Англієць щось закричав, і другий штовхнув Прюнеля уперед. Той ішов хитаючись, ледве притомний. Його заштовхнули у якийсь намет. Побачивши перев’язаного Артюра де Рішмона із закривавленим, посіченим обличчям, хлопець упав на коліна.

– Нас розбили! Розбили! Ганьба! Ганьба!

Філіпп опустився на землю, знепритомнівши більше від пережитого та побаченого за день, аніж від поранень. Рішмон навіть не мав сил покликати на допомогу слугу, щоб той повернув Прюнеля до тями. Його самого витягнули з-під завалів мертвих тіл, його обличчя, обладунок та щит були так щільно залиті кров’ю, що його не могли впізнати ані за виглядом, ані за гербом. Дякувати Богу, граф був при тямі та зміг назвати своє ім’я, а лучник, який його витяг, чомусь мав достатньо віри його слову. Король негайно перекупив полоненого, бо ж це був син його мачухи.

Залишивши на азенкурському полі десять тисяч убитих французів, король ще раз передивився полонених, щоб ті не обтяжували його у рейді на Кале. Менш знатних без жалю повбивали: або перерізали горлянку, або рознесли голову. Найгоноровішим прислали лікаря, бо король хотів показати Лондону переможні трофеї.

Надвечір король Генрі, сповнений почуттям власної обраності та пихи одночасно, покликав до себе англійських та французьких герольдів. Також до його намету привели усіх гонорових бранців.

– Що скажете, месіри? – король обвів лихоманковим поглядом присутніх. – На чиєму боці перемога?

– На боці Англії, ваша величносте, – погодились герольди, низько вклоняючись.

– А ви що скажете, панове? – звернувся король до полонених французів.

Ті мовчали, не насмілюючись навіть підвести погляд.

– Я вас запитав! – повторив король, не відповідати далі було б образою.

Герцог Орлеанський, вклонившись, наскільки дозволяло його поранення, промовив:

– Це англійська перемога, ваша вели…

– Ні, кузене, – різко перебив його король. – Не англійська. Це воля Господа, Пресвятої Діви та святого Георга, небесного покровителя нашого королівства. Це кара за ваші гріхи, за той безлад, що ви, арманьяцькі собаки, дозволили у Франції, за спалені замки, за зруйновані церкви, збезчещених жінок.

Герцог Орлеанський до крові прикусив губу, опустив голову і більше ані слова від нього не почули. Після того, як сер Річард Воллер витягнув його з-під гори мертвих тіл, у нього було достатньо часу, аби побачити, що залишилось на Азенкурському полі. Стіни, суцільні стіни мертвих тіл. Його призначили головнокомандувачем, тому ця катастрофічна битва, поразка арманьяків – це його повна відповідальність. Коли б він зараз стояв перед своїм дядьком, божевільним королем Франції, то напевно вже помер би від сорому та ганьби.

Тим часом ті французи, що вижили та змогли відступити, надіслали джуру до короля Англії із проханням дозволити повернулись на поле бою, надати допомогу пораненим та забрати тіла загиблих. На це прохання король відмовив, бо вже темно та пізно, але дозволив прийти завтра зі світанком.

Кажуть, що наступного дня на Азенкурському полі не було жодного живого француза, бо король Англії наказав своїм солдатам добити вночі тих, хто вижив.

Англійці з награбованим скарбом та сімома сотнями бранців вирушили на північ. Над сірим полем падав дрібний колючий жовтневий дощ. Не зважаючи на поранення, герцог Орлеанський їхав верхи відразу ж за королем Генрі та його братами. Головного убору він не мав, холодний дощ гострими краплями падав на його опущену голову, затікав на шию та під сорочку, жорстку від засохлої крові, та герцог не зважав. Відтоді, як французьких бранців вивели з намету переможного короля, від нього не почули ані півслова.

Прюнель лежав без тями на возі з пораненим Рішмоном, тому безкінечний дощ, що колотив по обладунках англійців довкола, не зводив його з розуму, як решту французьких сеньйорів.

Вже три ночі до Маргарити приходили страхіття. Вона зривалася з ліжка та безтямно бігла до дверей, де її підхоплювала на руки мадам де Белльваль, що прокидалася від її криків.

