Повернувшись додому, вирішив, поки ще видно, пройтися до Кривої долини. Розгадка крилася там.

Туман клубочився й пінився, долина була ним сповита, годі було щось розгледіти, і я безпорадно спинився, не відаючи, що маю далі чинити.

– Я знав, що ви прийдете.

Голос виринув збоку, з самої гущавини туману, а за мент я розрізнив знайому постать, що рухалася назустріч.

– А-а, це ви, – кивнув я Каленикові, відчуваючи, як спадає напруження, бо ж чекав когось іншого.

– Що ви тут знову шукаєте?

– Хочу вияснити, хто виміняв у мого сина зайченя.

– Це пояснити просто – виміняв я.

Боже, який я недорайда. Звичайно, що малий би з чужим нікуди не пішов та й не називав би вуйцьом.

– Але чому ви? Навіщо це вам? Хто ви?

– Ми прилетіли сюди з іншої планети і приземлилися в цій долині. Першими живими істотами, яких побачили, були зайці. Вийшла помилка. Подумали, що саме так і виглядають мешканці Землі… Це було так давно… я ще був зовсім малий. Мої батьки і їхні товариші прибрали такого ж образу і подоби, як ті істоти, яких тут побачили. Справа в тому, що на нашій планеті зайці давно вимерли… Вони залишили мене біля апарата, а самі вийшли з долини і наблизились до ваших осель. Вони зовсім не сподівалися, що в них почнуть стріляти, травити собаками… І тоді зрозуміли помилку. Ті, хто стріляв, виглядали так само, як і вони… це були такі самі люди. Нічим не відрізнялись. Перелякані «зайці» побігли назад у долину, щоб з допомогою апарата повернути собі справжній вигляд. Тільки вже було пізно. Ваші люди їх випередили і розтрощили апарат… Це було за Першої світової. Могли подумати, що це якийсь панцерник, чи що…

– А що було з вами?

– Мене підібрали! І виховали в себе.

– Отже, ці зайці – нащадки тих, хто прилетів сюди з вашої планети? А те світіння?

– Світляна баня, яку ви спостерігали, – це сконструйований нами приймач, яким нарешті ми повідомили своїх про долю експедиції. Власне, це я його зробив, бо всі решта, перебуваючи в заячій подобі, не могли нічим зарадити. Але вони знали, як це робиться, і керували моєю роботою. У них вся надія була тільки на мене і тому не поривали ніколи зі мною зв’язку, не давали забути, хто я… День у день, усе свідоме життя, я займався цим приймачем. Не маючи зеленого поняття, як він може виглядати. Я робив, а зайці подавали мені знаки, коли щось не так. Я ще з дитинства навчився розуміти їхнє попискування… Але робота посувалася дуже поволі, бо вони, добре знаючи, з чого складається приймач, не знали, як виготовити більшість деталей. Бачили їх лише в готовому вигляді. А роки минали. Почалася війна. Я пішов на фронт. Здавалося, всі їхні надії зійшли нанівець. Адже я міг загинути… Уявляєте, що вони пережили за цей час? На щастя, вижив. Може, лише тому, що мусив вижити… Повернувся додому, а хати моєї нема. Згоріла. І схеми погоріли, й деталі. Довелося починати з нуля…

Каленик закурив, і я помітив, як тремтять його пальці.

– …з нуля, – повторив. – Я думав, що не встигну його закінчити. Аж ось нарешті два роки тому приймач був готовий, і ми почали посилати сигнали. А недавно нам відповіли. Вони вже летять сюди. Цієї ночі заберуть нас на батьківщину.

– І вас?

– І мене.

– Але ж у вас тут родина…

– А там батьківщина.

– Котру ви ледь пам’ятаєте.

– Пам’ятаю… вона мені не перестає снитися.

– Чому ви мені раніше не розповіли?

– Я не був упевнений, що вдасться пробитися з нашими сигналами. Вже втрачав надію.

– Але я б тоді ніколи не посмів полювати на зай… тобто на ваших… е-е…

– Тому я вас і відлякував. Та й не лише вас… У мене є прохання. Я хочу, щоб ви були присутнім, коли за нами прилетять. І щоб переказали моїм, що я… я дуже шкодую, що покидаю їх… Але мені небагато лишилося. Хочу вмерти там, де народився. Ви розумієте?

Я кивнув. У старого сльозились очі.

– Вони нас заберуть. Обов’язково заберуть, – проказав надтріснутим голосом, уже йдучи і зникаючи в тумані.

