Герцог Бретонський був не надто високим на зріст, проте міцної статури. Він трохи кумедно виглядав поруч із статечною, на голову від нього вищою герцогинею. Обличчя герцога вже було геть червоним. Коли щось було йому не до шмиги, в нього червоніли брови та миттю палало все обличчя. Приворні, що давно помітили цю особливість, намагались негайно зникнути з очей його світлості. У темпераменті герцога переважала жовч, реакції його були вибуховими, гнів непередбачуваним та руйнівним, проте й відходив він швидко, особливо у покоях герцогині. Герцогиня, принцеса королівської крові, була жінкою, перш за все, владною та чіпкою до дрібниць. Відколи померла її старша сестра, герцогиня Орлеанська⁸, вона прискіпливо перевіряла, аби в кожному документі, де згадувалось її власне ім’я, було вказано, що відтепер вона старша дочка короля Франції. Жага влади була у неї в крові, для неї було природно до всього на світі мати діло, свої погляди герцогиня ніколи не соромилась висловлювати вголос. Проте герцог цінував її думку, він і сам, бувало, ніяковів від проявів свого монфорівського гніву, герцогиня його урівноважувала. Їх одружили дітьми, коли сам Жан був під опікою герцога Бургундського, жив оточений чужими людьми та наглядачами, вони із Жанною досить швидко зрозуміли, що можуть довіряти лише одне одному та братам герцога.

Рішар д’Етан вклонився, перепрошуючи, але кислої ранкової посмішки йому приховати не вдалося. З жіночого крила Кемпрле з’явилася пихата герцогиня Жанна у супроводі придворних дам, розряджених у шафраново-жовті парчеві сукні та зелені оксамитні плащі, не повертаючи голови, кинула якийсь докір діверу, стиснувши повні, гарно промальовані вуста. Рішар вклонився ще глибше, аби не показувати роздратованого виразу обличчя, потім швидко відшукав поглядом Рене, вона байдуже промайнула повз, зачепивши довгим хвостом спідниці його ногу. Різко пахло амброю. Рішар примружив очі, бо ним заволоділа сонливість – цієї ночі він майже не спав. Герцогиня Жанна не вважала за потрібне відповісти бодай кивком на низький уклін свого дівера, а той не надто образився, занурений у неприємні роздуми. Темно-синій оксамитний пурпуен⁹ із золотим гаптованим візерунком й яскраво-блакитна сорочка лише підкреслювали його блідість і тіні під очима.

Нарешті розряджений верескливий шафранно-зелений дамський супровід удалося всадовити верхи: процесія важко рушила, вершники їхали поважно та повільно, зважаючи на жіночі сідельники почту герцогині Бретонської. За герцогом їхав гладкий єпископ в бузковому оксамиті, галасливий, як квочка. Звичайно, що такі важливі угоди (а матримоніальні і поготів) не можна укладати без представників церкви, тому герцог змушений був усю дорогу слухати скарги свого єпископа на погані врожаї, недбалих селян та неможливість добудувати монастир із тією пишністю, яку сам духовний пастир і задумав. А ще стогони, що він геть відіб’є собі сідниці.

День був вітряний, небо весь час змінювало настрій, плащі зносило зі спин, і вони розвивались над вершниками, як прапори над військом. А поряд із убраним в яскраво-червоне герцогом Жаном, Рішар у темному здавався вдівцем, а не нареченим. Хоча Рене їхала праворуч від графа, холодна, удавано байдужа та чужа, у нього перед очима все майоріла яскрава шафранна пляма її сукні (зі святковості оказії навіть удовицям наказали вбратись у кольорове), і йому дуже хотілося її обійняти та перепросити на ранок. Проте воля брата чи саме життя його вперто несли туди, де він бути не хотів.

***

Утома, задуха та млість… Маргарита ледве стримувалась, щоб не лягти… Але ж зіпсується безжально важка, шита сріблом сукня, коси випадуть з-під розшитого перлинами хорна. Від вимушеної нерухомості тіло налилося свинцевою важкістю, очі злипалися.

