У густий пиріг темряви від низу до верху повільно встромився промінь прожектора. Встромився і застряг, так і не пробивши цей пиріг наскрізь, так і не діставшись світла.
Біля машини на голій сухій землі сиділи шофер і Горич.
Дивилися на промінь.
Мовчали.
– Ти пам'ятаєш, як у місті горів театр? – несподівано запитав Горич.
– Ну, – напарник кивнув.
– Це було вночі, й вогонь освітлював усю центральну площу.
– Я не бачив, – мовив шофер. – У відрядження від'їжджав. Налагоджував виробництво дерев'яних іграшок.
Горич посміхнувся.
– А чого це ти іграшками займався?
– Доручили. В області вирубували ліси, а дерево нікуди було дівати. Ось і вирішили тоді пустити деревину на іграшки…
– Театр теж був дерев'яним… – Горич заплющив очі. – Не можу довго дивитися на світло… – поскаржився він.
– Давай вимкнемо! – запропонував шофер.
– Почекай, я відійду на хвилинку.
Горич звівся на ноги і попрямував у темряву.
Час проходив без зміни дня та ночі, без вітрів. Тиша була у владі двох людей. Тільки вони могли її зберігати або порушувати.
Але самі люди були у владі темряви, і, хоч вони могли запалювати прожектор, – од його променя віяло холодом. Коли він горів – темрява підступала впритул. Люди самі собі здавалися настільки уразливими, що хотілося залишити цей прожектор, залишити машину і тікати.
Вони не зізнавались один одному у своїх страхах. Можливо, вони навіть не зізнавалися самі собі. І тільки одне бажання дозволяло їм забувати про страх, про свою постійну уразливість – бажання вмикати прожектор і дивитись, як його промінь іде вгору. Промінь був останньою надією на те, що врешті-решт вони повернуться до нормального життя, до вітрів, до трав, до сходів і заходів сонця. Поки світив промінь – жила надія.
Горич відходив усе далі й далі. Нарешті зупинився й повернувся лицем до променя. Звідси цей промінь був невимовно красивим. Розкішний яскраво-жовтий стовп світла. І навіть темрява поряд із ним здавалася синюватою. А машини не було видно. Тільки промінь, мов колона, яка підпирає небо. Шкода, що неба не було. Адже небо – це хмари або зірки. А тут неба не було.
– Гей! – щосили крикнув Горич і здивувався, як тихо прозвучав його голос. – Гей! Іди сюди!
«Може, це тому, що я вже давно не кричав?! – подумав він. – Так довго говорив пошепки…»
Побачивши перед променем силует шофера, що йде в його бік, Горич заспокоївся.
Якщо йде, значить, почув. А відстань же чимала!
Горич примружив очі.
Знову в пам'яті виник театр, який горів. Місячна ніч. Він проводжав Ірину, цілий вечір вони гуляли містом. Були в парку, каталися на човні, а потім довго сиділи на лавці. Театр було побудовано дуже давно, але в той час він не працював. Старих артистів уже не було: хто сам помер, хто зник, а нові ще не виросли. Але тоді писали, що театр ось-ось відкриється. Буде прем'єра. В антракті – буфет. Вони з Іриною збиралися ходити до театру щотижня. Збиралися ходити й дивитися на справжнє життя. Говорили, що в театрі йтимуть лише п'єси Горького.
Але незадовго до обіцяного відкриття він згорів. Горів дуже довго. Так довго, що сотні жителів устигли прокинутися, встати і вийти на площу, де до ранку і стояли, доти, поки від театру залишилася чорна купа обгорілих балок і дощок. Тільки після цього городяни почали розходитися. У багатьох в очах блищали сльози. Ірина теж плакала і постійно запитувала: «Чому вони не гасили його?» Горич не знав чому і тому мовчав. Усі бачили, що його не гасили, й усі мовчали, хоча напевно кожне задавалося цим питанням. Але, напевно, не гасили тому, що не могли. Горич був упевнений, що мають бути якісь дуже серйозні причини не гасити театр. Інакше його відразу б загасили, тим паче, що пожежна команда стояла за рогом. А якщо не гасили – значить, не можна було.
Горич відчув, що очі сльозяться.
Вони й тоді сльозилися. Все-таки пожежа тривала декілька годин і весь цей час вони дивилися на вогонь.
– Гей, шофере! – знову гукнув він.
– Тут я! – відповів знайомий голос із темряви.
– Ти звідси прожектор бачив?
