У кабінетні двері хтось тихо пошкрябався. Придворна дама, нахиливши голову у реверансі, підійшла до королеви та прошепотіла щось на вухо її величності. Королева взяла з її рук тонкий сувій пергаменту й, підставивши до свічки, прочитала дрібний текст. Видихнула й прошепотіла коротку вдячну молитву. Очі її, світлі як бліді фіалки, втратили вираз посклянілого напруження від роздумів та непевності.

– Аршамбо де Фуа – мертвий, – оголосила королева на одному подиху. Серцебиття вже набуло звичного ритму.

– Чи певні ви у джерелі повідомлення, ваша величносте? – запитав месір дю Шатель.

– Так, це писала дама де Жіак, вона ще в Монтеро.

– Це точно? – сір дю Шатель досі не йняв віри.

Королева лише хитнула головою й підійшла до секретаря дофіна.

– Месьє, пишіть листа до нового герцога Бургундського.

Секретар стурбовано озирнувся до її величності. У його погляді завмерло запитання: що саме писати? За ці три дні стільки чорнила та пергаменту попсували! Пальці та вузькі манжети його світло-сірого пурпуену^[2] були геть заляпані чорнильними плямами.

– Аршамбо де Фуа, хай пробачить Господь його грішну душу, мав злі наміри й розпочав сутичку в ході мирних переговорів. Він оголив зброю у присутності дофіна Франції. Свита принца кинулась його захистити. Зчинилася бійка й у результаті сталася велика прикрість, якої ніхто не хотів…

Дофін звів погляд на королеву, запитання каменем завмерло на вустах. Відверта неприхована брехня, але в нього немає іншого виходу. Аршамбо де Фуа вихопив зброю та розпочав бійку… Принц декілька разів подумки повторив цю фразу, повільно проковтуючи кожне слово, поступово впевнюючи самого себе, що все саме так і сталося. Потроху й у нього вирівнювався подих, серце відпускали міцні пазурі страху. Можливо, йому вдасться заснути цієї ночі, може, він прокинеться завтра з іншими думками, аніж ота картина порубаного герцога Бургундського в калюжі крові… Можна покликати на ніч придворну даму…

Навіть після того як послання було сформульоване, переписане доcлівно іще чотири рази для різних королівських дворів, королеву Йоланду не полишала тривога. Вона добре пам’ятала, що це страхітливе відчуття ніколи не віщувало в її житті нічого доброго. Востаннє воно приходило до неї два роки тому, коли раптово помер її чоловік, герцог Анжуйський, а для неї це означало початок довгої боротьби за збереження своїх володінь та спадку дітей. Так і нині королева була цілковито впевнена, що стоїть на порозі нової битви. І та битва триватиме роками. Від важких думок її відволікли крики вартових на дворі, бо до Анжера в’їхали три чорних дормези та зо три десятки вершників. Перш ніж її величність спромоглася розгледіти синьо-золоті прапори із довгими чорними стрічками крізь завісу дощу, вона згадала, на кого чекала.

* * *

При дворі вже пошепки глузують: як приїхав чорний почет чорними кіньми та всі у чорному – то від герцогів Орлеанських. Ізабеллі, байстрючці вбитого герцога, та жалоба вже поперек горла. Орлеанські нащадки завжди вбиралися в чорне, скільки вона себе пам’ятала. Спочатку вбили герцога, потім померла герцогиня-вдова, потім сконала в пологах молода герцогиня, затим молодший брат Жан став заручником англійців, тоді Шарль потрапив у полон під Азенкуром, а на додачу парижани вбили конетабля Арманьяка, рідного батька наступної герцогині Орлеанської… Де вже там шукати нагоду та час вбиратися у кольорове? Тож і сьогодні герцогиня у жалобному дамаску, її пасербиця Жанна та зведена сестра її чоловіка, Ізабелла, також у чорному. Філіпп, граф де Вертю, брат полоненого герцога, як завше в чорному оксамиті: широкоплечий таперт, вузькі шози, довгий плащ хвостом – жалоба, але елегантна, коштовна та вкрай модна.

