Їх було п’ятеро – і всі, крім діда, кинулися мед їсти, руками, прямо з бочки. Дід попередив своїх доходяг, що не треба б їсти – не послухалися. Наїлися, і майже одразу їх почало рвати, крутити й судомити. Так і сконали всі – неподалік від бочки з білим медом.

Часом Сашко ясно бачив цю бочку, наповнену білим і густим. І як у мед залазять брудні, тремтливі пальці з довгими нігтями. І роти беззубі, порослі брудним волоссям, хапають мед. І мед дере гортань. А дід сидить подалі, зсутулившись і відвернувшись. Може бути, супутники діда сміялися навіть, поки жили ще кілька хвилин. Але незабаром один сів різко або впав одразу, й очі від болю вирячились…

І пішов дід сам-один.

Виключили його з комуністів за те, що в полоні був. Повернувся він до села, до дружини своєї. За кілька післявоєнних років наплодили вони трьох синів.

От вони, сини – на іншій картці. Сашків батько – Вася – стоїть між бабусею й дідусем, білоголовий, або, як тут у селі кажуть – «альняний», – це значить, що волосся світле, як льон, який вигорів на сонці. Дідусь тримає на руках середнього синка, бабуся – малого. Дідусь – сухорлявий, високий, спрацьований, строгий. Бабуся – темнолиця, худощока, сама на себе не схожа. Важко давалося дітей піднімати.

Поруч інший знімок – Сашків прадід із товаришами – дідів батько. Закарбований час: Перша світова, на тлі бліндажа чотири солдати стоять, обличчя, як у коней, витягнуті, безглузді, представницькі. У прадіда три Георгія на грудях. А він ще ж і Громадянську відвоював і теж нагороди мав. Але із Громадянської знімків не залишилося. І нагороди розгубили. А от і сам Сашко – чотирнадцяти років, рожевий, ясноокий, волосся набік зализане. Коли із села їхав, він теж був, як усі сільські пацани, «альняним» – а в місті втратив цей яскравий, рідкісний колір, став темно-русявим.

Тільки один він, Сашко, і залишився хранителем малого знання про те життя, що прожили люди, зображені на чорно-білих знімках, був хоч якимось свідком їхнього буття. Не стане бабусі – ніхто нікому не пояснить, хто тут зображений, що за народ – Тишини. Та ніхто й не запитає, кому треба. Викинуть нові хазяї іконостас у непролазні кущі через дорогу, розмиє обличчя на картках, і все. Як не було. І зараз уже Сашко не знав, що за люди на багатьох знімках – рідня якась, бабусина, дідусина, може, сусіди, з якими були дружні, може, ще хто. Але вимерла вся рідня, і друзі вимерли, у всьому селі не було вже людей, хто пам’ятав, якими були бабуся й дідусь у післявоєнні роки, – що вже тут казати про те, що було до війни. Але ж весілля було, й молоді цілувалися зніяковіло, і гості галасували й пили, і всі посміхалися, або майже всі – може, хто сидів у кутку тужливо, тихо напивався, на всякому весіллі такі є, але однаково всі щасливі були й галасливі… і жодного свідка того весілля, напевно, не залишилося.

Сашко раптом пригадав, як дід одного разу згадав, що одружений з бабусею другим шлюбом. Від першої дружини пішов наступного ранку після весілля. Що вона накоїла такого, дід не сказав. Гидливо кинув про перше своє весілля пару забутих нині Сашком слів, і все.

Те, що дід був одружений двічі, вражало Сашка навіть більше, ніж страшні роки, проведені дідом у полоні. Яка така дружина, що вона за дівчина була? Що накоїла? Невже дід застав її з кимось? Або напилася й нагрубила дідові? «А може, дьогтем ворота вимазали?» – подумав Сашко, забувши, що в селі жоден будинок не схований за огорожею – крок від дороги – й одразу двері, часто навіть не зачинені. І собак ніхто не тримав.

«Дьогтем… ворота… – передражнив себе Сашко. – Начитався книжок…»

Ніхто не знав, як усе було. А все ж було.

Як же так, га? Куди все пішло?

Дорогоцінне було б знання про те, як прожили дідусь і бабуся життя своє? Або нікчемне воно й непотрібне?

