– Згадай себе кілька суб’єктивних років тому, – холодно заперечила Нора. – Можливо, не так будеш задирати носа.

Легіонер знітився. Він виструнчився і приклав до грудей стиснуту у кулак правицю.

– Прошу вибачення, друже інструктор.

– Ви вільні, друже триарій, – Нора поманила пальцем Дмитра і пішла коридором. – Лікар на першому поверсі, ходімо, я проведу.

– Дякую.

– Не варто подяки.

– Норо, а що сталось з цим чоловіком? – запитав Дмитро, аби якось підтримати розмову.

– Був поранений під час однієї з операцій. Ще запитання є?

– Вагон і маленький возик, наприклад…

Однак Нора, яка щойно прийшла на допомогу, зникла так само несподівано, як і з’явилась. На її місці залишилась та Нора, яка уміла розмовляти лише крізь зуби.

– До мене слід звертатись – друже інструктор. Зайвих слів не потрібно, пояснень теж. Зрозуміло, рекруте?

– Так точно! – розплився у посмішці Дмитро. Від думки, яка щойно прийшла у голову, йому стало весело.

– Що ти побачив смішного у нашій розмові, рекруте? – холодно запитала Нора.

– Нічого.

– Яка ж причина тієї дурнуватої посмішки, що її маю неприємність спостерігати?

– Я просто уявив, яка ти у звичайному житті. Коли не хмуриш свої гарні брови, а просто стаєш собою. І обіцяю: я буду намагатись побачити таку метаморфозу на власні очі. Скажімо, під час побачення.

– Щаслива людина, – знизала плечима Нора. – Ти все ще віриш у казки. Кругом!

Дмитро підкорився.

– Лазарет за двадцять метрів праворуч. Марш!

Кабінет лікаря зовсім не був схожим на ті приміщення, які Дмитро звик ідентифікувати як медичний заклад. Скоріше він нагадував офіс топ-менеджера потужної фірми. З великими вікнами і модерновими картинами на стінах, з купою комп’ютерної техніки на столі і доглянутим фікусом у діжці. Замість звичної кушетки для огляду пацієнтів біля білосніжної пластикової стіни стояла схожа на холодильник прямокутна скриня, а на столі у лікаря, на місці стопки лікарняних карток і ларингофона, лежали електронний планшет для записів і схожий на дзеркальце з ручкою предмет. Щодо самого лікаря, ним виявився високий стрункий чоловік, на вигляд років сорока. Одягнений він був так, як і решта мешканців палацу (не рахуючи рекрутів) – у чорні брюки і білу шовкову сорочку. Волосся мав довге, на потилиці підхоплене у хвостик.

– Привіт, я Джек. Джек Нортон. Вітаю у навчальному центрі Легіону. Сподіваюсь, не шокували наші порядки? – запитав він бадьоро.

Дмитро, не очікуючи на запрошення, пройшов кабінетом і сів на стілець навпроти лікаря.

– Не те щоб шокували, але примушують замислитись.

– Про що саме?

– Службу в армії я пройти не встиг, а це за даних обставин недолік.

Джек простодушно засміявся.

– Встигнеш. Звідки прибув?

– У якому сенсі?

– У сенсі – з якої епохи?

– Початок ХХІ сторіччя.

– Зрозуміло. Не переймайся, все, чому тебе мали навчити у війську, ми тут зробимо з меншими витратами часу. Тим більше, у тебе гарний інструктор – Нора один з кращих командирів і просто чарівна дівчина.

– Ніколи не любив жінок керівників, – злукавив Дмитро. Незважаючи на присмак металу, що його залишало у роті слово «інструктор», він відчув, що зацікавився Норою значно більше, аніж того вимагали відносини командира і підлеглого.

– Ну добре, давай я тебе огляну і призначу першочергові процедури, – лікар встав і наблизився до Дмитра, тримаючи у руках схожий на дзеркало предмет.

Весь процес огляду був схожий на фотознімок. Нортон підступив до Дмитра, підняв дзеркальце, утримуючи його на рівні очей так, як під час зйомки утримують цифровий фотоапарат. Кілька секунд тримав його нерухомо, після чого підійшов до схожої на холодильник скрині і відчинив її, демонструючи ложе анатомічної форми.

– Роздягайся і лягай.

– Це що, морозильна камера? – спробував пожартувати Дмитро.

– В якомусь сенсі. Багатофункціональний терапевтичний робот. Аналізатор показує, що у тебе в організмі не вистачає деяких вітамінів і мікроелементів. За допомогою робота ми це виправимо. Усього кілька ін’єкцій, випромінювання і масаж. Крім того, дам тобі щось для пришвидшення обміну речовин. Під час тренувань це знадобиться.

– Слухай, Джек, що це за тренування, про які всі віщають з насолодою садиста?

– Від завтрашнього дня зможеш оцінити особисто. Нічого страшного, але попрацювати доведеться.

Повернувшись до казарми, Дмитро не застав там нікого окрім Робо. Хлопчина, як і раніше, сидів на ліжку, читаючи щось з монітора планшету.

– А де всі? – запитав Дмитро.

– На зайняттях, – знизав плечима Робо. – Більшість часу ми проводимо у статусі бойових хортів. Така доля, до речі, очікує й на тебе.

