Епізод другий
У терків

І. Плавання. П’ять положень шешьї. На третій день. Рятуйте!

Хотілося б мені, любі мої читачі, бути художником, і то не звичайним, а художником великим, щоб змалювати тут, яких положень прибирала шешья Тартарена Тарасконського упродовж триденного плавання на «Зуаві» із Франції до Алжиру.

Спершу я змалював би її, коли пакетбот відчалював від пристані. Ось вона – велична, геройська – увінчує голову нашого тарасконця. Далі я змалював би її, коли «Зуав» виходив із порту і вже колихався на хвилях. Ось вона – тремтяча, приголомшена, начебто вже відчуває перші ознаки морської хвороби.

Потім я змалював би Тартаренову шешью в Ліонській затоці, коли «Зуан» усе більше віддалявся од берега, а море починало супитись. Ось вона змагається з вітром, ось, перелякана, стає сторчма на голові в нашого героя, а довга китиця з блакитної вовни настовбурчується від туману й буревію…

Четверте положення – о шостій пополудні, поблизу берегів Корсики. Бідолашна шешья нахиляється над бортом і з німим запитанням та тугою озирає море…

І нарешті п’яте, останнє положення: в тісній каюті, у вузькому, схожому на висунуту шухляду комода ліжку безсило качається по подушці й розпачливо стогне щось зім’яте, безформне… Та це ж шешья, та сама шешья, що так хвацько сиділа на Тартареновій голові в годину відплиття. Тепер це вже не шешья, а жалюгідний, насунений на самісінькі вуха нічний ковпак, з-під якого визирає бліде скривлене обличчя…

Якби лиш тарасконці бачили зараз свого великого Тартарена! Як він лежить у шухляді від комода, в тьмяному, каламутному світлі, що сіється з ілюмінаторів, як він дихає смородом кухні та вогкого дерева – цим огидним духом пакетбота! Якби лиш вони чули, як Тартарен охкає при кожному повороті гвинта, як раз у раз просить подати йому чаю і тоненьким дитячим голоском докоряє стюардові!.. Тарасконців загризло б сумління – адже це вони присилували Тартарена податися в мандри!.. Присягаюся словом біографа – жаль брав дивитися на нього! Зненацька попалений морською хворобою, бідолашнийтерок не годен був ні розв’язати свій алжирський пояс, ні скинути з себе амуніцію. Груди йому муляв грубий держак мисливського ножа, в бік впивалася кобура револьвера. І до всього – бурчання Тартарена-Санчо, який без угаву квилив і ремствував:

– Ох і бевзь же з тебе!.. Чи ж я тобі не казав!.. Бач, Африки йому забаглося… Ось тобі твоя Африка… Що, гарна?…

І вже справжньою мукою для бідолашного Тартарена, прикутого до свого ліжка-шухляди, було чути, як пасажири в кают-компанії їдять, сміються, грають у карти, співають. Товариство на «Зуаві» зібралося й велелюдне, і веселе. Офіцери, що поверталися до своїх полків, дами з марсельського «Алькасара», мандрівні актори, багатий мусульманин (він щороку вирушав на прощу до Мекки), чорногорський князь, жартун і витівник, який наслідував Равеля та Жіля Пере… Нікого з них не мучила морська хвороба, всі вони пили шампанське з капітаном «Зуава» – череватим марсельцем, який кохався у розвагах та бенкетах, мав дві сім’ї – одну в Марселі, другу в Алжирі – і веселе прізвище Барбасу.

Тартарен Тарасконський ненавидів усіх цих людців, їхня гульня додавала йому мук…

Нарешті третього дня по обіді на пакетботі зчинився раптом страшенний шарварок, який вивів нашого героя із заціпеніння. На носі «Зуава» забамкав дзвін. На палубі загупали важкі матроські чоботи.

– Передній хід!.. Задній хід!.. – хрипким голосом кричав капітан Барбасу.

А трохи згодом:

– Стоп машина!..

Зупинка, сильний поштовх… Тиша… «Зуав» поволі хитався, мовби прив’язаний аеростат.

Несподівана тиша вжахнула Тартарена.

– Рятуйте! Потопаємо! – зарепетував він на все горло і, надлюдським зусиллям зірвавшись на ноги, в усій своїй амуніції метнувся на палубу.

II. До зброї!.. До зброї!

Вони не потопали – вони просто причалювали.

«Зуав» став на рейді. Вода була глибока й чорна; рейд, гарний, але пустельний, – похмурий і мовчазний. На пагорбі білів Алжир; його тьмяно-білі будиночки, ліплячись один до одного, спускалися до моря. Достоту виставка білизни на Медонському узвишші! А над будиночками сяяло блакитне безкрає небо. О, яка блакить!..

Великий Тартарен, уже трохи оговтавшись, роззирався навколо й шанобливо слухав, як чорногорський князь, стоячи поряд, називав квартали міста: Касба, Горішнє місто, Бабассунська вулиця.

