2

Якби ж іще й не ця дитина! Усе мені на плечі…

Бо Маруся, хоч ґвалт кричи, не довго хотіла бавити Миросю! То спочатку вона вривала руки, як носила її, малу, ще немовлятком, через кукурудзи до мене в поле.

А я на колгоспному полі робила тяжко… Тільки місяць, і то не повний посиділа після пологів вдома. А тоді вийшла на роботу.

Прийшов якось ще вдосвіта управляючий і загримав у вікна, кричить:

– Маринко! Виходь сьогодні на трудодні!

– Та я ж недавнечко народила, он, в колисці дитина цицькова спить, чоловіка мого ще немає з війни, – ховаюся у велику хустку, а таки виходжу. Стала й стою у самій сорочці, простоволоса ще, в дверях, а за мною – рясніють голови: голосний стукіт розбудив і полякав усіх у хаті.

– Не в одної тебе діти, от знайшла новину мені! – сердиться управляючий. – Ти, Маринко, уже місяць як вдома сидиш, а там – робота стоїть! Хто буде працювати? В колгоспі рук не вистачає.

– Дитина ж…

– Дитину хай бавлять старші діти! – управляючий уже прокричав аж у воротях. – А як не вийдеш сьогодні до обіду, то запишу тобі відказ, а тоді… тоді сама знаєш, що може бути! Дорога на Сибір!..

– Знаю, чом не знати?… – вертаюся до хати та й шепчу сама до себе. А тоді глянула на сонце, та й сахнулась: уже ж, як для роботи, не раненько. Та й побігла мерщій помити пазуху, щоб нагодувати малу Миросю.

– Ганю, виженеш теличку на обору і кинеш їсти. А я тим часом хоч якусь лемішку зварю, ще й на обід щось треба було б – борщу? – годую свою ляльку й порядкую. – То ти – буди малих. Хай Грішка напоїть вівці, і Марусі я теж дам щось своє.

– Мамо, я ж з тобою до колгоспу, – підводить сонні очі Ганя – дуже рано; це мені нагадує. – А як же наша дитина?… – Ганя сідає в сіні, складає руки – під грудьми: болить ще від війни, вона вже й звикла.

– Дитину буде бавити Маруся, – виймаю із Миросиного ротика ще вологу грудь, ховаю в пазуху.

А моїй старшій доньці ніколи нічого не треба було по два рази казати. Ганя швидко збирає довге волосся в руки, плутає його і виплітає пшеничну косу, закручує її на потилиці – мов жінка: не було коли красуватись. Поверх волосся кидає сіру хустку, замотує низько-низько над очима, зав’язує попід шию…

А я тим часом йду надвір, насмикую зі стіжка ще торішньої сивої осоки, понакручую крутнів, щоб топити піч, несу до хати і закидаю ті крутні у ненаситну пащу. У челюстях аж свище – осока гарно горить! Я ще трохи перечікую, щоб прогоріло, а тоді ставлю до черені повен баняк води, коцюбою підпихаю; іще один, у нього вливаю воду…

І вже за столом, вмочаючи в лемішку хліба, наказую няньці:

– Марусю, гляди нашу Миросю, ти тепер тут залишаєшся за старшу. Хитай та колиши дитину, як буде кричати, аби від крику не надірвала пупа.

– А як вона дуже розплачеться?

– Якщо буде дуже плакати, йди, я тобі покажу, піднімеш дитину попід спинку, притиснеш собі на груди – і принесеш мені на поле. З собою візьмеш їсти.

– А куди саме? – Маруся аж підстрибує від радості: а то! Тепер їй доручають малу дитину, вона буде бавити сама! Сама!

– Спитаєш там кого, як вулицею будеш йти. І гляди, щоб Миросю хлопцям не давала до рук брати, вона ще дуже маленька, переломлять спинку або ще кинуть.

– Я?! Не дам нікому! – і Маруся вже стрибає кругом люльки. Мирося спить.

А тоді – день за днем і кілька разів по дню маленька нянька, вхопивши сестричку на оберемок, чвалає босими ногами по пилюці аж до поля. А там – крізь високі кукурудзи, що й не видно неба, а далі – колючою стернею або мокрими берегами, йде мене шукати, свою маму-колгоспницю, аби я погодувала її малу сестричку і та втихла б хоч на якусь годину.

І от Маруся приходить, я сідаю просто на дорогу, у запилюжену траву, розставляю широко ноги, відкриваю пазуху і беру дитину, прикладаю її до себе і закриваю очі – маю час на відпочинок.

І не одна я так сиджу…

Онде Гапка із Настею, і Явдоха – теж поприсідали попід дерева, та й годують своїх дітей. Та ті вже старші; у Явдохи дитя навіть сидить у неї в пелені, тримається руками за обвислі груди – ссе.