Колір вбрання почту геть не пасує до радісного хвилювання та збудження, з яким юна Ізабелла приїхала до двору в Анжері. Нарешті її представлять королеві Йоланді, у якої вона залишиться, аби стати придворною дамою – наймолодшою, звичайно. Їй доручатимуть хіба що нитку в голку втягти чи бігати з дрібними дорученнями до замкових служб. А ще супроводжувати її величність до меси та на прогулянках. Правда, інколи доручать почитати вголос чи заграти на арфі на розвагу королеві. Все одно краще, ніж сидіти цілими днями у завішеному чорними шпалерами Блуа й мовчки слухати ридання сердешної герцогині Орлеанської, в якої Азенкур забрав чоловіка. Та щоразу вислуховувати нотації виховательки або кудкудакання духівника, бо їм здається, що шляхетна дамуазель має розмовляти тихіше, ходити повільніше, поводитися скромніше та не мати жодних інтересів, окрім молитовника та волі родини. Це геть не пасувало вдачі дівчини. Отож коли вона під рясною зливою вийшла з дормеза в Анжері, то вже не намагалася приховати вдоволену посмішку на вустах та щире зацікавлення у погляді.

Відтоді як її зведена сестра, дамуазель Маргарита, поїхала до Бретані чотири роки тому, Ізабелла почувалася надзвичайно самотньою: герцогиня не мала часу та бажання приділяти їй увагу. Племінниця Жанна була аж на три роки молодша, досі ще гралася у ляльки й не мала великої охоти ані до книжок, ані до гри на арфі та співів, ані до придворних танців. Ізабелла ж прагнула бути зразковою придворною дамою: освіченою, елегантною, витонченою у рухах, смаках та зацікавленнях. Дамою, яку дофін згодом назве милою кузиною, а шевальє будуть битися за право запросити її на танець, супроводжувати на полюванні чи носити її кольори на турнірі. І коли вона заходитиме до зали у темно-червоній сукні із довгим шлейфом з генуезького оксамиту, який дуже пасує їй, то… Вона не встигла домріяти, бо пажі в лівреях королеви Йоланди відчинили двері перед орлеанським почтом.

Королева Йоланда прийняла гостей у дамському покої із гобеленами, що зображали життя святої Катерини. Таке майже домашнє приймання не передбачало надмірних церемоній, королева була у звичайній сукні, навіть без королівського обруча. Герцогиню Орлеанську, свою далеку родичку, її величність радо розцілувала в обидві щоки та запропонувала сісти поруч із нею на вкриту гаптованими подушками лаву.

– Рада вітати вас при анжерському дворі, – мовила королева, привітно посміхнувшись, рухи її були вишуканими та величними водночас.

Тепер граф де Вертю міг представити її величності свою племінницю та зведену сестру. Жанна бліда, як передзимова троянда, граційно підвелася, Ізабелла так і стояла, у реверансі, опустивши голову, чекаючи, поки королева до неї звернеться.

Йоланда запросила Жанну сісти поруч, адже вона доводилася рідною онукою королеві Франції, яку від народження заручили із спадкоємцем герцога Алансонського. А герцоги Алансонські завжди були союзниками герцогів Анжуйських. Потім її величність звернула увагу на другу дівчину. Їй, звісно, доповіли, що це позашлюбна дочка покійного герцога, яку виховували з колиски разом із законними дітьми, бо батько її визнав та обіцяв посаг. Окрім того, дівчина має приєднатися до її придворних дам – це було давно узгоджено із її братом, полоненим герцогом Орлеанським, у листуванні. Та королева одразу ж хотіла вказати дівчині на її місце, не звертаючи на неї надто пильної уваги.

– Моя зведена сестра, дамуазель Ізабелла, ваша величносте, – квапливо промовив граф де Вертю, розуміючи, що бідолашна дівчина, напевно, ледве тримається, завмерши перед троном у незручній позі.

Дівчина помітила лише пещену білу руку, де на кожен палець було вдягнуто по каблучці. Тонкий вказівний палець із відполірованим до блиску рожевим нігтем ледь ворухнувся, даючи дозвіл встати. Ізабелла підвелася й насмілилася подивитись на королеву. Та здивовано підвела тонку брову: шляхетна дівчина мала б дивитись у підлогу, навіть відповідати на запитання, не підводячи очей. Байстрючка герцога – що з неї візьмеш? Королева завжди дивилася на своїх придворних дам, як на інструмент досягнення власних цілей. Може, й ця на щось згодиться, як буде шанобливою та слухняною.

