Розділ другий. Дік Сенд

Погода була чудовою і, якщо не зважати на затримку, подорож відбувалася за непоганих умов.

Місіс Уелдон влаштувалася на борту якомога зручніше. Корабель не мав ні юта, ні будь-якої іншої надбудови, а, отже, не було і каюти для пасажирів. Місіс Уелдон мусила задовольнятися крихітною каютою капітана Халла, розташованою на кормі. Делікатну жінку вмовляли зайняти її. В цій комірчині поряд з нею розмістилися малюк Джек та стара Нен. Там вони снідали та обідали разом з капітаном та кузеном Бенедиктом, якому запропонували халупку на носі корабля.

Власне, капітан Халл перемістився до каюти, призначену для його помічника. Відомо, що екіпаж «Пілігрима» заради економії був недоукомплектованим, тому капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» – вправні та досвідчені моряки з однаковими поглядами та однаковими звичками, – жила в мирі та злагоді. Вони плавали разом вже четвертий промисловий сезон. Всі матроси були американцями, всі з узбережжя Каліфорнії і знали один одного все життя.

Ці славні люди поводили себе дуже люб’язно з місіс Уелдон, дружиною власника корабля, якому вони були безмежно відданими. Варто додати, що всі вони були дуже зацікавленими в прибутковості китобійного промислу і досі отримували чималий прибуток від кожного плавання. Щоправда, вони працювали в поті чола, оскільки команда за кількістю була доволі невеликою. Проте, їхня малочисельність збільшувала частку для кожного під час підбиття балансу в кінці сезону. Цього разу, правда, доходу ніякого не очікувалося і тому вони мали повне право проклинати «цих мерзотників з Нової Зеландії».

Лише одна людина на кораблі не була американцем за походженням. Негоро, який виконував обов’язки кока, народився в Португалії. Проте, він достатньо добре володів англійською.

Після того, як попередній кок втік в Окленді, Негоро запропонував капітану Халлу свої послуги. Мовчазний та потайний, він тримався осторонь товаришів, проте справу свою виконував непогано. Капітан Халл, вочевидь, мав добрий нюх: за час своєї роботи на «Пілігримі» Негоро не отримав жодної догани.

І все ж таки, капітан Халл жалкував через те, що не встиг довідатися про минуле нового кока. Зовнішність португальця, його метушливі очі не дуже подобалися капітану, а перш ніж допустити незнайомця в крихітний світ китобійника, необхідно було дізнатися все про його минуле життя.

На вигляд Негоро мав приблизно років сорок. Середнього зросту, худорлявий, жилавий, смаглявий і з темним волоссям, він здавався сильною людиною. Чи мав він якусь освіту? З огляду на зауваження, що їх іноді він вставляв, схоже, що так. Втім, Негоро ніколи не згадував ні про своє минуле, ні про свою сім’ю, ніхто не знав, де він мешкав і чим займався раніше і що збирається робити далі. Він лише сказав, що планує зійти на берег в Вальпараїсо. Загалом, він був дуже дивним. І, беззаперечно, не моряк. На морській справі він розумівся навіть менше, ніж звичайний кок, більша частина життя якого пройшла в морі.

Однак, ані бокова, ані кільова хитавиці не діяли на нього, на морську хворобу, до якої вразливі усі новачки, він не страждав, що було вже неабиякою перевагою для корабельного кока.

Попри це, Негоро рідко виходив на палубу. Цілими днями він сидів в своєму крихітному камбузі, більшу частину якого займала кухонна плита. Поночі, вимкнувши плиту, Негоро зникав в своїй комірчині на носі палуби. Там він відразу лягав у ліжко.

Як вже було зазначено, екіпаж «Пілігрима» складався із п’яти матросів та одного молодшого матроса.

Невідомо, хто були батьками цього п’ятнадцятирічного молодшого матроса. Зовсім крихітним його знайшли на чужому ґанку, а виріс він в дитячому будинку.

Схоже, Дік Сенд (таким було його ім’я) народився в штаті Нью-Йорк, можливо, навіть, в самому місті Нью-Йорк.

