– Хай пробачить мені ваша величність, що я мушу повторити це неподобство у вашій присутності… Покійного герцога Орлеанського.

Ізабелла, яка попри удавання, що старанно гаптує, уважно слухала розмову, аж зойкнула. Старша придворна дама, мадам де Гокур, з обличчя якої ніколи не зникала насупленість, зміряла дівчину суворим поглядом – неначе прибила до підлоги. Ізабелла опустила очі й зсутулилась. Мадам де Гокур відповідає за те, щоб дами її величності добре затямили гарні манери. Цій, звісно, лише дванадцять чи тринадцять років, проте спершу мала б навчитись мовчати. То неважко – тримати рота на замку. Проте королева, здавалось, навіть не зауважила такої нечемності. Вона завмерла у своєму кріслі. Обличчя її скам’яніло. Підлий удар зі спини, що змушує до виправдань. Публічні виправдання завжди схожі на визнання провини. Правду кажучи, бургундські герцоги завше вчиняли так, аби зруйнувати репутацію їхніх ворогів.

– Але що ж вдіяти? Що Анжуйський дім може зробити? Ви ж розумієте, ваша величносте, – торочив секретар далі, – це на руку тільки герцогу Бургундському, який прагне лише помсти за вбивство батька. – Мертві не образяться. Герцог Орлеанський уже дванадцять років як мертвий. Можна вигадати будь-яку брехню, її нема кому спростувати. Лишень забули, що герцог хрестив сина королеви, а король – сина герцога. Занадто коштовна ціна для безсмертя душі за такий гріх.

Королева лиш іронічно підняла біляву, ледь помітну брову, люди у прагненні влади нехтували ще більшими заборонами та відважувались на страшніші злочини, ніж кровозмішання та зневага до похресних зв’язків.

– Я розумію, що молодий герцог Бургундії нині дихає лише помстою, іншого від нього й не очікують. Проте хіба англійський король не заявив про свої права на корону Франції? Кому, як не йому, вигідно, щоб з’явились сумніви у законності походження спадкоємця престолу?

– Так, ваша величносте. Англієць не просто заявив. Він хоче руки принцеси Катрін та ще й цілу Нормандію у посаг. І як доповідають наші… довірені особи… при королівському дворі, скидається на те, що він це отримає найближчим часом. Особливо якщо зможе домовитись із Філіппом Бургундським. Королева Ізабо ніколи не могла діяти самостійно в політиці. Вона пристане до табору найсильнішого. Якщо Англія увійде в союз із Бургундією, можливо, і з Бретанню, королева його підтримає в обмін на спокійну старість. Зрештою і герцог Бретонський, і герцог Бургундський – її зяті. А коли принцеса Катрін стане королевою Англії та Франції і король Генрі також стане її зятем, це й забезпечить їй спокій.

– Нехай і так. Проте ці огидні теревені про незаконне походження стосуються принцеси Катрін так само, як і всіх дітей королеви. Сам герцог Бургундський одружений із сестрою дофіна, принцесою Мішель. Якщо вже ганьбити честь королеви, то хто тримав свічку? Хто може із певністю сказати, котрий із королівських дітей бастард? Яка у тій хворобливій низці дитина короля, а яка – ні? Огидна безчесна гра, бургундець удався до неї з відчаю та через бажання негайної помсти за батька. Це я можу зрозуміти. Однак герцогу не п’ятнадцять років, його поведінка та наміри ганебні для принца крові та пера Франції. Він має усвідомлювати наслідки. Передовсім – для цілого королівства.

Аж тут королева Йоланда помітила, що її пустотливі, вбрані у синьо-червоний оксамит дами, що рідко мали серйозніші розмови про щось інше, окрім вибору вбрання, танців та пліток щодо придворних романів, сидять тихо, як миші, навіть тканка не шелесне в руках, самісінька пильна уважність. Королева лише поглядом зробила знак мадам де Гокур, і та насупилась іще дужче, як стара сова, негайно підвелася з подушки і, тричі плеснувши у долоні, промовила:

– Усі до меси та сповіді!

