Розділ 20

Але ніякого вибуху не сталося. Консуело сиділа мовчазна й убита.

Порпора заговорив було з нею, але вона зробила знак, аби він ні про що її не запитував. Раптом вона підвелася, підійшла до клавесина, на якому стояв графин з холодною водою, і залпом, склянка за склянкою, спорожнила його. Потім, пройшовшись кілька разів по кімнаті, не проронивши ні слова, знову сіла напроти вчителя.

Суворий старий не зрозумів усієї глибини її страждання.

– Ну що? – сказав він. – Обдурив я тебе? Що ти думаєш тепер робити?

Болісне тремтіння пробігло її немов скам'янілим тілом, і, провівши рукою по чолу, вона мовила:

– Думаю нічого не робити, поки не зрозумію того, що трапилося.

– А що тобі треба ще зрозуміти?

– Усе, адже я зовсім нічого не розумію. Я сиджу тут у вас, силкуюся знайти причину свого нещастя – і не знаходжу. Що поганого зробила я Андзолето, аби він міг розлюбити мене? Яку вчинила провину, щоб він міг мене зневажати? Ви ж бо, звичайно, не можете відповісти мені на це, позаяк я сама, риючись у глибині своєї совісті, не в змозі відшукати ключ до цієї таємниці. О, це щось незбагненне! Мати моя вірила в силу любовного зілля… Чи не чарівниця часом ця Корилла?

– Бідолашна дівчинко! – сказав професор. – Дійсно, тут справа не обійшлася без чарів, але ім'я їм – Марнославство. Діє тут і отрута, і зветься вона Заздрістю. Корилла могла влити в нього цю отруту, але не вона створила його душу, здатну так усмоктувати її. Отрута вже була в порочній крові Андзолето. Зайва крапля її перетворила шахрая на зрадника, невдячного, яким він завжди був, – на клятвопорушника.

– Яке ж марнославство? Яка заздрість?

– Марнославство його в тім, аби всіх перевершити, перевершити й тебе, а скажена заздрість – до тебе, що затьмарила його.

– Та чи може це бути? Чи може чоловік заздрити перевагам жінки? Невже чоловік, який любить жінку, здатний ставитися зі злістю до її успіху? Виходить, є багато такого, чого я не знаю й що неспроможна зрозуміти.

– Ти ніколи й не зрозумієш цього, але на кожному кроці будеш зустрічатися з цим у житті. Ти дізнаєшся, що чоловік може заздрити таланту жінки, якщо він марнолюбний артист; дізнаєшся, що коханий може зі злістю ставитися до успіхів улюбленої жінки, якщо сфера їхньої діяльності – театр. Адже актор, Консуело, не чоловік, він – жінка. Він живе хворобливим марнославством, думає тільки про задоволення свого марнославства, працює, щоб сп'янятися марнославством… Краса жінки шкодить йому, її талант затьмарює, применшує його власний. Жінка – його суперник, або, вірніше, він – суперник жінки; у ньому вся дріб'язковість, усі примхи, вся вимогливість, усі смішні сторони кокетки. Такий характер більшості чоловіків, які подвизаються на сцені. Бувають, звичайно, великі винятки, але вони такі рідкісні, такі коштовні, що перед ними треба схилятись, їм варто виявляти більше поваги, ніж найвідомішим ученим. Андзолето не є винятком. Із усіх марнолюбних він наймарнолюбніший: ось у чому секрет його вчинків.

– Але яка незрозуміла помста! Який жалюгідний, дріб'язковий спосіб помсти! – мовила Консуело. – Як може Корилла втішити його в тім, що публіка в ньому розчарувалась? Якби тільки він одверто зізнався мені у своїх стражданнях… Адже варто було йому сказати одне слово, і я, можливо, зрозуміла б його, в усякому разі – поставилася б до нього зі співчуттям: стушувалася б, аби тільки поступитися йому місцем.

