Я брів, наче сновида, куди ноги вели, а ноги вели мене на Ринок до «Кентавра». Незважаючи на білий день, у кнайпі було тлумно. Я сидів сам за столиком, і мені було зовсім незле. Незабаром до мене підсіли дві гарненькі дівчини. Обидві високі, та це єдине, що у них було спільне. Одна з них мала кругленьке личко, густе темне волосся і налите здоров’ям тіло. Друга була руда, з тонкими рисами обличчя і хитрим поглядом.
Дівчата замовили по коктейлю і запалили, я тупо дивився на їхні фужери, в яких чотирма кольорами вигравав напій. Вони цмулили його через соломинки й упівголоса перекидалися якимись дурними фразами. Тільки я подумав, що варто з ними заговорити, як до столу підсів четвертий персонаж, грузин, приблизно мого віку.
Він відразу почав ліпити анекдоти, й дівчата ожили. Потім він запропонував випити за знайомство. Грузин вирішив, що ми одна компанія, і почав виставляти коктейлі. Звали його Тенгіз, і цікавила його більше тілиста Оксана, тож я зайнявся рудавкою. Від випитого дівчата розслабились, але до певної міри. Коли грузин почав підбивати свою кралю усамітнитися, вона ніяк не погоджувалася.
– А всі разом поїдемо?
– Я не знаю… – мимрила Оксана. – Мар’янко, як ти?
Мар’янка зиркнула на мене.
– Можна й поїхати, – відказав я.
Грузин піймав таксі, ми виїхали на Личаківську і, завернувши на Мучну, спинилися біля кам’яниці у глибині подвір’я. Тенгіз винаймав тут помешкання.
У нього виявився чималий бар: на столі з’явилися коньяк, шампанське, м’ятний лікер, сир, червоний кав’яр і цитрина. Господар став демонструвати свої коктейлі. Панночки були в цій справі ще недосвідчені й не знали, як такі коктейлі вставляють.
Потім ми стали цілуватись, і коли я врешті відірвався від Мар’яниних уст, то помітив, що ми самі. Тепер нам не зоставалося нічого іншого, як перебратися на канапу.
– Зачини двері, – попросила Мар’яна.
Заки я припер двері фотелем, вона скинула джинси.
Вечоріло. Ми лежали на канапі, я дивився у стелю, смоктав через соломинку шампанське і намагався виплутатися з Мар’яниних розпитувань. У певні хвилини панночок починає цікавити, кого вони пригостили своїм скарбом. Правди в моїх відповідях було обмаль. У таких випадках я називався художником. Це справляло позитивне враження і позбавляло багатьох інших запитань. Говорити дівчині, що ти поет – небезпечна річ, бо вона відразу ж попросить щось прочитати, а якщо вона у поезії тямить, як вовк на звіздах, то ризикуєш виглядати на сьвірка. Художник – це вже щось інше. Тут навіть не конче мати картини, можна сказати, що робиш мозаїку чи розмальовуєш церкви, і продемонструвати вітражі «власного» виробу. Я навіть не підозрював, що не мине багато часу, як я і справді зароблятиму на життя малярством.
Мар’яна, як і Оксана, вчилась у поліграфічному й була тупа, як корок, але мала тата – директора бази. Четвертий курс – це вже такий період, коли роззираєшся за нареченим. Випитавши мене про все, що її цікавило, Мар’яна замислилася, чи підходжу я на цю ролю.
– Ти мене споїв, – збрехала вона, млосно вуркочучи на вухо.
Так, зараз вона спитає мене, скільки я мав дівчат.
– Скільки ти мав дівчат?
Навіщо це їм, я не знаю, та в певні моменти вони вимагають від нас звіту за роки, прожиті до них, і не відчепляться доти, доки не почують конкретної цифри, якою потім будуть цвиркати в очі.
– Ну, річ же не в кількості, правда?
– Звичайно.
– Коли когось любиш, коли тобі добре з цією особою, нема сенсу шукати ще якоїсь пригоди, – видав я одну зі своїх заготовок.
Зараз вона скаже: я теж така.
– Знаєш, я теж така… просто у мене зараз нікого нема… а в тебе?
– У мене теж.
– Налий мені шампанського… цікаво, як там Оксанка.
– Здається, вони там щось смажать. Чуєш запах?
– Ага. Ну що, вилазимо?
Ми вбрались у сутінках, потім я засвітив світло і вийшов у кухню. Біля плити спиною до мене стояла голісінька Оксана і щось помішувала на пательні. В той час як у Мар’яни випирали ребра, Оксана була ідеально округлена всюди, де треба.
