5

Тієї ночі в небі з'явився чорний дирижабль. Вимкнувши мотори, він летів над морем у кудизавгодному напрямі. У гондолі дирижабля нікого не було, хоча посередині неї і стояв табурет, на підлозі валялося дрібне сміття, а в кутку стояла велика картонна коробка, що вміщувала більше тисячі пачок сигарет «Друг».

Ніч була напрочуд спокійною.

Наелектризована морська гладінь нагадувала суцільну злітну смугу.

Лише високо в небі, там, де перед грозою літають дирижаблі, віяв легкий вітерець. Нешкідливий і такий, що не несе з собою нічого, окрім потоків теплого повітря.

Природа відпочивала, і не вірилося, що її відпочинок триватиме довго, не вірилося, що люди не втомляться жити у мирі й тиші.

Але ж дійсно не було для них ніколи ні миру, ні тиші. Те, що може дозволити собі природа, – людство собі не дозволяє.

І тієї ночі лише відсутність людини створювала тишу і мир. І навіть творіння людини, що залишилося без свого Творця, виглядало природним продуктом природної еволюції птахів.

І не було нічого дивного в тому, що творіння людини само по собі, без свого Творця, змогло піднятися набагато вище за людину. І змогло прижитися в небі, немов птах або хмара.

Грицак, відкривши ленд-лізівську тушонку, якою був забитий увесь камбуз, колупнув пальцями свинячий м'якуш і підкинув чайкам, що кружляли над баржею. Дві каменем кинулися вниз за кормом, зіткнувшись, побилися між собою, а шматочок м'яса тим часом, попрощавшись із дурними птахами, пірнув годувати риб.

Грицак посміхнувся і кинув чайкам ще тушонки. Цього разу один птах, випередивши інших, склював м'ясо і, немов від ситості повільно змахуючи крилами, знову злетів вище, потім, розпроставши широкі крила, почав відраховувати спіральні кола над баржею, що нікуди не пливла.

Старший матрос, задерши голову, жбурляв птахам, яких терпіти не міг, остогидлу за останні два з гаком місяці тушонку. Жбурляв, наче викидав, не думаючи ні про птахів, ні про що інше.

Несподівано він спохмурнів, пройшовся по палубі, взяв у руки автомат і розрядив магазин у птахів, що кружляли. Один безпорадно шубовснув у воду. А Грицак, задоволено простеживши за його падінням, поклав автомат на палубу і сів.

Від автоматної черги, що прогуркотіла, в кубрику прокинувся Харитонов. Повертівся на верхній койці й, повністю очумавшись, витягнув із-під подушки перечитану вже багато разів книгу П. Іонова і розкрив її посередині. Текст він знав майже напам'ять і був од нього не в захваті, про що не раз писав у своїх листах тут, на баржі. Листи П. Іонову лежали окремою купкою в його тумбочці. Якби їх надрукували, вийшла б книга, навіть товща іоновської, а головне, в ній було б більше корисного змісту. Так, принаймні, вважав сам Харитонов.

Повіяв холодний вітер. Грицак подивився на почорнілий горизонт і незадоволено скривив губи. Ще півгодини – і морська поверхня закипить, як вода в чайнику, і ще невідомо, чи витримає їхня баржа чергове буйство природи.

Чайки полетіли геть. Грицак підсунув до себе автомат, у думках жалкуючи про неможливість розстріляти з нього стихію, що остобісіла, з усіма її викрутасами.

Шторм тривав день, ніч і ще день і насамкінець уклинив баржу між двох масивних каменів, пошарпав її, – через що вона, посовавшись, сіла на прибережну мілину міцно і надовго, – потім затих. А незабаром і вода зійшла, оголивши понівечене днище, – на бажання місяця стався відплив.

Грицак полегшено зітхнув. Йому було чого радіти й за що дякувати цьому штормові. Іншим часом він би прокляв стихію та всі вітри, але тепер перед ним був берег: пісок, скелі та ледь помітна в імлі зелень дерев. Перед ним лежала не просто земля – перед ним, побите дощами та грозами, обвітрене зюйдами та нордами, було його життя, його продовження. А що може бути важливішим для людини, яка стримано і потай чекала своєї загибелі?!

