Панові Сімону, мабуть, сподобалася моя манера триматися, ні про що інше під час тієї зустрічі він мати думку й не міг. Він уже бачив мене кілька разів у пані де Варенс, але не звернув на мене особливої уваги. Тож я можу вважати цей обід початком нашого знайомства, яке, хоч і не стало для мене сходинкою в досягненні тієї мети, задля якої я прийшов, згодом виявилося мені корисним в іншому, і тепер я згадую про нього із задоволенням.

Було б несправедливо нічого не сказати про його зовнішність, бо її важко собі уявити, зважаючи на його суддівське звання і репутацію розумної людини, і я не змовчу про це. Зріст помічника сенешаля Сімона ледве сягав півтора метра. Його прямі, тонкі і навіть цибаті ноги робили б його вищим, якби не розкарячувались, подібно до широко розкритого циркуля. Його коротенький і тонкий тулуб був неймовірно малий. Голий, він, напевно, був дуже схожий на цвіркуна. Його голова, звичайного розміру, з правильними і шляхетними рисами обличчя і доволі гарними очима, здавалася штучно настромленою на якийсь обрубок. Він міг би не витрачатися на вбрання, оскільки його велика перука одягала його з голови до ніг.

Він говорив двома цілком різними голосами, які весь час перемішувалися в його мові, і цей контраст, що спочатку здавався дуже забавним, незабаром ставав дуже неприємним. Один голос, глибокий і гучний, був, якщо можна так висловитися, голосом його розуму. Другий, високий, різкий і пронизливий, був голосом його тіла. Коли він прислухався до себе, говорив спокійно і керував своїм диханням, він міг говорити весь час низьким голосом; та як тільки він пожвавлювався і починав говорити запально, у нього починали прориватися верескливі, із свистом нотки, і йому коштувало величезних зусиль знову заговорити басом.

Попри таку зовнішність, яку я змалював, нітрохи не перебільшуючи, пан Сімон любив упадати коло жінок, говорити їм милі речі й завжди був ошатно, майже кокетливо вбраний. А що він намагався користуватись усіма своїми перевагами, то охоче давав уранішні аудієнції, лежачи в ліжку, оскільки ніхто, бачачи на подушці красиву голову, не подумав би, що, крім голови, більше нічого немає. Це давало іноді привід для сцен, про які, я певен, пам’ятає ще весь Ансі.

Одного разу, коли він чекав прохачів у ліжку чи то пак на ліжку, в розкішному нічному ковпаку, дуже тонкому і дуже білому, прикрашеному двома великими буфами з рожевих стрічок, прийшов селянин і постукав у двері. Служниці в кімнаті не було. Знову почувши стукіт, помічник сенешаля гукнув: «Увійдіть», – і це слово, мовлене підвищеним голосом, пролунало дуже верескливо. Селянин входить і дивиться, звідки це почувся жіночий голос, і, побачивши в ліжку чепець і банти, хоче піти, розсипаючи перед пані слова вибачення. Пан Сімон сердиться і починає кричати ще верескливіше. А селянин, ще більш переконаний у правильності свого припущення і вважаючи себе ображеним, починає лаятись, каже, що вона, мабуть, просто шльондра і що пан помічник сенешаля подає дуже погані приклади. Розлючений помічник сенешаля, не маючи під рукою нічого, крім нічного горщика, вже ладний був шпурнути його в голову бідолашного селянина, як раптом увійшла доморядниця.

Повівшись з його зовнішністю так жорстоко, природа винагородила цього карлика великим розумом, який він постарався розвинути. Хоча, як кажуть, він був добрим юрисконсультом, він не любив своєї справи, а захопився літературою і досяг тут деякого успіху. Він засвоїв собі з неї головним чином блискучу форму, красу слова, що надає приємності будь-якій розмові, навіть з жінками. Він знав напам’ять усі збірки анекдотів і вмів цікаво і таємниче розповідати їх, подаючи як новину те, що трапилося років шістдесят тому. Він знав музику і непогано співав низьким чоловічим голосом, – одне слово, мав різноманітні таланти, незвичайні для юриста. Уміючи догоджати жінкам Ансі, він увійшов серед них у велику моду, і це стало для них великою забавкою. Одна дама, пані д’Епаньї, говорила, що вищою милістю для нього від жінки може бути лише дозвіл поцілувати їй коліно.

