Розділ 5

Тим часом жорстока боротьба відбувалася в душі цього щасливого коханця в той час, як ніч і хвилі у своєму тихому мороці несли його в гондолі, розгубленого й тремтячого, поруч зі славнозвісною красунею Венеції. З одного боку, Андзолето почував наростання пристрасті, ще більш розпалюваної вдоволеним марнославством; з іншого боку, його запал охолоджувався страхом швидко потрапити в немилість, бути осміяним, випровадженим, по-зрадницькому виданим графові. Обережний і хитрий як справжній венеціанець, він, прагнучи цілих шість років потрапити на сцену, був добре обізнаний із навіженством і владолюбством жінки, що стояла на чолі всіх театральних інтриг. У нього була цілковита підстава припускати, що його царюванню біля неї незабаром надійде край; і якщо він одразу не ухилився від цієї небезпечної честі, то тільки тому, що не припускав свою перемогу такою близькою й був підкорений і викрадений раптово. Він гадав, що його лише терпітимуть за його чемність, а його вже полюбили – за молодість, красу, за славу, що народжується! «Тепер, аби уникнути важкого й гіркого пробудження відразу після мого торжества, мені нічого більше не залишається, як змусити її боятися мене, – вирішив Андзолето з тією швидкістю міркування й умовиводу, якими володіють інші дивно влаштовані голови. – Але як я, нікчемний молодик, умудрюся вселити страх цій втіленій цариці пекла?» – думав він. Одначе він незабаром зміркував: розіграв недовіру, ревнощі, образу, і з таким захопленням, з такою пристрастю, що примадонна була вражена. Всю їхню палку й легковажну бесіду можна звести ось до чого:

Андзолето. Я знаю, що ви мене не любите й ніколи не полюбите. Ось чому я такий смутний і стриманий біля вас.

Корилла. А якби я раптом тебе полюбила?

Андзолето. Я був би в повному розпачі, тому що ризикував би звалитися з неба просто в прірву і, завоювавши вас ціною всього мого майбутнього щастя, втратити вас через яку-небудь годину.

Корилла. Що ж змушує тебе припускати таку мінливість з мого боку?

Андзолето. По-перше, моя власна нікчемність, а по-друге, все те погане, що про вас говорять.

Корилла. Хто ж так злословить про мене?

Андзолето. Усі чоловіки, тому що всі вони обожнюють вас.

Корилла. Виходить, якби я мала дурість закохатися в тебе й зізнатися тобі в цьому, ти, мабуть, відштовхнув би мене?

Андзолето. Не знаю, чи знайду я в собі сили втікати від вас, але якби знайшов, то, звичайно, ніколи не став би більше з вами зустрічатися.

– У такому разі, – заявила Корилла, – мені хочеться просто із цікавості провести цей дослід… Андзолето, мені здається, що я тебе люблю.

– А я цьому не вірю. І якщо не втікаю від вас, то тільки тому, що дуже добре розумію – ви з мене смієтесь. Але ви не збентежите мене такою грою й навіть не скривдите.

– Ти, здається, хочеш здолати мене хитрістю?

– А чом би й ні? Але я не такий страшний, оскільки сам даю вам засіб перемогти мене.

– Який же?

– Спробуйте повторити серйозно те, що ви сказали жартома. Я злякаюся на смерть і кинуся навтіки.

– Який ти дивний! Я бачу, що з тобою треба бути насторожі. Ти з тих, кому мало аромату троянди, а потрібно її зірвати та ще сховати під скляний ковпак. Я не очікувала, що у твої роки ти такий сміливий і свавільний!

– І ви зневажаєте мене за це?

– Навпаки, ти мені такий більше подобаєшся. Добраніч, Андзолето, ми скоро побачимось.

Вона простягла йому свою красиву руку, й він жагуче поцілував її.

«Спритно ж я відкараскався», – думав він, біжучи по галереях уздовж каналу.

Не сподіваючись такої пізньої години достукатися в халупу, де він зазвичай ночував, Андзолето вирішив простягтися біля першого-ліпшого порога й насолодитися тим райським спокоєм, що його знають лише діти й бідняки. Але вперше у житті він не зміг знайти жодної плити, достатньо чистої, щоб зважитися на неї лягти. Хоча бруківка Венеції й чистіша та біліша за всяку іншу на світі, все-таки вона занадто курна для елегантного чорного костюма із найтоншого сукна. До того ж ті самі човнярі, які зазвичай уранці обережно крокували сходами, намагаючись не зачепити лахміття юного плебея, тепер, попадися тільки він їм під ноги, могли покепкувати з нього сонного і навмисно забруднити розкішну ліврею «дармоїда». Дійсно, що б подумали ці човнярі про людину, що спить просто неба у шовкових панчохах, у тонкій білизні, у мереживному жабо й мереживних манжетах? У цю хвилину Андзолето пошкодував про свій милий плащ із коричневої й червоної вовни, щоправда, вицвілий, потертий, але ще міцний і здатний відмінно захистити від нездорових туманів, що піднімаються вранці над каналами Венеції. Був кінець лютого, і хоча в тутешніх краях у таку пору року сонце вже світить і гріє по-весняному, ночі бувають іще дуже холодні. Андзолето спало на думку забратися в одну з гондол, які стояли біля берега; на лихо, всі вони виявилися замкненими. Нарешті йому вдалося відчинити двері однієї з них, але, пролазячи всередину, він наткнувся на ноги сплячого човняра й звалився на нього.

