Таємниця

Щастя не має історії, і митці будь-якої країни так добре про це знають, що кожну любовну пригоду закінчують словами: «Вони були щасливі!»

Оноре де Бальзак. «Розкіш та убозтво куртизанок»

Та ще й назвали її – Параска!

І хоч не в імені щастя, та все ж…

Таке ім’я було у батькової матері, ото й назвали доньку – на честь неї. І поки Парася була маленька, то й не задумувалась, як її назвали. І всі довкола.

Аж поки… Якось діти гралися на купі піску, й одна дівчинка, аби із чогось посміятися, знаєте ж, як воно бува в дитинстві, вигукнула Парасі в обличчя:

– Параска-праска! Параска-драска! Параска!..

– Замовкни! Не дражнись!

– Ото вже у тебе ім’я, як баба Параска і баба Палажка! – докинув ще й старший хлопчик, що любив читати.

– Бе-бе-бе, баба Параска! – підхопили інші.

– Баба Параска!

Всі сміялися.

А вона…

Одно сміється, а інше від сліз трясеться – це про неї.

– Не кажіть так! – стиснула кулачки.

А вдома розлилалася слізьми:

– Чому мене так назвали?!!! – кричала до мами з татом.

– У тебе дуже гарне ім’я, – пробували угамувати.

Та де там!

Якби ж то воно тільки тим та й окошилося, а то…

Вийшла Параска знову – на вулицю, до дітей – а вони немов позмовлялися: баба Параска та баба Параска! Хоч плач.

Параска й справді плаче.

– То й не йди до них гуляти, ну їх, тих дітей, лихі, – обняла мама. – Ось я краще тобі олівці куплю, сиди собі й малюй, і більше втіхи.

Так і зробила. Поїхали у район – бо жили в селі – вибрали аж два альбоми, коробку олівців, ще й фарби, пензлика: Параска дуже хотіла малювати, але батькам раніше усе було не до того. А тепер – саме час!

А у дворі зацвіли мальви, маленькі попід тином чорнобривці аж вбирають очі, а ще – матіоли увечері, сальвія, майори, ранні флокси, кручені паничі поплелися аж на вишню, скрізь у траві – нагідки, настурції, гвоздики!.. День запалюється у вікні – Параска біжить у двір, малює. На вулицю не йде.

А сільські діти – от цікаві ж! – по одному, по одному – та й зазирають через тин. А далі – вже й лізуть у двір:

– Параско! А ти що тут робиш? Чом до нас на вулицю не виходиш?

Вона ж – мовчить, сопе сердито.

– Параско? Ти не чуєш? А ми думаємо, десь тебе немає, а ти тут!

– Он стаємо в цурки-палки грати, Мишкові нема пари, то виходь.

Параска ще мовчить: кривда точить. Але самотньому ж і в райському саду погано. Зітхнула, підвела від альбому очі:

– А чому ви мене дражните?

– Більше не будемо, не сердься!

– Правда, не будете?

– А що то у тебе в альбомі? Можна подивитись? – та й обступили.

А там і справді, як у Катерини Білокур – квіти живуть і дишуть. Хоч і намальовані на звичайному папері, олівцями, а подекуди, правда, й фарбами, проте ж так майстерно, що от бери і знімай собі на букети.

– Як же гарно, Парасю! Невже це ти сама так малювала?

– А то хто ж!

От Парасці й відлягло від серця: діти довго образ не пам’ятають.

І так рік за роком.

От уже й дванадцять. І нікому більше вже не ріже вухо її ім’я, ніхто й не думає, що воно погане. Бо Параска виросла нівроку – ще дитина, а висока та гнучка, немов тополька, оченята зелені-зелені, вії довгі й чорні, і на личку – мов лялька з порцеляни! Вона ще в п’ятім класі, а як іде – то хлопці аж кусають губи. І не однолітки, ні – бо ті ще діти, не розуміють, що й до чого, – а старші од неї, навіть парубки після школи. От яка Параска стала дівка!

А що така із себе видна, то й ім’я її тепер у всіх на вустах, уже воно аж наче й модне стало – бо людина собою красить ім’я, а не навпаки. Ось так і тут.

