Серед різних обставин, у які я тоді потрапляв, деякі були переповнені таким почуттям щастя, що, згадуючи про них, я знову лину в минуле. Я пам’ятаю не тільки час, місце, людей, але й усе, що мене оточувало: температуру повітря, запах, колір, – коротше, ті враження, які можна відчути лише в певному місці і спогади про які знову переносять мене туди. Я пам’ятаю все, що ми репетирували в школі і співали в хорі, ошатне вбрання каноніків, ризи священиків, митри півчих, обличчя музикантів, старого кульгавого тесляра, що грав на контрабасі, маленького білявого абата, що грав на скрипці, рвану сутану, яку Ле Метр, знявши шпагу, надягав поверх світського одягу, і красивий стихар, яким він прикривав своє лахміття, йдучи на хори, гордість, з якою я йшов до свого місця в оркестрі на трибуні, тримаючи в руках маленьку флейту, щоб виконати уривок, спеціально написаний для мене Ле Метром, смачний обід, що чекав на нас потім, і свій здоровий апетит. Усе це, сотні разів оживаючи в пам’яті, чарувало мене не менше і навіть більше, ніж насправді. Я назавжди зберіг ніжну любов до одного псалма із «Conditor alme siderum»,^[52] написаного ямбами, тому що однієї з неділь різдвяного посту, ще лежачи в ліжку, я почув, як співали цей гімн ще до світанку на паперті, за звичаєм цієї церкви. Мадемуазель Мерсере, матусина покоївка, трохи знала музику; я ніколи не забуду мотет^[53] «Afferte», який пан Ле Метр змусив мене заспівати разом з нею і який її господиня слухала з таким задоволенням. Одне слово, всі, навіть служниця Перріна, добра дівчина, якій так дошкуляли маленькі півчі, – всі у спогадах про ті щасливі й невинні часи чарують мене і викликають у мене смуток.

Я прожив у Ансі майже рік, не заслуживши найменшого докору: всі були задоволені мною. З часу мого від’їзду з Турина я не накоїв жодних дурниць і не робив їх зовсім, поки був на очах у матусі. Вона керувала мною, і керувала дуже добре, моя прихильність до неї стала моєю єдиною пристрастю, а доказом того, що пристрасть ця не була божевіллям, є те, що серце моє формувало мій розум. Правда, це єдине почуття, що поглинало, так би мовити, всі мої здібності, позбавляло мене можливості чогось навчитися, навіть музики, хоч я й докладав до цього всіх зусиль. Але в тому не було моєї вини, я вчився охоче і старанно. Я робив усе, що від мене залежало, щоб добитися успіхів, і бракувало лише нагоди, яка надихнула б мене на нові божевільні вчинки. Така нагода трапилася, і, як ми побачимо далі, моя навіжена голова з цієї нагоди скористалась.

Одного лютневого холодного вечора, коли ми всі сиділи біля вогнища, почувся стукіт у вхідні двері. Перріна взяла ліхтар, спустилася вниз, відчинила, незабаром повернулася, і з нею до кімнати увійшов юнак, він невимушено відрекомендувався і звернувся до Ле Метра з короткою і доладною мовою, назвався французьким музикантом, змушеним через грошову скруту задовольнятися випадковими заробітками. Після слів «французький музикант» серце доброго Ле Метра затремтіло: він пристрасно любив свою батьківщину і своє мистецтво. Він радо запросив до себе молодого подорожнього і запропонував йому притулок, якого той, вочевидь, дуже потребував і який прийняв без церемоній. Я спостерігав за ним, поки він грівся біля вогнища і теревенив, чекаючи на вечерю.

Він був невисокий на зріст, але широкоплечий, у його будові була якась вада без очевидної потворності; це був, так би мовити, горбань без горба, здається, він трохи накульгував. Його чорний сюртук, швидше зношений, ніж старий, звисав лахміттям, на ньому красувалася дуже тонка і дуже брудна сорочка з гарними торочкуватими манжетами, гетри такі великі, що в кожній помістилися б обидві його ноги, маленький дорожній капелюх, що захищав його голову від снігу. Одначе крізь це смішне вбрання проступало щось шляхетне, а манера триматися не руйнувала цього враження. Риси його обличчя були дуже привабливі, він говорив легко і до ладу, але дуже нескромно. Усе виказувало в ньому молодого гуляку, що здобув певну освіту. Він жив у злиднях не як справжній голодранець, а як непутящий гульвіса. Він сказав нам, що його звуть Вентюр де Вільнев, що він мандрує з Парижа, що дорогою він заблукав, і, трохи забувши свою роль музиканта, додав, що прямує до Ґренобля побачитися з родичем, членом парламенту.