Дами із зітханням підводилися, розправляючи спідниці, подавали одна одній шлейфи, присідали у реверансах і парами рушили до замкової каплиці. Ізабелла, як завжди, йшла останньою із мадемуазель де Буассі, яку змалечку було заручено із найстаршим сином графа де Вандома.

– Чи ви зрозуміли, дамуазель, – запитала не надто метикована де Буассі, хапаючи Ізабеллу за обидві руки, – що казав месір шамбелан про те, що королева Ізабо мала коханця? Невже… його високість дофін… бастард?

– Які дурниці, дамуазель! Не смійте такого повторювати… – ледь чутно прошелестіла Ізабелла, тримаючи легку посмішку на вустах. Вона вже два місяці жила при дворі й цілком уторопала, що й кому можна казати, а що – ні. Анна де Буассі, попри те, що вже рік була дамою її величності, кмітливістю та розсудливістю не вирізнялась.

«Отже, якщо дофін – бастард, якого королева Ізабо прижила від коханця, – міркувала Ізабелла, – то в короля більше не залишилося живих синів. А тоді… Тоді мій брат, герцог Орлеанський, законний спадкоємець престолу. У його законності сумнівів ніколи не було. А потім мій брат, граф де Вертю. А після нього – мій брат, граф Ангулемський…»

Ізабелла, попри непосидючість, добре зналася на двох науках – історії Франції та латині. Коли Валуа сто років тому потрібно було відсторонити спадкоємців англійської королеви Ізабелли, дочки залізного короля, вони вчасно згадали приписи, які нагадували, що Франція – занадто шляхетне королівство, аби ним управляла жінка. Отож коронували племінника залізного короля, а графи Валуа з гілки королівських братів самі стали королями. Зміна династії дорого коштувала Франції, бо англійський король негайно розпочав війну за престол, який вважав своїм законним спадком. І та війна почалася того самого року, як народився король Шарль, п’ятий із цим іменем, дід Ізабелли, і тривала вже вісімдесят років. Сама Ізабелла засвоїла ті уроки історії дуже добре. Вона була тоді маленькою дівчинкою, яка мала супроводжувати свою зведену сестру Маргариту й брата Жана, отож мовчки слухала оповіді вчителів. Однак старанність у вивченні латини дозволила їй швидко й самостійно читати манускрипти та хроніки з герцогської бібліотеки. Молода герцогиня Орлеанська, що мала б опікуватись вихованням дівчинки, геть не зауважувала, що саме та читає. Зрештою, нехай читає хроніки, аніж романи. Оті лицарські романи про кохання ні до чого доброго шляхетну дівчину не доведуть. Життя шляхетної дами дуже відрізняється від того, про що пишуть куртуазні твори. Обов’язків у житті набагато більше, ніж імовірності зустріти кохання. Отож хроніки – від них для розуму та пам’яті більше користі.

Коли ж Ізабелла наважилася промовити вголос свої роздуми про права герцога Орлеанського на корону своєму зведеному братові графу де Вертю, то добряче отримала на горіхи. Із різкістю, до якої граф не мав звички, коли йшлося про спілкування із дамами, він зупинив її, його привабливі, зазвичай ласкаві голубі очі миттєво стали холодними як крига:

– Дамуазель, я наказую вам більше не повторювати цих необачних слів уголос! Ані в моїй присутності, ані у будь-чиїй. Це ганебно! Монсеньйор – наш батько, нехай пробачить Господь його душу, народився молодшим братом короля, а ми лише племінники його величності та кузени дофіна. І не було у монсеньйора, нашого батька, іншого наміру, окрім служіння інтересам корони та відданості його величності. Й у нас немає, і не буде! Ми – принци крові, і маємо забезпечити стійкість трону, а не розхитувати королівство небезпечними плітками!

– Монсеньйоре… – пробелькотіла Ізабелла, вражена різкістю брата. Від усвідомлення власної провини та недалекоглядності на її очах затремтіли сльози.