Оскільки він читав багато гарних книжок і охоче говорив про них, розмова з ним була не тільки цікава, а й повчальна. Згодом, коли я приохотився до навчання, я часто бачився з ним, і це дало мені велику користь. Я кілька разів навідував його в Шамбері, де жив у той час. Він хвалив і заохочував моє завзяття і давав мені гарні поради щодо читання, які нерідко ставали мені в пригоді. На жаль, у цьому немічному тілі жила дуже чутлива душа. Кілька років по тому з ним трапилася якась неприємна історія, яка так засмутила його, що він помер. Мені його шкода, він був, безперечно, добра людина, яка при першому знайомстві викликала сміх, а згодом ви починали любити її. Хоча його життя було мало пов’язане з моїм, я дістав од нього чимало корисних уроків і тому з почуття вдячності вважаю за можливе присвятити йому цей короткий спогад.

Як тільки я звільнився, я побіг на ту вулицю, де жила мадемуазель Галлей, тішачи себе надією, що побачу, як хтось увійде чи вийде з її будинку. Та ба! Усе даремно, перед моїми очима не пробігла навіть кішка; і за весь час, що я стояв там, будинок здавався замкнутим, неначе в ньому ніхто не жив. Вуличка була невелика й безлюдна, мене легко було помітити. Час від часу хтось входив або виходив із сусідніх будинків. Я був дуже збентежений, мені здавалося, що з мого виду легко здогадатися, чому я тут стою. Ця думка дуже мене мучила, оскільки я завжди віддавав перевагу над своїми втіхами честі і спокою тих, хто мені дорогий.

Нарешті, втомившись вдавати закоханого іспанця і не маючи гітари, я вирішив піти додому й написати мадемуазель де Ґраффенрід листа. Я волів би написати її подрузі, але не наважився: пристойність вимагала, аби я звернувся спочатку до тої, кому я був зобов’язаний знайомством з мадемуазель Галлей і з ким був ближче знайомий. Написавши листа, я відніс його до мадемуазель Жиро, як ми і домовилися з дівчатами, коли прощалися. Вони самі запропонували її як посередницю. Мадемуазель Жиро була вишивальниця і, оскільки працювала іноді у пані Галлей, мала вільний доступ до неї в дім. Вибір посланниці здавався мені не надто вдалим, але я боявся, що іншої мені не запропонують, та й не посмів сказати, що вона сама накинула на мене оком. Я почувався ображеним через те, що вона може вважати себе в моїх очах істотою однієї статі, що й ці панночки. Та краще вже мати такого листоношу, ніж не мати ніякого, і я вирішив ризикнути.

Жиро з першого слова вгадала, у чому річ: це було неважко. Якби навіть лист, призначений для молодих дівчат, не говорив сам за себе, мій дурний і збентежений вигляд відразу виказав би мене. Зрозуміло, що це доручення не надто її потішило, але вона погодилася і виконала його сумлінно. Наступного ранку я побіг до неї і отримав відповідь. Нема чого й говорити, що я поквапився чимшвидше піти від неї, щоб читати і цілувати лист уволю! Але варто згадати про ту роль, яку взяла на себе мадемуазель Жиро: вона виявила більше делікатності і скромності, ніж я міг би від неї сподіватися. Цілком тверезо оцінивши, що зі своїми тридцятьма сімома роками, заячими очима, замурзаним носом, кислим голосом і темною шкірою вона не може змагатися з двома чарівними молоденькими дівчатами в усьому блиску краси, вона не захотіла ні зраджувати їх, ні служити їм і визнала за краще втратити мене, аніж зберегти для них.

Уже протягом довгого часу Мерсере, не отримуючи ніяких звісток від своєї господині, подумувала про те, щоб повернутися у Фрібур; і Жиро нарешті переконала її зробити це. Навіть більше, вона дала їй зрозуміти, що добре було б, аби хтось супроводив її до батька, і запропонувала мене в проводирі. Маленька Мерсере, якій я теж не був осоружний, визнала цю ідею зовсім непоганою. Того ж дня вони розповіли мені про свій план як про справу вже вирішену. Не знайшовши нічого неприємного в такому способі розпоряджатися мною, я погодився, гадаючи, що подорож забере не більше тижня. Жиро була іншої думки. Мені довелося признатися у поганому стані своїх фінансів. Але все було передбачено. Мерсере погодилася платити за мене в дорозі, а щоб відшкодувати витрати, вона, на моє прохання, відправила вперед свій невеликий багаж. Ми вирішили йти пішки, невеликими переходами. Так і вчинили.

