– Ви маєте ще дев’ять хвилин. Але потім – буде пізно. Офіцери не знали, що їм робити. Вони вже погодилися з неминучістю і тепер лише хотіли просити Шахая, щоб він їм залишив зброї для самоохорони.

– Ніяких уступок, – сказав Шахай і встав із стільця.

До кімнати забіг розхвильований Остюк. Він став струнко перед Шахаєм і похапцем вимовив кілька слів, дивлячись просто в вічі останнього.

– Пане генерале, гарматники хвилюються! Вони не можуть довше чекати. Вони думають, що вас тут тримають.

– Дурниці, – одповів Шахай, – вони ж мають мого наказа? Хай почнуть тоді, як я наказав.

– Слухаю. Але дозвольте просити вас вийти на хвилиночку – там стоїть делегат від батареї.

– Хай зайде сюди, – вирішив Шахай, але, побачивши в Остюкових очах щось йому незрозуміле, не закінчив фрази і вийшов з кімнати. Остюк побіг за ним. «Тікаймо звідси, – прошепотів Остюк, – на станції їм сказали, що нікого поблизу немає. Ще похлопають нас тут!» Вони зустріли по дорозі роздратованого полковника, що закричав до них:

– Де він тут, самозванець?!

– Там чекає, – відповів Остюк, – я біжу за хлопцями. Друзі повернули до якихось сінець, перебігли помешкання начальника Варварівки і вибігли до двору. На їхнє щастя, знову впав на землю туман. Вони бігли доти, доки не опинилися за насипом, де мали бути партизани. Там лежав Галат і стиха лаявся, погрожуючи комусь ручною гранатою.

– Де ж люди?

– Повтікали, гади, боягузи, сволочі!

Шахай і Остюк посідали коло Галата і засміялися. Потім вони сміялися вже втрьох. Їм приходили на думку різні веселі дотепи. Нарешті вони полізли насипом вище і, лежачи, почали дивитися вниз на колію, де лежало впоперек кілька шпал. На станції стояв гамір. Пролунало чимало пострілів. Хтось говорив промову, за щось агітуючи. Потроху все там уляглося, і ешелон рушив в напрямку до Шахая, Галата й Остюка. З наказу першого Галат кинув униз гранату, котра там голосно дуже вибухла. Машиніст випустив зайву пару, і ешелон зупинився майже перед самими шпалами, що лежали на рейках.

– Бувають на світі пригоди, – почав Шахай і подивився на весільні воскові квіти, що їх було приколото до його френча, – пригоди, кажу я вам, коли можна поплутати весілля з похороном. Я пригадую, як одружувався мій товариш на фронті. Наречена приїхала до нього, щоб повінчатися, а повезла його додому в цинковій домовині, і куль у нього був повний живіт.

– Важко їй було його везти, – вирішив Галат, – а як вони не помітили, що ти більше скидаєшся на молодого, ніж на генерала? Чого б це генерал став колоти собі на груди весільного букета?

– Не смійся так голосно, – сказав Остюк, – скажеш своїй матері, що в неї дурний син колись вродився.

– Коли приїдемо додому, – продовжував Шахай, – ми скажемо, що билися до останнього й встелили трупом рейки.

– Ну й возяться вони там! Аж огидно стає за цей ешелон дурнів.

– Не хвилюйся, Остюче, це загальна людська хвороба. Диви, як вони заколотилися, ніби до вечора збираються мітингувати. Колись у нас в шахті жив цап. Їв він у стайні біля коней – стайня глибоко під землею була, спав по забоях і так наловчився звертати з дороги коногонам, що ми його прозвали «шахтарем». Ходив він тільки рейками, і часто в темряві цокотіли його копитця по залізних шпалах. Певно, він почував себе вагоном, бо переступити через дошку, коли вона лежала впоперек, не міг. Він завше терпляче чекав, доки коногони приймали перечепу.

– Цікаво, – закінчив Шахай, коли ешелон раптом пішов назад і за ним побігли ті, що не встигли сісти, – чи Марченко не проспить цього ешелону? Нас тут усього троє, а в нього ж там аж одинадцятеро – всі надійні та вірні. Коли не проспить – йому буде багата пожива.

Галат скочив на ноги, став шпурляти грудками вслід ешелонові і протанцював халяндри. Потім всі троє пішли по шпалах додому.