Філіпп де Вертю і сам знітився: хіба ж не його обов’язок – опікуватися сестрами, оберігаючи їх від помилок? Він м’яко обійняв Ізабеллу за плечі. Його сестри – такі тендітні створіння…

– Пробачте мені цю різкість, мила Ізабелло. Та це надто серйозне питання. Вам слід бути обережною й виваженою. Ви надто юна… Зрештою, наймолодша фрейліна королеви… Забагато відповідальності, як на ваш юний вік. Двір – не надто безпечне місце для такої відкритої дівчини, як ви. Тут дуже просто стати пішаком у чужій грі й збезчестити родинне ім’я. А вести власну гру значно важче. На жаль, я не зможу бути із вами весь час, щоб допомогти вам розібратись, що й до чого. Отож, мила сестро, щоразу, коли ви маєте якісь сумніви, поставте собі два запитання: чи не проти честі це все та чи слугує інтересам вашої родини?

– Я зрозуміла, монсеньйоре, – Ізабелла нахилила голову, проте досі не насмілювалася зустрітись поглядом із братом.

«Деяким дівчаткам спокійніше бути у дванадцять одруженими… Та й їхнім опікунам спокійніше…» – зітхнув Філіпп де Вертю, дивлячись на золотаву сестрину голівку. Особливо із такою непогамовною вдачею, що на своє лихо шукає пригод. Він би із радістю не зволікаючи негайно видав би Ізабеллу за молодшого Вандома. Та вони досі сперечаються із старою графинею де Вандом за придане, шлюбну угоду та за якого з її синів вийде Ізабелла. Звичайно, мадам де Вандом зволікає, шукаючи кращої партії для третього сина й намагаючись отримати два замки на кордоні своїх володінь, одруживши наймолодшого, якому не виповнилося ще й дванадцяти років.

Політична ситуація через вбивство герцога Бургундського стала такою складною, що граф де Вертю мусив повернутися до армії дофіна, залишивши свою юну сестру набиратися придворного досвіду самотужки. Із тяжким серцем граф прощався з Ізабеллою, полишаючи недолугу дитину в зовні прекрасному саду, проте повному отруйних квітів та гадюк.

До Анжера, Буржа та Пуатьє почали доходити новини, що величезний почет нового герцога Бургундського рушив на зустріч із королем Англії. Це був найгірший розвиток подій, який тільки можна було уявити.

Ізабелла побачила брата лише через три тижні, коли до Анжера прибули Вандоми, бо мали відбутись заручини. Політична ситуація ще більше ускладнилася, при дворі тільки й розмов було про ймовірні наслідки союзу Бургундії та Англії. І від тих розмов Ізабеллі ставало моторошно. Юна дівчина лише уважно слухала, не наважуючись висловлювати власну думку. Та й звідки їй мати оті думки щодо воєнних дій та політики? Що із нею буде? А раптом король Англії піде війною сюди, на південь від Парижа? Виграє ще дві-три битви, такі ж нищівні, як Азенкур, чи візьме ще кілька важливих міст так само безжально, як Руан, або й цілу Нормандію? Що буде із нею, коли усі брати потраплять у полон, а володіння герцогів Орлеанських захоплять та розграбують? Чи зможе майбутній чоловік її захистити? Придворні, налякані розмовами про ймовірний напад англійської армії, перешіптувалися про жахіття війни. Коли п’яні солдати захоплюють місто, вони не звертають увагу, хто саме потрапив їм до рук: селянка, городянка чи шляхетна дама. Кажуть, що англійці – такі безбожники, що й черниці в монастирях та абатствах не уникли безчестя та мученицької смерті.

Заручини та союз із Вандомами на той час мало кого хвилювали, окрім графа де Вертю. Сповнений тривожних передчуттів і відсутності новин із Бретані від своєї рідної сестри Маргарити, він хотів якнайшвидше визначитися із майбутнім Ізабелли. Зрештою, він зараз – єдиний із орлеанських братів, що не в полоні. А коли з ним щось трапиться, хто подбає про сестер? Кожного разу в боях та сутичках в ім’я дофіна він сам має бути впевненим, що його сестри та племінниця в безпеці та під захистом. Кому ж захищати жінку, як не її чоловікові?