Ім’ям Дік, скорочено від Річард, назвали знайду на честь співчутливого перехожого, який підібрав малюка і відвіз до інтернату. Прізвище Сенд нагадувало про місце, де його знайшли: піщана коса Сенді-Хук в гирлі річки Гудзон, штат Нью-Йорк.

Дік Сенд був невисоким і, схоже, в майбутньому не обіцяв стати вищим за середній зріст, проте міцної статури. В ньому одразу відчувався англосакс попри те, що мав темний колір волосся та темно-сині очі. Важка праця моряка загартувала його. Його розумне лице пашіло енергією. Це було обличчя людини не лише сміливої, а й готової ризикувати.

Часто цитують три слова незакінченного вірща Вергілія: «Audaces fortuna juvat…» («Доля сміливим допомагає…»), проте цитують невірно. Поет сказав: «Audantes fortuna juvant…» («Доля відчайдухам допомагає …»). Відчайдухам, а не просто сміливцям, майже завжди посміхається доля. Сміливий, інколи, може діяти необдумано. Відчайдух же спочатку подумає, а потім діє.

Дік Сенд належав до «audens» – відчайдухів. В п’ятнадцять років він вже вмів приймати рішення та доводити до кінця все те, на що свідомо наважився. Його жвавість та серйозність привертали увагу. На відміну від більшості своїх одноліток, Дік був скупим на слова та жести. У віці, коли діти ще не задумуються про майбутнє, Дік усвідомив своє жалюгідне положення і твердо вирішив «вибитися в люди» власними силами.

І він досяг свого: він був вже майже чоловіком в той час, як його ровесники все ще залишалися дітьми.

Спритний, моторний та сильний, Дік належав до обдарованих людей, про яких можна сказати, що вони народилися в сорочці: щоб вони не робили, куди не йшли – їм все до снаги.

Як вже зазначалося, Дік виховувався за благодійні відрахування суспільства. З початку його розмістили в притулку для підкидьків, розповсюджених в Америці. В чотири року його почали навчати читанню, письму та математиці в одній із тих шкіл штату Нью-Йорк, які існують на пожертви шляхетних доброчинців. У вісім років вроджена пристрасть до моря змусила його влаштуватися юнгою на корабель, що виконував рейси в країни півдня. На судні він почав вивчати морську справу, якій варто навчатися з дитинства. Судові офіцери добре ставилися до допитливого хлопчини и залюбки викладали для нього. Незабаром юнга мав стати молодшим матросом – безумовно, очікуючи подальшого росту. Той, хто з дитинства знає, що праця – закон життя, хто рано зрозумів, що хліб добувається в поті чола (Біблійський заповіт, що став правилом для людства), той призначений для великої справи, бо в потрібний день та час він знайде в собі сили для їх здійснення.

Завітавши якось на борт торгового судна, де служив Дік, капітан Халл помітив здібного юнгу. Бравому морякові сподобався сміливий юнак і, по поверненню до Сан-Франциско, розповів про нього своєму хазяїнові Джемсу Уелдону. Останній зацікавився долею Діка, віддав його до школи в Сан-Франциско і допоміг її закінчити, паралельно виховуючи хлопця в католицькій вірі, яку сповідувала сім’я судновласника.

Дік жадібно поглинав знання, особливо цікавлячись географією та історією мандрівок, очікуючи на вік, який дозволить йому вивчати той розділ математики, що присвячено навігації. Він не нехтував і практичною підготовкою. Закінчивши школу, він влаштувався молодшим матросом на китобійник свого благодійника Джемса Уелдона. Дік знав, що «велике полювання» (китобійний промисел) не менш важливе у вихованні справжнього моряка, ніж далекі плавання. Це відмінна підготовка до професії моряка, де на кожному кроці підстерігає небезпека. До того ж, цим навчальним судном виявився «Пілігрим» під командуванням його заступника – капітана Халла. Таким чином, молодому матросу було забезпечено найкращі умови для навчання.