Сашко тихо пройшов до діда.

Дверні пройми в хаті – низькі, і Сашко мимоволі вклонився дідові, але той не бачив – лежав, заплющивши очі. Сашко одразу почув сиплий, нерівний подих діда й кілька митей дивився на його бліде чоло з тонкою почорнілою веною.

Дід розплющив сльозаві очі, зіниць під повіками було не розгледіти.

«Бачить? Не бачить? Сказати щось?»

– Санькя… – тихо сказав дід. – Стомився. Поспав би…

Сашко мовчав і незмигно дивився на діда. Дід дихав.

Сашко взяв табурет і поставив біля дідового ліжка – можливо, зробив усе це навіть трохи голосніше, ніж можна було, – шум начебто затирав відчуття тужливої хворобливості.

Дід ледве примітно покосився на Сашка – здригнулося повіко, блякла мітка зіниці ворухнулася, і повіко знову опустилося, випустивши малу сльозинку, що одразу ж загубилася в зморшці.

– Скоро поїдеш-то? Побув би… Почекай, поки помру… Скоро помру… Поховаєш хоч. А то бабці самій… Баби ховати будуть. Немає більше мужиків…

«Напевно, у таких випадках кажуть: “Як же ти помреш, діду, годі тобі! Полежиш і встанеш скоро!”» – подумав Сашко й промовчав.

– Скільки років прожив – не пам’ятаю, щоб баби кого ховали… У місті хоч є ще мужики?

Сашко слабко посміхнувся.

– Є, – сказав голосно, щоб хоч щось сказати.

– А в нас усі перемерли. Я останній. Усі при мені народилися, при мені всі росли, і всі перемерли. Усіх поховав… І своїх, і чужих.

Дід замовк і довго лежав мовчки.

– Не їм нічого, а все не можу померти…

Ще помовчав.

– Мою ложку срібну – пам’ятаєш? Забери, як помру. Мені батько мій її дав. Тепер твоя буде.

Сашко пам’ятав цю ложку – важка, гарна. Бабуся говорила, що дід цією ложкою своїх малих пацанів лупив по рожевих лобах, якщо пустували за столом. Сашко не вірив. Такою ложкою вбити можна. Та й не в характері діда все це. Сашко подумав, що жодного разу в житті не чув, як дід кричить, – він ніколи не підвищував голосу й ніколи не лаявся матірно. Невдоволення своє виказував жестом. Якось приїхав Сашко з батьком у село, років п’ять тому. Дідові вже під вісімдесят було. Прийшов дядько Коля, і весь вечір вони пили, і ще півночі пили. Ранком сіли поснідати, похмелитися. Бабуся, що чула, як дід важко дихав уві сні, вирішила його поберегти й, розливаючи самогон, синам налила по повній, а дідові ледве більше половини. У діда жоден м’яз не здригнувся на обличчі – ледачим рухом, краєм правої руки він хитнув склянку, – не різко, але так, що самогон розлився на столі. Потім дід устав і відсунув стілець, начебто виходити зібрався.

– Сиди вже, лісовик! Сиди! – залепетала бабуся. Умить протерла стіл, поставила склянку, наповнила до країв і пішла лаючись, – але лаючись у міру, неголосно й незлобливо, здавна знаючи міру, за яку переходити в осуді чоловіка не могла.

Дід сів, випив спокійно, і ніколи бабуся більше не намагалася своєю волею не долити йому, і ніхто про цей випадок уголос не згадував.

Сашко дивився на діда, той начебто задрімав. Сашко підвівся обережно.

На вулиці стояла похмура, сиза вогкість, особливо неприємна влітку.

Село не подавало жодної ознаки життя. Біля все тієї ж учорашньої калюжі стояв той самий хлопчик з лозиною у руці. Сичачи, він бив по своєму брудному відбиттю й відскакував від калюжі.

Від вигляду дитини, можливо, щеміло б серце, якби не стояла на серці тиха порожнеча.

– Устав Санькя, чого встав-то? – сказала бабуся, яка саме зайшла знадвору. – Підемо снідати.

Яєчня із салом, помідорами й кабачками – неприродно яскрава, немов малюнок дитини, – пахтіла, тремтіла й побризкувала, жива й радісна.

