Скільки я пам’ятаю бабусю, вона весь час вишивала. Спочатку я не дуже звертав увагу на її вишиття, але одного разу помітив, як стара вишня, що росла в нас під вікном, щезла після того, як бабуся її вишила. Та вишня була зовсім суха, і дід не раз збирався її спиляти, але все якось руки йому не доходили. І от її нема.
Тоді я почав пригадувати, чи нічого більше не зникало, і раптом згадав, що зовсім недавно пропав здичавілий пес, який поселився на пустищі. Він так жахливо завивав ночами, що вся околиця його проклинала на чім світ стоїть. Ніхто не міг без нагляду відпускати дітей на прогулянку, боячись, що той пес скажений. На нього, щоправда, кілька разів полювали, та він був чи надто спритний, чи такий уже хитрий, бо всі ті лови пішли намарне. А вже з тиждень не було його чути. Звичайно, міг і здохнути чи податися деінде. Я заходився переглядати бабусине вишивання і на одній подушці побачив його. Тепер мені було зрозуміло – все, що бабуся вишиє, у ту ж мить зникає. Недарма ж на жодній з її вишиванок не було людей, не було й сонця, не було нічого з того, за чим можна б жалкувати.
Я не міг витерпіти, щоб не поділитися своїм відкриттям з дідом. Дід лише плечима стенув:
– Ну та й що? Я знаю про те.
– А чого ж ви мені не сказали?
– Все якось забував. То те, то се… Забував.
Потім глянув на мене з теплою усмішкою і додав:
– Ну добре. Вповім тобі, що знаю. Отже, то було відразу потому, як совєти прийшли до нас вдруге… В нас тоді почалися арешти. Людей щоночі вивозили на Сибір. Тюрми були забиті. Молодь кинули на фронт, без підготовки, без спорядження. Кинули просто на танки… Боже, скільки їх тоді лягло!.. На галичан дивилися знаєш як… Найменша підозра – і ти в цюпі. Так і мене арештували. Бабуся наша не могла собі місця знайти від жалю. Ходе, бідна, під тоту тюрму та все визирає, чи мене не побачить. Ото раз так із туги сиділа вона ввечері та й взялася вишивати. З голови їй не йшла в’язниця, вона й почала її вишивати. Вишила вона мури довкола, вишила сторожу і собак. Скінчила шиття якраз серед ночі… А в невільника який сон? Лежимо та й думаєм про своє, сон не йде. Коли це раз – ніби все завалилося. Ні стін, ні мурів – лежимо серед двору. Гей, як ми то зметикували, то давай драпати хто куди… Ну тюрма зникла, але ті, що нас посадили, зісталися. Мусили ми ховатися. Хто молодший, до лісу пішов, а старші – на села та хутори. Тоді й ми в село перебралися. Отаке-то… Щоправда, ми з бабунею не відразу здогадалися, що то через її вишивання. Різне думали. А люди говорили про Матір Божу, що то вона над нами змилувалася та й вирятувала чудом з неволі… Але йде час, а я дивлюся – нема нашого кота. «Cяню, – кажу, – де то наш Мацько подівся, що його не видно?» Коли глип – а лежить на столі вишивка, і якраз наш Мацько вишитий. Тут мені в голові щось як би свінуло. «Ану, – кажу, – Сяню, чи не була би-сь така ґречна, аби тото вишиття попороти?» А вона: «Що в тебе за забаганки? Я стільки над ним сліпала, а ти мені хочеш знищити?» Ей, думаю, що буду бабу слухав! Узяв ножиці та й споров. Тільки-но останню нитку висмикнув, як чую – мняв, мняв! Є наш Мацько! Та й, видно, голодний, бо як уздрів молоко в мисочці, то так і кинувся. «Ну, – кажу, – Сяню, ото маєш цурис! Виходить, що ти не вишиєш, то те й пропаде». А вона не вірить, сміється з мене. Ну, добре… Прошу я тоді, аби вона вишила пугало, що в нас на городі стирчить. І що ти гадаєш? Вишила вона пугало, дивиться – а його мов корова злизала! Ну, тепер уже переконалась, яку має здатність. З тих пір стереглася, аби чогось не вишити такого, що шкода було б, аби пропало.
Як потім виявилося, не тільки ми з дідом, але й сусіди дізналися про це… гм… обдаровання моєї бабусі. Кожен почав пригадувати, чи не завдав якої прикрості пані Сяні, бо ану ж вона розсердиться та візьме й вишиє. А Дзюньо відразу пригадав, що колись із нашого курника півня поцупив. Набравшись хоробрості, прийшов до бабуні і у всьому признався, ще й приніс за того півня гуску. Він так вибачався, що бабуня милостиво пробачила йому той гріх. Правда, за гускою на другий день прибігла пані Сусликова, бо то була її гуска, але настрій Дзюня від того не погіршився. Найцікавіше те, що та сама гуска знову до нас повернулася. Принесла її пані Сусликова і сказала:
– Пані Сяню, візьміть си тоту гуску, але я вас дуже прошу, чи не буде ваша ласка вишити ще й мого чоловіка. Бо тая п’янюга мене в гріб заведе.
