Довкола нього була пустеля – дика, поросла химерними рослинами, тими самими східними рослинами, що такі схожі на наїжачених звірів. При тьмяному світлі зірок їхні тіла здавалися іще довшими. Праворуч бовваніло громаддя гір – може, це Атлас?… Ліворуч глухо гурчало невидиме море… Де ж і водитися хижакам, як не тут?
Тартарен став на коліно і, поклавши одну рушницю перед собою, а другу держачи в руках, застиг на місці. Він чекав годину, чекав другу… Нікогісінько! Аж тут він згадав, що знамениті винищувачі левів, вирушаючи на полювання, беруть із собою козеня – про це він читав у книжках. Вони прив’язують те козеня, а самі сідають у засідку. Тоді смикають за мотузку – і козеня мекає… Козеняти в нашого тарасконця не було, тож він замекав сам: «Ме-е-е! Ме-е-е!» Він замекав тихенько й жалібно, бо в глибині душі все ж таки побоювався, що його почує лев… Та згодом, пересвідчившись, що нікого нема, замекав голосніше: «Ме-е-е!.. Ме-е-е-е!..» Знову нікого! Знетерпеливлений Тартарен мекнув кілька разів поспіль так гучно, що це вже було скоріше ревіння бика, ніж мекання козеняти…
Зненацька за кілька кроків перед собою він помітив при самісінькій землі щось велике й темне. Тартарен затамував дух… Воно нахилилося, обнюхало землю, стрибнуло, завмерло, пустилося чвалом, вернулося назад і стало… Це лев!.. Безперечно!.. Тепер Тартарен ясно бачив його куці лапи, могутню шию й двоє очей – великих, блискучих… Цілься! Стріляй!..
Пах!.. Пах!..
Тартарен відскочив назад, вихопивши з-за пояса мисливський ніж. У ту ж мить розляглося страшне ревіння.
– Ага! – вигукнув безстрашний Тартарен і, міцно впершися своїми дужими ногами в землю, приготувався до двобою із звіром. Та лев явно не збирався нападати: він знову заревів і кинувся прожогом тікати.
Тартарен стояв так само непорушно. Він чекав на левицю… Точнісінько як у книжках…
На жаль, левиця не з’являлася… Тартарен чекав години зо три, аж поки зовсім знемігся. Було холодно, вогко, з гір віяв пронизливий вітер.
«А що, як я посплю тут до світанку?» – раптом сяйнуло Тартаренові. Він вирішив поставити намета: адже Тартарен-Санчо боявся ревматизму. Та де там у біса! Намет був сконструйований так хитромудро, що розкласти його ніяк не вдавалося. Таке часом трапляється і з парасолями: лине дощ – а вони, жартуни, не розгортаються… Кінець кінцем тарасконець швиргонув намета на землю й ліг на нього, лаючись, як справжній провансалець.
– Та, та! Ра, та! Та, ра, та!..
– Що це? – підскочивши, мов ужалений, вигукнув Тартарен.
То грали зорю африканські стрільці в мустафських казармах… Винищувач левів, не вірячи власним очам, протер їх… Він був певен, що скрізь навколо стелиться пустеля. А він спав – вгадайте де? На грядці артишоків, між грядками кучерявої капусти і буряків.
В його Сахарі росте городина! А зовсім близько зеленіє мальовничий схил горішнього Мустафи, на якому вилискують вранішньою росою білі алжирські вілли – достоту як будиночки й хатини в околицях Марселя!..
Дивлячись на цей міщансько-городницький краєвид, бідолашний Тартарен зчудувався, а потім розсердився.
«Вони зсунулися з глузду! – подумав тарасконець. – Вирощувати артишоки під самісіньким носом у левів!.. Адже мені не примарилося… Леви сюди забігають… Ось же доказ…»
Доказом були криваві плями, що їх лев, тікаючи, залишив за собою.
Безстрашний Тартарен рушив по сліду. Стискаючи в руці револьвер, він нахилявся, роззирався навсібіч і, переходячи від артишока до артишока, нарешті вибрався на невеличкий лан, засіяний вівсом. Потолочена трава, калюжа крові… а в цій калюжі лежав на боці з пробитою головою… вгадайте хто?
«Та хто ж у біса, як не лев?!»
Де там! Осел! Один із тих малесеньких осликів, яких так багато в Алжирі. Їх там називають віслючками.