– Поїхали! – закричав Галат. – А ми, як переможці, підемо пішки верстов із тридцять! Звоювати – звоювали, та до рук не попало. Заспіваймо, чи що?

І він почав:

                        Гей, хвалився та козак Швачка,
                        Під Білую Церкву ідучи:
                        Гей, будем брати, та китайку драти,
                        Та в онучах топтати!

Потім підморгнув Остюкові й Шахаєві і заспівав зовсім весело:

                        Гей, казав єси козак Бондаренко,
                        А що славонька буде:
                        Гей, будем брати, та поли драти,
                        Та плечі латати!

На пісках росте вощанка менша; на воді – конюшина біла, ситник ясноплодий, осока; на скелях – перстач альпійський, шеломниця хмелювата, нечуй-вітер, тонконіг і миколайчики; на степах – чистотіл, чебрець, деревій голий, ковила, хизується грудниця жовта, щириця, серпій променястий та любочки осінні, похитується зміячка – жовта, як кульбаба, тільки висока, головатень степовий; а слава людська росте з єдності та відваги!

ДРУГА ПІСНЯ

Голос:

Підібрано до рей і збито паруси,
Чекає вся команда аборда́жу.
На марсі варта дивиться у синь,
Зіперлась ліктями на снасті ла́жі.

Над парусами – мак небесних карт,
Гойдає реї рівний бриз-бродяга.
Серед навах, мушкетів і бомбард
Пере́д веде гнучка толедська шпага.

Три шаблі, як сторожа трьох сторін,
І шпага, що замкне крицеве коло, —
На всіх морях, на крилах бригантин
Розносять перемогу суходолу.

Три шаблі не погнуться й не впадуть,
У серце враже буде шпаги за́мір.
Коли повстане раптом, як редут,
Ворожий бриг із моря перед нами.

Готуй гаки: лягає бриг у дрейф!
На аборда́ж, брати! Гори, кора́бле!

Хор:

Ми стаємо плечима до плечей, —
І на чотири боки ша́блі!

Ничипір Марченко, котрого судив трибунал за самовільні розстріли і відібрав партизанську армію, – його врятував від шльопки тільки Шахай, – сидячи перед судом в концентраційному таборі, так оповідав камері про діло під Полтавкою, коли йому довелося зустріти й обеззброїти офіцерський ешелон, якого повернули на Полтавку з Варварівки Шахай, Остюк і Галат.

«Мій полтавський бій, – казав Марченко, – дав стільки зброї, що я сміливо через п’ять хвилин закомандував фронтом. Ближчі села збезлюділи, коли дізналися про зброю. Мені довелося формувати по одному полку з кожного села. Швидко ми переїхали на вузлову станцію, назбирали духової музики і стали готуватися до походу на французів, на греків і на увесь світовий капітал. Ви знаєте, чим це скінчилося, і я ось сиджу за свою славу і за це поруч із вами – барахольниками, бандитами, спекулянтами й буржуями. Слухайте ж уважно про мій полтавський бій.

Ми не дали коням старітися в Новоспаському і миттю промчали сорок верстов до Полтавки. На підводах у нас гуркотіло дві бочки – відер по сорок, одна бодня, зо два перерізи. Ті баби, що ми в них полюбовно забрали посуд, довго бігли за нами, кленучи нас і наших родичів. На станції ми відшукали інструмента і зіпсували аж чотири одрізани: ми майже по рамку одпиляли рурки. Таким чином у нас готові були гармати різного калібру. Ми заперли усіх станційних в одну хату, щоб вони цілий день не виходили, а самі поробили для гармат позиції. З бочок повибивали днища, залишили по одному. В центрі прорізали дірки для одрізанів. Дурний Митька Шворень вистрелив, бочка затремтіла й загавкала, таку луну пустила по степу й по ярах, що покрила найкращу тридюймовку. Я призначив орудійних начальників, вибрав тих, що керуватимуть вибухами набоїв, своєю рукою порозгвинчував рейки і ліг у станції на лаву – виспатися після Шахаєвого весілля. Брати Виривайли заспівали на пероні якоїсь пісні, здається, «Незабудочку-цвіток». Я їх залишив собі ад’ютантами – усіх чотирьох, діда Макара посадив біля телеграфіста, а решту – п’ятьох – поклав на позиції.