За віконцем дормеза – лише скелі й рідка травиця, маленькі криворукі яблуні, всипані дрібними червоними плодами, якісь крихітні білі квіти, а головне – божевільний вітер, що окутує запахом тисячі трав. Ні, не вітер, – вітри. Скільки їх тут? Два, три, десять? Сотні шепотінь, криків, погроз, співів. Вітер зухвало увірвався в дормез і прошепотів щось Маргариті. Вона оскаженіло закричала, наказала зупинитись. Бретонці на чолі свити й не подумали послухатись, але принцеса повторила нетерпляче, голосно, майже істерично. Дормез важко зупинився. Дівчина вискочила і побігла від дормеза, як із пекла. Мадам де Белльваль не встигала за нею.

– Ваша високосте! Ваша високосте!

Маргарита озирнулась, рвучкий вітер зірвав білуватий серпанок з її хорна і жбурнув у небо.

– Прюнель! – покликала важкотіла дама де Белльваль, задихаючись.

Філіпп квапливо спішився та вклонився.

– Доженіть її високість. Її витівки доконають мене.

Маргарита бігла, підібравши спідниці, трави лоскотали її голі ноги, вітер пестив обличчя. Цей вітер подарував їй раптову й незрозумілу легкість, і дівчині здалося, що вона летить у своєму безжально важкому коштовному вбранні. Лише голосний крик Прюнеля повернув її до реальності:

– Ваша високосте! Що ж ви робите? Вже Кемпрле скоро. Ваш наречений виїхав назустріч…

Маргарита стенулася, наче її штовхнули в спину, хорн злетів із голови, з гаптування посипались розірвані низки дрібних білих перлів. Знову наскочив рвучкий, пустотливий вітер, слабкі срібні шпильки не тримали важких кіс – за мить зіпсувалась зачіска. Вітер розплітав її волосся: владно і ніжно, як нетерплячий коханець. Філіпп де Прюнель раптом побачив Маргариту такою, як знав у Ла-Ферте: дівчинку з розпущеним волоссям, а не мовчазну пихату принцесу, по-дорослому вбрану. Прюнель схилився, щоб підібрати її зіпсований хорн і раптом почув, як Маргарита глухо прошепотіла:

– Бретонці!..

Філіпп озирнувся і помітив різнокольорову свиту герцога Жана, яку оточували пажі, вбрані у чорно-білі камзоли із бретонськими горностаєвими гербами, та шафранно-зелених дам герцогині. Дама де Белльваль, побачивши, на що перетворився розкішний убір її вихованки, схопилася за серце. Маргарита повільно підійшла до месьє де Шантосе, вклонилася, той узяв її за руку й поважно підвів до високого шевальє у темно-синьому вбранні:

– Мій брат, Рішар Монфор, граф д’Етан – ваш наречений, моя панно.

Геть дитя, попри доросле вбрання… Граф знітився.

– Принцеса Орлеанська. Твоя наречена, брате.

Маргарита схилилась у реверансі, підштовхнутий герцогом Бретонським граф д’Етан поквапився її підняти, уникаючи зустрітись очима. Скільки граф потім не намагався, він не міг згадати їхньої першої зустрічі, бо у пам’яті зачепилася лише біла пляма її обличчя та важке срібне гаптування сукні – холодне й колюче. Маргарита знала, що вона повинна висловити свою покору й поштивість до нареченого, герцог Орлеанський написав для неї елегантну промову, яку принцеса вивчила дорогою. Але зараз вона відчувала, що Рішар геть не потребує її присяг. Тому із полегшенням промовчала.

Герцогиня Жанна церемонно розцілувала кузину зімкнутими холодними вустами, обійняла її, назвавши милою сестрою. Хіба ж покійний герцог Орлеанський їй не рідний дядько? Хіба ж її покійна сестра Ізабелла не перша дружина Шарля, старшого брата Маргарити? Дами зашелестіли сукнями, вітаючи майбутню мадам д’Етан, шевальє лінькувато познімали високі капелюхи, прикрашені коштовними брошками, які при дворі короля Франції були не в моді вже років зо три. Маргарита добре тямила у цьому, її брат Філіпп, попри вічну жалобу та темні кольори, фасони вбрання та капелюхи завжди обирав за останньою модою.