А треба сказати, що кого-кого, а п’яниць моя бабуня мала за останніх людей і, не довго роздумуючи, взяла і вишила пана Суслика, і що ви гадаєте? Не минуло й тижня, як пані Сусликова прибігла з другою гускою просити, щоб її чоловіка назад повернули.
– Що ви мені голову морочите? – відмахнулася бабуся.
Але моя мама помацала гуску і сказала:
– Чим-бо то її начинити? Гречкою чи рисом?
– Не буду я пороти вишиття, – буркнула бабця.
– Рисом і грибами, – порадив тато.
– Бійтеся Бога, – захлипала Сусликова. – Хто я тепер? Ні вдова, ні дівка!
– Мені здається, що ви вдова, – сказав дідо.
– Ну, то хто мені її заріже? – спитала мама, переводячи погляд з тата на діда.
– А щоб мене та гуска вбрикнула, то я не буду пороти вишиття! – заклялася бабця.
– Е-е, буду я панькатися – різати! – скривився тато. – Оно візьму сокиру – чах-чах і капут.
Тим часом бабуня розправила на столі полотно:
– Ну, подивіться – та ваш чоловік вийшов як намальований! О, бачите, навіть ноги йому покривила, аби видно було, що п’яний. А тепер я це маю знищити?
– Сокира в сінях під сходами, – сказав дідо. – Хотів я її нагострити, але забув.
– Зараз нагострю, – потер руки тато і подався в сіни.
– Якби цю гуску начинити по-хінському, то ви б і пальці поковтали, – правила своє мама.
– Не люблю я хінців, – процідив крізь зуби дідо.
Коли діда вистежили й знову запроторили до цюпи, то був там начальником якийсь чоловік, котрому казали Китаєць. Він мав розвагу викликати серед ночі когось із політичних і тримати струнко до самого рання. Через те дідо, вичитавши щось нове про хунвейбінів, не раз приказував:
– Як буде війна з хінцями, то я перший на охотника ся зголошу. Маю до них спеціяльний інтерес.
Китайцям, однак, неймовірно пофортунило, бо мій дідо вмер ще до прикордонного конфлікту.
– Мій чоловік не був аж таким поганим, – нюняла Сусликова. – Часом, було, за водою піде чи там до крамниці… за молоком…
– Е-е, – махнула рукою бабця, – де моє не пропадало!
І таки спорола вишиття. Другого дня пан Суслик набрався, як жаба мулу, і товк пані Сусликову за те, що дурно стратила аж дві гуски.
Моя бабця висунулась у вікно і закричала:
– Ти, драню! Як не перестанеш, то зараз тебе знову вишию! А тоді ще дві гуски пропаде!
Суслик розкрив рота, щоб відгризтись, але, попри туман у голові, зметикував, що ліпше промовчати.
Ми саме обідали. Мама таки начинила гуску на хінський манір, а дідові вповіла, що то за старосвітським переписом. Дідо смакував і прихвалював:
– Е, що не кажіть, а таки українська кухня найліпша в світі. Вже тілько за те, що ми видумали ковбасу, заслужилисьмо вічную пам’ять. Але хто про те нині знає?… Ото, Юрцю, вчися, аби-сь був мудрий і щоб нагадав світові, що він за ковбасу у великім боргу в нас.
Ну, то я вивчився та й тепер нагадую. Така в мене була бабуня, царство їй небесне, бо останнє, що вона зробила, – це взяла та й вишила себе.
У моєї бабусі було дві колєжанки, мешкали вони разом у будиночку на Каспрівці не надто далеко від нас, та що були старенькими, то сливе не потикали носів з хати. Але бабуся ніколи не забувала провідати своїх подруг і деколи брала мене з собою. Мама називала їх тітоньками і кожного свята, коли пекла що-небудь смачненьке, розраховувала й на них. У таких випадках мама виряджала мене на Каспрівку запросити тітоньок до нас на обід, чи на Різдвяну вечерю, чи на Великодній сніданок. Попоїсти обидві панії любили, а тому ніколи не пропускали такої можливості й приходили до нас із гостинцями і свіжою колекцією різноманітних пліток.
Одного дня мама послала мене сповістити тітонькам прикру новину. Коли на мій дзвінок відчинилися двері, писклявий голос тітоньки Люції на хвилю оглушив мене.
– Олімпцю! Ти тільки подивись, хто до нас прийшов?!