Цей чорногорський князь був дуже чемний і вихований, до того ж вій чудово знав Алжир і вільно розмовляв арабською мовою. Тож Тартарен вирішив продовжити з ним знайомство… Він стояв, прихилившись до борту пакетбота, коли раптом побачив ряд здоровезних чорних рук, які вчепилися в борт з того боку. За мить вигулькнула кучерява голова негра, і не встиг наш герой і оком змигнути, як на палубу сипнули корсари: чорні, жовті, напівголі, бридкі, страхітливі… їх було не менше, ніж сто душ.

Тартарен упізнав їх… То були вони, ті самі горезвісні вони, зустрічі з якими він так довго чекав ночами на вулицях Тараскона! Нарешті! Нарешті вони наважились постати перед ним!..

Заскочений зненацька, наш герой укляк на місці. Та коли корсари підскочили до багажу, зірвали з нього брезент, а потім заходилися грабувати пакетбот, у Тартарені пробудився герой: він вихопив мисливський ніж і, гукнувши пасажирам: «До зброї!.. До зброї!», перший кинувся на харцизяк.

– Що це з вами? Що сталося? Що ви робите? – спитав капітан Барбасу, виходячи з рубки.

– А, це ви, капітане! Мерщій, мерщій озброюйте екіпаж!

– Схаменіться! Навіщо?

– Хіба ж ви не бачите?…

– Чого?

– Та ось же вони… пірати! Перед вами!..

Капітан Барбасу витріщив на Тартарена очі.

Тут повз них пробіг велетень-негр з аптечкою нашого героя на спині.

– Стій, розбійнику! – заволав тарасконець і, змахнувши кинджалом, помчав за негром.

Барбасу кинувся за ним і схопив за пояс. Тартарен зупинився.

– Спокійно, хай вам біс! – гаркнув капітан. – Це не пірати! Піратів давно вже нема й сліду… Це носії.

– Носії?!

– Авжеж, носії! Вони переносять багаж пасажирів на берег… Отож сховайте свій ніж, дайте мені ваш квиток і йдіть слідом он за тим негром… Він славний хлопець… І на берег вас доставить, і до готелю, коли схочете, проведе!..

Тартарен, зніяковівши, віддав квиток і слідом за негром спустився по мотузяному трапу у великий човен, який витанцьовував на хвилях попід бортом «Зуава». Весь його багаж – скрині, ящики зі зброєю, консерви – лежав уже там. Багаж зайняв увесь човен, тож чекати інших пасажирів не було чого.

Негр, наче мавпа, видерся на купу речей і сів навпочіпки, обхопивши руками коліна. Другий негр узявся за весла. Вони дивилися на Тартарена і всміхалися, блискаючи своїми білими зубами.

Стоячи на кормі, великий тарасконець міцно стискав у руках руків’я ножа, і на обличчі його був той лютий вираз, якого так боялися тарасконці: хай там що каже Барбасу, а він, Тартарен, не дуже вірить у добромисність цих носіїв, чорних, як ебенове дерево, – адже вони й трохи не скидаються на мирних тарасконських вантажників…

Через кілька хвилин човен пристав до берега, і Тартарен ступив па вузьку берберійську набережну, де триста років тому каторжник-іспанець на ім’я Мігель Сервантес під киями алжирських наглядачів подумки писав прегарний роман, якому згодом дав назву «Дон Кіхот».

III. Звернення до Сервантеса. Висадка. Де ж терки? Терків нема. Розчарування

О Мігелю Сервантесе Сааведра! Кажуть, що там, де жили колись великі люди, довіку лине й ширяє в повітрі часточка їхньої душі. В такому разі те, що лишилося від тебе на берберійському березі, певне, затремтіло від захвату, дивлячись, як висідає на берег Тартарен Тарасконський, цей чудовий тип француза-південця, Тартарен, у якому втілилися обидва герої твого роману – Дон Кіхот і Санчо Панса…

День видався спекотний. На залитій сонцем набережній – кілька митників, алжирці, що чекають новин із Франції, маври, що сидять навпочіпки й попахкують своїми довгими люльками, матроси-мальтійці, що тягнуть величезні сіті, в яких мерехтять і сяють, наче срібняки, тисячі сардинок…

Тільки-но на цю набережну ступив Тартарен, уся вона завирувала. З каменюк посхоплювалися дикуни (їх була ціла зграя), ще огидніші, ніж корсари на «Зуаві», і кинулись до прибульця. Довготелесі араби в білих вовняних бурнусах, надітих на голе тіло, низенькі маври в лахмітті, негри, тунісці, маонці, мзабіти, готельні слуги в білих фартухах – усе це галасувало, репетувало, хапало Тартарена за поли, виривало одне в одного з рук його багаж. Цей тяг кудись його консерви, той аптечку… І всі вигукували й джерґотіли якісь химерні, ні на що не схожі назви готелів, так що в Тартарена аж очі лізли рогом.

