Розділ 7. Наука меча

Кат міста Львова Каспер Яніш перебрав свій вельми поважний фах від батька, ката міста Сянока, у якого був за підмайстра, і виконував свою роботу з запопадливістю й пильністю. Місто було задоволене його відповідальною працею і справно платило йому як за тортури й екзекуції, так і за інші, не менш поважні обов’язки, довіривши катові ще й місцевий будинок розпусти, який містився на маленькій вуличці під Високим Замком, простісінько над шинком Герцля Ґнауфа «Під Жовтим Простирадлом».

Також кат мав за обов’язок виловлювати бездомних псів і котів, виганяти свиней з міста, за кожну таку свиню отримуючи винагороду, повинен був наглядати за в’язницею, порядкувати в ній, постачати в’язням свічки і сіно за кошт міста. Звісно ж, з усім тим він сам упоратися не міг, тут йому на допомогу ставали підмайстри. Кат почувався справжнім господарем міста, і громада міста не забувала йому віддячувати, оплачуючи не тільки роботу, але й усі знаряддя його праці, закупівлю дров і соломи для спалення, дерева на шибеницю й поміст. Також громада дбала про його будиночок – за свій кошт і піч переставила, і клямки на дверях поміняла, ба й на ліки й лікування він міг отримати кошти, а якби помер, то місто його б і поховало.

Усі види страт були виразно покласифіковані, і злочинець, чекаючи вироку суду, уже й сам добре знав свій рішенець. Злодіїв за крадіж, яка перевищували три гроші, страчували. За крадіж, здійснену вдень, карали мечем, а за нічну – мотузкою. Паліїв та чарівниць спалювали, як інколи й винних у мужолозтві, жінок-злодюжок і чужоліжниць та різних шахраїв топили, матерів-дітоубивць та тих, хто виходив заміж удруге, не повідомивши про перше заміжжя, могли втопити, а могли й живцем у землю закопати. А вже відсічення голови – вважалося стратою гоноровою, але водночас доволі універсальною, тож застосовували її деколи й для згаданих вище злочинів, бо така страта привертала куди більше уваги і мала неабиякий розголос. Особливо, якщо вона не обмежувалася лише відсіченням голови. Ґвалтівника і вбивцю Якуба Зємбку у 1645-му спочатку розпеченими кліщами шарпали просто на Ринку, відтак вдруге його шарпали вже за брамою, і там, на тім місці, де він зґвалтував і убив дівчину, розрубали на чотири частини і розвісили на палях. А одну дітовбивцю спочатку публічно до крові висікли різками, а потому мали зашити в шкіряному мішку разом із псом, півнем, мавпою і ящіркою та кинути в річку. Такий був вишуканий присуд, але коли Каспер подав лавникам рахунок за волячу шкуру та мавпу, ті вирішили обмежитися стратою мечем.

Першою стратою, яку здійснив Каспер власноручно, було спалення. Сталося це у 1641 році. Суддя оповів, що затримали шахрая, який видавав себе за священика-бернардинця. Такий собі Альберт Віроземський, вступивши до монастиря францисканців та побувши там щось із рік новаком, вирішив, що життя в монастирі йому не до шмиги. Отож він викрав печатку в настоятеля і виготовив папір, що начебто він священик ордену й може пошлюбити, висповідати, похрестити дітей, запричащати й поховати. Ото з тим папером він і став їздити селами в околицях Львова й правити службу. А що мав язик добряче нагострений, то умів наплести багато чого. Врешті його упіймали й ув’язнили. За шахрайство його чекала страта. І тоді він вдався до жахливого чину: вирішив продати душу дияволу.

Він проколов пальця і написав кров’ю на папері, що віддається під владу диявола, зрікаючись Господа Бога і Матері Божої, аби-но тільки лихий визволив його з в’язниці. Цироґраф той заховав за пазуху. Диявол не забарився і постав перед ним в образі юнака, порадивши, аби задля свої свободи називав себе в суді священиком. Альберт слухняно виконав цю пораду. Тоді диявол сказав йому, що тепер залишається хіба ножем заколотися або повіситися, коли не хоче смажитися на вогні. Альберта це здивувало, і він показав свого цироґрафа, але диявол сказав, що документ оформлений не так, як належиться. Він дав Альберту папір і перо, а також ножа, аби той надрізав середнього пальця на лівій руці і записав те, що диявол йому подиктує, а щойно тоді він тієї ж таки ночі порятує Альберта.

Бідолаха повірив і в одному цироґрафі відрікся від Господа Бога, а в другому записав свою душу дияволу, про що на суді признався.

– І що ви гадаєте? – завершив розповідь суддя, посвячуючи ката в подробиці справи. – Він усіх нас переконував, що дійсно бачив диявола, який приходив до нього крізь стіну. Але чорт був хитрий. Він і не думав визволяти того відступника, а й далі намовляв його повіситися. Що ж – хто має горіти, висіти не буде.

Катові завше роботи вистачало, бо доводилося катувати і страчувати не лише львів’ян, але й селян та міщан з тих місцевостей, де свого ката не було. Та був ще один обов’язок, який лежав на ньому, – збирати по хатах нечистоти і вивозити за місто. Щоправда, Каспер за цим ділом тільки наглядав, а воза з великою залізною діжею провадили четверо татар, схоплених колись у полон, але жили вони вільно і могли, якби дуже хотіли, чкурнути, проте не чкуряли, а слухняно виконували свою смердячу роботу, вивозячи увесь той скарб за місто й виливаючи у Полтву на радість жабам і ракам, яких розплодилося там стільки, що цілі зграї бузьків, гусей і качок днювали й ночували по берегах та заплавах річки.