Ізабелла, що чергувала того дня у королеви, припала до жовтуватої слюди вікна. Крізь дрібні кольорові шматочки в оправі з маленьких металевих ромбів було погано видно, проте вона не сміла відчинити вікно, бо надворі стояв холодний осінній ранок, а королева, дитина півдня, холоду не любила. Вандомівські брати – Луї, Шарль, Рауль та Анрі спішились. Троє старших мали рік чи два різниці між собою, були гарної статури, доладні й дуже одне до одного схожі. Ізабелла вандомівським братам представлена ще не була. Стара графиня де Вандом – маленька суха, вже геть сива жінка як на свої сорок років, аж розпливлась у посмішці від материнських гордощів, коли бачила їх разом в одностроях із родинним гербом. Анрі – молодший, невисокий підліток одинадцяти років, серед братів здавався дітваком. Ізабелла знала, що й мови не могло бути, щоб її, позашлюбну дочку герцога, хай і королівської крові, видали за спадкоємця чи старших синів. Скоріш за все, їй судився Рауль чи Анрі. Від придворних дам, коли мадам де Гокур виходила у справах, вона, звичайно, дізналась, що месір Рауль із шести років виховувався разом із дофіном, та допоки його не висвятять у лицарі, буде джурою у почті принца. Месір Анрі ж і досі паж, але, якщо не трапляться надзвичайні обставини, що дозволять йому виявити мужність та сміливість, лише у чотирнадцять років стане зброєносцем. Відтоді як граф де Вандом потрапив у полон до англійців під Азенкуром, у господі править його ціпка, уважна до дрібниць дружина – мадам Бланш із роду де Русі. Попри тендітну зовнішність, графиня має надзвичайно владну вдачу цікавитися всіма справами й має звичку пильно перераховувати надходження у скарбницю графства, не маючи довіри ані до скарбничого, ані до шамбеланів свого чоловіка. Від прагнення усюди пхати носа й усе контролювати мадам де Вандом виглядала значно старшою за свій вік. Граф де Вертю витратив півроку на перемовини із нею щодо посагу. Торгувалася графиня затято…

Філіпп де Вертю досить довго сперечався із мадам де Вандом, за кого саме вийде його зведена сестра. Зрозуміло: що старший син, то краща партія. Граф не був майстром перемовин, проте розумів, що вдалий шлюб посилить родинні позиції при дворі. Адже полонений герцог із Лондона вже не раз дорікав братові, що їхню сестру Маргариту, наречену брата герцога Бретонського, відправили майже у заслання після поразки під Азенкуром. І той нічого не міг із цим вдіяти. Від герцога Бретонського весь час надходять дипломатичні холодні листи і жодних обіцянок. Граф д’Етан, майбутній зять, майже весь час у війську дофіна. Занадто юна наречена його мало хвилює. Він відверто каже графу де Вертю, що не бачить нічого поганого, аби така юна дівчина виховувалася подалі від небезпек двору, поки він на війні, а дівчина не досягла шлюбного віку. Граф де Вертю із прикрістю визнавав – ці переговори він програв. Він розумів, що вигідна домовленість стосовно шлюбу Ізабелли дещо виправдає його в очах старшого брата, якому був беззастережно відданий.

Два замки герцогів Орлеанських – Ла-Ферте-Сен-Обен, Шато-Мілон та кілька сіл довкола – втиналися у землі графів де Вандом, як списи. Тож саме їх і хотіли отримати із посагом нареченої. Але при вдовуванні Ізабелли обидва замки мали залишатись у її пожиттєвій власності. І тільки після її смерті назавжди перейти до володінь Вандомів.

– А коли моя сестра забажає ще раз вийти заміж? – запитав граф. – Що ж вона візьме у посаг?

– То вже – наш головний біль, графе, – сухо відрізала мадам де Вандом. – Коли вона вийде за мого сина, то прийме владу нашої родини. Ми ж і дамо їй посаг, якщо забажаємо видати її заміж ще раз. Хоча я сподіваюсь, що мій син, хай змилується над ним Господь, проживе довго.