Бідолашний тарасконець, очманілий від цього шарварку, метався то туди, то сюди, лаявся, сипав прокльонами, кидався навздогін за своїм багажем… Він звертався до варварів по-французькому й по-провансальському, навіть латиною – латиною Пурсоньяка: rosa, bonus, bona, bonum^[2]. Це були єдині слова, що застрягли в його пам’яті… Марні зусилля! Ніхто його не слухав… На щастя, якийсь низенький чоловічок у мундирі з жовтим коміром втрутився в суперечку, наче гомерівський бог, і палицею розігнав увесь цей набрід. То був алжирський поліцай. Він дуже люб’язно порадив Тартаренові оселитися в готелі «Європа», підкликав слуг цього готелю, і ті, повантаживши пожитки нашого героя на кілька візків, повели його в готель.

Тартарен ішов і дивом дивувався. Він гадав, що Алжир – це казкове, дивовижне східне місто, щось середнє між Константинополем і Занзібаром… А опинився він у справжнісінькому Тарасконі!.. Кав’ярні, ресторани, широкі вулиці, чотириповерхові будинки, невеличкий майдан з макадамовою бруківкою, де духовий оркестр грав польки Оффенбаха, а за столиками сиділи чоловіки, пили пиво і їли пампушки, де гуляли дами, лоретки, офіцери, солдати, знову офіцери – леле, скільки їх тут! – і жодного тобі терка… Єдиний терок – це він, Тартарен… Проминаючи майдан, наш тарасконець навіть зніяковів – адже всі звернули на нього погляди. Оркестр замовк, і оффенбахівська полька зависла в повітрі.

З двома рушницями за плечима, з револьвером при боці, суворий і величний, як Робінзон Крузо, Тартарен простував повз увесь цей люд; проте коли він увійшов у готель, сили покинули його. Голова йому запаморочилася; від’їзд із Тараскона, марсельський порт, плавання, чорногорський князь, пірати – усе змішалося…

В номер його внесли на руках, зняли зброю, роздягли… Навіть хотіли послати по лікаря, та герой наш, ледве торкнувшись головою подушки, захропів так гучно й лунко, що господар готелю вирішив не вдаватися до послуг медицини, і всі тихенько вийшли з кімнати.

IV. Перша засідка

Коли Тартарен прокинувся, годинник на міській ратуші вибив третю годину. Він проспав вечір, ніч, ранок і добру половину дня. Та що в тім дивного: за три доби шешья його стільки натерпілася!..

«Я – у країні левів!» – ось яка думка сяйнула Тартаренові, коли він розплющив очі. І – ніде правди діти – згадавши, що леви так близько, буквально за кілька кроків, сказати б, під рукою, і що незабаром він зустрінеться з ними віч-на-віч, – брр! – тарасконець зацокотів зубами й сміливо пірнув під ковдру.

Проте незабаром веселий вуличний гомін, шовкова синява неба, сонячні промені, що пестили кімнату, смачне снідання, подане в ліжко, розчинене вікно, що виходило просто на море, – усе це, ще й скроплене пляшкою чудового критського вина, навернуло Тартарена на його звичайний героїчний дух.

Скинувши із себе ковдру, він вигукнув: «На левів! На левів!» – і хутко вдягнувся.

Він надумав ось що: тихцем податися з міста в пустелю, дочекатися ночі, сісти в засідку і – пах-пах! – у першого-ліпшого лева… А вранці повернутися в готель, поснідати, прийняти привітання від алжирців і послати візок по вбитого звіра. Наш герой швиденько озброївся, завдав собі на спину похідний намет – довга жердина стриміла в нього над головою – і вийшов на вулицю, хоч-не-хоч випростаний, мовби проковтнувши кілок. Не питаючи, кудою йти, щоб нікого не втаємничувати у свій план, він повернув праворуч, дійшов до Бабассунських аркад, – алжирські євреї-крамарі, що, мов павуки, сиділи по кутках своїх брудних крамничок, так і вп’ялися в нього очима, – перетнув Театральний майдан і, проминувши передмістя, вийшов на Мустафський шлях.

На цьому шляху діялося щось неймовірне. Омнібуси, фіакри, двоколки, хури, величезні вози з сіном, запряжені волами, ескадрони африканських стрільців, табуни малесеньких осликів, негритянки, які продавали коржі, повози з ельзаськими переселенцями, кіннотники в червоних плащах… Усе це, галасуючи, горлаючи, співаючи, сурмлячи, сунуло в хмарах куряви поміж двома рядами халуп, біля яких стояли, розчісуючи коси, високі маонки, поміж шинками, повними солдатів, поміж м’ясними крамницями й шкуродернями.

«Ото вже набалакали мені про той Схід! – подумав великий Тартарен. – Та тут терків іще менше, ніж у Марселі».

Раптом він побачив чудового верблюда – довгоногого, надутого, мов індик. Серце в Тартарена закалатало.

Ось і верблюди! Отже, й леви недалечко…

І справді – незабаром він побачив цілу юрбу мисливців на левів, які з рушницями за плечима крокували йому назустріч.

«Боягузи! – розминаючися з ними, подумав наш герой. – Боягузи! Йти на левів отакою зграєю, та ще й з собаками!»

Він і в голові собі не покладав, що в Алжирі можна полювати на щось інше, крім левів…