Чи варто зазначити, що юнак був безмежно відданим родині Уелдон, якмй він стільком завдячував? Нехай промовляють факти. Можна з легкістю уявити як зрадів Дік, коли дізнався, що місіс Уелдон з сином подорожуватимуть «Пілігримом». Місіс Уелдон протягом декількох років заміняла Діку матір, а малого Джека він обожнював як рідного брата хоча й розумів, що становище в нього дещо інакше, ніж у сина багатого судновласника. Проте, його благодійники знали, що насіння добра втрапили на родючий ґрунт. Сирітське серце повнилося вдячності і Дік, не вагаючись, віддав би життя за тих, хто допоміг йому отримати освіту. Загалом, п’ятнадцятирічний юнак діяв і мислив як доросла людина років тридцяти років – ось який він, Дік Сенд.

Місіс Уелдон високо цінувала Діка. Вона знала, що може без вагань довірити йому свого маленького Джека. Дік Сенд обожнював малюка, який линув до нього, відчуваючи любов «старшого брата». Ті довгі години, що часто трапляються під час хорошої погоди у відкритому морі, коли всі вітрильники виставлені і не потребують жодного втручання, Дік з Джеком проводили разом. Юний матрос розважав дитину, показував йому все, що могло б зацікавити хлопчика в морській справі. Місіс Уелдон без остраху дивилася як Джек підіймався вантами то на ґрот-марс, то на фор-брам-стеньґу^[8] і зісковзував снастями донизу, на палубу. Дік Сенд завжди був поряд з малюком, готовий підтримати, підхопити його, якщо б рученята п’ятирічного Джека раптово заслабли. Вправи на свіжому повітрі йшли на користь дитині, що тільки-но оговталася від важкої хвороби; морське повітря та щоденна гімнастика швидко повернула рум’янець блідим щічкам малюка.

Так проходило життя на «Пілігримі». Окрім східного вітру, ні екіпажу, ні пасажирам не було на що нарікати.

Проте, тривалість східного вітру не подобалася капітану Халлу. Йому ніяк не вдавалося взяти підходящий курс. Тим паче, він побоювався у подальшому потрапити в смугу безвітря поряд з тропіком Козерога, не кажучи вже про те, що екваторіальна течія могла відкинути його далі на захід. Капітан непокоївся головно про місіс Уелдон, хоча й розумів, що його провини в цій затримці немає. Якби поблизу «Пілігриму» проходив будь-який океанський пароплав, що направляється в Америку, він обов’язково порадив би своїй пасажирці пересісти на нього. На жаль, «Пілігрим» відхилився настільки далеко на південь, що не варто було сподіватися зустріти пароплав, що йде до Панами. Тай сполучення між Австралією та Новим Світом через Тихий океан в той час не було настільки жвавим, як воно стало згодом. Капітану Халлу залишалося лише чекати доки погода змилується над ним. Здавалося, нічого не повинно було порушити одноманітність цієї подорожі морем, аж раптом саме цього дня, 2-ого лютого, на широті та довготі, вказаної на початку цього оповідання, відбулася перша несподіванка.

Стояла погожа днина. Близько дев’ятої ранку Дік Сенд та Джек видерлися на салінґ^[9] фок-мачти; звідти їм відкривалася вся палуба корабля та безмежні океанський простір. Лише частину горизонту за бортом затуляла ґрот-мачта, яка підтримувала ґрот і топсель. Попереду, над хвилями височів гострий бушприт з трьома туго натягнутими кліверами, неначе три крила різного розміру. Під їхніми ногами простягнулося полотнище фока, а над головами – фор-марсель та брамсель. За можливості шхуна трималася якнайкрутіше до вітру.

Дік Сенд пояснював Джеку, чому правильно навантажений «Пілігрим» не може перекинутися попри те, що він доволі сильно перехилився на штирборт^[10], як раптом хлопчик закричав:

– Що це?!

– Ти щось побачив, Джеку? – запитав Дік Сенд, випроставшись на реї.

– Так, так! Ось там! – відповів Джек, показуючи на якусь цятку, що маячила в отворі між клівером та стакселем.

Придивившись туди, куди вказував Джек, Дік Сенд заволав на все горло:

– Праворуч по носу, під вітром, затонуле судно!