Шанувавши слухи ваші, я не розповім вам усього, що приснилося мені тоді на лаві. Прийшов до мене піп і давай кропити свяченою водою. Я його проганяю – він не йде. Я йому зрубав голову, а він умочив її в воду і кропить мене нею знову. Я його схватив і почув, що то не піп, а дівчина – туга і пружнаста. Я притиснув до себе, затуляючи рота їй, щоб не кричала й не кусалась. Вже я відчув, що вона обм’якла в моїх обіймах, знепритомніла, чи що. Я несу її до ліжка, а воно відходить далі, на його місці вимальовуються в стіні двері. Я відчиняю двері, бачу ліжко, іду до нього з дівчиною, воно знову одходить од мене й одходить, ще двері постають на моєму шляху, двері, двері… безконечна кількість дверей. Я іду, поспішаю, дівчина вже прокинулась і пручається. Вона душить мене за горлянку. Я її кидаю на підлогу і нахиляюся до неї – на підлозі хлюпається вода, дівчина тоне в воді. Я упірнаю під воду, пливу за дівчиною, хочу її догнати, кличу її. Вода набирається мені до рота, мені немає чим дихати, я раптом гублю свідомість і прокидаюся на березі серед чотирьох озброєних людей. Я знаю, що у мене є десь армія, а ці люди хотять мене полонити. Удаю, що я непритомний, і слухаю їхні розмови, які мені можуть з’ясувати, до кого я потрапив. Вони мене несуть довго степом, лаються, що я важкий, і крекчуть, кладучи мене на землю, щоб самим відпочити. Я чую їхні розмови: це мої вороги, вони несуть мене на страту. Я затримую дихання, моє серце ледве не вискакує з грудей, я жахаюся того, що може трапитися з моєю армією, бо мене так несподівано та безглуздо полонили. Вони розмовляють про нагороду, характеризують мене – так, мене, Марченка, вони знають, що це я до них потрапив.

Мене довго несли до потяга й посадовили до вагона. Я побачив крізь вії вікно, за вікном світило яскраве сонце, що стояло над самим обрієм. У мене з’явилася думка, що проти сонця важко цілитися й стріляти. Я вибрав хвилину і вискочив у вікно. Сонце засліпило мені очі одразу. Я протер їх рукою і побачив, що лежу на лаві в темній кімнаті Полтавки і хтось світить мені ліхтарем просто в обличчя.

– Чернець-молодець, по коліна в золоті стоїть, – каже незнайомий голос, – що це таке буде, Марченко?

Я схватився за зброю і хотів прострелити ліхтаря. Світло метнулося вгору, я побачив обличчя старшого Виривайла – Івана.

– Надворі ніч чи день? – запитав я.

– Вечір і туман, хоч у око бий. Спарувать та й чортові подарувать.

– Ешелона не проспали?

– Коли ігумен за чарку, то братія за ковші. Ти спав, а ми що ж – гірші?

– Я упізнав тебе, Панько, – перебив я, – оце мені Виривайлове насіння! Добрі ви гості, та в середу трапились!

– З голови – дівка, а далі не знаю. В степу хрущ м’ясо і Виривайло – людина.

– Хай тобі чорт, – зупинив його я, – ти своїми приказками мені й сон прогнав. Твою загадку дитина вгадає – це горщик у печі й жар.

– А що таке: іде лісом – не шелестить, іде водою – не плюскотить?

Ми посідали всі на лаву і почали вгадувати. Та тут прибіг Макар і сповістив нас, що йде ешелон… Я послав Виривайлів у чотири боки за станцію, а сам з Макаром залишився на пероні. Коли кому набридло мене слухати – пропоную лягти на нари і не дихати. Зараз вам розповідає Марченко, командир революційної армії, і він не звик повторювати чогось двічі. Струнко, барахольщики! Шестая, бандити! Здохніть, спекулянти й буржуї! Ви думаєте – легко мені з вами сидіти? Я навіть стрічки свої поспорював з френча, бо я знаю, яких гріхів я наробив. Людина любить життя, а я любив свою армію, у мене в голові лежали сідла, іржали коні і скреготали зубами боягузи-бійці. Да, я їх стріляв, гадів, і завше буду стріляти своєю рукою, бо я сам робив свою армію, сам їй суддя – її люблю і вмру за неї сто разів, і хай з мене здирають шкуру!..