Тут я згадав, що не все вияснив, але, мабуть, не варто морочити голову. Йому ще ж треба побути з родиною. Нині вночі він залишить її назавше. Він один тільки знатиме, що прощається, а вони будуть себе поводити так, як і щодня, він зі смутком ловитиме кожен рух, кожне слово, намагаючись запам’ятати, він подумки цілуватиме їх, пригортатиме до себе, і будуть сльози текти по щоках, а вони спитають, що з ним, а він промовчить, бо це буде лише його прощання.

15

Коли звечоріло, я не міг уже всидіти в хаті. Я тинявся туди й сюди, брався за що-небудь, кидав, брався за інше. З голови не зникала розмова з Калеником. Страшенно кортіло розповісти усе Христі, я ледве себе стримував, розуміючи, що вона наробить чималого рейваху. Врешті настав час іти.

– Ти куди?

– Піду прогуляюся.

– Знову туди?

– Це вже востаннє. Обіцяю.

– Твої обіцянки! Я їх знаю!

Ще трохи потинявся по хаті, доки Христя не повела присипляти малого, і подався в долину.

Калеників приймач уже працював, я подивився в небо і побачив, крім тієї зірки, що пульсувала минулого разу, ще одну світляну цяточку, яка повільно котилася вниз по небу, на очах виростаючи. Я не зводив з неї погляду.

Хтось торкнувся мого рамена.

Поруч стояв Каленик з наплічником за спиною.

– Зараз вони будуть тут.

– Яка ж то має бути машина, щоб ви там усі помістилися?

– Зайці багато місця не займуть, – усміхнувся він.

І була в його усмішці гіркота.

– Зайці?

– Їх, очевидно, перетворять на людей уже там, інакше й справді не розмістимось.

– Щось ви не дуже веселі.

– Бо покидаю рідне і добре відоме, а натомість чекає мене хоч і рідне, але зовсім невідоме… Правда, манить воно так сильно до себе… аж страшно.

– Дивне якесь відчуття, – сказав я. – Ми прощаємося з вами назавше. Але я не можу вам сказати: пишіть.

Ми ще хвильку помовчали. Світляна цятка росла і росла.

– Ну, бувайте здорові, – проказав Каленик і простяг руку. – Згадуйте колись… Скажіть моїм, хай копнуть під шопою в правому куті… Там такі ж камінчики.

– А ви самі чому їх не викопали?

– Справа в тому, що я їх знайшов недавно. Коли копав сховище для приймача, то натрапив на рештки літального апарата, і там були ті камінці… Ну гаразд, пішов я. А ви сховайтесь десь, щоб не було видно.

Ще раз потисли руки, і він спустився у глиб долини, а я заліз у кущі, сів на камінь і став чекати. Небавом літаюча тарілка завбільшки з хату зависла над долиною. Зверху тієї «тарілки» була ще одна, менша, всередині вона була освітлена і зовсім прозора. Двоє чоловіків сиділо у ній біля пультів управління. Коли «тарілка» сіла на землю, один з чоловіків спустився в нижню частину, відчинив двері. Од дверей пролягла смуга світла. Чоловік щось гукнув. Одразу ж зчинилася метушня, звідусюди помчали зайці й почали, штовхаючи одне одного, пхатися у двері.

Чоловік дратувався, і коли клубок зайців застряг при вході, він вилаявся і почав копати їх, проштовхуючи всередину.

З’явився Каленик та щось почав пояснювати чоловікові, квапливо жестикулюючи, але той, видно, й слухати не хотів, бо тільки лаявся і відмахувався руками. Вже всі зайці опинилися в «тарілці», лише Каленик продовжував про щось сперечатися, показуючи кудись за спину. Там у світляній смузі, що пролягла долиною, метався заєць. Він кидався на всі боки від куща до куща, наче щось шукаючи. Чоловік спересердя відштовхнув Каленика й рушив до зайця, заєць підбіг до нього, почав пищати й махати лапками. Чоловік мовчки схопив його за вуха і поніс. Заєць уже не пищав, а несамовито кричав, і крик його розшарпував темряву. Чоловік шпурнув його недбало всередину, повернувся до Каленика і потяг його до дверей. Старий впирався і далі щось говорив, показував на мигах. До мене долинали окремі слова:

– …дитина… розумієте… маленьке… вона ж…

Тут з’явився той другий чоловік, удвох вони таки силоміць затягли Каленика в машину й затраснули двері, а самі піднялися у верхню частину «тарілки».

Почулося легке гудіння, апарат запульсував. Раптом я вжахнувся – верхня його частина почала плавно відокремлюватися від нижньої. Чоловіки за пультом поводили себе цілком спокійно. Може, не помітили? Я зірвався на ноги і хотів кинутися до машини, щоб якось повідомити про аварію, та один з чоловіків у цей час нахилився й подивився вниз, потім повернувся до напарника і кивнув йому. Той у відповідь усміхнувся. Видно, все йшло за планом.