За вечерею заговорили про музику, і він показав себе обізнаною людиною. Він знав усіх великих віртуозів, усі знамениті твори, усіх акторів, усіх актрис, усіх гарненьких жінок, усіх знатних вельмож. Здавалося, він був у курсі всього, про що тільки йшла мова; та, ледве торкнувшись тієї чи іншої теми, він уривав мову якоюсь витівкою, яка всіх смішила і змушувала забути про щойно мовлене. Було це в суботу; наступного дня в соборі давали концерт. Пан Ле Метр запропонував йому виступити зі співом. Вентюр охоче погодився, його запитали, який у нього голос, той відповів, що контральто, і завів мову про інше. Перш ніж іти до церкви, йому запропонували переглянути його партію, та він навіть не глянув на неї. Така хвалькуватість здивувала пана Ле Метра. «Ось побачите, – шепнув він мені на вухо, – він не знає жодної ноти!» – «Боюся, що так», – відповів я і пішов за ним, сповнений великої тривоги. Коли почався концерт, у мене страшенно закалатало серце, бо я почував до Вентюра велику симпатію.

Та скоро я заспокоївся. Обидва свої соло він проспівав з вражаючою правильністю і смаком і до того ж дуже красивим голосом. Ще ніколи я не був так приємно вражений. Після меси каноніки і музиканти засипали пана Вентюра компліментами, на які він відповідав жартівливо, але, як і раніше, дуже витончено. Пан Ле Метр від душі розцілував його, я зробив те саме; він помітив, що я дуже задоволений, і це, мабуть, було йому приємно.

Певен, що читач зрозуміє, як після мого захоплення Баклем, який, по суті, був простим неуком, я легко міг захопитися вихованим, талановитим, розумним і світським Вентюром, який схожий був на милого гуляку. Саме так зі мною і трапилось: і трапилося б, я думаю, з будь-яким іншим молодим хлопцем на моєму місці – тим легше, чим краще був би розвинений його смак і чим дужче він відчув би переваги Вентюра; а Вентюр, безперечно, мав переваги, і особливо одну, дуже рідкісну в його віці: він не поспішав виказувати свою освіченість. Правда, він хвалився багатьма речами, про які не мав ніякого уявлення, але про ті, які знав, – а їх було немало, – не говорив. Він чекав нагоди показати свої знання на ділі, і він користувався з такої нагоди цілком спокійно, і це справляло найбільше враження. Висловившись, він не продовжував початої теми, і ніхто не знав, чи висловив він усе, що знав. Жартівливий, веселий, невичерпний і чарівливий у розмові, завжди усміхаючись і ніколи не сміючись, він найвишуканішим тоном говорив найцинічніші речі, і його слухали. Навіть найскромніші жінки дивувалися тому, які легковажні речі вони дозволяли йому говорити в їх присутності. Вони чудово розуміли, що треба розсердитися, але вони були не в змозі обурюватися на нього. Йому личило б товариство жінок легкої поведінки, і я думаю, що доля не призначила йому мати успіх у коханні; але він створений був для того, щоб нескінченно тішити тих, хто мав цей успіх. Важко було припустити, щоб ця людина, наділена такими приємними талантами і мешкаючи в країні, де їх цінують і розуміють, могла би аж так довго залишатися у вузькому колі музикантів.

