V

Серед щоденникових записів Леонардо один привертає увагу читача багатозначністю змісту і крихітною формальною помилкою. У липні 1504 року він пише таке: «Ad 9 di luglio 1504 mercoledi a ore 7 morì Ser Piero da Vinci, notalio, al palazzo de Potesta, mio padre, a ore 7. Era d`eta d`anni 80, lascio 10 figlioli maschi e 2 feminine» [9 липня 1504 року в середу о 7-ій годині ранку помер синьйор П’єро да Вінчі, нотаріус у палаці Подеста, мій батько, о 7-ій годині. Йому було 80 років; залишив 10 дітей чоловічої статі і 2 жіночої].

Отже, йдеться про смерть батька Леонардо. Невеличка помилка полягає в тому, що визначення часу «a ore 7» повторено двічі – ніби Леонардо в кінці фрази забув, що він те саме щойно написав на початку. Дрібниця, з приводу якої ніхто, крім психоаналітика, не стане замислюватися. Власне, ніхто б навіть не помітив її, а той, кому на помилку вказали б, імовірно сказав би: таке може з будь-ким статися через неуважність або в емоційному стані і не має жодного значення. Психоаналітик міркує інакше – для нас усе має значення як вияв прихованих душевних процесів; ми давно переконалися, що таке забування або повторення завжди має значення і що завдяки «неуважності» можна розгадати приховані мотиви.

Ми можемо сказати, що це повідомлення, так само як рахунок про похорон Катеріни і рахунки з витрат на учнів, представляє ситуацію, у якій Леонардо не спромігся стримати свій афект і тривалий час приховуване виявилося у перекрученому вигляді. Навіть форма схожа – та ж таки педантична точність, нав’язлива увага до цифр^[74].

Такі нав’язливі повторення ми називаємо персеверацією. Це винятковий допоміжний засіб з розпізнання афективного забарвлення. Згадаймо, наприклад, обурену промову святого Петра проти свого недостойного заступника на землі з Дантового «Раю»:

 
Той, хто загарбать зважився мій трон,
Мій трон, мій трон, що перед Божим Сином
Стояв порожній, і зламав закон,
Ще й цвинтар мій залляв смердючим плином…^[75]
 

Якби не згнічення афекту у Леонардо, то згадане місце у щоденнику могло б мати приблизно такий вигляд: «Сьогодні о 7-ій ранку помер мій батько, синьйор П’єро да Вінчі, мій бідолашний батько!»; але перекручене персеверацією на байдуже повідомлення про смерть, на визначення години смерті, воно видаляє з запису весь пафос і дозволяє нам здогадатися, що тут було щось таке, що треба замаскувати і згнітити. Синьйор П’єро да Вінчі, нотаріус і нащадок нотаріусів, був людиною енергійною, чим зажив поваги і здобув добробут. Він одружувався чотири рази; дві його перші дружини померли бездітними, тільки третя подарувала йому першого законного сина у 1476 році, коли Леонардо було вже двадцять чотири й він давно поміняв батькову домівку на майстерню свого вчителя Вероккйо; від четвертої, останньої дружини, з якою батько побрався у свої п’ятдесят, він мав ще дев’ятьох синів і двох дочок^[76].

Батько цей, звісно, теж відіграв роль у психосексуальному розвитку Леонардо – і не тільки у негативному сенсі, внаслідок своєї відсутності у перші роки життя хлопчика, але також безпосередньо, своєю присутністю у його пізніші дитячі роки.

Той, хто в дитинстві відчуває потяг до матері, не може уникнути бажання бути на місці батька; він ототожнює себе з ним у фантазіях і пізніше ставить собі за мету перевершити його. Коли Леонардо, не маючи ще й п’яти років, потрапив у будинок діда, молода мачуха Альб’єра, ймовірно, заступила у його почуттях матір, природно Леонардо опинився у становищі батькового суперника. Схильність до гомосексуальності настає, як відомо, тільки з наближенням до років статевого дозрівання. Коли цей час прийшов для Леонардо, ототожнення з батьком втратило будь-який сенс для його сексуального життя, але залишилося в інших, нееротичних частинах його особистості. Нам відомо, що Леонардо любив розкіш і гарний одяг, тримав слуг і коней, попри те, що він, за словами Вазарі, «майже нічого не мав і мало працював». Причину цієї пристрасті ми бачимо не тільки в його любові до краси, але також у нав’язливому прагненні копіювати батька і перевершити його. В очах бідної сільської дівчини, матері Леонардо, його батько був шляхетним паном, і це спонукало сина вдавати великого пана, прагнення «to out-herod Herod» [переїродити Їрода], показати батькові, що таке справжній аристократизм.

Митець у ставленні до своїх творінь почувається батьком. Для художньої спадщини Леонардо його ототожнення себе з батьком мало фатальні наслідки. Він створював свої шедеври і більше про них не дбав, як його батько не дбав про нього [в перші роки життя]. Пізніші батькові піклування вже нічого не могли змінити в цьому нав’язливому ставленні, бо воно випливало з вражень перших дитячих років, а згнічене залишається у несвідомому і не підлягає виправленню пізнішими враженнями.