«Цікаво, а якщо старих змусити малювати – їхні малюнки будуть такими ж яскравими, як у дітей?» – подумалося Сашкові.

Самогон туманився, хліб спокійно темнів, суворий. Хліб завжди найсуворіший на столі, знає собі ціну.

Сашко все швидко з’їв і сказав, що піде погуляти. Він рушив від будинку під гірку до ріки. Згадав, як ще малим, ідучи цією ж стежкою, зустрічав гусаків сусідки й подовгу не міг пройти повз них – витягуючи шию, навперейми тупотів капосний гусак. Сашко відскакував і, озираючись перестрашено, біг, високо підкидаючи коліна. Потім подовгу стояв оддалік, переступаючи темними ніжками, як мала конячка. Якщо хтось ішов по дорозі, Сашко сідав і робив вигляд, що грає в камінці, – соромно було, що гусака боїться. Коли людина проходила, він шугав гусаків, і вони відбігали, розправивши крила й гелгочучи, як дурні.

Згадуючи себе, своє життя, Сашко тільки того хлопчика й любив – темноногого, подряпаного. Потім, випручавши білу шию, із цього маляти вимахнуло зсутулене, білотіле дурко із тупою посмішкою на обличчі й іншими підлітковими прикметами. Сашко не згадував свою підліткову пору, завжди обходив її стороною. Метушливий, задиристий, неприємний – хіба хочеться згадувати такого?

Зараз гусаків не було.

Мостки на річці кривилися, поламані.

«Невже на той берег ніхто не ходить?» – подумав Сашко, одразу піймавши себе на тому, що бабусине «невже» прилипло до язика. Але, скоріше, він вимовив це слово, заграючи зі своєю уявною сільською породою, яка, якщо й була, то давно щезла. Навіть «невже» не міг вимовити спокійно, не ловлячи себе за брехливий язик.

Сашко пішов уздовж берега, до далекого пляжу. Іноді попадалися на березі старі човни, прикріплені ланцюгами до дерев, або нічийні, діряві, нікому давно не потрібні. Сашко заглядав до кожного човна, до сирого або засохлого нутра. Село залишилося по праву руку. Дорога кривуляла вибоїнами, немов її пережували й виплюнули, і жуваник засох, зберігши криві, грубі сліди зубів чи настирних ясен.

Ріка поступово розширювалася. Іноді посередині плину лунали слабкі сплески.

Над травою дурманливо кружляла мошва. Сашко йшов до місця, яке називалося Тимохин кут. Батько казав, що тут колись жив пустельник Тимоха – біля ріки, яка, дійсно, різко повертала, утворюючи кут. Тимоха там і повісився, та ім’я його поголос подарував гарному тихому пляжу з білим, «альняним» піском.

Маленьким хлопчаком, гріючи на пляжі черевце, Сашко часто думав про долю Тимохи, але через відсутність навіть якогось знання, хто такий був цей Тимоха й чому він жив безлюдно – міркування ні до чого не приводили. І тоді хлопчик Сашко йшов купатися.

Іноді – судячи із часу, в обідню перерву – на пляж наїжджали молоді хлопці й гарні дівки. Десь не дуже далеко були торф’яні розробки, і у вільний час працюючий люд, гогочучи, хлюпався.

Саме тоді маленький Сашко вперше побачив, як міцний хлопець у плавках, до яких начебто поклали картопляну бульбу, затискав доладну дівку, і гладив її з боків, і м’яв їй білі груди, не соромлячись хлоп’яти. Завалена на спину дівчина недовго давала цілувати себе в губи, а потім штовхнула хлопця в груди. Той знехотя відстав, прибрав жадібні, гарячі свої лабети й, різко підхопившись, стрибнув з високого берега у воду, щезнувши під водою ледве не на хвилину – аж пом’ята жіночка, підвівшись і поправивши бюстгальтер, почала хвилюватися, дивлячись на воду з-під руки, поки її кавалер, як водяний чорт, не зринув з іншого берега.

Сашко навіть не зрозумів, що викликало в нього більшу заздрість – уміння далеко заплисти під водою чи таке от вільне поводження з особами іншої статі. Втім, друге мабуть, лякало Сашка, викликаючи дивну суміш подиву й гидливості.