– Це та, котру буде заручено із молодшим Вандомом? – запитала Йоланда, примруживши світлі очі.

Вона вже втратила цікавість до дівчини, роздумуючи лише про родинні зв’язки та інтереси, яким та слугуватиме.

– Так, ваша величносте, – відповів граф де Вертю. – Така була воля монсеньйора, мого батька.

– А який за неї дають посаг?

– Ла-Ферте-Сен-Обен та Шато-Мілон, ваша величносте.

Досить скромний посаг. Хіба що для молодшого сина. Бо герцоги Орлеанські розгубили свої маєтності й багатства за роки боротьби із герцогом Бургундським. А тепер ще потрібно зібрати й викуп за полоненого герцога. Його ще й досі не призначили, і він буде – Йоланда певна – королівським. Герцогиня Орлеанська, якби її воля, Ізабеллі посагу не виділяла б та заміж не видавала. Кожен із тих двох замків, що піде на придане, лише подовжить час повернення її чоловіка з полону. Королева завжди поділяла раціональні пояснення. Проте, як не крути, ця дівчина, як там її звуть? Ізабелла? Онука короля Франції за батьком. Коли б покійний герцог Орлеанський був живий, могла б отримати й кращого нареченого, аніж молодший Вандом. Королева згадала, як чула, що батько дівчини колись чи то жартома, чи то всерйоз поскаржився у приватній розмові, що його дружина народжує самих синів, а йому потрібні доньки, щоб одружити їх із синами короля, свого брата. Йоланда вперше і, мабуть, востаннє в житті бачила чоловіка, який висловлював своє невдоволення з такого приводу. Звичайно, у герцога були матримоніальні плани і на позашлюбну доньку, саме тому він одразу ж пообіцяв за нею посаг. Королева колись бачила при дворі і матір Ізабелли, Маріетту д’Ангієн. Її прозвали Маре, що гарно танцює. Вона була дамою дуже тонкої рідкісної вроди, але відтоді, як її видали заміж за сіра де Кані, ніхто не бачив її усміхненою. Придворні пліткували, що чоловік через ревнощі нещадно її бив. Одного дня вона, попри власну побожність, поставилася прихильно до залицянь покійного герцога Орлеанського та зникла з палацу Сен-Поль назавжди. У дами, що наважилася піти від чоловіка, було небагато варіантів вибору: або залишитись визнаною шльондрою при дворі, або ховатись у дальніх володіннях свого коханця, чи зрештою спокутувати свій гріх у монастирі. Маріетта обрала друге. При дворі її більше ніколи не бачили, казали, що герцог Орлеанський подарував їй маєтності В’єж та Фаньйоль, де вона жила в розкошах, проте ніколи не приймала гостей. Дітей од неї відразу ж забрали та віддали на виховання герцогині Орлеанській. Після вбивства герцога Маріетта сховалась у невеличкому монастирі у Кле, відтоді про неї ніхто нічого не чув. Королева марно намагалася, вдивляючись в обличчя Ізабелли, згадати витончену граційну вроду її матері, що змушувала придворних шевальє з відкритим ротом обертатись їй услід. Ні, ця простіша. Хоча, може, й вона колись своїм білим личком та пристрастю в очах задурить голову якомусь герцогу чи графу аж так, що він наважиться викрасти її від законного чоловіка.

Стара графиня де Вандом зверхнім поглядом зміряла тонку постать своєї майбутньої невістки, наче кобилу обирала зі стайні. Зрештою, немає жодного значення, як вона виглядає і чого хоче, в майбутньому шлюбі мадам графиню хвилює лише посаг. Рауль – третій син, а якби її воля, то задля отримання приданого одружила б із герцогською байстрючкою четвертого, хоч він на два роки від неї молодший.