У добу Відродження, так само як за новіших часів, кожен художник потребував високопоставленого пана і покровителя, патрона, який давав йому замовлення і в руках якого перебувала доля митця. Леонардо знайшов свого патрона в особі честолюбного, схильного до пишноти, спритного політика – втім, мінливого і легковажного – Лодовіко Сфорци на прізвисько Моро. При його дворі у Мілані Леонардо згаяв найплідніший період свого життя; саме тут він найбільше розвинув свою творчість, доказом чому служать «Таємна вечеря» і кінна статуя Франческо Сфорци. Він покинув Мілан раніше, ніж зазнав катастрофи Лодовіко Моро, який помер у французькій в’язниці.

Коли звістка про нещасливу долю покровителя дійшла до Леонардо, він написав у своєму щоденнику: «Il duca perse lo stato e la roba e liberta e nessuna sua opera si finì per lui» [Герцог утратив свої землі, своє майно, свою свободу, і жодна справа, ним розпочата, не була доведена до кінця]^[77]. Показово, що він тут робить своєму патрону той закид, який нащадки мали б зробити йому самому – він ніби хоче перекласти відповідальність на кого-небудь з розряду батьків за те, що залишив незакінченими свої твори. Насправді, у житті, він не був несправедливим до герцога.

Якщо наслідування батька зашкодило Леонардо як художнику, то антагонізм до батька став інфантильною умовою його – не менш значних, ніж мистецькі – наукових здобутків. За влучним порівнянням Мережковського, він був подібним до того, хто прокинувся зарано, коли ще темно і коли решта всі ще сплять. Леонардо наважився висловити сміливу сентенцію, яка захищає будь-яке незалежне дослідження: «Chi disputa allegando l`autorità non adopra l`ingegno ma piutosto la memoria» [Хто у суперечці спирається на авторитети, той радше застосовує пам’ять замість розуму]^[78]. Так він став першим з нових дослідників природи; першим від часів давніх греків він підійшов до таємниць природи, спираючись тільки на спостереження і власний досвід, і нові знання і блискучі передбачення стали йому віддякою за мужність. Але якщо він вчив нехтувати авторитетами і відкинути наслідування «древнім», а натомість вказував на вивчення природи як на джерело істини, то він тільки повторював у найвищій доступній людини формі сублімовану пристрасть, яка оволоділа ним, коли він іще хлопчиком вдивлявся у навколишній світ. Якщо з наукової абстрактної мови перекласти мовою особистого людського досвіду, то «древні» й «авторитети» відповідають батькові, а природа – це лагідна годувальниця-мати. Більшість людей – так само зараз, як у давнину – відчувають настільки сильну потребу триматися за які-небудь авторитети, що їм здається, світ захитається, коли що-небудь підважить ці авторитети, і один тільки Леонардо міг дати собі раду без цієї опори; він не був би на це здатний, якби в перші роки життя не навчився обходитися без батька. Не придушене батьком інфантильне сексуальне дослідження дало поштовх його пізнішим сміливим і незалежним науковим дослідженням, а відмова від сексуальності сприяла подальшому розвитку цієї тенденції.

Коли хтось, як Леонардо, уникнув у дитинстві залякувань батька і у своїх пошуках скинув пута авторитетів, годі очікувати від цієї особи, що вона залишиться побожною і не спроможеться відкинути релігійні догми. Психоаналіз навчив нас бачити тісний зв’язок між батьківським комплексом і вірою в Бога і показав нам, що особистий бог, психологічно, – це ідеалізований батько, і ми постійно спостерігаємо, як молоді люди втрачають релігійну віру, щойно для них падає авторитет батька. Отже, у комплексі батька ми відкриваємо коріння релігійної потреби; всемогутній справедливий Бог і благодійна природа виступають величним сублімуванням батька і матері – більше того, відновленням і оновленням ранніх дитячих уявлень про них обох. Біологічно релігійність пояснюється тривалою безпорадністю дитини і її потребою у заступництві. Коли згодом вона пізнає свою справжню безпорадність і безсилля проти могутніх чинників навколишнього світу, вона реагує на них, як у дитинстві, і її безпорадність намагаються заспокоїти відновленням інфантильних захисних сил. Захист від невротичного захворювання, який релігія надає вірянам, легко пояснити тим, що вона позбавляє їх комплексу батьків, від якого залежить свідомість провини, як індивіда, так усього людства; а тим часом невіруючі змушені самотужки долати цю проблему.