Граф та мадам де Вандом ще деякий час поторгувалися, аби в кожної сторони залишилося враження, що згоди було таки досягнуто. Зрештою підписали шлюбну угоду.

Коли до покою увійшли сини графині де Вандом, від хвилювання бідолашна Ізабелла сполотніла так, що граф де Вертю злякався, аби вона не знепритомніла. Він тримав сестру за руку, пальці її зробилися холодними й тремтіли. Зрештою, немає нічого дивного в тому, що юне дівча так нервує на заручинах та весіллі. Хоча він добре пам’ятав, як його друга сестра Маргарита чотири роки тому їхала до Бретані: жодної сльозинки, лише придворна церемонність, стриманість та гідність. І це у ледь десять років! Філіпп досі жалкував, що, підтримуючи ту дорослу придворну гру, навіть не обійняв сестру перед розлукою. Він боявся, що сердешна не стримає почуттів і прилюдно розридається. Тому зараз, намагаючись підбадьорити Ізабеллу, він легко стискав її долоню, показуючи, що він досі із нею й вона може розраховувати на його підтримку.

– Це, з ласки Божої, ваш наречений, моя сестро. Рауль де Вандом, – сказав Філіпп де Вертю, знаком запрошуючи шевальє у чорному підійти ближче. – Весілля буде призначене за рік.

За рік? Ізабелла досі почувалася дівчам, що робить перші непевні кроки в Анжері, лише слухає й спостерігає. Вона ще не встигла спізнати радощів придворного життя. Дівчина аж подих зачаїла. Чому ж усе так швидко відбувається в її житті? Два місяці при дворі, за цей час було не більше трьох бенкетів, одне соколине полювання. Правда, були дві павани з дофіном та кілька – з іншими шевальє. Тільки-но жалобу зняла… І от, уже заручена!

Ізабелла так і вклякла в центрі невеличкого прийомного покою королеви, де її величність давала аудієнції чи розбирала скарги васалів. Струнка й витончена у своєму темно-синьому оксамиті, із розпущеним волоссям, як зображення янгола, вона досі не насмілювалася підвести погляд до нареченого. Коли дівчина побачила перед собою довгі носи черевиків, бо дивилася у підлогу, вона граційно й повільно, наче у придворному танці, присіла у реверансі. Рауль вклонився у відповідь і завмер у нерішучості. Аж тут мати трохи роздратовано нагадала йому вдягти обручку на палець дівчині. Він обережно випростав тонку білу руку з темного довгого рукава і з подивом виявив, що підкладка рукава у неї червлена, як кров. Пальці в дівчини були довгі, тонкі й прозорі, наче з воску. Для заручин графиня де Вандом віддала свій перстень із рожевими перлинами. Вдягнувши його, Рауль ще на мить затримав її завмерлу нерухому долоню. Ізабелла кинула на нього швидкий переляканий погляд темних очей і знову втупилася у біло-синій паркет підлоги. Від несподіванки той випустив її руку і стояв скам’яніло, не підводячи очей. І відразу ж сам на себе розсердився: хіба йому п’ятнадцять років, аби розгубитися у присутності такої юної дівчини, нехай і гарненької?

Ізабелла теж стояла не рухаючись, зачаївши подих, з опущеним поглядом. Вона здавалась Раулю райським яблуком у своєму темному вбранні, з якого деінде проглядала червлена нижня спідниця, наче соковита оксамитна м’якота пещеного сонцем плоду. Придворне виховання диктувало юнакові щось сказати, та він, попри звичну красномовність, не міг добрати слів.

– Дамуазель, я ще ніколи не був таким щасливим… – нарешті промовив молодий Вандом дещо приголомшено, ясна посмішка трималася на його вустах.

Ізабелла повільно підвела погляд, зустрілася із його світло-блакитними очима й зрозуміла, що її воля витікає з неї, як вода з надщербленої посудини. Вона, наче захищаючись, щільно стисла вуста і втупилась у гентські шпалери на стіні. Рауль аж сяяв білозубою усмішкою, він був у такому захваті, що кожен порух її тонкого обличчя видавався йому бездоганним.