– Якого диявола! – почувся грубий, захриплий голос із глибини. – Хто ви й чого вам треба?

– Це ти, Дзането? – відповів Андзолето, впізнавши голос гондольєра, що зазвичай ставився до нього досить дружелюбно. – Дозволь мені лягти коло тебе й виспатися під твоїм навісом.

– А ти хто?

– Андзолето. Хіба ти не впізнаєш мене?

– Ні, чорт забирай, не впізнаю! На тобі такий одяг, якого в Андзолето бути не може, якщо тільки він його не вкрав. Іди собі! Якби це був сам дож, я б не відчинив дверцят своєї гондоли людині, у якої ошатний одяг і немає кутка, де спати.

«Поки що, – подумав Андзолето, – заступництво та милості графа Дзустіньяні принесли мені більше неприємностей, ніж користі. Треба, щоб мої кошти відповідали моїм успіхам. Пора мені мати в кишені кілька цехінів, аби виконувати ту роль, яку мені дали!»

Не в гуморі, він пішов блукати порожніми вулицями, боячись зупинятися, щоб не вхопити застуду, – від утоми й гніву його пройняв піт.

«Тільки б мені не захрипнути через усе це, – думав він, – завтра пан граф зажадає, щоб його юного феноменального співака прослухав який-небудь дурний і суворий критик, і якщо я після безсонної ночі, проведеної без відпочинку й даху, буду хоч трохи хрипіти, той заявить негайно, що в мене немає голосу. А граф, якому добре відомо, що це не так, заперечить: «Ах, якби ви чули його вчора!» – «Так він не завжди однаковий? – запитає інший. – Чи не слабкого він здоров'я?» – «А може, він перевтомився вчора? – додасть третій. – Справді, він занадто молодий для того, щоб співати кілька днів підряд. Вам, бач, перш ніж випускати його на сцену, варто було б почекати, поки він зміцніє та змужніє». На це граф, мабуть, відповість йому: «Чорт забирай! Якщо він може захрипнути від двох арій, то він мені зовсім не потрібний». І тоді, аби переконатися, що я сильний і здоровий, мене день у день змусять вправлятися до знемоги й, бажаючи впевнитися, що в мене здорові легені, надірвуть мені голос. До дідька заступництво знатних вельмож! Ах, скоріше б мені позбутися його, і тоді, здобувши славу, прихильність публіки, користуючись конкуренцією театрів, я співатиму в їхніх салонах уже тільки з люб'язності й триматимуся з ними на рівній нозі».

Так, міркуючи сам із собою, Андзолето дійшов до однієї з маленьких площ, які у Венеції називають corti, хоча це зовсім не двори, а збіговисько будинків, які виходять на спільний майданчик, – те, що тепер у Парижі називається cite – кварталом. Одначе щодо правильності розташування, вишуканості й благоустрою, то цим «дворам» далеко до наших сучасних кварталів. Це скоріше маленькі темні майданчики, що іноді являють собою тупики, а іноді слугують проходом з одного кварталу в інший; вони малолюдні, населяють їх зазвичай люди бідні й мізерні, усе більше простий люд – робітники й пралі, що розвішують білизну на мотузках, протягнених через дорогу, – незручність, яку перехожий терпляче переносить, бо знає, що і його самого також тільки терплять, а права на прохід він, власне, не має. Лихо бідному артистові, змушеному, відчинивши вікна своєї кімнатки, вдихати повітря цих завулків, – у самому центрі Венеції, за два кроки від великих каналів і розкішних будинків перед ним розкривається раптом життя незаможного класу з його галасливими сільськими й не завжди охайними звичками. Лихо артистові, якщо для роздумів йому потрібна тиша: від світанку до ночі шум, створений курми, собаками, дітьми, що граються й репетують на цьому тісному просторі, нескінченна балаканина жінок на порогах будинків, пісні робітників у майстернях – усе це не дасть йому жодної хвилини спокою. Добре ще, якщо не з'явиться імпровізатор і не почне горланити свої сонети й дифірамби доти, поки збере по одному сольдо з кожного вікна. А то прийде ще Бриґелла^[35], розставить серед площі свій балаганчик і терпляче візьметься за повторення своїх розмов із avocato, з tedesco, з diavolo^[36], поки виснажить марно все своє красномовство перед обдертими дітлахами – щасливими глядачами, які не мають ні гроша в кишені, але ніколи не соромляться подивитися й послухати.

Зате вночі, коли все змовкає й лагідний місяць струмить своє білувате світло на кам'яні плити, всі ці будинки різних епох, які приліпилися один до одного без усякої симетрії та без претензії, з таємничими тінями в заглибленнях, являють собою картину надзвичайно мальовничого безладу, повного химерної витонченості. Все гарнішає під місячними променями: найменший архітектурний ефект підсилюється і набуває оригінальності, кожний балкон, повитий виноградом, переносить нас до романтичної Іспанії, населяє уяву пригодами лицарів плаща та шпаги^[37]. А прозоре небо, в якому над цими темними кострубатими контурами тонуть бліді куполи далеких будівель, ллє на все якесь непевне, повне гармонії світло, навіваючи нескінченні мрії…

Якраз тієї хвилини, коли всі годинники, немов перегукуючись, пробили другу годину ночі, Андзолето опинився на Корте-Мінеллі, біля церкви Сан-Фантіно^[38]