– Заздрісним душам властиво ненавидіти людей за те, що ті нібито віднімають у них щастя. А в любові чи не те ж саме? Хіба насолоди, даровані коханій істоті іншими, не видаються огидними? Твоєму коханому вселяє огиду публіка, що увінчує тебе лаврами, тоді як тобі вселяє ненависть суперниця, що дарує йому насолоду. Хіба не так?

– Ви висловили глибоку думку, шановний учителю, і я мушу в неї вникнути.

– Це істина! Андзолето ненавидить тебе за твій успіх на сцені, а ти ненавидиш його за ті насолоди, які йому дарує у своєму будуарі Корилла.

– Ні, я неспроможна ненавидіти його, і ви допомогли мені зрозуміти, що було б низько й ганебно ненавидіти мою суперницю. Виходить, усе питання в тій насолоді, якою вона його обдаровує і про яку я не можу думати без жаху, – чому, й сама не знаю. Але ж якщо цей злочин мимовільний, Андзолето тоді також не такий уже й винуватий, ставлячись із ненавистю до мого успіху.

– Ти готова все витлумачити так, аби знайти виправдання його поводженню й почуттям… Ні, Андзолето не такий безневинний і не так гідний поваги у своєму стражданні, як ти. Він обманює тебе, принижує тебе, тоді як ти прагнеш його виправдати. Втім, я зовсім не хотів будити в тобі ні ненависті до нього, ні злості, а тільки спокій і байдужість. Учинки цієї людини випливають з її характеру. Ти його ніколи не переробиш. Примирись із цим і думай про себе.

– Про себе? Тобто тільки про себе? Про себе, без надії, без любові?

– Думай про музику, про божественне мистецтво! Невже, Консуело, ти посмієш сказати, що любиш мистецтво тільки заради Андзолето?

– Я любила мистецтво й заради самого мистецтва. Але я ніколи не розділяла в думках ці дві нероздільні речі: своє життя й життя Андзолето. І коли цю невід'ємну половину мого життя буде від мене віднято, я не уявляю собі, як я зможу любити ще що-небудь.

– Андзолето був для тебе тільки ідеєю, якою ти жила; ти заміниш її іншою – більш піднесеною, більш чистою, більш живлющою. Твоя душа, твій талант, уся твоя істота не буде більше під владою неміцного, оманного образу, ти осягнеш високий ідеал, вільний од земної оболонки, подумки піднесешся на небо й з'єднаєшся священними шлюбними узами із самим Богом!

– Ви хочете сказати, що я зроблюся черницею, як ви мені колись радили?

– Ні, це значило б обмежити твоє артистичне обдаровання одним жанром музики, а ти мусиш охопити все. Хоч би чому ти себе присвятила, хоч би де ти була, на сцені чи в монастирі, скрізь ти зможеш бути святою, небесною дівою, нареченою священного ідеалу!

– Те, що ви говорите, таке піднесене, таке сповнене таємничих образів. Дозвольте мені піти, шановний учителю. Я мушу зосередитися й зрозуміти себе.

– Цілком вірно, Консуело, ти мусиш зрозуміти себе. Дотепер ти не знала себе, віддаючи всю свою душу, всю свою майбутність істоті, у всіх відношеннях не вартій тебе. Ти не розуміла свого призначення, не бачила, що тобі немає рівних і що, значить, у тебе не може бути супутника в цьому світі. Тобі потрібна самотність, тобі потрібна повна свобода. Я не бажаю тобі ні чоловіка, ні коханця, ні родини, ні пристрасті, ні хай там яких уз. Ось як я завжди уявляв собі твоє майбутнє, ось як я розумів твій життєвий шлях. У той день, коли ти віддасися смертному, ти втратиш свою божественність. Ах, якби Мінґотті й Мольтені, мої знамениті учениці, мої великі творіння, послухалися мене, вони не мали б суперниць на землі! Але жінка слабка й цікава: марнославство засліплює її, суєтні бажання хвилюють, дивацтва захоплюють… Виникає питання, що дало їм задоволення цих поривів? Душевні бурі, втому, втрату або послаблення їхнього таланту! Хіба ти не хочеш перевершити їх, Консуело? Хіба в тебе немає прагнення, що ширяє вище всіх суєтних благ земних? Невже ти не захочеш заглушити в собі голос серця, щоб здобувати найпрекрасніший вінець, яким будь-коли було увінчано генія?