Усе. Морські муки позаду. Кому судилося знайти смерть у безодні, той не обминув своєї долі, як не обминули її німецькі матроси.

Харитонов, знесилений від шторму, з синявою під очима, підвівся на ліктях із койки, не вірячи в реальність затишшя, і знову повалився на спину. Хитавиця його випотрошила на тиждень уперед, у вухах усе ще тривав скрегіт заліза, гуркіт ящиків із динамітом, що повзають по трюму, рокотання хвиль, які з упертістю б'ються в борти.

Грицак спустився в кубрик, знайшов очима Харитонова, неприязно стиснув губи.

– Причалили! – сказав він і вийшов.

Харитонов повернув голову вслід старшому матросові, скинув ноги на підлогу і, стараючись устояти, наче шторм усе ще тривав, схопився за верхню койку. Постоявши так хвилину чи дві, він опустив руки і невпевненими кроками попрямував до виходу з кубрика.

– Можеш відлежуватися! – неголосно і не по-командирськи сказав Грицак, закинув автомат за плече і сплигнув на пісок. – Я на розвідку!

Харитонов мотнув головою і залишився стояти на палубі, проводжаючи втомленим поглядом свого командира.

Командир бадьоро видерся на скелястий берег і зник з очей.

Швидко опустився вечір. Шипіли невисокі хвилі, набігаючи на берег.

Харитонов, очумавшись, дістав ножиці, бритву та дзеркало і заходився неспішно позбуватися своєї розкішної рудої бороди.

І навіщо тільки Грицак так нервувався?! Ніби Харитонов якийсь несвідомий бунтар! Наче він не розуміє, коли і що можна, а коли не можна! Ось зараз дійсно треба набути оглядового вигляду – повернеться Грицак із яким-небудь піхотинцем при зірках на погонах, і тоді за цю бороду без зусиль можна і в штрафбат загриміти. Але коли Грицак повернеться – Харитонов уже перетвориться на поголеного до синяви зразкового матроса. Дивно, що командир пішов якось не по-військовому, завдання не поставив. Знає, напевно, що Харитонов не дурень і зметикує, що позаяк він залишився сам на баржі з таким вантажем – значить треба стояти на вахті, поки не повернеться Грицак. А стояти на вахті – означає дивитися на всі боки, а думати про своє, згадувати про будинок, про озеро, з якого витікає річка Онега, про мирний час, який обов'язково настане, і тоді він, матрос Харитонов, зможе нарешті зайнятись улюбленою справою, якою він іще не займався. Він знайде людей, для яких найголовніше в житті – дирижаблі, він знайде їх і залишиться з ними. Працюватиме за шматок хліба і кухоль молока на день. І ще він відправить усі написані листи П. Іонову, і зустрінеться з ним, і умовить його написати іншу книгу, книгу про мирні дирижаблі…

Вечірня вахта під безупинне шипіння хвилі перетворилася на нічну. Чорна поверхня води гойдала віддзеркалення далеких зірок, а жовтий місяць, наче вирізаний із вологодського масла, то з цікавістю видивлявся в нічне дзеркало океану, то ховався за недозрілі грозові хмари.

«Та хіба можна вважати мене недисциплінованим?! – думав Харитонов, вишукуючи в небі місяць, що сховався. – Хіба я не виконав хоч один путній наказ? Для великої справи перемоги все, що від мене залежить, – я роблю! Але нехай мені хто-небудь із генералів пояснить: як щоденне гоління може наблизити загибель ворогів? Наказав Грицак спати на верхній койці, хоча в кубрику повно нижніх, – я сплю і навіть розумію, чому Грицак спить унизу, а я вгорі теліпаюся. Тому, що він – командир, і я мушу всіляко відчувати свою підлеглість…»

На третю добу беззмінної вахти Харитонов засумнівався у своїй стійкості і вирішив хоча б годинку подрімати. Стомлено забрався на свою верхню койку – ніби вже у кров увійшов наказ Грицака, адже куди зручніше спати внизу, – ліг на спину і склепив повіки.