– Тихіше, ваша високосте, все добре… Все добре…

– О, ні, мадам де Белльваль, мені снились круки над полем… Над полем, повним мерців…

– Це лише сон, ваша високосте…

– Ні, я бачила мертвих… Так багато, так страшно… Герцог Алансонський… Його геть усього порубали…

Мадам де Белльваль перехрестилася та запалила кілька свічок. Пальці не слухались, вогонь важко займався, минаючи гніт і лише розтоплюючи віск. От напасть! За що цій дитині ті нічні страхіття? Маргарита тихо плакала, посправжньому налякана тим, що побачила мертвими кількох людей, яких добре знала при дворі свого брата. Який дивний сон… Їй навіть здалося, що вона відчула металевий запах крові. Навіть дбайливо закутана у ковдру, вона досі тремтіла.

Вихователька не полінувалася розштовхати старого Сильвіо серед ночі, аби отримати для принцеси заспокійливий настій.

Бретань заридала вслід за Бургундією та Францією, як тільки герольди, брудні, голодні та чорні від побаченого на Азенкурському полі, привезли лиху новину до герцогства. Здавалось, що вже ніколи не буде ані свят, ані радості. Жінки забули сміх, веселі розмови, плітки. Дзвони жалобно відспівують мертвих. Хочеться вити від розпачу, від невимовного горя. Навіть малі діти у чорному. Горе матерів робить їх на диво мовчазними.

Усі діти герцога Бретонського вбрані в жалобу. Навіть маленький Франсуа, якому ледве рік. Немовля нахмурене й на диво серйозне на руках своєї годувальниці. Жінки не стримуються, ридають на месі, при дворі, ледве побачивши таку саму даму у чорному з сухими, виплаканими очима. Бліда герцогиня Алансонська, сестра герцога Жана, ледь тримається на ногах. Чорна барбета¹⁸ оповила смертельно бліде, змарніле обличчя.

Сама герцогиня Бретонська, жінка владна, пихата, прискіплива до етикету, час від часу відвертається, щоб сховати сльози на очах. Дами навколо герцогині Жанни за ці дні аж постаріли. Мало хто не втратив близького родича – як не кревного, то за шлюбом. Вдовиці, а надто молоді і бездітні, весь час непритомніють, їхні руки тремтять, заплакані, опухлі лиця ховають під густі чорні серпанки. Мадам де Лаваль досі у пропасниці, її вже соборували.

Герцог Жан сидить розлючений і роздратований, безупину п’є вино не п’яніючи. Добре вміння при дворі, але геть не годиться, коли хочеш забутися бодай на один вечір. Тепер, тримаючи бранцем Артюра, англійці можуть із нього хоч ремені тягнути. Жінки весь час ридають, герцог уже не витримує цього цілодобового квиління, яке не полишає Жана навіть у подружній ліжниці, де герцогиня нарешті дає волю стримуваним почуттям. Її світлість із дамами весь день у церкві, там треба весь час опановувати себе, не виказувати жодної слабкості. Та й сам герцог цими днями відчуває внутрішню потребу побути в домі Божому. Навіть для Бретані, що лише вислала кілька загонів під проводом Рішмона, втрати жахливі, а для королівства Французького наслідки катастрофічні. Франція залишилась без перів, без принців, без знаті – знекровлена й знесилена. Самі вдови та малі діти. А нова порость сеньйорів, батьки яких погинули, зараз надто юна, мине ще п’ятьдесять років, допоки вони навчаться міцно тримати меча в руках.

Герцогський почет залишив церкву в жалобі, опустивши голову, наче з похорону, заупокійної меси за тими, хто залишився назавжди лежати на брудному, залитому дощами азенкурському полі. Аж раптом усі побачили, що зі східної вежі вийшла Маргарита Орлеанська, світла, неприпустимо вбрана в блакитне, і звеліла сідлати коня. Помітивши герцога Бретонського, дівчина схилилась у реверансі, а коли підвелася, зі щирим здивуванням зауважила суцільну приголомшливу жалобу супроводу. Лише тепер герцог і герцогиня, прикро зітхнувши, переглянулися, бо зрозуміли, що за усі ці дні вони просто забули сповістити маленьку графиню та її свиту про азенкурську поразку. Герцогиня була жінкою владною, грубуватою, вся в німкеню-матір, і делікатністю ніколи не славилася:

– Підійдіть до мене, дамуазель, – сухий голос герцогині звучить лиховісно.