За яким?

Верхня «тарілка» набирала висоту, й коли вже піднялася над долиною і над деревами, що росли на гребені, а шум двигунів улігся, я почув стукіт і галас, які лунали з нижньої «тарілки». Там стукали у двері, намагалися їх вибити. Але даремно. І тоді я зрозумів – їх обдурено! Але перш ніж я встиг подумати, чим зможу допомогти цим нещасним, пролунав вибух – літаюча тарілка, що залишалася на землі, спалахнула сліпучим полум’ям і вмить розлетілася на друзки. Коли мене шпурнуло в кущі, я встиг лише затулити руками голову…

Я пролежав кільканадцять хвилин в суцільному очамрінні. Коли врешті підвівся – гнітюча темрява панувала в долині. І мертва тиша. Високо в небі пульсувала зірка.

16

Годі тут було щось роздивитися. Покректуючи, я рушив додому, шпортаючись на камінні й уламках залізяччя.

На щастя, Христя вже спала і мені не вдалося перелякати її на смерть своїм жахливим виглядом. Я був весь перемащений землею, мохом, якоюсь слиззю і кров’ю. Кров була заяча. Тремтячими руками я все поскидав із себе і заліз під душ. Тепла вода повернула мене до свідомості.

17

Наступного дня на світанку я вийшов покрадьки з хати і подався в долину. Обсмалене галуззя кущів, чорна папороть і безліч розтрощеного залізяччя. А поміж того всього кров і мертві зайці. Понівечені скривавлені тільця.

Каленик лежав скулений, обличчям в камінні. Я перевернув його горілиць і побачив засклілі розкриті навстіж очі, в яких застигло здивування й розпач. Від лівого передпліччя через усі груди темніла червона розсічина.

Я сів поруч і притяг до себе наплічника. Що завгодно можна було сподіватися там побачити, аж до канапки з ковбасою. А проте він був напханий білими пакетиками, котрі враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, чорнобривці, барвінок, соняшник, калина… На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, з нього випало кілька родинних фотокарток і картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, – це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.

Повідомлення – 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ – 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Через помилку перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення – 2. З членів експедиції 1918 року уже всі вимерли, окрім однієї особи, яка залишилася у своєму первісному стані. Решта народилися вже після аварії. Всього вас 800–850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.

Повідомлення – 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже немає. Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення – 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Повідомлення – 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.

Нижче – назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?

Минуло близько семи десятків років – час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.

Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся – на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.

Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. Як виявилося, на щастя.

Біліли розсипані пакети – мальви, соняшник, калина…

Я зібрав їх і поскладав у наплічник.

Все.

Що я можу ще зробити?

Зайченя довірливо пішло до мене на руки, його тепле налякане тільце пригорнулося до мене. Я підібрав наплічника і покинув долину.

18

Вже прокинулись хутори, і коли я вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак та чмихання моторів.

Восьма година. Все спокійно.

Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла літаюча тарілка, а її розметані рештки згоріли дощенту.

Хто повірить у мою розповідь?

Каленикові записки для всіх інших – це лише здивачілість старої людини.

Єдиний, крім мене, свідок трагедії – маленький сіренький клубочок, який не заговорить ніколи. Він тулиться до моїх грудей і час од часу зазирає в очі. Гадає, мабуть, що я із тих, хто здатен обстояти правду або принаймні від неї не відступитися.

Але я не такий.

Я звичайний.

19

– Що сталося?!

Вона злякана моїм виглядом.

– Там у долині Каленик підірвався на міні.

– Що?! Коли?!

– Вночі, напевно. Піди до них… скажи…

– Боже мій!

Христя на ходу вбирає куртку і вибігає з хати. Я втомлено падаю на ослін, не випускаючи з рук зайченяти.

– Тату! Тату! Ти приніс мені зайчика?!

Андрійко скаче від радощів, я не втримуюсь і крізь сльози всміхаюсь.

– Ой! Це той самий зайчик!

Він бере його на руки, цілує і пестить.

– Тату, а можна з ним гратися?

– Можна.

– А камінчиками можна?

– Можна.

– А мама забрала і сказала, що не можна.

– Зараз тобі дам.

Відчиняю шафу і висипаю на підлогу ті камінці.

– Мама казала, що вони дуже-дуже дорогі, що за них можна машину купити.

– Мама пожартувала. За них нічого не можна купити. Це звичайні камінчики. Грайся.

– А якщо я загублю?

– Губи. Це звичайні камінчики. За них і шклянки соняхів не купиш.

1984