Моє захоплення Вентюром, розумніше в своїй основі, ніж дружба з Баклем, не викликало і таких неприємних наслідків, хоча було яскравішим і тривалішим. Мені подобалося дивитися на нього, слухати його, всі його вчинки здавалися мені чарівними, а всі слова – пророчими, але моя прихильність не доходила до того, щоб я не був у змозі розлучитися з ним. У мене був під рукою чудовий запобіжний засіб проти такої крайності. До того ж, визнаючи його правила дуже добрими для нього, я відчував, що вони не годяться для мене. У мене була потреба іншої втіхи, про яку він і гадки не мав, а я не наважувався говорити йому про це, певний, що він візьме мене на глум. Тим часом я хотів з’єднати дві мої головні прихильності. Я із захопленням розповідав про нього матусі. Пан Ле Метр хвалив його. Вона дозволила привести його до неї. Але їхнє знайомство виявилося не надто вдалим: він визнав її манірною, вона його – розбещеним; і, занепокоєна тим, що я знайомий з такою поганою людиною, вона не лише заборонила мені знову приводити його до неї, але так яскраво описала мені всю небезпеку, на яку я наражаюся в товаристві цього молодого хлопця, що я став обачнішим у своєму захопленні. На щастя для моєї моральності і мого розуму, ми незабаром з ним розлучилися.

У пана Ле Метра були смаки, властиві артистам: він полюбляв вино. За столом він був стриманий, але, працюючи у себе в кабінеті, неодмінно цілувався з чаркою. Його служниця так добре знала це, що як тільки він готував папір, щоб записувати, і брав віолончель, зараз же приходила з карафкою і склянкою, і карафка час від часу наповнювалася знову. Ніколи не буваючи геть п’яний, він завжди був напідпитку, і це було справді гідне жалю, тому що, по суті, він був добра людина і така весела, що матуся звала його не інакше, як котусик. На лихо, він любив свій талант, а тому багато працював і стільки ж пив. Це позначилося на його здоров’ї і настрої. Іноді він ставав похмурим і уразливим. Не здатний на грубість чи неввічливість, він жодного разу не сказав поганого слова навіть своїм півчим, але не треба було кривдити і його. Не маючи великого розуму, він не відрізняв відтінків голосу і властивостей характерів, а відтак часто сприймав муху за слона.

Старовинний женевський капітул, належність до якого колись вважали за честь для себе принци та єпископи, у вигнанні втратив минулу пишноту, але зберіг гордість. Щоб дістати до нього доступ, як і раніше, треба було бути дворянином чи доктором Сорбонни; і я думаю, що коли й вибачливо гордитися чимось, окрім особистих заслуг, то лише своїм походженням. До того ж усі священики, які тримають у себе на службі мирян, зазвичай поводяться з ними досить зарозуміло. Саме так частенько й поводилися каноніки з бідним Ле Метром, особливо один кантор, абат де Відон, – людина, втім, дуже люб’язна, але надто горда своїм благородним походженням; він не завжди ставився до Ле Метра так, як заслуговували його таланти, а той у свою чергу неохоче мирився з цією зневагою. Того року, за обідом на святому тижні, який єпископ давав канонікам і на який Ле Метра завжди запрошували, вони посварилися дужче, ніж звичайно. Кантор повівся з ним несправедливо і сказав йому якусь грубість, якої той не зміг стерпіти. Він негайно ухвалив рішення тікати наступної ж ночі, і ніщо не могло змусити його змінити це рішення, хоча пані де Варенс, до якої він прийшов попрощатися, не пошкодувала слів, аби заспокоїти його. Він не міг відмовити собі в задоволенні відомстити своїм тиранам, поставивши їх у скрутне становище на Великдень, коли вони його особливо потребували. Але він і сам був у великій скруті, бо хотів узяти з собою свої ноти, що було справою нелегкою, оскільки важку скриню з ними не можна було просто засунути під пахву.