Якесь огидне передчуття гадюкою обвило полохливе серце дівчини.

– Щось сталося, мадам? – спитала Маргарита, злякавшись свого голосу, раптом такого чужого та безбарвного.

Що ж, погані новини потрібно сповіщати швидко. Жанна закінчила різко і безжально, наче швидко добивала суперника:

– Французьку армію вщент розбито під Азенкуром. Мій дівер, граф де Рішмон, потрапив у полон, як і ваш брат, герцог Орлеанський, дамуазель. Герцога Алансонського вбито…

Бліда Маргарита завмерла на місці, великі сині очі все ще лагідно дивилися на герцогиню, на вустах застигла дурнувата посмішка, наче вона ще не усвідомила усієї жахливості новин. Потім по обличчю потекли сльози, нестримні й беззвучні. Герцог, здається, спробував пошепки докоряти герцогині за її нетактовність. Жиль де Шантосе нетерпляче підштовхнув Рішара до дружини:

– Йди, зроби щонебудь! Уже мав би навчитись поратися із дітьми…

Граф д’Етан і сам ніяковів від сліз, але безпорадність і горе Маргарити вразили його. Він щиро намагався її заспокоїти, якось розрадити, обіцяв подарунки, забавки, наче це могло її утішити. Очі Маргарити вже не здавались йому крижаними. Волошкові очі, зворушливі, як у янгола.

– Не плачте, Маргарито, – лагідно вмовляв граф. – Моліться. Від молитов більше користі, ніж від сліз. Заспокойтесь, благаю. Ну, подивіться ж на мене…

Маргарита глянула на графа. Той м’яко витер її сльози. – Ну що ж мені зробити, аби вас втішити?

– Дозвольте мені написати листа моїм братам та сестрі. Благаю вас, монсеньйоре.

– Коли вам завгодно, дамуазель. Якщо це вас розрадить. Мій джура відвезе листа.

Він провів Маргариту назад до її покоїв, весь час щось говорячи до неї, не даючи їй ані хвильки тиші, жодної можливості знову розридатися. Так само лагідно умів утішати її брат, граф де Вертю. Так колись, дуже-дуже давно, її заспокоював Шарль, залишаючись у дівочій ліжниці, поки заплакані, чимось засмучені сестри не заснуть, шморгаючи носами…

Вона й справді заснула, як виплакане мале дитя, у Рішарових обіймах. Він обережно поклав її на ліжко й тихо покликав даму де Белльваль. Вона прийняла варту, ввічливо виставила графа з покоїв та відправила пажа за Сильвіо. Вже зрозумівши, що сталося, той відразу прийшов із зіллями та настоянками.

– Знаєте, метре, як її високість сказала? Герцог Алансонський… Його геть усього порубали… Я думала, їй наснилося. Що то лише дитячі страхіття… – шепотіла вона самими поблідлими вустами.

– Я б порадив вам, мадам де Белльваль, ніколи не повторювати це вголос. Завжди казали, що її батько, покійний герцог, знав чари. Хіба то добре для нього закінчилося? Тут, при дворі герцога Бретонського, немало ворогів Орлеанського дому. Пустити поговір, що донька герцога Орлеанського відьма, – їм як на руку ковінька.

– Але її сон, метре…

– Її високість народилася на світанку, в годину переходу від ночі до ранку, такі люди наче застрягли між цим і тим світом. Звідти і чутливість. Вона буде чути Смерть.

– Як і покійний герцог…

– Саме тому, мадам де Белльваль, я і порадив вам не повторювати вголос таких речей.

Над Ренном випав перший сніг. Він кружляв у повітрі й танув, не долітаючи до землі. Але важке сіре небо навіювало невідворотній смуток. Рішар довго стояв біля вікна, далекоглядно замислений можливими наслідками азенкурської поразки.