Я наблизився навшпиньки і обійняв її, пригорнувшись усім тілом. Вона не відразу збагнула, що я не грузин, але це її не шокувало. Вона цьомкнула мене у щічку і сказала:
– Помішай, щоб не пригоріло, а я піду вдягнусь. А то грузини знаєш, які ревниві? Ще тебе заріже.
На пательні смажилися картопля і порізана соломкою шинка з цибулею. Я зменшив вогонь і накрив пательню покришкою.
– Ти сам? – здивувалася Мар’яна, з’явившись у кухні.
Її обличчя зі злизаною мною косметикою видалося значно милішим, – виглядала тепер на підлітка.
За вечерею Тенгіз поцікавився, чи знаю я польську мову, і дуже втішився, почувши ствердну відповідь.
– Лишишся у мене сьогодні, бо завтра на нас чекає одна робота.
Він викликав таксі, й ми відправили дівчат по хатах. Наодинці грузин розповів мені, що займається фарцом, і на нас чекає завтра поїздка на трасу. Не знаючи мови, він не міг нормально поторгуватися, вибрати потрібні речі чи про щось домовитися. А все ж доводилося робити дуже швидко, щоби не попастися міліції.
Фарцівники полювали на поляків, як у самому місті біля готелів і на паркінгах, так і за містом на заправках. Грузин мав «Волгу», і це спрощувало завдання. Заїхавши на заправку перед Городком, ми стали чекати. Ми сиділи в авті, інші фарцівники чатували за пивом у буфеті. Коли з’явилася перша польська машина, фарцівники обступили її і стали навперебій галасувати. А що переважно всі вони були російськомовні, то їхня польська виглядала дуже кумедно:
– Сорочки ма пан? Ну, сорочки… кашулі… Да, кашулі єсть?… А джинси! Джинси! Сподні!
І тут з’являємося ми з Тенгізом. Я хутенько з’ясовую у поляків, які саме сорочки та джинси вони мають. Тенгіз шепнув:
– Скажи: беремо гуртом усі джинси і сорочки. Сорочки – по шість, джинси – по сорок.
Інші фарци готові заплатити дорожче, та вроздріб. Витрачати час на розглядання товару і торгівлю полякам не хотілося, бо кожної миті могла з’явитися міліція. І ми перемагаємо. Поляки затраскують двері й від’їжджають убік. Тенгіз прискіпливо розглядає кожну річ і пакує до великої спортової торби. Крім сорочок і джинсів, ми взяли також добру сотню помад, кілька десятків дезодорантів, розрахувались і поквапилися хутенько покинути небезпечне місце. Інші фарци, мов гієни на бенкеті у левів, кружляли довкола, гнівно стріляючи поглядами.
Ми рушили відразу ж за поляками у бік Львова, та, проїхавши зо два кілометри, Тенгіз зупинив авто на узбіччі, вийняв із багажника дві спортові торби, набиті ущерть товаром, і заніс у лісок.
Потім повернувся, відкрив капот і сказав мені:
– Почекаємо трохи.
– На кого?
– Зараз побачиш.
Не минуло і чверті години, як позаду з’явився міліцейський газик, Тенгіз відразу ж зробив вигляд, мовби порпається в моторі. Газик зупинився біля нас, із нього вийшло двоє ментів.
– Куди їдемо?
– До Львова.
– Звідки?
– З Городка.
– На заправці були?
– Ні.
Грузин поводився сміливо, навіть із викликом. Менти попросили документи на машину, потім зазирнули у багажник, у салон, але ніде не знайшли того, чого шукали, про що їм настукали на заправці. Врешті, їм не залишилося нічого іншого, як сісти в газик і повернутися назад. Тільки-но вони зникли, Тенгіз виніс із лісу торбу, і ми чимдуж рвонули до Львова. Зупинилися щойно біля готелю «Інтурист» (тепер – «Жорж»). Прихопивши торбу, ми зайшли до бару. За столиками сиділи фарци, валютники та повії. Грузин мав своїх постійних клієнтів і попрямував просто до столика, за яким пили каву дві жінки й один кремезний чолов’яга. Ми підсіли до них, торба опинилася під столом.
– Сорочки по десять, джинси по сімдесят, – сказав Тенгіз.