Коли Каспер ще був юнаком, батько часом брав його до Кросна, Стрия чи до Перемишля, де, користаючи з того, що їх ніхто не знав, хутко знаходили веселу компанію і загулювали на два-три дні у якійсь корчмі. Власне у Стрию «Під Короною» накинула на нього ласим оком жвава молодичка, чоловік якої, перебравши міру, звалився під стіл і гучно захропів.

– Чи не були б ви, паничу, такі ґречні, – звернулася молодичка до Каспера, – аби мого мужа д’хаті занести? Бачу, ви хлоп здоровий, а воно таке хирляве, що далебі не подвигаєтеся.

І при тому засміялася таким заразливим, таким підбадьорливим сміхом, що Касперові аж усередині щось тенькнуло, коли бачив її очі, що горіли вогнем, від якого уже й увесь він зайнявся та запалахкотів від стіп до вух. Не довго розважаючи, він виволік п’яне тіло з-під столу, закинув його оберемком на плечі й поніс із корчми. Молодичка йшла попереду і показувала дорогу. Був пізній вечір, в садках на солодкій траві засинало літо під колискову стрикоників.

Дорогою Каспер довідався, що її чоловік мельник і живуть вони за греблею біля ріки. Молодичка час від часу перепитувала, чи він не хоче перепочити. Але Каспер не хотів признаватися, хоч під вагою тіла, залитого по саме адамове ябко пивом і медівкою, часом уже й ноги запліталися, то лише перекидав п’яничку з одного занімілого плеча на друге. Він уже не дивився під ноги, брів наосліп, прислухаючись до кроків та голосу жінки, що його глушив своїм хропінням мельник.

– Прийшли, – нарешті повідомила вона, – занесіть його в клуню на сіно.

Каспер відчув неабияку втіху, скидаючи п’яного лантуха з пліч. Чоловік тільки щось пробуркотів невиразне і знову захропів.

– Не знаю, як вам і віддячити, паничу. Дай вам Боже здоров’я. Може, хтілибисьте вина?

– Я знаю… – зам’явся Каспер, розтираючи долонею заніміле плече.

– Е, та чого там, зара винесу.

За хвилю з’явилася з кошиком і поманила його понад річку, там у лозах вони всілися на траву, і молодиця пригостила його спочатку вином, відтак ковбасою, а вкінці й собою, Каспер аж захлинувся її гарячими поцілунками і допався до неї так, мовби востаннє у житті, а насправді вперше. Звідтоді він мав не одну таку пригоду, але здебільшого всі на один раз, бо знав, що, збираючись стати катом, не зможе ні з ким пов’язати свою долю, хіба з якоюсь мандрьохою, що ото сунуть за кожним військом і готові на все задля хліба і вина.

Батько Каспера був зразковим катом, якого для особливих випадків запрошували в інші міста, ба, навіть у столиці, але після кожної страти чи тортури мусив добряче нахлятися, аби відновити розхитану рівновагу в душі, а під час однієї такої пиятики у Кросні в корчмі він зчепився з мадярськими вояками і, розбивши одному голову кухлем, дістав шаблею по шиї та, стікаючи кров’ю, ґеґнув при дорозі у рівчаку. Тоді Каспера забрав до себе львівський кат у підмайстри, і хлопець відразу відчув різницю між обома катами, бо якщо його батько був м’якосердим істериком, то львівський кат Гануш Корбач скидався на бездушну мумію, що увесь світ зневажає, бо має його в кишені і бавиться ним, як яйцем. Гануш навчив Каспера двох дуже важливих ударів по шиї, які гарантували миттєве відсічення – перший потрапляв між третім і четвертим хребцем, а другий – між четвертим і п’ятим.

– Страта мечем – то тобі не ціпом і навіть не шаблею махати. Маєш бути майстром, – казав він. – Мусиш завдати удару доземно з найбільшою прецизійністю. Бо якщо засуджений в останню мить сіпнеться або спробує вирватися, меч потрапить нижче або вище. Тоді не вдасться відсікти голову одним махом. Люди побачать, як страченець страждає, як йому з рота булькоче кров, а він ще намагається дихати, і це дихання доволі гучне. Воно більше схоже на ревіння. А увесь натовп у цей час затамовує подих, і в цій тиші чути найменший звук. Другий удар при такому трафунку завдати буде ще важче. А тоді ти почуєш уже і прокльони, і лайку, і навіть, хоч це й заборонено, може полетіти у тебе каміння. Одного разу в мене був дивний випадок, що досі не можу його забути. Я мав стратити такого собі злодюжку, якого не раз уже ловили, карали батогами та врешті вирішили стяти. І ото, коли відрубану голову поклали на камінь, вона перекрутилася, так ніби хотіла озирнутися, і, витріщивши очі на мене, висунула язика і навіть відкрила рота, мовби хотіла щось сказати. Я остовпів, усе це тривало дуже коротко. Тепер мене постійно мучить одне питання: що він мені хотів сказати? Може, справді щось важливе?

Касперів батько мав інший стиль – він відсікав голову, цілячи мечем попід саму потилицю, але навкоси, так, що меч стинав нижню частину щелепи. І, коли підмайстри піднімали голову за волосся догори, аби юрба могла полюбуватися, то зісподу вивалювався скривавлений язик і сіпався на радість роззявам. Почувши про це від Каспера, Гануш вельми зацікавився і, детальніше розпитавши, почав і собі практикувати такий спосіб, збираючи оплески та вигуки захоплення.