Йде Параска, бува, дорогою, а напроти дівчата старші – низенькі, чеверногі, засмалені обличчя, і поряд – хлопці! То кавалери, звісно, – на Параску витріщаються, і дівчата – теж, аж пихкотять із досади.

– І куди воно ото вирядилась ота малолітка! – докине одна другій, і так, щоб хлопці чули.

– Ага! Йде, ще само зашмаркане, а вже губи малиновим наквацяла, і вії, бачили, туш наклала?

– А бачили, яке плаття? У клуб, чи що, зібралась?

Бо то ж – заздрять!

Тільки даремно таке говорять про Параску – бо то її так життя скрасило. І платтячко на ній звичайнісіньке, буденне – ситцеве, сивеньке в квіточки, таке, що вдома ходять. Але якось так воно дівчині до лиця, так ловко облягає, що здається – празникове.

Гарна вийшла дівка ота Параска!

І молодичкою стала теж нівроку. Бо з такою красою довго в дівках не засидишся. Поїхала Параска вчитися в місто, та там і зосталась: вийшла заміж ще на першому курсі інституту, на другому вже й дитину мала. Але таки довчилась.

Усе в неї добре: і чоловік хороший, і своя квартира, робота. Хоч і мало отримує, але серед людей у повазі – Параска вчителька, і чоловік її теж учитель.

Минають роки.

От Парасці ще два роки – й сорок. Та вона уже не просто Параска, а Параска Омелянівна. Це так для людей чужих. Але для своїх вона усе одно Параска чи Парася – як хто назве.

Чоловік її дуже любить і шанує. Дітки уже давно повиростали – синок ще, правда, вчиться в школі, а старша дівчина – вже й заміж вийшла, переїхала жити до нової рідні – аж у Польщу! Та Параска за донькою не побивається, бо є ще й син…

Хоча…

– Син – це чужа людина, – час від часу нагадує Парасці мати, коли та приїде до неї на гостину. – Сумуєш за дочкою? От не було б тебе поряд, то я б пропала. Бо кому розповіла б про те, що у мене на душі, зі здоров’ям? Ніхто так матір не пожаліє й не розрадить, як рідна дочка.

То Параска й собі – повернеться від матері, сяде і заплаче часом за дочкою, ось так їй дуже розвередиться серце.

Та то недовго, бо – двері тільки хрясь! – і на порозі Мірка, найкраща Парасчина подруга і сусідка.

Мірабелла на дванадцять років за Параску молодша, але то не завада для їхньої дружби, навпаки! Бо у Параски – вже великі діти, а у Мірки одно по одному – маленькі, от вона й біжить – до подруги. А та їй що порадить, що покаже – як робити, або стане сама та усе й гарно зробить. І про погоду, про міські новини, про те, як доглядати квіти і правильно прасувати шовкову білизну – про все на світі! – сидять Параска із Мірою і говорять. Аж часом чоловік прийде чи за одною, чи за другою – це де собі вмостились на розмову, у чиїй квартирі. Одне слово, подруги щирі!

І так уже чи не десять років між ними тривала дружба, відколи молоді сусіди поселилися поверхом вище – от так, над головою!

У Мірки з Віктором – власний бізнес: своя невеличка кав’ярня на першому поверсі – подарунок від батьків на весілля. Хоч там не знати які статки, але жили молоді краще, ніж учителі. Тільки ж у справжній дружбі то ніколи не є завадою, бо сказано: не шукай рівного по зросту, шукай рівного до серця. Так і між ними було.

Що кожного дня – то звичайно, а ще й на усі свята, на дні народження, разом і на море їздили.

Та якось…

Ніколи, ні разу Параска не відчувала за собою свого віку, не приглядалася пильно в люстро. Ну так, волосся трішки посивіло, з роками тіло стало неповороткішим, погрубшали ноги і живіт, груди впали, поблякли брови…

І що поробиш? Такий у жіночої краси нетривкий час, немов у троянди – то вона цвіте й гарно пахкотить, милує око, а то вмить – зів’яла, обсипались пелюстки.