Жінки обстежили вміст торби, помацали тканину, рубчики, особливу увагу приділили ґудзикам, замочкам і заклепкам. Після цього почався торг. Фарци поставили нам коньяк, але це мало помогло, бо Тенгіз не хотів пристати на запропоновані ними ціни. Врешті, сорочки пішли по вісім і дев’ять, а джинси – по шістдесят п’ять. Помаду ми віддали по два з половиною карбованці, дезодоранти – по чотири, заробивши в сумі чистими триста сорок карбованців. То були страшні гроші. Мій знайомий науковий працівник отримував за місяць вісімдесят. А тут така сума за кілька годин!
Завершивши оборудку, ми вийшли з готелю й сіли в машину.
– Я вкладаю свої гроші, моя машина, мої клієнти, і я найбільше ризикую. Так?… Так. Отже, четверта частина твоя. Згоден?
Ще би! Я взяв свої вісімдесят чесно зафарцованих карбованців, поплював, як то робила моя бабця, вторгувавши на базарі перші гроші, і сховав до кишені.
Надвечір ми подались у ресторан «Львів» обмивати вдалий зарібок. Тенгіз дав адміністратору трояка:
– Ще три дістанеш, як підсадиш нам двох симпатичних дівчат.
– На вкус і цвєт товариша нєт, – засміявся адміністратор.
– Тоді зробимо так. Ведеш дівчат попри наш столик, і якщо я піднесу до вуст серветку, садиш.
Ми сіли за вільний столик біля вікна, замовили шампанське і закуску. Пора було розслабитися. Поволі ресторан наповнювали туристи, поляки, фарци та незмінні повії. Адміністратор розсаджував їх, як йому баглося або як просили самі відвідувачі. Зі сталими клієнтами він вітався за руку і показував зарезервований столик. Перші дві панночки, яких він попровадив у наш бік, видалися безнадійними крокодилами.
– Даремно ми нашим дівчатам не задзвонили, – зітхнув я.
– Свіжака хочеться.
– Ну-ну, побачимо, що нам доля підкине.
Врешті адміністратор повів до нас двох невисокого зросту молоденьких дівчаток з нарум’яненими щічками.
Дівчатка виявилися дев’ятикласницями, хоча були так наквацяні, що виглядали значно старшими. І ось ми три години поїмо їх шампанським, напихаємо салатами, цукерками і «пірожинами» (це так називалися совкові тістечка з мокрого бисквіту, а по-галицьки бішкопту), культурно розважаємо, ввічливо затискаємо, а вони щойно перед самим закриттям ресторану погоджуються їхати на хату. І, звичайно ж, їм перед тим треба відвідати кльозет. Ми сидимо, дипиваємо все, що на столі і віддано чекаємо, в передчутті заслуженого кайфу.
Зрозумівши, що нам «поставили капці», ми з горя знищуємо ще одну пляшку шампана і починаємо не надто вередливим оком обстежувати всі ті огризки, які ще зоставалися за столами.
– А я казав: давай подзвонимо Оксані і Мар’яні, – зітхав я.
– Ну, да, ти в нас розумний, – огризався Тенгіз. – От пацанки! А скільки випили! Нічого, ще попадуться нам.
Він перебігає очима від стола до стола, але в цю пору, коли оркестра перестала грати, за столами лишалися хіба самі профури і п’яні в драбадан полячки. Поживитися явно вже не було чим. Парочка саме таких підтоптаних сотворінь гнила за сусіднім столом і кидала спраглі погляди в наш бік.
Тенгіз демонстративно повернувся до них спиною.
– Не дивися на них, а то ще підсядуть.
– Проженемо, – сказав я.
– Сумніваюсь. Я вже стільки вдув, що мені по цимбалах.
– Тоді якраз пора линяти.
Ще того вечора я видзвонив у гуртожитку Славка і домовився зустрітися наступного дня в обід у «Кентаврі».
На заправці сновигають ті самі морди і зиркають на нас відверто вороже. Врешті у двох здають нерви і вони підвалюють до нашого авта. Якісь невиразні рибоокі типи з прищами на обличчі, для них спихнути одну пару джинсів – це свято, а тому таких, як ми, вони ненавидять.
– Це наше місце. Так що дуйте звідси, – цвиркає один, а в самого тим часом мабуть холоне живіт від напруження, і очі бігають, мов сонячні зайчики.
– Не поняв, – кривиться Тенгіз. – Ти кому триндиш? Мені?
– Да, тобі.
– А ти не помилився? Ти знаєш, хто я?
– Не знаю і не хочу знати.