Значить, я ходив по пероні, доки прийшов ешелон. Я запропонував їм здати зброю. На моє здивовання вони довго сміялися, показуючи на мене пальцями. Потім покликали командирів.

– Знову самозванці? – запитав грізно один, підійшовши до мене.

– Пропоную здати зброю, – сказав я.

– І холодну, і гарячу? – насмішкувато перепитав офіцер.

– Усю зброю.

– Може, ви дозволите нам так проїхати? – виступив наперед солдат з ластовинням на всьому тілі. – Ми ніколи в житті вже не будемо воювати. Це – зброя для полювання. Ми будемо з тридюймовок гатити качок на лиманах. Прошу вас, – упав на коліна солдат, – змилуйтесь над бідними, нещасними! Ми – сироти безрідні, скривджені!

Навкруги нас із Макаром зібрався натовп. Регіт поставав після кожного слова солдата, що поступово входив у роль і пускався в плач. Ми нічого не розуміли.

– Та братики ж ви мої ріднесенькі! – голосив солдат з ластовинням. – Та дайте ж хоч на світ божий надивитисянаглядітися! Прости, світе, простіть, добрі люди, що завинив, може, чим, простіть хоч перед смертю. Із’їдять мене хижі звірі без зброї, із кісточками пошамають!..

Я крикнув, щоб ця мавпа замовкла. Мій голос наче налякав юрбу.

– Доки ти нас будеш дурити? – суворо запитав мене старший офіцер ешелону, проштовхуючись наперед. – Просто дивно стає, скільки розплодилося шахраїв! На кожній тобі станції вони виходять до нас і пропонують здати зброю! Чи ви тут показилися, чи не вірите, що ми прекрасно можемо вас розстріляти! Відповідай, коли питаю!

Я попросив тиші і, догадавшися, що цей ешелон вже, певно, розстріляв моїх трьох друзів – Шахая, Галата й Остюка, – заклав пальці до рота й свиснув. Я свиснув так гостро, що наче порізав свистом губи. Свистіти я вмію, ось слухайте, слухачі, як я свисну. Фіу-у-віть!!! На хвилину я замовкну, бо зараз до камери загляне наглядач і подивиться, чи не обвалилася стіна від такого звуку. Я радий, що ви поглухли. Це зараз мине. Рідко хто так зуміє свиснути, братва. Наше воєнне життя без свисту не обходиться, а ваше, бандити, і зовсім стоїть. Бач, як буржуйчик тре вухо рукою! Він, певно, згадав, як його клали на землю отаким посвистом.

Да, свиснув я два рази. Четверо Виривайлів почуло мій знак і стало виконувати інструкцію. Застрочило два кулемети, дві гвинтовки. Кулі засвистіли над ешелоном, як навіжені, і всі люди попадали на землю. Виривайли перестали стріляти. Настала тиша. І потім заговорила моя артилерія. Ба-бах! – гавкнув одрізан з бочки, і ававакнула луна по степу. Б-бах! – вибухнув за півверстви від гармати фугас. Ба-бах! – друга. Б-бах! – фугас. Канонада, як часи.

Я вже вам сказав, що був вечір і туман. Ешелон ми забрали, як пташок. Вони спробували кинутися на мене, та я ручкою нагана вдарив полковника по лобі. Я свиснув тричі, аж заколивався туман. Четверо Виривайлів підхопили мій свист, і мені здалося, що засвистіло все навкруги. Ще раз вибухла гармата і розірвався фугас.

– Вилазь з вагонів! – закричав я.

В тумані соталася велика сила людей. Ми поставили їх усіх у купу. Виривайли направили на них кулемети. Небавом, причепивши кілька порожніх вагонів до паротяга, ми напхали туди наших полонених і відправили далі з місця Полтавського бою. Я оголосив себе командиром партизанської армії, оглядаючи вагони зброї й набоїв, гармати на площадках й інші військові свої трофеї.

– Хлопці, здається, наших трьох на Варварівці розшифровано? Проте вони, мабуть, встигли зіпсувати так рейки, що ешелон не міг полагодити і повернув на нас. Правду я кажу?

Панько Виривайло розбив ящик з ручними гранатами, повісив їх чотири собі на пояс і відповів:

– Я їм не заздрю. Там було так багато людей, що легко могла зчинитися паніка. У Шахая хтось-таки пішов до бога вівці пасти.

