Кінець гастролей

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

– Привіт. Знайомся. Я – Марунька, а це – Леська.

– Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

– Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

– Ось гроші. Де ви вчора пропали?

– Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

– І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

– Секрет. А це твоя сотня.

– Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

– …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай – якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

– Я зворушений до глибини душі.

– Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один – худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий – значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, відкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

– Вихідний не вдався, – сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циганів. Двоє з них, чоловік і жінка, – дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.

– Це що – цигани? – питає старий.

– Так.

– Ти бач! У нас таких і нема.

– А ви звідки?

– Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

– А що це на вас найшло – погуляти?

– Понімаєш, синок, хворий я. А грошей – тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.

– Хіба ми не один народ?

– Нє-е… Западенці – це западенці.

– А що, – скалить зуби молодий, – ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!.. Да? – він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. – Знаєш цього чоловіка?… От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?… А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?… І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

– Дурак ти, – кажу я. – І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

– Що? – визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. – Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

– Заткнися ти, – буркає старий. – Нахлявся уже?

– А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

– Заткнися, я тобі сказав!.. Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма… Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?… От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі – цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив… бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

– А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо – бдітєльний був!

– Пішов ти!.. Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич – третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…

Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю.

– О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения ХХV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і – рраз! – вирвав звідти своє фото.

– На, бери. Зараз ще й гроші дам.

Леська зразу ожила і нахилилась вперед.

– Які гроші? – кажу. – Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.

Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?

– Він намалює, – говорить вона. – Він справжній талант. Одного разу як намалював мене – ви не повірите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.

«Дядь Міш» розстібає штани і виймає звідти поліетиленовий мішечок, набитий банкнотами. Але сталося непередбачене. Юний сталінець, виявляється, одним вухом таки прислухався до розмови, хоч Леська всіляко його відволікала і забавляла. Стрепенувшись, мов після наркозу, він хапає старого за руку:

– Дядь Міша! Та ви що? Ви кого слухаєте? Тут усі жуліки! – А тоді до мене: – Ти чо пристав? Дядю Мішу охмуряєш, да? В дяді Міші кури дєнєг не клюють, да? Запад, понімаєш!.. А я плював! Тільки й дивитеся, щоб руского чалавєка надути!

– Який ти в біса руский? – озвався старий.

– А от і руский! А вони всі бандеровци! Понял? З ким сплутався? Всіх вас к…

І враз захлинувся. Міцна рука стисла його за шию.

Я зводжу очі і бачу курдупля. Це його рука. І це він шипить так грізно, що в «руского чалавєка» очі бубнявіють і сльозяться.

– Ти, жлоб! Щоб я твого поганого рила більше тут не бачив, ясно? Я тобі покажу бандерівця, скотина!

– Він п’яний, – кажу я, – лиши його.

– Якщо він за п’ять хвилин звідси не забереться, то його винесуть.

– Ми вже йдемо, – каже старий. – Вже йдемо. Він просто дурак.

Франьо відпускає свою жертву і киває мені головою – мовляв, вийдем.

У фойє він втуплює в мене свій хижий пронизливий погляд, яким одразу просвердлює в моїй голові діру, і я відчуваю, як там уже починає ворушитися хробачок страху. Це мене дратує. Чому я повинен остерігатися цього курдупля?

– Ну що? Як ми з тобою домовлялися?

– Не розумію, про що ти.

– Не розумієш? Інтересний ти чувак. Воно, може, й легше так у житті – шлангом прикидатися. Але зараз ти влип, і якщо ви, не дай Боже, продали товар, то тяжко вам доведеться.

– Послухай, я справді не розумію, про що ти говориш. Який товар? У що я влип?

– У що? Давай не будем, добре? Я знаю точно, що поляків «поставили» твої дівчатка. І не кажи мені, що ти нічого про це не знав.

– Добре, я виправдовуватися не буду. Ти лише мені у двох словах поясни проблему.