– Так. Красиво…
– А знаєш, що я думаю, – Горич на секунду примружився. – Адже доки промінь горить – він стає як би центром, і, хоч куди б ми відійшли, ми завжди можемо до нього повернутися…
– А куди нам відходити? – запитав шофер. – Навіщо відходити, якщо навкруги гола земля й темно? І нахил постійний…
– А по-моєму, тут немає нахилу! – заперечив Горич.
– Можливо, і немає, – сухо погодився шофер. – Але машина ж сама котиться, поки ручне гальмо не піднімеш.
– Ну що ж, – зітхнув Горич. – Тоді ходімо, покотимося далі…
І вони пішли у бік єдиного орієнтира. Чим ближче вони підходили до променя прожектора, тим менш привабливим був у того вигляд. Втрачалося відчуття казковості, що виникло у Горича, коли він дивився на цей промінь із відстані. Втрачались усі відчуття, і реальністю залишалися тільки темрява та їхня машина, що до недавнього часу вважалась екіпажем прожекторних військ.
Дні змінювалися ночами, ліси – степами, і над усім цим летів чорний дирижабль, залишаючи позаду себе і внизу землю, час, події, нездатні досягти його висоти. Вітер захоплював його за собою. Між ним і землею кружляли птахи, а між ним і небом нічого не було. Усе було постійним, більш постійним, ніж повітря або зірки, адже навіть теплий газ у надрах дирижабля не остигав.
А внизу, далеко внизу і позаду, там, де час спливав дуже повільно, насилу перебираючись через пагорби та яри, вперто тягнув бікфордів шнур молодший матрос Харитонов, здираючись на чергову сопку. Позаду залишилися вже чотири не захоплені ніким висоти, і це насторожувало. Здавалося, війна пересунулася кудись далеко, залишивши тут тил. Безлюдний тил невідомо якої армії.
Весна, мабуть, уже впритул присунулася до літа. Хоча і нечасто замислювався Харитонов про календар, а все-таки жалкував, що загубив лік дням і датам. Місяць він приблизно знав – або травень, або червень. Але як бути далі, якщо він не зустріне в дорозі ніякого організованого життя? Адже у нього влітку свято – 27 липня. День народження.
Біля надломленої молодої модрини Харитонов зупинився і прислухався до тиші. Все навкруги немов завмерло, затамувало подих – та й сам Харитонов теж затамував подих, аби почути який-небудь інший звук, окрім власного. Але не почув. І не те щоб йому тужливо стало – просто захотілося шуму, і він із силою потягнув стовбур модрини на себе. Дерево заскрипіло, і надломлена верхня частина впала на землю. Харитонов нахилився, підняв шматок стовбура і, обламавши дрібні гілки, спорядив собі посох. Із палицею йти похватніше, хоч і ноги не болять, і все ж хоч якась зброя.
Зробивши кілька кроків уперед, Харитонов знову зупинився.
Перед ним росла ціла сімейка білих грибів. Молодший матрос опустився навпочіпки і, акуратно зрізавши їх, поклав до речового мішка.
І тут почув за спиною шерех. Повільно і стараючись бути безшумним, озирнувся й зустрівся поглядом із настороженими очима-ґудзичками щура. Він мовби тягнувся до Харитонова носом, тремтячий кінчик якого рознюхував людину. Молодший матрос подивувався сміливості чи дурості звірятка, що сиділо за півметра від нього. Після дороги по цих безживних пагорбах зустріч із будь-якою живою істотою була майже святом.
Проте через мить Харитонов відчув роздратування – згадалася страхітлива ніч і щур, що пригрівся у нього на шиї. Може, це він і є? Звідки тут може бути щур?
Звірятко, учувши небезпеку, відбігло метрів на два і вже з безпечнішої відстані стежило за людиною. Харитонов підвівся й замахнувся на щура палицею. Зашаруділо сухе листя, і звірятко зникло; знову запанувала тиша.
Харитонов ішов і думав про те, як треба було повестися з цим щуром: ударити його палицею чи ні. У себе вдома, на Лачі, він би не роздумуючи влупив по гризунові – там од цих щурів шкоди не перелічити, а тут він – звичайний лісовий звір. Людей же немає, так, напевно, і шкоди від нього теж немає.
Піднявшись на сопку, Харитонов обвів поглядом однакові околиці й несподівано зрадів, побачивши над сусідньою сопкою стовпчик диму, що йшов прямісінько в безвітряне небо. Ось вона – захоплена висота! Залишилося дійти й дізнатися, хто там хазяїн. А далі видно буде.
Радість додала сил Харитонову, і він, не зупиняючись для передиху, поспішив у бік диму, у бік чийогось організованого життя, розбитого на точно відміряні двадцятичотиригодинні відрізки часу.
