикати спогади та думки. Я всміхнувся недавньому минулому ледачою, трохи сонною усмішкою. І задрімав.

17

Увечері, повернувшись із роботи, Даша відпустила мене «погуляти». Щоб дійсно не заблукати – був у мене такий острах – я гуляв по своєму поверху. Вийшов на палубу і хвилин за двадцять не поспішаючи, зупиняючись і роззираючись, обійшов по периметру все громаддя плавучого рибзаводу. Обабіч нього рухалися назад, у бік Астрахані, далекі, але помітні, вбого обсипані зеленню береги. Почервоніле сонце зависло праворуч і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. В повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тільки мене. Усередині рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залізних коридорах через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, сміх, крики. І в міру того як сонце, опускаючись під вагою вечора, ставало ясно-червоним і слабшало, все голосніше лунали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, і вже не виникало ні найменшого сумніву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт і де-небудь далеко, на одному з берегів який-небудь рибалка, сидячи біля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.

Стемніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву тут же підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – дві фігури, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то описували дугу – чітку й багаторазово повторювану – від бортика палуби до рота і назад.

Я прислухався, чекаючи зрозуміти з голосів, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу і надо!» Другий голос, жіночий також, але дзвінкіший, мовив: «Ага!» – і обидві фігури почали віддалятися від мене, залишивши позаду на поручні бортика згасаючий вогник. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий бичок за борт. Подививсь їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що виходили на палубу із загального коридору.

Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.

Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сиділа в ситцевому халаті на своїй койці. На столику стояла почата пляшка горілки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.

– Наґулялся? – запитала вона.

– Да.

– Вип’єш?

– Чуть-чуть…

Вона налила в склянки грамів по п’ятдесят.

– Паскудний дєнь сєводня, – поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.

Я взяв склянку, сів на свою койку в узголів’ї, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленість її тіла наче випирала з цього одягу. Округленість ця була як би поздовжньою, тільки великі підійняті груди порушували відчуття всебічної гладкобокості.

– Ти чево впялілся? – з посмішкою запитала Даша. – Красівой баби нє відєл? Пєй уже!

Поцокались і випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потім простягла її мені. Я теж відсьорбнув.

– Єсть хочеш? – запитала Даша.

Я кивнув.

Вона нахилилася, клацнула дверцятами тумбочки під столом і витягла звідти бляшанку рибних консервів.

– Ет наші, – не без гордості сказала вона. – В маслє.

Вона вміло розкраяла бляшанку коротким саморобним ножем, яким зазвичай працюють шевці. Дістала з тумбочки дві виделки і передала одну мені.

Їли ми голосно і з задоволенням. Спустошили бляшанку за кілька хвилин. Потім вона запитала:

– Єщо?

Я кивнув, і історія повторилася. Після другої бляшанки на душі настало умиротворення. Ми випили ще грамів по п’ятдесят.

– Паскудний дєнь сєводня бил… – поволі мовила вона, опустивши на стіл чашку з водою. – Сначала конвєєр нє запускался, потом замиканіє в автоклавном цеху, потом етот козьол Мазай… інженєр по охранє труда… с утра п’яний і всєх подряд щупаєт… Нєт, штоб по-человєческі – вєчєрком, на палубє, а то прямо в цеху! І чево ти щупаєш, єслі он у тєбя вісіт, как покойнік? А? Чево щупать? Тьфу!

Я слухав Дашу, і хоч горілка трохи розслабила мене, але її слова змусили трохи напружитися, немов я опинився перед левицею, готовою до стрибка. Одначе хвилини через три я зрозумів, що мої побоювання марні. Даша переключилася з Мазая на укладку каспійського оселедця в бочки і тепер із азартом говорила про смак слабкозасоленої риби.

– Я тєбя туда ночью отвєду, когда всє п’яниє. Возьмьом із заґашніка і прямо у бочкі, ето – как в раю! нікоґда нє забудєш! Ти єщо вип’єш?

Я кивнув. Вона розлила горілку по склянках.

– Больше сєводня нє будєм, – сказала Даша, ховаючи порожню пляшку під стіл. – Економіка должна бить економной. Тєрпєть нє моґу ходіть, как тут прінято, по каютам под утро і випрашівать по сто ґрамм… Свойо должно бить своім!

Ми випили. Вона знову запила з чашки, потім відійшла до умивальника, набрала ще холодної води й повернулася до столика.

– Ти нє думай, я – нє п’ющая, ето так, для закалкі і борьби со врємєнєм… Дєлать-то тут нєчево. Пливьош, работаєш, пйош. А как домой прієдєм ілі гдє стоім – тут уже можно і культурно пожіть. Кніжку купіть, в кіно… Ти вот сам кніжкі чітаєш?

– Да.

– Хорошеє ето дєло – кніжкі чітать… – Даша кивнула і замовкла, замислившись.

– Только одново етово мало, – хвилини через дві додала вона, виринувши зі своїх роздумів і втупившись мені у вічі.

Очі в неї були карі.

У віконце каюти хтось постукав.

– Чево? – крикнула Даша.

– К тєбє можно? – запитав хриплуватий жіночий голос. – Поґоворіть…

– Нєт, нєльзя, Катька. Завтра в цеху наговорімся!

За вікном пролунали не по-жіночому важкі кроки, що віддалялися.

– Поґоворіть єй захотєлось! – невдоволено хитнула підборіддям у бік вікна Даша. – Как Ваську у мєня отбіла – так ґоворіть нє хотєлось, а как он єйо на хрєн послал, так сразу «к тєбє можно?». Ти єслі спать хочеш, нє стєсняйся мєня, можеш раздєваться і ложіться. Я сєйчас тоже, мінут черєз пять… Вийду, папіроску спєрва курну…

Вона підвелася з койки.

Залишившись сам, я швидко зняв джинси та футболку і заліз під легку ковдру. «Цікаво, – подумав я, – а що б робив Шевченко, якби опинився в моїй ситуації? Як би він поставився до цієї Даші? Поширилася б його жаліслива любов до жінок і на неї, сильну і по-материнськи грубувато-добру? Адже і в ній є щось від «батьківщини», не важливо – від якої. Дійсно, немов само собою порівняння напрошується – жінка-країна. Самодостатня, рішуча, незалежна…»

За віконцем пройшов, неголосно матюкаючись, якийсь чоловік. Коли його лункі кроки затихли, думки мої побігли вже в іншому напрямку. Я думав про майбутнє, про найближче майбутнє, назустріч якому я прямував. «Було б добре, – подумав я, – коли б мені, російській людині, вдалося знайти ці записи Кобзаря. Чим не вклад у розвиток дружби між двома братніми народами?!.» З цими думками я і заснув.