– Проблема елементарна: твої лялі «поставили» поляків на двадцять годинників. Якщо їх пульнути лише по п’ятдесят, то маєш цілий кавалок. Незле? Правда?

– Вони вкрали чи…

– Ясно – вкрали. Який дурень заплатить за ніч такі гроші?

Так от про який подарунок говорили мої дівчатка!

– Але я про це нічого не знаю. Вони мені сказали, щоб я залишив собі гроші, бо вони дістали від поляків подарунки.

– Гарний подарунок! Я б сам від такого не відмовився. От так вони нашого брата й дурять. Хе… Я вже знаю, що можна чекати від цих дубельтівок. Не перший рік працюю… у цій галузі, і як ти тільки дозволив так себе набрати? Дивуюся. Ну, та будеш мати науку на майбутнє… Словом, зроби так, аби годинники зараз же об’явилися. Поляки приїдуть за кілька днів із Румунії. Треба годинники вернути. Щоб шуму не було. Такі речі треба вміти робити. А коли твої лялі захочуть когось «поставити», то хай це роблять у брамах, скверах, кльозетах, де в голову стрілить, але не тут… Ну, а якщо ти й справді про це не знав, то я б на твому місці всипав їм такого перцю під хвіст, що вони б надовго запам’ятали… І ще одне: після цього фокуса, сам розумієш, більше їм тут гастролювати не можна. Хай пендзлюють куди-інде. Та й ти б із ними ліпше не плутався. Підведуть під монастир, і оком не моргнеш.

– Добре. Зараз я годинники заберу.

– Якщо вони їх іще не загнали.

– А як загнали?

– Ну, дорогий, тоді нехай бабки гонять. Не менше кавалка з вуглом (чвертю).

– Ти ж казав тільки кавалок.

– Чувак, ці годинники йдуть по шістдесят-сімдесят каербе. Захавав? От і рахуй. За скільки продали – усе до копійки на бочку. А то звідси не вийдуть.

Нічого собі, милі дівчатка. Так мене в дурні пошити!

Я повертаюся до зали і бачу їх самих за столом, вони весело чомусь регочуть. Мабуть, Марунька оповідає щось пікантне про майора. Та коли їхні погляди помічають мою насуплену фізію, сміх кудись пропадає.

Усе тепер залежить від того, як я почну бесіду. Якщо почну її так, як це вмію я, писака, то цілком можливо, що мене просто висміють. Що вчинив би на моєму місці курдупель? І тут я пригадую французький фільм, де розігрувалася саме така сцена. Починалася вона з дзвінкого ляпасу, і не одного. Але ляпаси в ресторані неодмінно привернуть увагу. Уваги ж курдупля привертати нема потреби. Він і так стежить за нами упівока. Він з моєї поведінки хутко визначить, чи маю я якийсь стосунок до тих годинників, а головне, чи дійсно я такий зірвиголова, яким йому видався.

Я повертаю усміхнене обличчя до Леськи і, коли вона пробує мені відповісти усмішкою, ловлю її щоку великим і вказівним пальцем правої руки, а лівою пригортаю до себе. В бідолахи проступають сльози на очах.

– Ти, шмата! Щоб мені зараз були годинники на столі! Всі двадцять.

– Які годинники? – обурюється Марунька. – Ти що, зду рів? Пусти її.

– Пуфти… – шипить Леська. – Бо’ить!

– Розірву морду до вуха! Рахую до трьох.

– Які годинники?! – нервує її подруга. – Перестань чудити. Я закричу!

– Тоді в неї буде писок, як халява. Раз!

– Ми ж не тільки собі! Ми хотіли з тобою поділитися! Хочеш, забери половину.

– Два!

– Віттай готинники… – скавулить Леська, а по її обличчю тече чорна фарба.

– Пусти її, садюга! Зараз принесу.

Марунька спурхує з-за столу, я відпускаю Лесьчину щоку, але продовжую пригортати до себе. Збоку – просто закохана парочка. Це нічого, що вона витирає сльози. Це буває. Може, у нас індійська любов.