Коли Тартарен побачив свою бідолашну жертву, його пойняла пекуча досада. Ще б пак: адже віслючок – це зовсім не те, що лев!.. Потім йому стало дуже жаль віслючка. Він був такий гарненький, з такою лагідною мордочкою! Боки його, ще теплі, здіймалися й опадали, мов хвилі. Тартарен став навколішки і кінцем свого алжирського пояса спробував зупинити кров у нещасної тварини. Великий муж упадає біля малесенького віслючка… Що може бути зворушливіше за це видовище?
Почувши ніжний дотик пояса, віслючок, у якому ще жевріла іскорка життя, розплющив велике сіре око й поворушив довгими вухами, мовби хотів сказати: «Дякую! Дякую!» Потім здригнувся востаннє і застиг нерухомо…
– Чорнулю! Чорнулю! – раптом залунав схвильований голос.
Зашурхотіли кущі… Тартарен скочив на ноги й приготувався до захисту… Левиця!
Грізна, ревуча, вона з’явилася в подобі старої ельзаски, у косинці, ріжки якої стирчали над чолом, з великим червоним парасолем. Вона кликала свого віслючка так гучно, що відлунювало аж у горах. Тартаренові, либонь, краще було зіткнутися з розлюченою левицею, а не з цією старою відьмою!.. Тарасконець намагався пояснити їй, як усе сталося: мовляв, він подумав на бідолашного Чорнуля, що то лев, – та все було марно. Стара гадала, що Тартарен глузує з неї. Несамовито гукнувши: «Ох ти ж триклятий негідник!» – вона розмахнулася своїм червоним парасолем та й ну лупцювати нашого героя!.. Тартарен, хоч і розгубився, боронивсь як міг: відбивався карабіном, сопів, відхекувався, підстрибував, кричав: «Ласкава пані, стривайте!.. Ласкава пані!..» Куди там! «Ласкава пані» мовби й не чула його благань, і сила її ударів якнайкраще це доводила.
На щастя, на бойовиську з’явилася третя дійова особа. Це був чоловік ельзаски, теж ельзасець, корчмар, який до того ж чудово вмів рахувати. Одразу побачивши, з ким має справу, він зметикував, що вбивця відшкодує йому всі збитки, вирвав зброю із рук дружини і вже за хвилину порозумівся з Тартареном.
Тартарен заплатив двісті франків, хоч віслючок коштував не дорожче десяти: це їхня звичайна ціна на арабських ринках. Потім безталанного Чорнуля поховали під фіговим деревом, і корсар, звеселівши від блиску тарасконських дуро, запросив Тартарена до своєї корчми, яка стояла зовсім близько, край битого шляху. Алжирські мисливці щонеділі приходили туди снідати: вони полюбляли полювати в цій долині, за дві милі від міста, – тут водилася сила-силенна кролів.
– А леви? – спитав Тартарен.
Ельзасець глипнув на нього.
– Леви?
– Авжеж, леви… Ви їх тут бачили? – допитувався горопашний тарасконець, щоправда, вже не так упевнено.
– Таке скажете! – відповів корчмар, зайшовшися реготом. – Леви!.. Ти ба!.. З якого б то дива?!
– Хіба в Алжирі їх немає?
– Я двадцять років живу в цій провінції, а ще не бачив жодного… Грім мене побий, коли брешу! Щось таке я про них чув… Або в газетах читав… Та тільки це десь далі… Куди далі… На півдні…
Тим часом вони підійшли до корчми. Звичайнісінька собі корчма – таких чимало у Ванві або в Пантені; над дверима – засохла гілка, на стіні намальовані більярдні киї. А вивіска! «Зборисько відчайдухів»!
«Зборисько відчайдухів»! О Бравіда, які це пробуджує спогади!..
Ця перша нещаслива пригода хоч кого б вибила з колії, але люди Тартаренового гарту не так-то легко складають зброю.
«Леви на півдні? – думав наш герой. – То поїду на південь!»
Він проковтнув останній шматок, устав, подякував корчмареві, поцілував, забувши про баталію, стару ельзаску і зронив сльозу над могилою нещасливця Чорнуля.
Не гаяти ані хвилини! Мерщій повернутись до Алжира, спакуватися й ще сьогодні вирушити на південь!..
На лихо, Мустафський шлях від учора неначе іще подовшав: спека, курява! Намет давить на плечі!.. Тартарен ледве волік ноги, тож коли з ним порівнявся омнібус, тарасконець дав знак зупинитися й скочив на підніжку.
О бідолашний Тартарен Тарасконський! І випало ж йому залізти у цей злощасний ридван! Наскільки краще було б і для слави його, і для доброго імені, якби він плентався пішки, хай навіть і впав би, зморений спекою, звалений важезним наметом і двостволками!