Сон навалився як величезної сили шквал, прикувавши його до койки і позбавивши сил. Він тільки відчув, як швидко обм'якає його тіло, як самі собою віднімаються руки й ноги. Це був полон, із якого одним зусиллям волі не вирватися. Тіло вийшло з підлеглості.

Приплив лоскотав днище баржі, що глибоко засіла в піску, а зазвичай галасливі чайки мовчки кружляли, байдуже косячи оченятами на щойно зачатий природою рожевий світанок.

Сон почав повертати Харитонову сили, і Харитонов знову відчув себе, відчув свою самостійність і цілісність, і тіло слухалося його, і біг він кудись уві сні своєму, а потім, добігши до вершини гори, озирнувся і радісно ошкірився, зупинивши свій погляд на чорному дирижаблі, що завис над лісом. Разом із радістю від побаченого виникло бажання перефарбувати свою мрію з чорного кольору, що рятував уявний дирижабль від нічного зенітного вогню, в який-небудь яскравий і радісний колір, але для цього потрібна фарба, і дирижабль мусить бути поруч. Утім, дирижабль нічого не мусить, і хіба можна перефарбовувати мрію, ніби це огорожа чи хвіртка?! Ні, нехай поки що буде темним, а коли зробиться дуже сонячно – він сам зблякне, посвітлішає і ніяке перефарбовування не знадобиться.

Харитонов приліг на галявині, подивившись іще раз на свою мрію, і вирішив подрімати, але тут якась невідома сила теплою рукою стиснула йому горло й почала давити. Від переляку Харитонова охопив острах – тіло заніміло, чиїсь пальці все глибше вдавлювалися в шию. Харитонов зрозумів, що все зараз припиниться і настане кінець його убогому справжньому життю, а вслід закінчиться й багате, але вигадане. Серце вповільнило ритм, легені скулилися. Він величезним зусиллям підвів важкі багатотонні повіки, але кошмар тривав і тіло не слухалося.

– Невже це не сон? – Харитонов, скосивши погляд ліворуч, розрізнив у темряві стіну кубрика. Хотів повернути голову, хотів підвести руку або поворушити пальцями, хотів посадити дирижабль на березі озера Лача… Самі нездійсненні бажання. Так підкочується повільна смерть, очікувана смерть, яка набагато страшніша за будь-яку несподівану.

Харитонов іще раз спробував напружити руку і хоч якось оживити її. Здалося, що виник деякий слабкий зв'язок між його бажанням і дією руки. Рука, мовби зробивши ласку, ворухнулась, і тепер Харитонов відчув її, точніше, він відчув схоплений судомою ліктьовий суглоб, відчув німоту в пальцях і навіть зміг підвести скорчену руку. Тепер треба швидше звільнити горло – інакше він задихнеться і всяка боротьба за життя втратить сенс. Він підніс неслухняну руку до шиї й відчув чуже тепло. Харитонов різко зіштовхнув із шиї невидиму ворожу руку. Пролунав писк, і вниз полетів щур, який пригрівся на шиї у Харитонова. Гепнувся об дерев'яний настил підлоги і тут же барабанним дробом перебіг у далекий куток кубрика, де і причаївся.

Очманілий Харитонов знову склепив повіки. Сили мало-помалу почали повертатися до нього вже не уві сні, а в реальності.

Вирівнялося дихання, і легені з жадібністю розпирали груди, насолоджуючись новознайденою свободою вдиху та видиху.

Харитонов підвівся. Із вказівного пальця злетіла крапля крові, й він побачив глибоку подряпину – слід щурячого кігтя. У думці не вкладалося, звідки взявся цей щур і як він дістався підвішеної до стелі койки.

Вийшов на палубу – сонце в зеніті, полудень. Дивно, здається, щойно була ніч… У цей час із Лачі до Каргополя повертаються рибалки. Але що з Грицаком? Чому його досі немає? Пропав? Загинув? Чи відразу заарештували і провадять дізнання?! А якщо він узагалі не повернеться? Що тоді? Сидіти на баржі, поки НЗ не закінчиться, а потім висадити себе в повітря за допомогою свого ж вантажу? Вже, щоправда, не лише себе, але і ще одну живу істоту.