Зизом зиркаю на курдупля. Та він, здається, уже й забув про мене, бо захоплений жвавою розмовою з трьома сосками.

Марунька кладе на стіл торбину і наливає собі шампанського.

– Всі?

– Порахуй, – форкає вона незадоволено.

– Словом, так, дівчатка. За нами стежать. Тому не робіть дурниць.

Я відпускаю Леську і рахую годинники. Є усі… А курдупель тільки вдавав, що уваги не звертає – вмить зривається на ноги і прямує до нас.

Так само перераховує годинники, навіть оком не ковзнувши по дівчатах.

– Передай їм, нехай зроблять так, аби я їх довго-довго шукав. Добре? І то зараз.

Коли він пішов, Марунька пробує винувато всміхнутися до мене:

– Ти гніваєшся?

– Я буду гніватися ще сильніше, якщо ви не покладете мені зараз на стіл тих триста крабів від старого.

– Всі триста? – нетямиться з подиву Леська.

– Всі триста. Це ж я малюватиму портрета, а не ви.

– Але ж… але ж…

– Мені що, повторити процедуру?

– Ой ні! – скрикує Леська і про всяк випадок відсовується з крісла на другий кінець столу. Зате я присовуюся до Маруньки і ніжно пригортаю її стан.

– Пе-ре-стань! – белькоче вона. – Давай поговоримо спокійно. Годинники ми віддали. Зараз підемо звідси. Хочеш, перебазуємося разом до іншого ресторану? Хочеш?… Ще когось розіграємо? Ну? Ясу?

– Охі, кицюню. Я завдяки вам влип в історію, з якої мушу виплутатися. І мені потрібні гроші. А ви собі пливіть, куди завгодно і на всіх вітрилах. Вам тільки сюди заборонено вступати. А так – свобода. Можете чкурнути хоч на Сахалін. А мені нема куди чкуряти. Я залишаюся зі своїми клопотами сам на сам. І ніхто мені не допоможе. Ясно? Викладайте бабки!

Марунька бере Лесьчину торбину і відраховує гроші.

– Шуруємо звідси, – каже Леська. – Мені вже ця кнайпа обридла.

– Ну, добре, чао, – ніжно всміхається Марунька і, чмокаючи мене в щічку, кладе в долоню гонорар.

Потім вони йдуть, кидаючи наліво й направо прощальні погляди. Пора й мені. Я допиваю пиво і в цей момент чую над головою:

– З вас шістдесят вісім сорок.

Я закашлююся і витріщаю здивовані очі на молодого, але нахабного офіціянта. Його обличчя ввічливе й незворушне. Коли я бачу такі гладенькі обличчя, у мене виникає палке бажання заліпити його кремом. Але на столі кремів нема. Зате є чотири порожні пляшки шампанського, дві з-під горілки і кілька з пива. Є ще салати і м’ясне асорті – улюблена страва усіх офіціантів Радянського Союзу, адже на ній завиграшки можна заробити цілих п’ять карбованців, бо коштує вона п’ятнадцять.

– Не розумію. Хіба з вами не розплатились?

– Ні. Прошу розрахуватись. Закриваємо.

– Але ж це все замовляв не я, а ті двоє. Ми з дівчатами замовляли одне шампанське і два пива, це коштує сім карбованців.

– Та-ак, мені що – міліцію кликати?

Міліцію? Цього ще мені бракувало. Але викинути отак ні сіло ні впало аж шістдесят вісім карбованців? Не на того напали.

– Давай, клич, – кидаю байдуже і беруся за те асорті. Якщо вже гудіти, то хоч на ситий шлунок.

Зала поволі вилюднюється. За кілька хвилин біля столу виростають дві постаті. Офіціант і… мій знайомий міліціонер.

– Привіт, – каже Микола і, повернувши голову до офіціанта, додає: – Осічка, Вася.

– Як то?