У листопаді на святу Катерину вони зустрілись уперше за три місяці. Філіпп де Прюнель не пізнав у дуже блідій, дивно високій дівчині Маргариту. У чорній сукні та із чорним серпанком маленька графиня схожа була на темного янгола, якими прикрашають надгробки. Від приголомшливого тягаря пережитого жалобне вбрання Маргарити здалося Філіппу недостатнім, жалюгідним, мало не глузливим виявом скорботи за всіма тими, хто лишився на азенкурському полі. «Та що вона знає в цьому житті? – подумав він роздратовано. – Книжки, співи та сукні?.. А хіба ж жінка має знати те, що вже знає він?» Філіпп зніяковів.

У Філіппа з’явилась незнана раніше і геть не властива йому від природи похмурість й меланхолійність. Він упав на одне коліно, уривчасто, різко, весь час втупившись у підлогу, розповідав Маргариті про бій. Вона слухала не перебиваючи, уважно, прикусивши нижню губу та добіла зчепивши пальці рук. Вона не знала, де той Азенкур, хоча граф д’Етан намагався їй показати на старій карті. Але віднині це місце, сама ця назва стане для неї найжахливішим спогадом, найстрашнішим іменням. Від слова Азенкур усередині все хололо, як тоді, коли мала Маргарита вперше побачила шибеницю з напівзотлілими тілами та чорних круків над нею.

– Ви мусите повернутись до Англії, месьє?

– Так, ваша високосте. Я повинен був відвезти листи до вашої невістки, герцогині Бонни.

– Ви бачили мого брата, герцога Орлеанського?

– Лише одного разу, у Тауері…

– Чи він здоровий?

– Його поранено в ногу та плече, але король Генрі надіслав йому свого лікаря вже надвечір після бою. Коли я його бачив, його високість уже міг ходити.

Маргарита схопила гарячу руку Філіппа, той зніяковів від дівочої близькості. Здалека вона здавалася холодною і суворою, як кам’яна фігура святої на порталі собору. Але її раптовий дотик виявився теплим і м’яким. А ще якийсь солодкий запах, леткий, як аромат сухих троянд. Філіпп прикрив очі. Нагадування про життя, яке він втратив. Про погляди, які мав. Про правила, яких ніхто не дотримується, коли йдеться про власне життя.

– Передайте листа моєму братові, прошу вас!

– Ваша високосте, я зроблю все, що в моїх силах, та я не смію обіцяти.

– Ось, тримайте…

Біля дверей з’явилась дама де Белльваль. Маргарита тривожно до неї озирнулася.

– Прощавайте. Я молитимусь за вас, – ледве помітно мовила вона і зникла.

Кожна жінка, що бачила його після битви, обіцяла йому свої молитви. Тільки матір, що втратила під Азенкуром свого первістка, Філіппового старшого брата, від сліз і задухи не могла й слова мовити, коли побачила молодшого сина живим в Блуа. Сестри обліпили його з усіх боків, обнімали, цілували, плакали, безперестанку навперебій шепотіли свої молитви та подяки Пресвятій Діві. Коли ж ті молитви будуть почуті?