Так ми всі турбувалися за Шахая, Остюка й Галата, котрі згодом в Успенівці прославили себе на увесь рід. Крізь туман вгорі прорвалося пасмо місячного сяйва.

– Ось, – сказав я, – прийшла нарешті й одгадка: це місячне сяйво – іде лісом – не шелестить, іде водою – не плюскотить!

На станції стояло одинадцять панцерних потягів Галата. На цій вузловій станції, куди потрапив Шахай через місяць після Марченкового діла на Полтавці, стояв неймовірний, розхристаний, різномастий хаос. Всі колії забито ешелонами, невідомо, де їх набрав Марченко, звідусіль лунає гармошка, переплітаються пісні. В обнімку ходять на рейках партизани і горлають. Велетенський бедлам повстав над станцією, в ньому дзвеніла кожна голова. Партизани говорили голосно, ніби співбесідники були глухі на обидва вуха. Жива людська хвиля перекочувалась під теплушками, по пероні; маневрували ешелони, маніпулюючи з вагонами; кукурікали стрілочники, гавкав паровоз, шипів, випускаючи пару. Це була нестримна анархія звуків, руху, настроїв.

Панцерні потяги Галата стояли осторонь, займаючи дві колії. Кожний потяг мав паровоза, одного вагона й дві площадки на вугілля, на яких стояло по одній гарматі. Панцер був непевний – дощатий: подвійні стінки, між якими насипано піску. Шахай пройшов повз ці потяги, шукаючи Марченка. Галата теж не було біля панцерників. Шахая непривітно оглядали партизани – на ньому не висіло зброї, і він, очевидно, не був своїм. Чорні прапорці виглядали з декотрих теплушок. Навіть на головному панцернику Галата, на паровозі, гордо чорнів прапор. Шахай злякався цього крила анархії. Він ішов коліями, пролазив під теплушками, оглядав усе й примічав. Жодного знайомого обличчя! Де поділися його партизани, де його жменя командирів і земляків?

– Чиє це все військо? – запитав він біля однієї теплушки.

– Це військо отамана Шахая, – погордливо відповів партизан.

– А який він із себе – ваш отаман?

– Трохи вищий за вас, обличчя у віспі і гаркавий.

– Де його можна знайти?

– Поїхав конем у поле за станцію приймати новобранців.

– А Галат?

– Галат не вилазить із свого вагона з братами Виривайлами, п’ють без просипу і стріляють у вікна. А вам нащо його треба?

Шахай не відповів партизану. Він пішов далі. Це було номінально – його військо, і фактично – Марченкове. Траплялося багато п’яних людей, що блукали, неохайно тримаючи набиті рушниці, необережно розмахуючи гранатами, рубаючи дошки шаблями, замість сокир. Підперезавшися кулеметними стрічками, партизани виглядали дуже грізно. Шахай машинально підраховував кількість людей – судячи по ешелонах, їх мало бути тисяч п’ять. Зброї хватало на всіх, гармати зеленіли де-не-де на площадках, виглядали з теплушок коні – всього, як у доброго хазяїна, вдосталь. Тільки не видко жодного порядку – метушлива отара замість війська.

Вештаючися серед партизанських юрб, Шахай побачив Остюка, що галопом примчав до станції і поїхав до своєї кінноти, яка стояла в теплушках біля семафора. Остюк був похмурий і немилосердно бив острогами коня. Шапка-кубанка покривала йому голову – раніш Остюк носив тільки картуза. Шахай не зупинив його: треба було знайти Марченка. За станцією на полі чорніла юрба людей – Шахай попростував туди. Здалеку можна було упізнати Марченка, котрий крутився на коні перед новобранцями. Піші й кінні – вони часто кричали щось, відповідаючи Марченкові. Біля нього сиділи на конях якісь юнаки, що, можливо, чекали своєї черги говорити. Осторонь стояв оркестр. Шахай підійшов у юрбі партизан.

– Хлопці, – кричав Марченко, – нам не треба ніякої влади! Ми самі собі даватимемо раду. Я вітаю вас у лавах моєї чорної армії. Слава!

– Слава батькові Шахаю! – відповіли новобранці.

2 3 4

Стандарт

(1 оценка)