Для принцеси подали маленькі ноші, прикрашені біло-чорними гербами Бретані та блакитно-золотими – Орлеанів. Бліда дама де Белльваль, що не чекала таких вибриків від своєї добре вихованої принцеси, марно намагалась привести до ладу залишки її зачіски та втихомирити власне серцебиття. Бачила б це її стара італійська нянька!

Трохи присоромлена своїм зовнішнім виглядом, Маргарита краєм ока дивилась на нареченого. Той їхав праворуч, повільно й мовчазно, як головний плакальник на похороні. Та й чого б це йому виглядати задоволеним: йому підсунули дитину, що увійде в шлюбний вік не раніше, ніж за три-чотири роки, і, дай Боже, іще за рік, якщо пощастить, народить сина. Інакше нащо ті політичні шлюби?

Маргарита встигла помітити, що граф десь такого ж віку, як і її брат Філіпп, у сідельнику тримається дуже прямо, й очі у нього, попри стурбованість і явне незадоволення, привабливі й ласкаві, як темний бурштин. Обличчя графа було виразне, монфорівське: довгий ніс, широке підборіддя та вилиці, вуста вузькі, зімкнуті, із впевненою напівпосмішкою, очі доброзичливі, уважні – риси свідчили скоріше про відкритий характер та вміння володіти собою. На відміну від білявих світлооких братів, Рішар мав ясно-каштанове волосся, що трохи закручувалось на кінцях, та темні очі, як кажуть, від матері, проте все одно був дуже до них подібним. Як побачити їх разом: Жана, Артюра, Жиля та Рішара – завжди було зрозуміло, що це рідні брати. Однаково кремезні, міцні, як гриби з-під одного дерева. Молодші троє мали лише по року різниці між собою, а тому, незважаючи на різні та непрості характери, були між собою дружними, ладні були кинутись із голими руками на захист один одного, а до старшого брата, герцога, мали незаперечну повагу.

Кемпрле прикрасили різнокольоровими прапорцями, як на турнір чи коронацію. Люди вибігли на вузькі вулички, кричали щось своєю дивною, грубуватою мовою, і з їхньої радісної інтонації Маргарита зрозуміла, що її вітають. Їй під ноги кидали якісь невідомі ароматні квіти, дрібні й яскраві, й дівчина не вірила, що цей скелястий край міг породити таке різнобарв’я.

Люди кричали привітання герцогу, блідій гордівливій герцогині, графу д’Етану, сеньйору де Шантосе, їхньому старшому брату, Артюру де Рішмону, який тільки-но повернувся з Парижа, а тому був дуже елегантно вбраний. І Маргариту, яка ще не знала усіх внутрішніх суперечностей герцогської родини й яка звикла до розповідей про чвари у королівській сім’ї, така злагода щиро дивувала. Як і дивувало незвичне і неприпустиме для неї звертання на «ти» між братами, у той час коли її старший брат, герцог Орлеанський, незмінно казав «ви» навіть малій Ізабеллі та Жану, бастардам батька.

У соборі було повно людей, розряджених незвично пишно для призвичаєної до жалоби Маргарити. Як же це не схоже на затишок Блуа, Аньєра чи Ла-Ферте, на маленький двір герцога Орлеанського, вічно вбраний у темне. Філіпп колись розповідав сестрі про марнотратний двір королеви Франції, про розкішні учти дофіна, але Маргарита, що зростала у майже збанкрутілому дворі герцога Орлеанського, й уявити собі не могла таких пишнот. Із герцогинею Жанною прийшли вісімнадцять дам її почту у неймовірно багатих жовто-зелених брокатних сукнях, усі завішані однаковими коштовностями, замовленими герцогинею. А потім списоносці із горностаєвими гербами на грудях, біло-чорні пажі у коротких плащах, розкішна свита герцога, обтягнуті парчею зі срібним гаптуванням ноші герцогських дітей…