Але Тартарен вліз у омнібус. Він був повний-повнісінький. У кутку, втупившись у молитовник, сидів алжирський мулла з густою чорною бородою. Навпроти нього – молодий мавр-купець із товстою цигаркою в зубах. Далі – матрос-мальтієць і кілька мавританок, по самі очі закутаних у білі чадри. Ці жінки їздили помолитися на кладовище Абд-ель-Кадер, проте сумні відвідини їх, видно, не засмутили. Кутаючись у чадри, вони теревенили, сміялися, хрумтіли печивом.
Тартаренові здалося, що вони поглядають на нього. Надто одна – вона сиділа якраз навпроти – просто-таки пасла його очима. Дарма що жінка була під чадрою, її підмальовані очі, чорні, вогнисті, бистрі, гарна тендітна рука, уся в золотих браслетах, що час від часу висувалася з-під чадри, граційний, майже дитинний поворот голівки – усе це свідчило про те, що під покривалом ховається юне, гарне, звабливе тіло… Бідолашний Тартарен був уражений у самісіньке серце. Мовчазний поклик цих чудових східних очей бентежив його, хвилював, завдавав смертельних мук. Його то обливало жаром, то обсипало морозом…
А тут іще він раптом відчув дотик жіночого черевичка! Цей малесенький черевичок, мов червона мишка, ковзав і бігав по його мисливських чоботиськах… Що робити? Відповісти на цей погляд, на цей доторк? А далі? Любовні пригоди на Сході – це щось жахливе!.. Нашому славному Тартаренові, з його палкою уявою південця, уже ввижалося, що він попадає до рук євнухів, що йому стинають голову, тіло зашивають у шкіряний мішок і кидають у море із відтятою головою…
А черевичок тим часом бігав і бігав по його чоботях, а очі, що дивилися на нього, розкривалися усе ширше й ширше, мов дві чорні оксамитові квітки, і наче благали: «Зірви нас!..»
Омнібус зупинився на Театральному майдані – там, де починалася Бабассунська вулиця. Плутаючись у довгих шароварах і з вродженою грацією затуляючись чадрами, мавританки одна за одною повилазили з омнібуса. Тартаренова сусідка підвелася останньою і, високо підвівши голову, пройшла так близько, що він відчув на своєму обличчі її подих – букет юності, жасмину, мускусу та печива.
Останній опір тарасконця був зламаний. Сп’янілий від кохання, ладний на все, він кинувся слідом за мавританкою… Почувши за собою брязкіт його обладунку, жінка озирнулася, приклала пальчик до чадри, мовби кажучи: «Тсс!» – і кинула йому вільною рукою запашні чотки з квіток жасмину. Наш герой нахилився за ними й випростався не відразу – був, нівроку, тілистий, до того ж геть обвішаний зброєю.
Коли ж Тартарен розігнувся, притискаючи до серця жасминові чотки, мавританки вже не було й сліду.
Спіть собі, леви Атласу! Спіть спокійно у своїх лігвах, серед алое та диких кактусів!.. Ще кілька днів Тартарен Тарасконський і не згадає про вас. Усе його військове спорядження – скрині із зброєю, аптечка, похідний намет, консерви, – усе це тим часом мирно спочиває у готелі «Європа», в кутку тридцять шостого номера.
Спіть собі й нічого не бійтеся, руді велетні леви! Тарасконець розшукує мавританку. Після зустрічі в омнібусі бідолаху переслідує невідступне відчуття, що по його нозі, здоровенній нозі трапера, бігає червона мишка, а морський вітер, що торкається його губів, пахне знадливим духом печива й анісу…
Йому потрібна його мавританка!
Та спробуй-но її знайти! В місті живе сто тисяч чоловік. Знайти серед них особу, про яку ти нічогісінько не знаєш, – тільки пахощі, колір черевичків та очей… Здатен на це лише тарасконець, та ще й нестямно закоханий.
Найгірше те, що геть усі мавританки, загорнені у свої довгі білі чадри, схожі одна на одну; окрім того, ці жінки рідко коли витикають носа з домівок, і, щоб їх побачити, треба піднятися в Горішнє місто – арабське місто, місто терків…
Це Горішнє місто – справжнє розбійницьке кишло! Бруднющі кривулясті вулички круто деруться вгору; обабіч тісно туляться одна до одної підозрілі халупи, покрівлі яких сходяться, утворюючи тунель. Низенькі двері, заґратовані віконечка – сліпі, німі, похмурі. І по ліву руку, і по праву руку – темні крамнички, в яких сидять страховидні терки, схожі на корсарів, і, блискаючи очима й зубами, пахкають довгими люльками та перешіптуються, наче змовляються про якесь лиходійство…
О проекте
О подписке