Ось так і з Параскою раптом сталось. Ще й почала вона хворіти – то голова ні з того ні з сього заболить, то в жар її кидає, тиск від перевтоми почав стрибати, попід очима узялися сині кола, заболіли ноги.

– Де старість, там і слабість, – сказала мати.

– Хіба ж у сорок старість настає? – дивується Параска.

– Та звісно, що не в сорок, але – ти жінка. Воно у кожної по-різному виходить, а в тебе сталося так, почнеш тепер що рік, то усе більше марніти. Бережи, доню, своє здоров’я.

Параска ж, – а хто б учинив не так? – звісно ж, приїхала від мами та й кинулася із жалощами до подружки.

– Мірочко, зі мною така біда! Мені от навіть мама каже…

– Яка біда?

– Я старію…

– Та що ти таке верзеш дурне, Параско? Не говори більше мені про старість, не хочу й чути! Ти молода і гарна!

– Справді?

– І не думай! – а сама пильніше придивилася, ледь-ледь скривила губи.

От Параска трохи й втішилася. Пішла в лікарню, порадилася з терапевтом, той виписав від тиску ліки, вітаміни якісь, краплі для гарного сну.

Стало легше.

Але… Ще було страшно Парасці за чоловіка, а що як він її таку розлюбить? Що як відвернеться від неї або знайде собі молодшу, кращу?

Хоча це Параска аж он куди загнула! Бо її Андрій дивився і бачив усе життя тільки її, любив повсякчас тихою і вірною любов’ю.

То й заспокоїлась. Хіба почала частіше зазирати на себе в люстро, більш прискіпливо вибирати одяг, перестала носити взуття на високих підборах. Обстригла довге волосся…

– Буде менше видно сивину, – пояснила причину чоловікові, коли він обурився:

– Я так любив твої кучері! Для чого ж ти їх відрізала?

Минуло ще кілька років. Параска вже молодиця, як копиця. Товстенькі литки уже ховає в штанях, невеличкі кучерики на голові фарбує в чорне.

А от Міра – довгонога, струнка білявка, що саме увійшла в свою найкращу пору.

Парасці б схаменутись, роззирнутися як слід. Та все у них, як і завжди – спільні вечері й танці, позичання солі-перцю й обговорення ціни на білизну.

– От я собі купила сьогодні нічну сорочку, хочеш, покажу? – хвалиться подружці Міра і вискакує зі спальні у чорному шовку на бретельках, золоте мереживо на диво пишних грудях. – Ну як?

– Ти б Андрія хоч посоромилась! – спиняє дружину Віктор.

– От іще! – Мірка пускає бісики очима, манірно водить станом туди-сюди, сорочка гарно облягає її тоненьку талію. – Хіба це хтось тут чужий, щоб я соромилась!

– Як тобі ловко, з такими тоненькими ніжками, – зітхає Параска. – А у мене варикоз, пече… – та й прикусила губи. Вперше…

Бо вловила Параска якийсь дивний погляд свого чоловіка, миттєво кинутий на подружку…

Якось Параска поверталася зі школи, ударив грім, дощ полляв, мов із відра. Прибігла під свої двері уже мокра, – аж вони зачинені. Засунула руку до сумки – ключів нема! Параска набрала номер чоловіка:

– Ти де?

– У нас сьогодні змагання з волейболу, хіба забула?! – перекрикує ґвалт у спортзалі Андрій. – Я буду пізно! І Сашко зі мною! Щось трапилось?

– Я ключі забула!

– Ну, тоді… Приходь до нас!

– Ні, я краще почекаю у Мірки, – Параска не захотіла повертатися у дощ до школи.

У Мірчиній квартирі пахло львівською кавою, чувся веселий жіночий сміх.

– Привіт, ти не сама? – Параска ніяково провела долонею по мокрому волоссю. – А я от… під дощ потрапила.

– Проходь! Знайомся, це – Кеті, моя подруга, колишня співмешканка по гуртожитку. Ми десять років не бачились! Кеті щойно повернулася з Америки, на пе-ем-же! Тепер вона буде жити у нашому місті, уявляєш?!