Маргариту перевдягнули у ще одну білу парчеву сукню зі срібною нижньою спідницею й довгими подвійними рукавами, волосся сховали під невисокий біло-срібний хорн, серпанок м’яко огортав підборіддя, двома хмаринками спадав за спину й третьою прикривав обличчя. Це не було у звичаї: до самісінького кінця весільної учти наречена мала бути із розпущеним волоссям, що символізувало її незайманість. Маргариту ж, за згодою герцогів, убрали по-дорослому, а волосся сховали, аби не так впадала в очі різниця у віці наречених. До церкви Маргариту везли на ношах, які оточували тридцятеро списоносців та тридцять пажів: п’ятнадцять із бретонськими гербами, п’ятнадцять – із орлеанськими. Коло порталу собору на принцесу чекав її кузен, герцог Бретонський, він поштиво вклонився на церемонне привітання Маргарити та повів її до вівтаря.

Її наречений уже стояв поруч із єпископом, й дівчина спершу не впізнала його у пишному яскраво-червоному вбранні з важким, усипаним рубінами золотим пасом. Єпископ лагідно з’єднав їхні руки: тремтливу й теплу Маргарити та холодну й нерухому – Рішара. Від запаху ароматичних масел, монотонних співів тонкоголосих хлопчиків-хористів і латинських молитов Маргаритою знову оволоділа втома, як тоді, коли вона сиділа в дормезі. Вона відчула, як холодна рука Рішара одягнула їй важку, так само холодну обручку на палець. Дивно, як вгадали із розміром: каблучка сіла як улита… В ім’я Отця і Сина… Їх заручили.

– Амінь, – видихнули придворні.

Рішар обережно забрав серпанок із поблідлого обличчя дівчини. Й вона відчула холодний поцілунок десь у щоку та із жахом усвідомила, що все це і насправді відбувається із нею: кам’яний чоловік, який і слова до неї не мовив, і якого вже ніколи не позбутися, біло-срібна сукня, яка так радувала її на початку, а тепер аж душить жорстким високим коміром, чужа скеляста, роздерта вітрами країна, що має стати їй єдиною домівкою. На темно-синіх очах з’явилися сльози, але опущений серпанок вчасно приховав сліди її слабкості та втоми. Але ще до того, як вони повернулися обличчям до присутніх, Маргарита себе опанувала. Зрештою, у світі є набагато гірші речі. Їй – десять, її наречений – молодий хлопець. Коли їй буде чотирнадцять і шлюб буде консумовано, він все ще буде людиною у розквіті сил. Якщо вони й не стануть щасливим подружжям, то принаймні житимуть із повагою до королівської крові, яка в них тече.

Граф д’Етан вивів її з собору, навкруги кричали привітання, герцог Жан щедро сипав золото у натовп і називав Маргариту милою сестрою. Вона не знала, як відповідати на ці знаки поблажливості, й навіть не думала у своїй юній наївності бачити в цьому лише придворну чемність. Тому вона посміхалась слабкою посмішкою, яка здавалася кожному, хто не здогадувався про її втому, радше стриманою, ніж люб’язною. Ті пишні дами вклонялися їй, називали імена, титули, посади, але Маргарита, як не намагалась, не могла це все запам’ятати.

Святкове приймання пройшло у напівсні, від вина, хоч і добряче розведеного водою, Маргариту хилило до сну, але вона мусила сидіти дуже прямо, вислуховувати привітання й побажання, які спричиняли дружний регіт гостей та гнівні погляди суворої герцогині Жанни. Заручини відсвяткували так пишно, що більшість присутніх до кінця життя були певні, що то і було весілля.

Коли сердешну Маргариту нарешті відвели до ліжниці, вона ледве трималася на ногах. Мадам де Белльваль завісила темно-синій полог, розшитий казковими срібними квітами, та вийшла з покою. Дівчину залишили саму.