Мені ніяково говорити про те, що стільки дівчат були в мене закохані. Але оскільки я не можу похвалитися, що вмів користуватися цією закоханістю, то, гадаю, маю право розповідати всю правду не соромлячись. Мерсере була молодша за Жиро, менш досвідчена, вона ніколи не загравала зі мною так же відверто, як та, але вона наслідувала мій голос, повторювала за мною слова, виявляла мені знаки уваги, які я мав би виявляти їй, і завжди домагалася, посилаючись на свої страхи, щоб ми з нею спали в одній кімнаті, що рідко обмежується самим лише сном, коли йдеться про двадцятирічного хлопця і дівчину двадцяти чотирьох літ.

Проте цього разу справа цим і обмежилась. Мерсере не була позбавлена привабливості, але я був такий простодушний, що не лише не спробував завести з нею любовну інтрижку, а навіть жодного разу не подумав про це. Та коли б така думка і прийшла мені до голови, я через власну дурість не зумів би нею скористатися. Я не уявляв собі, як це хлопець і дівчина можуть спати разом, і вважав, що для приготування такої жахливої події потрібні віки. Якщо бідолашна Мерсере, оплачуючи мої витрати, розраховувала отримати від мене щось у відповідь, вона жорстоко прогадала. Ми приїхали у Фрібур точнісінько в тому становищі, в якому покинули Ансі.

Проїжджаючи через Женеву, я не став нікого навідувати, але мені трохи не зробилося млосно на мосту. Щоразу, коли я бачив стіни цього міста, коли входив у нього, у мене завмирало серце від надлишку розчулення. Тоді як шляхетний образ свободи підносив мою душу, ідеали рівності, єднання і покірливості звичаїв хвилювали мене до сліз і пробуджували у мені гострий жаль про ці втрачені блага. Як я помилявся, але якою природною була моя омана! Я бачив у своїй батьківщині те, що носив у своєму серці.

Далі наш шлях пролягав через Ніон. Невже отак і пройти, не побачившись із батьком? Якби в мене і вистачило мужності вчинити так, я помер би потім від жалю. Я залишив Мерсере в готелі і зважився піти до батька. Але марно я його боявся! Побачивши мене, його душа відкрилася батьківським почуттям, якими вона була повна. Скільки сліз пролили ми в обіймах одне одного! Спочатку він подумав, що я повернувся до нього. Я розповів йому про своє життя і повідомив про своє рішення. Він кволо заперечував. Указавши мені на небезпеки, на які я себе наражаю, він сказав, що безумства тим кращі, чим вони коротші. Утім, він навіть не спробував утримати мене силою і, думаю, вчинив правильно, але він, безперечно, не зробив усього, що міг би, щоб повернути мене до себе, – чи то він вважав, що після зробленого мною кроку мені не слід змінювати свого рішення, чи то не знав, куди мене прилаштувати в моєму віці. Згодом мені стало відомо, що про мою супутницю він склав цілком несправедливу і дуже далеку від істини, але, по суті, цілком природну думку. Моя мачуха, жінка добродушна, трохи солодкувата, зробила вигляд, що хоче залишити мене вечеряти. Я відмовився, але пообіцяв погостювати довше, повертаючись назад, і залишив у них маленький згорток своїх речей, який прибув на човні і тепер заважав мені. На ранок я покинув Ніон, дуже задоволений тим, що виконав свій обов’язок і побачився з батьком.

Ми без пригод дісталися до Фрібура. Під кінець подорожі дбайливість, якою оточувала мене мадемуазель Мерсере, дещо згасла. Після прибуття вона почала виявляти мені холодність, та й батько її, що не потопав у розкошах, теж не дуже привітно прийняв мене. Довелося зупинитися у харчевні. Наступного дня я знову пішов до них; вони запросили мене пообідати, я не відмовився. Ми розлучилися без сліз. Увечері я повернувся у свою харчевню і другого дня пішов з Фрібура, не знаючи напевне, куди попрямувати.

Такий другий випадок у моєму житті, коли Провидіння ясно вказувало мені шлях до щасливого життя. Мерсере була дуже добра дівчина, не блискуча і не надто гарна, але й не потворна. Малорухлива, але дуже розсудлива, якщо не брати до уваги випадкових спалахів, що звичайно кінчалися сльозами і ніколи не переходили в бурю. Я їй дуже подобався, тож легко міг би з нею одружитися і продовжувати ремесло її батька. Моя любов до музики змусила б мене полюбити і це ремесло. Я залишився б жити у Фрібурі, непривабливому маленькому містечку, населеному, проте, добрими людьми. Зрозуміло, я позбувся б великих втіх, але прожив би спокійно до своєї останньої години, і я повинен знати краще за всіх, що мені не варто в цьому випадку вагатися.