– Тоді ти просто мудак! Але нічого, завтра ми приїдемо з Левоном, він тебе поставить на місце.
– З яким Левоном?
– А це ти в нього й спитаєш. Правда, це будуть твої останні слова в житті. Ясно, козел?
Я слухаю цей діалог із неприхованим захопленням. Ось як треба влаштовувати справи! Хлопці перезирнулися. Але Тенгіз не дає їм оговтатися:
– Давай, валіть звідси. Завтра розмову продовжимо.
Вони нерішуче тупцяють на місці.
– Е! Ну, ти не злися. Звідки нам знати, хто ви. Просто треба попереджати. Так тоже ж не можна. Приїхали, товар зняли і звалили. А ми тут цілий день тусуємо.
– Я радий, що до вас дійшло, чао.
Коли вони відійшли, я поцікавився:
– І хто такий Левон?
– Ти що – Левона не знаєш?
– Ні.
– Ну й мудак, – регоче Тенгіз.
– Ти чого?
– Бо я теж його не знаю.
Тепер настала черга реготати мені.
– То ти теж мудак!
– Я ні. Я принаймні чув про нього.
– І хто ж це такий?
– Крутий чувак. Заправляє великою командою фарців, має зв’язки з лягавими.
– І ти його ніколи не стрічав?
– З таким краще й не зустрічатися. Кажуть, він навіть циганів «поставив».
– А де його можна побачити?
– А тобі нащо?
– Цікаво.
– Він буває в «Інтуристі». Має там свій столик в Кавказькому залі. Підійдеш до адміністратора і попросиш підвести тебе до Левона. Він подивиться на тебе з-під лоба і скаже: «Даю тобі тридцять секунд. Якщо за цей термін не вкладешся, тебе винесуть».
– Не зрозумів. У що це я маю вкластися?
– За тридцять секунд маєш йому пояснити, чого приперся. Якщо не встигнеш, тебе виведуть, дадуть в зуби і відпустять.
Я різко втратив до нього інтерес.
– О! Франики приїхали! – несподівано скрикнув Тенгіз.
Польське авто спинилося за кілька кроків від нас, і фарцівники умить обліпили його, мов таргани. Я ловлю момент, коли поляк іде платити за бензину і розпитую в нього, що за товар. Виявляється, вони їдуть з Туреччини і мають повно джинсового самопалу. Це якраз те, що треба. Недорого і багато.
– Ми берем усе, – кажу я впевнено. – Але тут небезпечно. Зустрінемось на стоянці позаду Оперного.
Полякові така пропозиція сподобалася, бо вони й так прямували до готелю «Львів». Коли він повідомив тарганам, що нічого продавати не буде, нас знову пропекли люті погляди. Якась жінка навіть спробувала вголос обуритися і щось там дзявкнула, але її зацитькали ті двоє, що спілкувалися з нами.
Ми від’їхали услід за поляками. Дорогою я сказав:
– Може, спинитися десь на узбіччі і закупити товар?
– Не вийде. Нас пасуть.
Я озирнувся. Вдалині виднівся міліцейський газик.
– Ті самі?
– Напевно.
– Коли вони встигли?
– А вони постійно всі заправки об’їжджають. Робота в них така. Ми ж їм не дали відчіпного, от їх і вкурвило.
– А тепер що?
– Попробуємо змитися.
На в’їзді в місто ми різко звернули вліво, тоді як поляки поїхали просто. Потім попетляли вуличками і виїхали на Городоцьку. Я весь час зиркав назад, але газика не помітив. Та коли ми заїхали на стоянку, де нас уже чекали поляки, раптом з-за рогу вигулькнув і наш знайомий газик. Він неспішно наблизився до стоянки і вичікувально завмер.
– Ну і що тепер? – ляснув себе по коліні Тенгіз. – Поляки просто уриють і все.
– Мусимо з ними передомовитись.
– Як? Навіть не думай до них наближатися.
Я витяг картку паперу і написав польською, що буду чекати в готелі біля газетного кіоску. Потім вийшов з авта і почимчикував до будки з морозивом. Будка стояла за будівлею, з газика її видно не було. Біля будки крутилися діти. Я вибрав одного і спитав, чи він не хоче морозива. Але коли я пояснив йому, що для цього потрібно зробити, він зажадав не одну, а цілих чотири порції.
– Ви ж хочете, щоб лягаві не бачили, як я передам записку, правда?
– Ну.
– Вони мені поможуть, – кивнув на інших дітлахів.
О проекте
О подписке