Приклад Леонардо, на нашу думку, не спростовує цього погляду на релігію. Звинувачення у безвірстві або, що на ті часи вважалося рівнозначним, у відпаданні від християнської віри, порушувалися проти нього вже за життя і були виразно відзначені у першій біографії Леонардо, написаній Вазарі^[79]. У другому виданні «Життєписів», що вийшло у світ 1568 року, Вазарі видалив ці зауваги. Нам цілком зрозуміло, що Леонардо, знаючи надзвичайну чутливість своєї доби до релігійних питань, утримувався навіть у своїх нотатках прямо висловлювати своє ставлення до християнства. Як дослідник, він анітрохи не піддавався на навіювання Святого Письма про створення світу, він ставив під сумнів факт Всесвітнього потопу і, так само впевнено, як сучасні вчені, налічував у геології сотні тисячоліть.

Між його «пророцтвами» є чимало таких, що мали ображати почуття побожного християнина, як, наприклад, про поклоніння святим іконам: «Вони говоритимуть з людьми, які нічого не слухають, у яких очі розплющені, але нічого не бачать; вони звертатимуться до них і не отримають відповіді; вони молитимуть про милості того, хто має вуха і не чує; вони запалюватимуть свічки тим, що незрячі»^[80].

Або про плач у Страсну п’ятницю: «По всій Європі численні народи оплакують смерть однієї людини, що померла на Сході».

Про мистецтво Леонардо говорили, що у написаних ним святих зник останній залишок церковного догматизму, що він наблизив їхні постаті до людських, щоб втілити в них прекрасні людські почуття. Мутер вихваляє Леонардо за те, що той переміг занепадницькі настрої і повернув людству право на пристрасті і радість життя. Нотатки Леонардо, в яких він заглиблюється у розв’язання великих загадок природи, сповнені захвату перед Творцем як останньою причиною всіх цих дивовижних таємниць, але ніщо не свідчить про його бажання закріпити особистий зв’язок з могутнім божеством. Сентенції, в які він вклав глибоку мудрість останніх років свого життя, дихають смиренням людини, яка підпорядковується ’Ανάγκη,^[81] себто законам природи і не чекає жодного полегшення від доброти чи милості Бога. Тож чи варто сумніватися, що Леонардо переміг як догматичну, так і особисту релігію й своєю працею дослідника дуже віддалився від світогляду побожного християнина.

Згідно з раніше вже висловленим поглядом на розвиток дитячої душі, ми можемо припустити, що перше дослідження Леонардо в дитинстві мало своїм предметом сексуальність. Сам він виявляє це доволі ясно, пов’язуючи своє прагнення до дослідництва з фантазією про шуліку. Він уявляє свою роботу з вивчення пташиного польоту як призначення, обумовлене долею. Одне дуже неясне місце в його нотатках, що має вигляд пророцтва і присвячене пташиному польоту, навдивовижу виразно засвідчує афективний інтерес, який дослідник прив’язував до бажання самому навчитися літати: «Велика птаха здійснить свій перший політ з хребта Великого Лебедя, сповнюючи світ подивом і всі писання похвалами, і вічна слава віддячуватиме гніздо, де вона народилася»^[82]. Ймовірно, Леонардо сподівався, що саме він коли-небудь здійснить цей політ; а ми знаємо зі снів, що містять це бажання, на яке саме щастя чекають сновидці зі здійснення цієї надії.

Чому так багато людей снять здатністю літати? Психоаналіз відповідає на це запитання таким чином, що польоти або перетворення на птаха уві сні маскують інше жадання, до розгадки якого веде не один місток і словесний, і візуальний. Якщо допитливим малюкам розповідають, що великий птах – лелека – приносить маленьких дітей, якщо древні зображували фалос крилатим, якщо в німецькій мові Vogeln [ловити пташок / злягатися] – найуживаніше позначення чоловічої статевої діяльності, якщо у італійців чоловічий орган називається просто l’uccello [пташка], то це лише маленькі ланки великого ланцюга, які показують нам, що вміння літати уві сні означає не що інше, як бажання бути здатними до статевої діяльності. Це є раннє інфантильне бажання^[83]. Коли дорослі пригадують своє дитинство, воно уявляється їм безтурботним часом, коли радіють кожній миті і йдуть назустріч майбутньому, вільні від бажань, і тому дорослі заздрять дітям. Діти, натомість, якби здатні були розповідати про себе, дали б відмінні свідчення. Ймовірно, дитинство не є блаженною ідилією, якою воно нам видається пізніше, якщо бажання стати дорослими і робити все те, що роблять дорослі, змушує дітей до прагнення якнайшвидше пережити роки дитинства. Це бажання керує усіма їхніми забавами. Якщо діти в період, коли їхня допитливість спрямована на сексуальне дослідження, відчувають, що дорослі посідають якісь грандіозні знання у цій загадковій і такій важливій царині, в якій їм, дітям, знати і діяти заборонено, то в них прокидається непереборне бажання досягти того самого, що є у дорослих, і це бажання вони висловлюють уві сні у формі польотів або готують цю замасковану форму бажання для майбутніх снів. Таким чином, авіація, що в наш час досягла нарешті своєї мети, теж сягає корінням в інфантильний еротизм.