Я повернувся – але не в Ніон, а в Лозанну. Мені хотілося помилуватися живописним озером, а звідти видно більшу його частину. У всьому іншому мої таємні спонукання були не набагато серйозніші. Мої дії рідко скеровувалися далекосяжними планами. Невпевненість у майбутньому завжди змушувала мене дивитися на довготривалі у здійсненні задуми як на фальшиву приманку. Як і кожен інший, я сподіваюся, поки це мені нічого не коштує, плекати надію, але якщо для цього потрібні довгі зусилля – це вже не для мене. Будь-яка найменша втіха, якщо вона сама дається мені в руки, спокушає мене більше, ніж усі радощі раю. Проте я виключаю звідси ті втіхи, які спричиняють за собою страждання. Такі радощі мене не приваблюють, бо я люблю лише чисту втіху, а вона такою не буває, якщо знаєш, що на тебе чекає каяття.

Мені необхідно було дістатися куди-небудь, і що швидше, то краще, оскільки, заблукавши в дорозі, я опинився ввечері в Мудоні, де витратив майже всі гроші, крім десяти крейцерів, та й ті витратив наступного дня на обід. Прийшовши увечері в маленьке село біля Лозанни, я зайшов до якогось трактиру, не маючи ні шеляга в кишені, щоб заплатити за нічліг, і не знаючи, що далі робити. Я був дуже голодний і, не втрачаючи витримки, велів подати собі вечерю, неначе міг щедро заплатити за неї. Потім пішов спати і заснув безтурботним сном. Поснідавши вранці і довідавшись від хазяїна, що я йому винен сім батців, запропонував йому замість розплати в заставу свою куртку. Цей добрий чоловік відмовився; сказавши, що нікого ще, слава Богу, не оббирав і не має наміру робити це через якісь сім батців. Він велів мені залишити собі свою куртку і розплатитися з ним потім, коли в мене будуть гроші. Я був зворушений його добротою, але менше, ніж можна було сподіватися, і менше, ніж тепер, коли згадую про це. Незабаром я передав йому гроші з надійною людиною. Навіть важливіші, але показні послуги не здаються мені такими гідними вдячності, як проста і скромна гуманність цієї чесної людини.

Підходячи до Лозанни, я роздумував про своє скрутне становище і про те, як виплутатися з нього, не показавши мачусі своєї бідності, і порівнював себе зі своїм другом Вентюром, коли той ішов у Ансі. Я так захопився цією думкою, що здумав розіграти із себе в Лозанні маленького Вентюра, геть забувши про те, що не маю ні його привабливості, ані його талантів. Я вирішив давати уроки музики, якої не знав, і сказати, що прибув з Парижа, де я ніколи не був. Беручись до здійснення свого чудового плану, я для початку розпитав про недорогий і пристойний готель, оскільки в Лозанні не було співочої школи, де я міг би посісти місце молодшого викладача, і до того ж я остерігався знайомитися з артистами. Мені порекомендували якогось Перроте, який брав постояльців на пансіон. Цей Перроте виявився чудовою людиною і прийняв мене дуже привітно. Я виклав йому свої заздалегідь вигадані байки. Перроте обіцяв замовити за мене слівце і підшукати мені учнів і додав, що зажадає з мене гроші лише після того, як я їх зароблю. Його пансіон коштував п’ять екю, що само по собі небагато, але було багато для мене. Він порадив мені обмежитися спочатку напівпансіоном, який складався лише з тарілки супу на обід, зате потім я міг їсти цілу вечерю. Я погодився. Бідолаха Перроте робив мені всі ці послуги від щирого серця й нічого не шкодував, щоб бути мені корисним.

Чому замолоду мені довелося зустріти так багато добрих людей, а в зрілі роки я зустрічав їх так мало? Невже їх порода вичерпалася? Ні, але тепер я змушений шукати їх не в тому середовищі, де знаходив тоді. У простого люду сильні пристрасті спалахують лише коли-не-коли, він чутливіший до природних почуттів. А у вищих колах такі почуття геть пригнічені, і під їх личиною приховуються розрахунок або марнославство.