Матуся вчинила так, як вчинив би і я на її місці. Після багатьох марних зусиль утримати його, бачачи, що він вирішив поїхати хоч би що там було, вона поклала собі допомогти йому в тому, що залежало від неї. Смію зауважити, що це був її обов’язок: Ле Метр, можна сказати, присвятив себе служінню їй. У всьому, що стосувалося його мистецтва, він цілком був у її розпорядженні, і щирість, з якою він виконував її прохання, надавала його люб’язності особливої ціни. Таким чином, вона лише зараз повертала другові у вирішальну для нього мить те, що він робив для неї протягом чотирьох років. Вона покликала мене і наказала мені супроводити пана Ле Метра принаймні до Ліона і не залишати його доти, поки я буду йому потрібний. Згодом вона призналася мені, що цьому рішенню сприяло і її бажання віддалити мене від Вентюра. Вона порадилася з Клодом Ане, своїм вірним слугою, про перевезення скрині. Він був тієї думки, що, замість наймати в Ансі в’ючного коня, що неминуче викликало б підозри, треба віднести скриню вночі на деяку відстань од міста і потім найняти осла в якомусь селі, щоб іти до Сейселя, де ми вже нічим не ризикуватимемо, опинившись на територій Франції. Ми пристали на його пораду, і того ж вечора, о сьомій годині, вирушили, а матуся під приводом компенсації моїх дорожніх витрат наповнила гаманець бідного «котусика» деякою сумою, яка була йому дуже доречна. Клод Ане, садівник і я сяк-так дотягли скриню до найближчого села, де нас змінив осел. Тієї ж ночі ми прийшли до Сейселя.

Я, здається, вже згадував про те, що іноді буваю так мало схожий на самого себе, що мене можна сприйняти за іншу людину з цілком протилежним характером. Зараз доведеться розповісти якраз про такий випадок. Пан Рейделе, сейсельський кюре, був каноніком Сен-П’єра, знав Ле Метра і належав до людей, від кого тому варто було ховатися особливо ретельно. Та я, навпаки, порадив піти до нього під яким-небудь приводом і попросити в нього притулку на ніч, буцімто ми прийшли в Сейсель з дозволу капітулу. Ле Метру сподобалась ця ідея, що надала його помсті глузливого і кумедного характеру. І ось ми нахабно прийшли до пана Рейделе, який прийняв нас дуже добре. Ле Метр заявив, що на прохання єпископа прямує у Белле, щоб диригувати там хором на Великдень, і сподівається повернутися через кілька днів, а я, щоб підтримати цю байку, вигадав цілу сотню нових, таких правдоподібних, що пан Рейделе визнав мене милим хлопчиком, поставився до мене прихильно і приголубив мене. Нас добре нагодували і поклали спати. Пан Рейделе не знав, чим тільки нам догодити, і ми розсталися найкращими в світі друзями, пообіцявши погостювати у нього подовше на зворотному шляху. Ми ледве дочекалися, коли залишимося самі, щоб вибухнути сміхом. Признаюся, на згадку про це мене й досі розбирає сміх, оскільки неможливо уявити собі витівки вдалішої і так добре розіграної. Ця думка так і розважала б нас усю дорогу, якби з Ле Метром, що не переставав пити і плести нісенітниці, не трапилося два чи три напади хвороби, до якої у нього останнім часом була схильність і яка дуже нагадувала епілепсію. У таких випадках я не знав, що робити, дуже лякався і лише сподівався якомога швидше позбутися хворого.

Ми, як і сказали панові Рейделе, на Великдень прийшли в Белле. Хоча нас там і не чекали, але регент і всі півчі зустріли нас із великою радістю. Пана Ле Метра цілком заслужено поважали за його талант. Регент визнав за честь для себе виконати його кращі твори і постарався заслужити його схвалення, бо, крім того, що Ле Метр був знавцем своєї справи, він відзначався справедливістю, нікому не заздрив і не лестив. Він так вивищувався над усіма провінційними регентами, що вони, самі добре розуміючи це, бачили в ньому швидше свого начальника, ніж побратима.

Провівши дуже приємно п’ять днів у Белле, ми знову вирушили в дорогу і йшли без жодних пригод, якщо не брати до уваги ті напади, про які я вже згадував. Прийшовши до Ліона, ми оселилися в Нотр-Дам де Пітьє. Чекаючи на прибуття скрині, яка за допомогою нашої нової брехні і завдяки нашому доброму хазяїну Рейделе йшла по Роні на судні, Ле Метр пішов відвідати своїх знайомих, зокрема отця Катона, францисканця, про якого йтиме мова пізніше, а також абата Дортана, графа Ліонського. Обидва прийняли його добре; але зрадили його, як це стане незабаром видно.