Королева мовчки вказала Ізабеллі приєднатися до кола своїх фрейлін. Старша придворна дама, мадам де Гокур, одразу ж крижаним тоном, що не терпів ані заперечень, ані подальших запитань, почала сухо розповідати дівчині правила. Дами ночують у покої по дві, жодних чоловіків, жодних гостей, жодних легковажностей. До сну йдуть, коли ледь темніє, якщо у замку немає бенкету, прокидаються до світанку та відвідують месу. Два рази на місяць кожна дама чергує у її величності вночі: допомагає роздягнутись, прийняти ванну, змастити тіло східними оліями, розчесати волосся та зробити нічну зачіску. Потім почитати на ніч Псалтир чи роман – це вже як королева матиме бажання. Якщо її величності захочеться надвечір сиру чи паштету, то доведеться бігти через подвір’я до замкової кухні й будити кухаря та стільничого. Вино та солодощі завжди мають стояти на столі в покоях. Камін має бути запалений, в грубці – суха лаванда. Королева звикла до тепла та сухості. Усі дами мають вбиратися в однакові сукні, які шиють коштом королеви; одягнути щось інше можна лише з дозволу чи наказу її величності. Незаміжнім дівчатам дозволено не заплітати волосся та голови не покривати. До міської відьми не дозволено ходити, бо коли її величність дізнається (а вона обов’язково дізнається!) про привороти, амулети чи наведення вроків, то даму із ганьбою повернуть до родини. А якщо королева дізнається, що у відьми замовили зілля, щоб уникнути небажаної вагітності… Побачивши широко розплющені, аж круглі очі Ізабелли, мадам де Гокур зрозуміла, що це правило поки що її не стосується. До меси треба йти двічі на день, до сповіді – щонайменше раз на тиждень. Навіть якщо нездужаєш. Але краще не хворіти – королева не терпить кволих дам біля себе. Те, що наказала королева, виконується швидко, без запитань та сумнівів.

– Чи вам усе зрозуміло, дамуазель? – поцікавилася радше формально мадам де Гокур, її високий лоб аж нависав над очима, що надавало їй одвічно похмурого й невдоволеного вигляду.

Ізабелла квапливо кивнула головою, жадібно зауважуючи, у що вбрані придворні дами. З її різьблених вуст не збігала щаслива посмішка.

Життя в Анжері, попри певну стриманість, все одно здавалося Ізабеллі повним цікавостей та розваг. Після завішаного чорним сукном, похмурого, як склеп, Блуа, після безкінечних істерик герцогині Орлеанської та відсутності жодних веселощів, навіть ловів, анжерський двір королеви Йоланди видався дівчині найкращим місцем у світі.

Ізабелла, привчена з дитинства до скромного життя, завжди із заздрісним захватом задивлялась на сукні королеви Йоланди. Навіть домашні сукні, у які її величність вбирається, коли немає прийомів і вона не має наміру полишати свої особисті покої, здавалися дівчині неймовірно розкішними. Овдовіла шляхетна дама мала небагатий вибір пристойного вбрання: огидний чорно-білий вдовиний однострій, як у черниці, де біла барбетта складками закриває усю шию та навіть підборіддя, а широкі білі манжети обтинають зап’ястки, як кайданки, або ж темні сукні без жодного шиття, гаптування чи мережива, навіть узимку хутро – чорне чи темно-коричневе. І звичайно, прикрите волосся, шия та груди. Королева ж віддає перевагу коштовним тканинам та кольорам ночі: чорному чи чорнильно-синьому оксамиту, фіолетовим брокатам, темно-сірим шовкам. Проте фасони суконь завжди за останньої модою, шлейфи по три фути, і хоч без золотого шиття, проте із хутром на комірі – чорнобурки чи соболя. До того ж її величність не відмовляє собі у коштовних прикрасах: її досі прекрасні руки завжди щедро внизані перснями та каблучками, а вбрання – з коштовним поясом. Дивлячись на неї, не виникне ані сумніву, що дама в жалобі, хіба що в королівській.