Другий схил сопки був лисуватий. Харитонов ішов швидко, проте до потрібної йому сопки було ще кілометрів три, а сонце вже схилялося над західною стороною. Близький вечір квапив Харитонова.
Коли стемніло, Харитонов був уже близький до мети. Він ішов на вогнище. Подряпини від гілок на обличчі ятрились. Ще декілька десятків метрів – і він зустріне людей, і ця зустріч може виявитися метою його тайгових блукань. В усякому разі, він саме з цією метою і йшов. Зустріти, доповісти про вантаж і перейти в чиєсь подальше розпорядження. Адже баржу вже з каменів не знімеш, а війна йде, і десь не вистачає бійців. Можливо, навіть тут.
– Стій! Хто йде?! – пролунав із темряви вигук постового.
Харитонов зупинився і зітхнув із полегшенням: «Наші!»
– Молодший матрос Харитонов! – чітко доповів він.
– Пароль!
– Не знаю…
– Руки вгору і вперед! – голос прозвучав уже з-за спини.
Харитонов вийшов на галявину, в центрі якої горіло вогнище. Біля вогнища сидів літній офіцер. Зупинилися перед ним.
– Товаришу генерал, затримано порушника!
– Та який я порушник! – перебив солдата Харитонов. – Я ж до вас сам ішов!
– Здати зброю! – наказав генерал.
– Немає у мене зброї…
Солдат обмацав Харитонова, потім зняв із його плечей речовий мішок.
– Тут за ним якась мотузка тягнеться! – сказав він задумливо.
– Пройти вздовж неї та з'ясувати призначення!
– Товаришу генерал! – знову заговорив Харитонов. – Дозвольте пояснити!
– Пояснюй! – великодушно дозволив генерал.
– Це не мотузка, це бікфордів шнур. Він приєднаний до вантажу динаміту на баржі, яка на мілині біля морського берега.
– А де тут морський берег?! – здивувався генерал.
– Тижнів два шляху, – сказав Харитонов.
– Цікаво! – генерал підвівся і впритул підійшов до молодшого матроса.
– Ми тебе ось що, заарештуємо поки… А пізніше вирішимо, що з тобою робити.
– Товаришу генерал! – жалібно звернувся Харитонов. – Та за що?
– Моє прізвище – генерал Ликов! Так і говори, не соромлячись: «Товаришу генерал Ликов!» А заарештовуємо тебе за те, що ти на дезертира схожий! Та і казки мені твої про шнур не подобаються! Може, там по цьому шнуру хтось уже йде до нас?! Ізводьєв! Розбуди Анікіна, і нехай він пройде до кінця шнура.
– Слухаюсь! – відрубав солдат, який затримав Харитонова.
– А цього зачини у другій землянці! – вів далі генерал. – І стережи! Втече – розстріляю, а якщо вдвох утечете – двох розстріляю!
Ізводьєв підійшов до Харитонова і штовхнув у плече.
– Ходімо!
На іншому кінці галявини зайшли в низеньку сиру землянку.
– Ось тут житимеш! – повідомив Ізводьєв.
– Послухай, а де фронт? – запитав Харитонов.
– Не знаю.
– А ви що тут робите?
– Ми тут уже років вісім. Виходимо з оточення.
– Так тут начебто ж нікого! – здивувався заарештований. – Хто ж вас оточує?
– Генерал каже, що навкруги вороже оточення, – повторив Ізводьєв.
Харитонов замовк.
Солдат залишив заарештованого, вийшов і зачинив на засув двері. У цілковитій темряві Харитонов намацав дерев'яні нари. Влігся. І замислився, намагаючись розібратися, куди ж це він потрапив.
Зосередитися в цій сирій темряві було важко. Єдине, що зрозумів Харитонов, було те, що він опинився як би в подвійному полоні – і у своїх і у ворогів, оскільки його полон був у ворожому оточенні, про що він зрозумів із слів генерала Ликова.
Тікати нікуди, та й не має сенсу. Ну втече, а потім що – знову людей шукати?! Ні, треба чекати, нехай вони дізнаються, розбираються, а він може поки що й відпочити.
Незабаром він заснув, але сон його не був довгим. Вночі двері відчинились, і той же Ізводьєв розштовхав його.
– Ти чого? – незадоволено забурчав Харитонов.
– До генерала на допит, – ледве чутно мовив солдат.
Вибрались із землянки й підійшли до вогнища, біля якого на колоді в тій самій задумливій позі сидів генерал у накинутій на плечі солдатській шинелі.
– Товаришу генерал, заарештованого доставлено! – доповів солдат.