Вона важко дихала, заковтуючи повітря, а з кишень її широкого квітчастого халата стирчали волічка і шпиці. Тут же появилася і її сестра у такому самому халаті і теж із в’язанням.
– О! Як ти виріс! Тебе й не пізнати!
Мене посадили на канапу і стали вгощати чаєм із тістечками. Я пив чай і не знав, з чого почати, а обидві тітоньки навперебій ділилися враженнями від мого візиту, не перестаючи увесь цей час перебирати шпицями. Нарешті я проказав:
– Мене послала мама…
– Ах мама! – невідомо чого зраділа тета Люція. – Та чи ти не Cофійчин синок? – а коли я кивнув, ще більше зраділа: – От бачиш, я ж казала! А ти подумала, що то синок Люсі. Я ж тобі казала, що він на Люсю зовсім не схожий.
– І як я не помітила, що в нього очі чисто як у Софійки?… Ага, то чого тебе мама послала?
– Мама послала сказати, що бабуся вчора в ночі…
– Ой! – перебила тета Люція. – Наша дорогенька Сяня! Ну-ну, оповідж нам, як вона поживає. Давненько ми з нею не бачились. Хіба зо три тижні…
– Місяць тому, – уточнила тета Олімпія. – Вона до нас приходила. Пам’ятаєш? Ти ще тоді перестудилася.
– Ага-ага… Ну-ну, синочку.
– Бабуся вчора на городі поралася аж до вечора…
– Та певно! Сяня! – підморгнула тета Люція тітці Олімпії. – Де б вона спокійно посиділа. Як мурашка, все життя.
– Вона хотіла викорчувати кущ аґресту, – намагався продовжити я.
– Аґрест? – насторожилась тета Люція, і руки її завмерли. – Так-так, це вона для нас… Ми ж її просили, бо у вас такий гарний аґрест! Хочемо й собі посадити. Минулого року твоя мама вгощала нас неймовірним аґрестовим варенням з вишневими листочками.
– Ми вже думали, що забула, – додала тета Олімпія.
– Е-е, та щоб Сяня забула! – замахала руками тета Люція. – Сяні зайвий раз ніколи нагадувати не треба… тілько, я си такво міркую, де ми того куща посадимо, Олімпцю?
– А під парканом.
– Хіба не з того боку, де ті Паращуки! Там дітиська все повисмикують.
– І то правда. Тоді з другого боку.
– А там авта їздять. Весь аґрест буде в порохах.
– Тоді просто під вікнами.
– Ой, на моїх жоржинах!
– Ти забула, Люційко, що хлопчик не договорив про…
– Ах, так-так… – засміялася тета Люція. – Яка ж то файна дитина! Прийти аж із Софіївки, аби нам сказати, що Сяня для нас вже того куща викорчувала! Може, ти його заодно і приніс?
– Ні, бачите, коли бабця потягла за той корч, то її раптом заболіло в грудях…
– Ой, Боженьку! – сплеснула руками тета Олімпія. – Бідолашна! А я тобі казала, Люційко, не двигай тої шафи сама. Нам, старим, вже не до тяжкої роботи.
– Ну, Олімпцю, коли часом треба… Тая шафа тут як більмо на оці. Тільки місце займає.
– То що її – викинути?
– А нащо нам дві шафи?
– Як то нащо? Нас же дві – і шафі дві… Дитинко, може, тобі ще чаю?
– Ні, дякую… Я вже буду йти. Мушу ще до стрийка заїхати.
– До Славця? – запитала тета Олімпія.
– Де там до Славця?! – заперечила тета Люція. – Славцьо до Калуша перебрався… Певно до Мироська.
– Або й до Мироська, – погодилася тета Олімпія. – Він вже дідо став. Не чула? Має внучку.
– Диви-диви, як то час минає. Ше недавно казав, жи він ся Мивосько називає, а нині вже внуків бавить. Але чому я про то ще не чула?
– А я тобі забула сказати, що бачила Гафійку, а вона говорила з Лісовською, а та їй сказала, що пан Кужеля одного разу здибав свого кума, котрий з Мироськом працює, і той йому вповів, що у Мироська внучка.
Я зиркнув на годинника й підвівся з канапи.
– О, ти вже йдеш? – здивувалася тета Олімпія.
– Так… Мама просила, щоб я не затримувався.
– Може, ти з нами пообідаєш?
– Ой, ти не доказав! – схаменулася тета Люція. – Ти не доказав, чи Сяня викорчувала той кущ, чи…
– Ну що ти, Люційко! Як можна? Її заболіло в грудях!
– І справді! Яка ж я… То як вона чується, дитинко? Бо викорчуваний кущ може всохнути, його треба знову прикопати…
– От бачиш, яка ти – все про аґрест та про аґрест, – дорікнула тета Олімпія. – Сяня ж старша за нас. Де їй кущі корчувати?
О проекте
О подписке