Думки Харитонова не могли надовго відходити від страшного сну, що перейшов у реальність. Харитонов не вірив у багатозначні випадковості. Щось цей щур означав, може, те, що Грицак не повернеться?! Цілком може бути – він відчув нинішню та прийдешню самотність Харитонова і прийшов до нього показати, що він не самотній. Прийшов до нього як Боже знамення, переконуючи жити й боротися за життя, думати про ясне та тлумачити незрозуміле.

Грицак не повернеться. У цьому Харитонов уже був упевнений.

Дивно, що щур ніколи раніше не показувався на очі й не заявляв про свою присутність.

І все-таки Грицак не повернеться. Чекати його, охороняючи баржу, не має сенсу, але кинути динаміт і піти на пошуки життя, до якого можна приєднати своє життя, так просто не можна.

Треба пояснити собі необхідність відходу або придумати щось, якусь дію, що зніме з нього, Харитонова, тягар обов'язку, але не надасть нікому права називати його зрадником і дезертиром. Тепер уже стає зрозумілішим, чого він хоче: він хоче піти звідси так, щоб одночасно не покидати вибухонебезпечний вантаж, якого напевно потребують нічні бійці партизанських загонів і диверсійних груп. Так, він обов'язково піде, але має залишитися взаємозв'язок між ним і баржею.

Харитонов поліз у трюм і взявся за справу. Він з'єднав у одну нитку декілька величезних клубків бікфордового шнура, хвостик його прикрутив до брикета динаміту, здатного розбудити від мирного сну тисячі своїх побратимів по трюму, другий кінець витягнув на палубу, а потім і на берег. Смикнув шнур на себе – він легко підкорявся.

Порядок. Тепер він збере речовий мішок і, за відсутністю валізи, посидить на цьому речовому мішку на дорогу. Потім – у путь…

Харитонов затиснув кінець шнура в кулаці й, нахилившись уперед для рівноваги – речовий мішок із ленд-лізівською тушонкою і галетами важив немало, – подерся на невисокий скелястий берег. За берегом здіймався до неба пагорб, майже позбавлений рослинності. Діставшись до його вершини, Харитонов зупинився й відсапався.

План подальших дій був надзвичайно простий. Хоч яким би довгим був шлях – урешті-решт він вийде до людей. Якщо вийде до своїх – передасть їм шнур, і вони без зусиль знайдуть баржу. Ну а якщо нарветься на ворогів – треба буде встигнути непомітно підпалити шнур і відбігти в інший бік, і тоді його душа, що здійметься над цією війною, побачить на березі Японського моря великої сили вибух…

Спускаючись по іншій стороні пагорба, Харитонов побачив попереду величні сопки, вкриті лісом. Перед ним лежала тайга, хазяйка цих місць, некерована воля якої вирішувала долі людей і звірів, що потрапили в її володіння, іноді переплітаючи ці долі, роблячи їх взаємозалежними. Здається, це Грицак розповідав, як недалеко від берега партизани знайшли два скелети, що обнялися: вовчий і людський.

Не пройшовши й половини шляху до вершини першої сопки, Харитонов зробив привал. Аби звільнити руку, він потрійним вузлом прив'язав шнур до лямки речового мішка. Шнур тягнувся легко і невідчутно.

Сівши під кедром, Харитонов перевів дух, оглядівся на всі боки. Згори доносився шепіт вітру, що розчісував крони, а внизу стояв штиль. Земля була покрита коричневою минулорічною хвоєю і хворобливо-салатового кольору травинками, що означали, як це не дивно, закінчення весни.

Посидів і досить. Треба йти, тягнути шнур далі. На вершині сопки він обов'язково кого-небудь зустріне. Або своїх, або ворогів. П'ятдесят на п'ятдесят. Під час війни будь-яка сопка, будь-який, нехай навіть ледве примітний пагорб називається висотою, а висота незахопленою не буває. Хоча перший прибережний пагорб і виявився незахопленим…