…Почалася вечірня меса. У Реннському соборі було холодно, вогко й похмуро. Філіпп де Прюнель стояв, як і всі, на колінах, вуста рухались, наче у молитві, але думками він блукав недосяжно далеко. Хоч думки ті були важкі, чорні, часом гріховні, вони немилосердно чавили його душу, прибивали до землі. Він бачив юнаків при дворі герцога, галасливих, крикливих, попри жалобу, сповнених надій на помсту, та порожніх зсередини, таких, як він сам був у минулому житті, бачив, як граціозно вони тримались у сідельнику, як елегантно знімали свої капелюхи; як досі жваво обговорювали лови чи прекрасних дам… І Філіпп зрозумів, що цей спосіб життя, який раніше належав йому повністю за правом народження, який дарував природну радість, тепер недоступний, бо він бранець і сам собі не належить. Дорогою до Ренна він острожив коня, але вже не відчував того захопливого божевілля скачки, перегонів із вітром, із невідомістю, із ризиком. Він полонений і не знатиме радості чи спокою, допоки не поверне собі волю. Свободу від ґрат, вогких камер, чатових за дверима. Брат його, шамбелан герцога Орлеанського, загинув під Азенкуром. Тепер він старший у родині. Старший! Йому й п’ятнадцяти нема. Господи, як не збожеволіти від цього всього? Він знав, що мати й сестри в Блуа коло безутішної герцогині Орлеанської, але він, ледь побачившись із ними, мусив їхати, бо дав слово повернутись у Лондон до Різдва. Він вийшов із церкви, свята вода холодним вогнем обпекла пальці. Йому здалося, що все темно-сіре громаддя осіннього неба впало на нього, думки вилися лише навколо полону – і раптом ним заволоділо бажання втекти. Сісти верхи, загнати коня, але втекти від цієї важкості, від ув’язнення, від тюремників. Бажання зникло швидко, як порив вітру. Філіпп розумів, що він навіки зв’язаний своїм словом, присягою, що тримають його міцніше за всі сили світу. Він знав, що він щасливчик, бо вийшов із тієї катівні живим і незбезчещеним, але не відчував своєї обраності, своєї щасливої зорі. Пригнічення й похмурість заволоділи його серцем неподільно і всевладно, як захоплює у цьому віці перше кохання. Він уже не помічав жалоби навколо себе, заплаканих жінок, сумних дітей, яких Азенкур зробив удовами і сиротами, його вже геть не вражала ця суцільна чорнота вбрання навкруги. Філіпп знав лише свій біль: поганьблені прапори, лицарі на колінах, мертвий конетабль. Відчував на вустах лише гіркий тлінний присмак своєї поразки… Погляд його зробився похмурим і водночас оцінюючим, іронічним, наче він пізнав міру всіх почуттів, уже пізнав геть усе на світі. Молитви його стали короткими й уривчастими, наче данина звичаю. Усе це так ятрило його, що Філіпп до задухи злостився на весь світ і хотів затопити його своєю тугою. Яке світу діло до Філіппа? Яке йому самому діло до світу? Він не бачить сенсу, не бачить мети, не знає нічого, окрім спустошення душі, втоми на серці, безсилого шалу, який спопелив його.

Завтра на світанку він залишить Ренн, він мусить відпочити, виспатись, але сон та спокій тікають від нього, як полохливі птахи.

Пригнічення важко впало на герцогський палац. Рене з подивом відчула, що не дала Рішару в ліжку звичної розради, заспокоєння. Він лежав мовчки, якось механічно граючись її чорними косами і, здавалось, не помічав щиросердих спроб розважити його. Рене ображено відсунулася від коханця, але той навіть не зауважив. Глибокі зморшки прорізали його високе чоло, безжально видаючи стурбованість.

– Рішаре! На Бога, що з вами?

Він слабко посміхнувся з недосяжної висоти своїх думок.

– Сьогодні з мене поганий розрадник, серце моє. Пробачте вже…

– Що ж сталося, монсеньйоре? – те, що він не брав участі в бою, радувало її, а не графа. Але Рене не могла цього зрозуміти.

– Ви ж знаєте, Рене, що я не люблю, коли жінки лізуть у політику.

– Ви справді вважаєте всіх жінок дурноголовими? – іронічно спитала Рене, удавано образившись.

– Я гадаю, якби королева Ізабо приділяла більше уваги гаптуванню і менше – королівській раді, справи йшли б на краще.

У теплій млосності ліжниці Рене не хотіла сперечатися. Та й узагалі сперечання із графом д’Етаном були марними, бо він мав власне, досить зважене судження про кожну річ чи особу, рідко змінюючи його. Найрозумнішим було із ним погодитись. Але Рене не могла відмовити собі у задоволенні пізніше нагадати Рішару, що він не мав рації.

– Серденько, не гнівайтесь на мене. Щоб перепросити свою нечемність, я виконаю ваше бажання…

– Будь-яке?

– Я обіцяю. Та зважте, що я лише молодший брат герцога Бретонського, й мої права на корону Франції жахливо мізерні, – розсміявся Рішар.

– Бережіться, я попрошу у вас те, що вам не дуже сподобається.