Маргарита сіла у ліжку, бо разом із придворними дамами та служницями її залишили втома та сонливість, поступившись місцем гнітючій самотності й холодному, як гадюка, страху. Вона ніколи не спала сама, та ще й у такому великому ліжку. Її зведена сестра, мала Ізабо, завжди спала поруч, і Маргариту полишали страхіття й непевність. Тепер вона сиділа одна у густій темряві пологу, за яким, здавалось, зібрались усі страхи світу. Маргарита сиділа тихо, притамовувала подих, щоб розчути чиюсь моторошну ходу, серце її завмирало, а потім починало колотитись, як у загнаного звіра. Тоді вона покликала мадам де Белльваль і наказала запалити свічку.

Слабке мерехтіння вогника осяяло великий покій, обшитий темно-синім оксамитом, та гобелени із казковими тваринами. Маргарита підвелася з ліжка та підійшла до вікна, віконниці важко зрушили, й у ліжницю увірвались бретонські стоголосі вітри та загасили свічку. Маргарита довго стояла біля вікна, в обіймах тих досі чужих вітрів, потім підбігла до ліжка й розсунула важкий полог. Нічне небо у вікні почало бліднути, вітри співали свої дивні пісні, заколисуючи її. Маргарита вже не боялася. Народжена на світанку, вона завжди позбавлялася своїх страхів із першими променями сонця. Захмеліла від свіжого повітря дівчина швидко заснула.

Їй наснився плескіт Луари, шелест старих дерев навколо Ла-Ферте, квітуча шипшина, оберемки млосних кульбабок, мрійлива мелодія, яку любила грати на арфі мала Ізабо… Бретонські вітри нашіптували щось на вухо сонній дівчині, але вона чула лише улюблений із дитинства наспів срібної арфи…

Герцогиня Жанна почала опіку над своєю кузиною із того, що призначила їй секретарем вірну людину. Маргарита спершу опиралася, бо писати вміла і сама, а секретарем при ній був її вчитель та духівник, месір Коллар. Проте врешті була змушена пристати на вибір герцогині. Впевнившись, що дівчина особливих турбот не вимагає, герцогиня дала їй спокій, залишивши виховання Маргарити на совісті месіра Коллара та дами де Белльваль. Щодо графа д’Етана, то він намагався уникати своєї надто юної нареченої, відкупившись нечувано щедрими подарунками. Рішар подарував Маргариті карлика, який умів розрадити свою панну не лише дурними балачками, кумедне чорне цуценя, а ще неймовірні коштовності у витончених узорчастих скриньках. Маргарита чемно подякувала графу та з того дня його не бачила. Із розмов герцогині та її діверів вона зрозуміла, що Рішар поїхав у справах у свій замок Бенон. І, треба визнати, ця новина припала Маргариті до душі.

За будь-якої згадки про бургундців, герцога Бургундського чи бодай когось із його роду обличчя Маргарити набувало сповненого ненависті виразу: вуста її сходились у вузьку смужку, погляд кам’янів, білий, ніжний, як пелюстка лілеї, лоб прорізала важка зморшка.

«Добре вихована арманьяцька дівчинка», – задоволено зітхнувши, зауважила герцогиня. На її вустах з’явилась хитрувата посмішка, наче вона підібрала ключ до складного замка на скриньці з коштовностями, а тепер насолоджувалася думкою, як примірятиме їх всі перед люстерком. Життя набагато складніше за чорне та біле, арманьяки та бургундці лише інструмент для маніпулювання людьми та досягнення власних цілей: влади та збагачення. Проте вибивати з ніжної голівки Маргарити ці глибоко вкорінені при дворі герцога Орлеанського істини не варто. Так буде легше керувати дівчиною. Герцогиня дитиною забагато часу провела при дворі батька та на власні очі спостерігала за боротьбою герцогів Орлеанського та Бургундського¹⁰ вже у свідомому віці. Її дядько, покійний герцог Орлеанський, часто програвав через власний запал та небажання розігрувати складні політичні схеми. А запал його брався лише з того, що світ він ділив на чорне та біле, і не бажав помічати напівтони. Дипломатія не терпить однозначності та поквапу. Навряд це чемне дитя створить їй бодай якийсь клопіт, думала герцогиня, проводжаючи поглядом Маргариту.