– Ти відлучай його від себе, такого лобуряку! – кричить Явдосі ланкова. – Бо ніякої роботи з тебе немає. Де це видано? Дитині вже три роки, а вона – годує. Постидався б! – це вже каже про Пилипа, до дитини. А він – сидить, оченята налякані, схопився руками за маму.

– Одійди, Наталко… – сердиться Явдоха. – У мене їден син зостався, як зможу, буду й до смерті годувати.

І Наталка відводить очі: у Явдохи було десятеро дітей. У одну ніч не стало, коли снаряд упав на хату – там за столом сиділи діти й чоловік, Явдоха – біля печі. Тільки піч і зосталася, та ще Явдоха із найменшою дитиною на руках, бо було цицькове, ось цей Пилип.

Явдоха була чорна-чорна, а то в одну хвилину посивіла – навіть брови й вії. А молоко, бач, не пропало. Того й годує вона на полі сина, нехай він уже й великий – бо іншого не буде…

Я по всьому відкриваю очі, відриваю Миросю від грудей, а та спить. Кладу ще сонну дитину в пелену, а сама беру до рук кухоль із водою – п’ю, бо мені треба набратись сили. А як є час, то ще розгорну ганчірочку із салом…

Та довго не посиджу.

– Дівчата! Гайда в роботу! – кричить із поля ланкова Наталка, підганяє. – Бо не запишу трудодня! Повсідалися, як королеви!

Сама вона не сяде, не спочине ні хвилинки, от вже прикра жінка, кричить і бігає. Через цю Наталку і нам нема спокою. Підводимось…

Я, «королева» Маринка, обережно рукою струшую із сорочки хліб собі у жменю, низько нагинаюся, вкидаю крихти до рота, важко встаю із дороги. Дитину беру під плечі і подаю Марусі, а тоді обтріпую від пороху спідницю.

– Я вже не можу її бавити!!! – кричить Маруся, і сльози горохом котяться по щоках. – Ваша Мироська кричить й кричить, мов навіжена! У мене ноги болять туди й сюди полями бігати! Руки вже потерпли її носити! Голова мені як не репне – болить від цього крику! Я хочу погратися на вулиці, з дівчатами, а вона не спить й не спить! Заберіть цю мучительку від мене, я її вже не хочу-у-у-у! – плаче, аж заводить.

– Бач, не хочу?! – сердито зводжу до Марусі брови. – А я хочу?! А я хочу цілі дні по полях робити? А тоді прийти додому і знов те саме? А я хочу?! І що ж я зроблю, як вас у мене ціла купа, га?! Ще й тата вашого немає, усе мені на плечі!

– Може, у неї болить животик? – підходить Ганя. – Чого воно, мамо, й справді так дереться?

– Мабуть, різун напав. Треба буде спитати в діда Степана, як не попустить. Але тобі, Марусю, про сестру таке казати сором…

І Маруся, пристиджена, втихає. Відвертається від мене і тільки плечі їй дрібно трусяться – тихо плаче. Бере покірно в згорточку Миросю – а вже й тяжка! – і несе її назад, додому.

А дорогою – трясе, трясе і штовхає, і б’є дитину.

– А що? Будеш знати, як мене мучити! От тобі, от, щоб знала! – кричить і плаче.

Дорогою Мирося ще спить, заколисана моїм молоком і вітром. А вдома – година пройде, і знову в плач.

– Мамо!!! – якось увечері, після роботи, зустрічає нас із Ганьою перелякана Маруся, на порозі. Вона стоїть, труситься, а дитина в хаті плаче, як не розірветься. – Там таке страшне! Я дуже боюся! Я не піду…

– Що сталося?… – у мене й граблі полетіли із рук, кров бухнула в обличчя.

– У Миросі на животі росте велика ґуля!

Вбігаю в хату. Схиляюся над люлькою. Розгортаю сповитка… І вражено дивлюся дитині на живіт. А там, внизу під пупом, набирається під шкірою щось велике, немов гусяче яйце, і синє-синє.

– Марусю, що ж це таке? – й собі боюсь; дивуюся, бо таке бачу вперше. – Коли ж і де воно взялося це нещастя?!

– Воно вже кілька день є, але то було маленьке, а оце сьогодні аж таке здорове видуло.

– А чого ж ти мені не сказала раніше? Боженьку ж мій! Яке нещастя! Видно по всьому, помре…

Гукнула я сільського знахаря, Степана. Той щось пошептав над дитиною, приклав де треба масті.

– То як? Воно хоч буде жити?… – питаюся. А самій чомусь байдуже: так уже втомилась, що от-от взяла б гріха на душу.