Від шуму й безупинних матюків батько вів Сашка далі по ріці, там у них була ще одна затаєна місцинка – невідома бетонна плита, що коли потрапила на берег, акуратно обросла кущами. Низ плити сповзав з берега в ріку. Влітку плиту розігрівало, і Сашко з батьком подовгу лежали на ній смажачись. Коли сонце ставало нестерпним, Сашко й батько, спустившись по коліно у воду, поливали, хлюпаючи, плиту водою, і вона робилася сирою й холодною – цілком придатною для подальшого розслабленого засмагання й глибокого відпочинку.

Скоротивши шлях і за давниною переплутавши стежки, Сашко вийшов не до Тимохиного кута, а далі по ріці. Довелося вертатися.

Доріжка уздовж ріки, колись натоптана рибалками й працюючими людьми, геть заросла, і Сашко високо ступав, побоюючись наступити на вужа. Він з дитинства дико боявся будь-якого гадюччя.

Подорослішавши, Сашко довідався, що він, майже задушений пуповиною, ледве не загинув при пологах, – люди кажуть, що ті, хто пережили подібний шок у перші миті життя на білому світі, усе життя бояться змій. Принаймні саме цим виправдовував Сашко свій непристойний страх перед невинними вужами. Вужа він, звичайно, зустрів – та не одного, а цілу родину, яка виповзла на сонечко погрітися. Сашко скрикнувши підстрибнув і став на землю, широко розкарячивши ноги. Вужів уже не було. Він готовий був заприсягтися, що бридкі тварини розповзлися, поки він завис у повітрі.

Матюкаючись і здригаючись, скачучи по кущах, Сашко добіг до тієї плити, де вони відпочивали з батьком.

Плита вся заросла кущами, більша її частина спустилася у воду й поросла зеленою, слизькою підводною рослинністю. Тепер полежати на плиті явно б не вдалося.

Дивлячись на це, Сашко відчув тужливий спазм у серці – немов не плита лежала у воді, а повалений пам’ятник.

Сашко оглянувся навсібіч, вибираючи, де можна було б присісти, посумувати спокійно. Сів на дрібну травичку на березі й закурив.

У селі, на чистому повітрі, завжди курилося гірше – у міській задушливій куряві сигарета йде залюбки, а в селі, коли легені одержують повний розлив свіжості, так що голову кружляє, сигарета одразу стає недоречною.

Сашко хотів було ще потягнути свою тугу, трохи блаженну, замішану на сигаретному димі, але від диму було нудотно, і туга не збиралася в солодку грудку під серцем, а розповзалася по всьому тілу млявістю. Довелося затоптати її каблуком у траву. До непрогорілого тютюну, змішаного із сухим брудом, одразу сповзлося кілька мурах.

Тимохин кут, до якого Сашко дійшов через кілька хвилин, увесь заріс непролазним лопушинням. Не стало пляжу, на його місці розповзся піщаний пустир.

Сашко скинув черевики й зайшов у воду. Вода була холодна й слизька, немов кисіль. Глини було неприємно торкатися – вона нагадувала голі старечі ясна своєю слизькою холоднечею.

Сашко вийшов з води й присів знесилено на брудний пісок. Огледівся, сплюнув і знову встав. Він почав топтати й рвати з коріннями лопухи, дурну, з довгим коріннями поросль, невідомі низькорослі трави, звільняючи пляж. Рвав стеблиння – руде, зсохле, некрасиве, і кидав у воду. Плин відносив.

Години за півтори на місці пляжу не залишилося жодного паростка. Лише стирчало подекуди обірване коріння. Пляж не став ясним і чистим, як у дитинстві, ні. Пляж нібито перехворів якоюсь заразою, віспою – і лежав непривітний, увесь у мітках і щербинах.

* * *

Сашко повернувся додому, вечеряти не став. Постояв поруч зі сплячим дідом, вийшов до бабусі й сказав, що їде. Зараз же, бо йому треба.

Бабуся помовчала.

– У батька-бо на могилі був? – запитала.

– Був, – збрехав Сашко.

– Як він, не встав?

Сашко витяг сигарету й став м’яти її в пальцях, не знаючи, що відповісти.

– Я тобі цибульки зберу із собою. І яєчок… – сказала бабуся тихенько.