При дворі Ізабеллі дозволено було зняти звикле чорне, що вона носила, скільки себе пам’ятала. Усі придворні дами королеви вбрані в її кольори: темно-сині сукні з яскраво-червоним опояском, манжетами та коміром. Червоні акценти у вбранні лише підкреслюють її юність та свіжість. Ізабелла – наймолодша, досі найменша за зростом та завжди йде в парі з мадемуазель де Буассі останньою. Це подалі від її величності та суворої мадам де Гокур, зате як легко пустити бісики придворним принца Шарля, коли той приїздить до Анжера! Як весело тоді стає при дворі! Менестрелі, музика, співи, танці. Ізабелла навіть два рази танцювала павану із дофіном. Королева пильнує, яка дама припаде до вподоби принцу. Вона прекрасно розуміє, що впливу на чоловіка від своєї доньки не дочекається. А ймовірну коханку краще тримати під наглядом та навчити негайно доповідати про все, що стосується принца.

Хоча придворні дами більше думають про молитви, гаптування та читання Псалтиря, ніж про танці та музику, однак в Анжері – справжній двір шляхетної дами. Як обійтися без соколиного полювання, прогулянок верхи, забавок на свіжому повітрі та співів менестрелів? Проте у розписаному жовто-червоними квітами дамському покої із канарками у срібних клітках відбуваються набагато цікавіші речі, ніж читання романів та гаптування шовком. Принаймні для Ізабелли. До королеви увесь час прибувають посланці; інколи вона лише мовчки читає повідомлення, негайно знищуючи його в грубці, інколи має розмову із гостем уголос чи пошепки, інколи її шамбелан та секретар, замислено хитаючи головами, сперечаються з її величністю, не завжди второпавши хід її думок. Мати, донька французької принцеси, з дитинства виховувала Йоланду володаркою. Вона часто подумки сердиться через те, що її радники не встигають за нею, отож інколи доводиться по два-три рази повторювати чи пояснювати такі прості й очевидні речі. Королева зрідка кидає стурбований погляд на придворних дам у синьо-червоних сукнях на подушках біля вікна, але їм, пустотливим та зацікавленим лише у придворних плітках, немає діла до тих політичних справ, що обговорюють біля столу із документами. Політика – геть не жіноча справа, до того ж брудна. Вона б і сама з радістю не бралася до неї! Але ж мусить. Хто, як не вона? Її майбутній зять – досі недолугий дітвак у цих іграх.

– Це все чутки, ваша величносте… Лише чутки… – закудкудакав секретар, від нервування його гладке обличчя взялося дрібними червоними плямами.

– Звідки ж вони взялися, месіре? Король без пам’яті, королева ще останнього розуму не втратила, аби так ганьбити себе… – Йоланда добіла зчепила свої тонкі, всипані каблучками пальці.

Вуста її збіглись у напружену смужку, як завжди, коли вона шукала відповіді. Усе, що стосується дофіна, безпосередньо стосується також її особисто, її дочки, її майбутніх онуків, а значить – продовження її роду.

– Як завжди, моя королево, – здійняв руки до стелі шамбелан, понизивши голос, присутність дам його все ж таки хвилювала. – Коли потрібно розпустити плітки, герцог Бургундський відкриває гаманець. Хіба хтось колись казав хоча б слово про коханців королеви Ізабо? Ви були при королівському дворі у Сен-Поль не раз і не два. Її величність – дама, схильна до надмірних розкошів та вигадливих розваг, вона завжди уникає відповідальності, проте зрадити його величність? Хто таке чув? До сьогодні?

– Історія Франції, на жаль, знає багато ганебних речей. І безсоромних королев, – зітхнула Йоланда. – Та зазвичай, коли французька королева і відважувалася взяти коханця, то вже після того, як овдовіла. Я ніколи не чула, щоб були сумніви стосовно законності королівських дітей. Хоча то справді Боже диво, як королеві Ізабо вдалося народити сімох дітей після того, як нещастя в Ле-Мані^[3] забрало пам’ять та розум у нашого благословенного короля Шарля. Яка шляхетна дівчина не мріє стати королевою, та, крий Боже, бути королевою за ту ціну, що їй доводиться платити! Чи при пам’яті король зараз?

– Важко сказати, у Парижі люд його не бачить. Та коли був би, чи не спробував він тоді викорінити ті огидні речі?

– Ті огидні речі? – повторила королева, втрачаючи рештки терпіння та стриманості. – Я наказую вам, месіре, не ходити манівцями. Дофін Шарль народився 1402^[4] року одинадцятою дитиною, після принцеси Катрін. Кого ті безсоромні пліткарі називають його батьком?