– Буде, біс її не візьме! Ти навіть не надійся, бо такі діти не вмирають.

– Ось, візьміть за ліки яєць.

– Мені досить буде твого спасибі! А яйця… он дітям своїм звариш.

Дід пішов. Ганя сіла та й колише в пелені дитину. А я вклякла на колінах перед образом і плачу…

Аж серед ночі дитина нарешті втишилась – чиряк прорвав, і почало текти із нього – гній із кров’ю.

– От чого воно кричало, – каже Ганя. – Бідне, так намучилось. Що, Миросю, болить тобі вавка? Ой, болить. Моє ти малесеньке, моя ти кришечко… – та й схилиться над колискою.

Я й зітхнула. Та тільки вляглась, стулила очі – а воно знов своєї. І так до ранку.

– Мусиш, Марусю, таки носити мені дитину в поле, бо без молочка вона помре, – прошу, збираючись уранці в колгосп. – А поки до животика прикладай ту мазь, що дід Степан дав, і гляди, аби туди не сіла муха.

3

А тоді пішли дощі, рясні й холодні. В Марусі ж ноги босі, хто б це їй ще до снігу дав рвати чоботи? Йде вона, місить грязь, дощ ллється за комір, пазуху, поливає в руках малу дитину.

– Скільки я з тобою буду мучитись?! – кричить Маруся, а все одно не перекрикує Миросі. – Замовкни! Цить! Цить, тобі сказала! Бо зараз вкину в це болото, тоді побачиш, як мені з тобою добре! Плаче вона! Така велика вже, і плаче!

Ще два дні мокла Маруся під дощами, а тоді я таки пожаліла свою дочку.

– Досить, більше не неси мені Миросі, сьогодні вже не треба, – виглянула я у малесеньке вікно, а там – суцільна мряка. – Ще простудитесь обидві. Та й вавка майже затягнулась.

– А що ж їй давати їсти? – аж не вірить мені Маруся.

– Будеш жувати хлібчик у ганчірку і давати в рота.

– Добре, мамо…

– А як не схоче їсти, то підеш до тітки Олександри, хай вдоїть крапельку молока, даси. От піду тепер і попрошу, вона ж буде Миросі за хрещену матір.

Похрестили ми дитину аж у лютому, як повернувся із війни сусід, Петро Кесар – це він приніс до села страшну звістку: мій чоловік Ілько таки помер, у Східній Прусії…

Олександра тепер не сміла мені відмовити; хоч і не дуже хотіла, а таки стала Миросі за хресну матір.

А я тоді – чи не щодня до неї йду, по молоко…

– Та чим ти й так її годуєш? – дивилась Олександра на мою запалу пазуху, як я просила молока. – Я свою Тоню у півроку залучила, але ж у мене й груди! Таке було розперло, що Арсен мусив кроїти нові сорочки, бо жодна стара на мене не налазила!

– То коли треба, Маруся прийде? А я якось тоді віддам, Олександро, у нас росте теличка.

– Віддаси, – кума зітхає, бо знає ті мої вічні віддавання – з чого?

Але ж як не дасть – я рідного брата жінка! А тепер ще й покійного… Мирося – Олександрина племінниця. Тепер ще й похресниця. І жили ж ми межа в межу…

Як не дати?

Весна.

У колгоспі починається робота. Нас, жінок, у холодний дощ женуть із лопатами садити висадки.

Одне добре, що хоч Маруся ще не мусить йти до поля.

Та й Олександра носить молоко.

Окотилася овечка, яку Петро, Миросин хрещений батько, подарував нам на хрестини!

Літо.

Уже й рік минув – а Мирося все не ходить сама. То Маруся посадить її у хаті в сіно… Або винесе під густі коноплі, кине до рук кукурудзяного завиванця, чи сплете швидко возика з очерету, та й біжить із дому на леваду – там діти коров’ячим пухирем у м’яча граються. І Маруся хоче – ще ж дитина!

А Миросі до того й геть байдуже – вона за цілу зиму звикла сидіти у Гані на руках. А та – була кожній моїй дитині за гарну няньку.

Часто сидить Мирося в хаті сама, чекає старшої сестри із колгоспу. А як Ганя прийде – то аж кричить і тягне руки.

Мені ж, звісно, не до дитини, моя робота не меншала. Тільки вскочила у двір, і як у вир попала – рви, неси, тереби, наливай, вичищай, винось, пали, молоти, зашивай, пери, рубай, біжи, падай – короткий сон, і знову день у шибку грюкає: вставай, проклята жінко, до двору й до колгоспу!

Дитина мене не бачить. А я – дитини.

Вона й до Гані лягає спати, тулиться їй під боком, як до рідної мами.

Тиха й добра моя Ганя була ще зовсім молоденька. Притискала вона до себе Миросю, забавляла, а я хоч мала спокій.