Через два дні після нашого прибуття до Ліона, коли ми проходили маленькою вуличкою, неподалік від нашого готелю, з Ле Метром стався напад, і цього разу такий сильний, що мене охопив жах. Я почав кричати, кликати на допомогу, назвав готель і благав, щоб його перенесли туди; і ось, коли чужі люди стовпилися й клопоталися біля людини, що впала непритомна і з піною на губах, його покинув єдиний друг, на якого він мав право розраховувати. Я скористався хвилиною, коли ніхто про мене не думав, повернув за ріг і зник. Слава Богу, я зробив третє тяжке для мене зізнання. Якби мені залишалося ще багато подібних зізнань, я кинув би почату працю.

Деякі сліди того, про що я розповідав досі, ще збереглися в місцях, де я жив, але те, про що я говоритиму в наступній книзі, майже цілком невідоме. Мова піде про безглузді вчинки в моєму житті, і щастя, що вони ще не так погано закінчились. Начебто моя голова, настроєна на лад чужого інструмента, вийшла тоді зі свого діапазону. Вона повернулася до нього сама собою, і тоді я припинив свої безумства чи принаймні почав робити інші, що більше відповідали моїй природі. Про цей період моєї молодості я пам’ятаю найгірше.

З моїм серцем не траплялося тоді майже нічого цікавого, що залишило б у ньому слід для яскравого спогаду. У той час я багато подорожував і тепер можу припуститися якихось помилок у часі та місці. Я пишу виключно з пам’яті, не спираючись на які-небудь документи чи матеріали, здатні її освіжити. У моєму житті траплялись події, які завжди зі мною, ніби вони щойно сталися, але є в ньому деякі прогалини й порожнечі, які я можу заповнити лише за допомогою таких самих уривчастих розповідей, як і ті спогади, що залишилися в мене про той час. Можливо, я встиг наплутати щось у дрібницях і, мабуть, наплутаю ще не раз, поки доберуся до часу, про який зберігаю точніші спогади, але певен, що у справді важливих речах я був точний і правдивий, яким постараюся бути й надалі.

Покидаючи Ле Метра, я вже знав, що робитиму далі, й відразу ж пішов назад в Ансі. Причина і таємничість нашого від’їзду змушували мене надавати великого значення безпеці нашого притулку; турботи про це поглинули мене цілком і протягом кількох днів відволікали від думки про повернення. Та як тільки турботи про безпеку відійшли на другий план, моє головне почуття знов посіло своє місце. Ніщо вже мене не цікавило, ніщо не спокушало, я прагнув лише одного – знову повернутися до матусі. Ніжність і щирість моєї прихильності до неї викорінили з мого серця всі фантастичні плани, всі честолюбні безумства. Я не міг уявити собі іншого щастя, окрім щастя жити поруч з нею, і тому кожен крок наповнював мене почуттям, що я віддаляюся від свого щастя. Отож я поспішив повернутися до неї, як тільки це стало можливим. Моє повернення було таким стрімким, а розум таким неуважним, що про цю подорож у мене не збереглося найменшого спогаду. Я нічого не пам’ятаю, окрім свого від’їзду з Ліона і прибуття в Ансі. Подумайте самі, чи міг цей останній момент стертися з моєї пам’яті! Повернувшись, я не застав там пані де Варенс: вона поїхала до Парижа.

Для мене назавжди залишилася таємницею причина цієї поїздки. Вона відкрила б мені її – я твердо переконаний у цьому, – якби я наполягав, але немає людини, що виявляла б меншу цікавість до таємниць своїх друзів, ніж я. З тих небагатьох подробиць, що вона повідомила мені, я зрозумів, що після перевороту в Турині, викликаного зреченням сардинського короля,^[54] вона боялася бути забутою, тож вирішила добитися пенсії від французького двору, що було для неї краще, оскільки вона вважала, що французький уряд, маючи й без того безліч важливих справ, не став би тримати її під таким неприємним наглядом. Якщо це так, то дуже дивно, що після її повернення у неї не сталося прикрощів, і вона й далі отримувала свою пенсію без жодної перерви. Багато хто думав, що вона їздила до Парижа з таємним дорученням від єпископа, який мав тоді справи при французькому дворі і який сам змусив її до поїздки, або ж від когось ще могутнішого, хто й забезпечив їй щасливе повернення. Коли все це правда, то посланницю вибрали правильно. Вона була ще молода, вродлива і мала всі необхідні здібності, щоб успішно виконати свою місію.