Довго ще говорив Порпора з виразністю і красномовством, яких мені не передати. Консуело слухала його, опустивши голову й спрямувавши погляд у землю. Коли, висловивши все, він замовк, вона мовила:

– Учителю, ви велика людина, але я занадто нікчемна, щоб зрозуміти вас. Мені здається, що ви ображаєте людську природу, засуджуючи найблагородніші пристрасті її. Мені здається, що ви хочете придушити інстинкти, вкладені в нас самим Богом, і ніби обожнюєте потворний, протиприродний егоїзм. Можливо, я зрозуміла б вас краще, коли б я була більш доброю християнкою; постараюся нею зробитися – ось усе, що я можу вам обіцяти.

Вона підвелася, щоб піти, спокійна на вид, але зі змученою душею. Порпора, цей великий композитор і невблаганно сувора людина, пішов проводжати її додому. Дорогою він продовжував напучувати її, але переконати так і не зміг. Усе-таки після розмови з ним їй стало трохи легше, тому що він відкрив їй широке поле для глибоких і серйозних роздумів. На їхньому тлі злочин Андзолето тьмянів, як окремий випадок, який послужив болісним, але значним початком нескінченних дум. Багато годин провела вона в молитві, сльозах і роздумах. І нарешті заснула із чуттям чистого сумління, сподіваючись на милосердя й поміч Бога.

Наступного дня Порпора зайшов до неї сказати, що призначено репетицію «Гіпермнестри» для Стефаніні, який буде співати замість Андзолето, бо той захворів – не підводиться з ліжка і скаржиться на втрату голосу. Першим бажанням Консуело було бігти до нього, щоб за ним доглядати.

– Позбав себе цього клопоту, – зупинив її професор, – Андзолето прекрасно себе почуває – така думка театрального лікаря. Ось побачиш, увечері він вирушить до Корилли. Але граф Дзустіньяні, який чудово розуміє, що все це значить, і не буде особливо сумувати, якщо молодий тенор припинить свої дебюти, заборонив лікареві виводити його на чисту воду й попросив добрягу Стефаніні ненадовго повернутися на сцену.

– Боже мій! Що ж задумав Андзолето? Невже він так занепав духом, що збирається кинути сцену?

– Так, сцену театру Сан-Самуеле. Через місяць він їде з Кориллою до Франції. Тебе це дивує? Він утікає від тіні, яку на нього кидає твій успіх; віддає свою долю в руки жінки, менш небезпечної, а потім, звичайно, він кине її, як тільки перестане мати в ній потребу.

Консуело зблідла й притисла руки до серця, готового розірватися. Можливо, в ній жила ще надія повернути Андзолето, можливо, вона збиралася, лагідно покартавши його, сказати йому, що краще сама піде зі сцени. Звістка ця була для неї ударом кинджала; думка, що вона більше не побачить того, кого так любила, не вкладалася в її голові.

– Це якийсь страшний сон! – скрикнула вона. – Мені треба піти до нього, нехай він пояснить мені, що значить уся ця бридня. Він не може виїхати із цією жінкою, – це було б для нього загибеллю. Я не можу допустити цього! Я утримаю його! Я поясню йому, у чому його істинні інтереси, якщо правда, що ніякі інші доводи на нього вже не діють… Ходімо зі мною, шановний учителю! Не можна ж кинути його так.

– Я сам кину тебе, і кину назавжди, – закричав обурено Порпора, – якщо ти допустиш таку малодушність! Благати цього негідника! Відвойовувати його в якоїсь Корилли! О свята Цециліє, бережися свого циганського походження й намагайся побороти в собі безрозсудні мандрівні інстинкти! Ходімо, тебе чекають на репетиції. А сьогодні ввечері ти насолодишся співом із таким майстром своєї справи, як Стефаніні. Ти побачиш артиста освіченого, скромного й великодушного.