Як ще Мирося добре й не ходила, а вже спиналася на ноги – трималася за стіни, та й дрібно-дрібно бігла, за Ганьою була як хвостик. Куди та йшла, то несла Миросю за собою. А як покине – дитина повзе слідком, а тоді хапається руками за спідницю й уголос плаче. Гані стане шкода, то й підхопить із землі малу на руки.

А кому цікава дівка із дитиною?

В гурті ніхто й не дивиться на бідну мою дитину: одне, що Ганя дуже убога, сирота, а друге – з малою дитиною на руках! Дівчата із хлопцями жартують, а Ганя сидить, зажурена. Вона хоч і красуня (бо коса у моєї Гані нижче колін соталась, довга-довга), а йде сама-самісінька додому.

– Не бери цього дня Миросі, – одного разу просить її до себе Манька – Ганіна найкраща подружка. – Хочемо на хлопців поворожити, а Мирося буде нам тільки заважати.

– Попробую…

І Ганя поночі втікає тихо в сіни, так, щоб не побачила Мирося.

Вже на вулиці накинула вона на голову суконну хустку – надворі йшов дощ. Ганя скрадається попід клуню, попід густий бузок – на дорогу. А там – гайда бігти попід вишні на горбок, от уже і в Маньки! Вбігає вона в темні сіни, а там уже кружком сидять дівчата, бо в Маньки нікого не було вдома – батьки поїхали у гості.

– Ну то що? Кинемо на картах? Тільки ж, щоб ніхто не взнав, не бачив, – дивиться на двері і шепоче Манька.

– Закриймо рядюжкою вікно, щоб не було видко світла…

Дівчата посідали тихесенько до столу, запалили велику свічку, Манька дістала сірі карти. У хаті ніч-ніччю…

– На кого кинемо – на мене чи на тебе?

– Давай на мене… – шепоче Ганя.

– Ну добре…

Манька хрестом розклала карти, придивляється, мудрує. У хаті тихо-тихо, чути тільки як носи дишуть і тріщить віск.

І раптом – шерхіт!

На долівці замість доріжок сіно.

– А-киш! А виздихали б ви! – зірвалась Манька, кинулась в темінь, до дверей, подумала, що на світло із сіней налізли кури.

А то не кури, то повзе моя Мирося! Вислідкувала-таки, куди побігла Ганя, і навкарачки кинулась – за нею! Сама заповзла до сіней, до хати, побачила при світлі старшу сестру, та й полізла до Гані попід стіл – і в пелену – гуп! Вилізла на руки, вмостилася, притихла.

Дівчата ж верещать! Бо полякались, Господи!..

– Та це моя сестра, не бійтесь, – притишує їх Ганя. – Миросю, маленька моя пташечко, як же ти мене аж тут знайшла? Подивися, яка ж ти мокра? Надворі темна нічка! А як мама буде шукати?

Кого шукати…

Бо я й не шукала б, перетомлена, в той час уже давно спала без задніх ніг – а хай моїх дітей Бог побавить!

І Мирося тулиться до Гані, ховає босі ноженята у її спідниці, обіймає сестру за груди.

– Та тут і нема що ворожити: будеш ти у своєї мами за вічну няньку, – збирає карти у колоду Манька. – Не випадає тобі король, одні вальти!

А вальти – то діти…

– Моє маленьке, – не чує ворожінь, а шепче до дитини Ганя, цілує Миросю в личко, пальцями розбирає рідесеньке волосся в проділь. – А якби на тебе собака який напав? Це ж так далеко. Диви, Маню, наша Мирося яка розумна! І запам’ятала ж дорогу аж сюди, до вас! Моя ти дрібна комашечко!

А Мирося її вже й не чує – вона плющить очі, так і засинає – у Гані в пелені, втомилася: знайшла. Мусить старша сестра кидати дівчат, розваги, вставати на ноги й нести сонну сестричку на руках – додому.

У всіх моїх дітей одяг із домотканого полотна. Тільки у найменшої, в Миросі, – із найкращого – казенного, государственного, із гудзами! Бо тоді так на селі: коли сорочка із казенного полотна – жовтого, твердого, то немає кращого! А краще все – для маленької Миросі.

У два роки Мирося вже хазяйка!

Я зі старшими дітьми у колгоспі на роботі, Іван сховався. А Мирося – білить полотно!

У тих ночвах, де вона приймала першу купіль, тепер біляться сувої – мокнуть у воді. А їх же треба ще й виймати і розстеляти по траві – аби на сонці висихали. Мирося білить – тягне із ночов, носить і розстеляє.

Це поки Гані немає вдома. Як тільки Ганя – у ворота, Мирося – вслід за нею.