– Удар його! – неголосно наказав генерал.
– Ти вже вибач! – прошепотів Ізводьєв і стукнув Харитонова кулаком у вухо.
У голові заарештованого задзвеніло.
– Тепер слухай! – генерал прокашлявся. – Ти знаєш, що ми з часів революції перебуваємо у ворожому оточенні?!
– Авжеж… – кивнув Харитонов, вирішивши відповідати позитивно.
– Знає! Чуєш, Ізводьєв, дурна макітро, навіть він знає! Так от, ти прийшов до нас з боку ворожого оточення. Мене цікавить, кого ти з цього оточення зустрічав і що про нього знаєш?
– Ні… – загнувся Харитонов, – не знаю, не зустрічав…
– Покидьок. Покидьок і дезертир! – з прикрістю мовив генерал. – Якщо Анікін через два дні не повернеться, ми тебе розстріляємо.
– Товаришу генерал Ликов! – стрепенувся Харитонов. – Та тільки до баржі не менше двох тижнів іти! Як же він повернеться через два дні?!
– У нього наказ. Не повернеться – розстріляємо тебе, а потім його, якщо повернеться із запізненням.
Харитонов похнюпився і сумно роздумував про долю, яку ні провістити, ні передбачити неможливо. Безглуздо все якось виходило.
Генерал підсунув колоду ближче до вогню і всівся так, що полум'я освітлювало його побите віспою вусате обличчя.
Ізводьєв підійшов до генерала, нахилився і щось прошепотів.
– Ні, – захитав головою генерал. – Не можу я спати! Ось вийдемо з оточення – відісплюся, а поки що ні. Уві сні й убити можуть. А за турботу про генерала оголошую подяку!
– Служу Радянському Союзу! – проторохтів солдат.
– Ти ось що, удар його ще разок і відведи назад, сам приляж, поспи годинку! – Генерал повернув голову, подивився, як Ізводьєв ще раз ударив заарештованого кулаком у вухо, і провів їх поглядом.
Щоб відволіктися від дзвону в голові, Харитонов намагався порахувати кроки до землянки. Рахував він уголос, але негучно.
– Чого бубониш? – байдуже запитав солдат. – Ти вибач, наказ генерала – наказ батьківщини.
– А мені здається, що він – божевільний! – Харитонов обернувся, намагаючись роздивитись обличчя Ізводьєва.
– Іди, йди! Генерали божевільними не бувають! Він уже дванадцять років не спить.
Зайшовши в землянку, Харитонов одразу влігся на нари. Клацнув засув, і залишився заарештований наодинці з темрявою. Боліло вухо, все ще дзвеніло в голові й абсолютно не хотілося спати.
Уранці за ним знову прийшов Ізводьєв. Поцікавився самопочуттям, поскаржився на живіт. Обличчя в нього було бліде, як у небіжчика, під очима синюваті кола.
– Я вже давно не жилець, – сумно мовив він. – Тут узимку знаєш як морозно! У мене вже й ноги сині який рік. Щодня болять! Гаразд, пішли до генерала. У нього сьогодні настрій хороший.
У генерала дійсно був гарний настрій. Він ходив навколо вогнища, про щось упівголоса розмірковуючи. Побачивши Ізводьєва й заарештованого, різко зупинився, почекав, поки ті підійдуть.
– Ну як, виспався? – звернувся він до Харитонова.
– Ні, – похмуро відповів заарештований.
Генерал насупився, перевів погляд на солдата, потім знову на арештанта.
– Карту дороги до моря намалювати можеш? – запитав він.
– Ні, – захитав головою Харитонов. – Це якщо по шнуру йти, то можна вийти, а так я навіть не знаю, в якій стороні воно звідси.
– По шнуру… – повторив генерал. – Треба тебе розстріляти все-таки. Карту намалювати не можеш, ворожого оточення не бачив. Народився де?
– В Архангельській області.
– Ти ба, – генерал облизав сухі губи. – Діти є?
– Нема.
– Це добре. Значить, сиріт не додасться. Цигарки є?
– Не палю. – Харитонову набридло відповідати на ці короткі, ніби ненавмисно поставлені питання, він дивився на землю і думав про дирижаблі.
– Не палиш… – повторив генерал. – А я ось уже дванадцять років не сплю… І за цей час таких двох покидьків, як цей, – генерал ткнув пальцем в Ізводьєва, – розстріляв за сон на посту… А ти – «не палю», «карти не малюю», «дітей не маю», тьху!
На землі перед Харитоновим зупинилися брудні, багато років не чищені чоботи.
О проекте
О подписке