– Дякую. Але мене вже встигли налякати майбутніми тортурами. А ти що, на особливому положенні?

– Я? – засміявся Робо. – Що ти! Я точнісінько такий, як решта рекрутів. Просто травмувався під час занять учора. Перелом стегна.

– Ого! – присвиснув Дмитро і оглянув ноги Робо більш прискіпливо. – Але…

– Гіпс? – той поплескав себе по стегну. – Тебе турбує його відсутність?

– Взагалі, так.

– У гіпсовій пов’язці немає необхідності. Наш Джек Нортон справжній чарівник. Завтра буду як новенький. Навіть шкода, що відпочинок видався таким коротким.

– Цікаво. Схоже, рівень медицини у вас значно вищий, ніж той, до якого я звик. Чи, можливо, тепер люди взагалі безсмертні?

– На жаль, це не так, – зітхнув Робо. – А що стосується легіонерів, тут… Словом, до старості тут доживають нечасто.

Дмитро пригадав легіонера, який загинув, захищаючи його від агентів КВТП.

– Так, мені доводилось бути свідком смерті одного з легіонерів.

– Тревор. Я чув про нього. Хоча особисто не був знайомим. Він виконав свій борг перед Легіоном.

Гнітючу мовчанку, яка запанувала після згадки про небезпечне життя легіонерів, порушив Дмитро.

– У тебе дивне ім’я, – сказав він, дивлячись на Робо.

– Лише у твоєму сприйнятті.

– Вибач, – знітився Дмитро.

– Нічого. Робо – гарне ім’я. Пам’ятаєш Жуля Верна – Робур-завойовник?

– Так.

– Це про мене. Віднині ми з тобою бійці однієї контуберії.

– Однієї… чого?

– Контуберія. Найменша тактична одиниця Легіону. Латинське слово. Дослівно означає, здається, намет, у якому жили римські солдати. Будемо разом тренуватися, а потім, можливо, доведеться разом працювати. Маю надію, ми станемо друзями, – Робо дістав із шафки, що стояла поряд з ліжком, дві банки тоніка. Одну з них простягнув Дмитру, другу відкоркував сам. – За знайомство!

Дмитро відкрив свою банку. Напій на смак нагадував апельсиновий сік.

– Може, введеш мене в курс справ? Ти давно тут? – поглянув він на Робо.

– Не надто. Близько двох тижнів.

– А ця Нора, – згадав Дмитро. – Вона…

– О, я тебе розумію. Це було перше запитання, яке я поставив по прибутті сюди. Гаряча штучка. Повинен тебе розчарувати – вона не бачить у нас чоловіків. Для неї ми лише безпомічні діти, котрих вона повинна поставити на ноги. Подейкують, у неї за плечима два десятки складних операцій і кілька поранень. А головне – вона кавалер золотого ордену Темпоруму!

– Кавалер чого? – не зрозумів Дмитро.

– Ех ти, невіглас! Золотий орден Темпоруму, це найвища нагорода Легіону! Повір, його дають далеко не кожному. Скажу більше – навіть мати за інструктора людину, яка ним нагороджена, уже велика честь.

– Я вражений таким феноменальним везінням. Але я не про нагороди…

– Ага, – криво посміхнувся Робо, – тебе теж зачепило? Нічого дивного, у Нору закохана, напевне, уся чоловіча половина навчального центру.

– Ти мене не зрозумів, – Робо втрапив у точку і Дмитро відчув, що червоніє. – Вона не надто… сувора?

– Не більше, аніж потрібно інструктору. Інакше не можна. Можливо, деякою мірою накладає свій слід ментальність епохи, у якій вона жила до вступу до лав Легіону Хронос. Так трапляється. Але загалом Нора чудова людина.

– А звідки вона родом?

– Здається, з Франції. Перша половина XV сторіччя.

– Але як таке можливо?

– В Легіоні? Я тебе прошу! Можливо навіть не таке! – пхикнув Робо.

Дмитро мить помовчав. Він все ще не звик, що тут до часу ставляться зовсім не так, як у його минулому житті.

– А звідки ти? – запитав, аби перервати нарешті мовчанку.

– Словаччина. Дата входження до лав Легіону Хронос – весна 1944 року.

Дмитро відчув, що у нього пересохло в горлі, й зробив добрячий ковток тоніку.

Робо співчутливо поплескав його по плечу.

– Феномен перебування поза межами звичного просторо-часового континууму. Знайоме відчуття. Звикай. А зараз відпочивай. Завтра тобі знадобляться усі сили.

Робо накинув на плече рушника і, ледь помітно накульгуючи, пішов до дверей душової. Дмитро його зупинив уже у дверях.

– Послухай, друже, я не розумію: звідки ви усі так гарно знаєте українську мову?

– Особисто мені твоя мова не знайома, – знизав плечима Робо.

– Але ж…

– Надбання майбутніх епох. Ми можемо користуватись деякими їхніми винаходами. У даному випадку – дія імплантату. Якою б мовою не розмовляв твій візаві, ти чуєш його на тій мові, яку знаєш найкраще. Так що, можу тебе завірити, у моєму сприйнятті твоя словацька нічим не гірша за мою українську, почуту тобою.

– Імплантат? – не зрозумів Дмитро.

– Тобі повинні були ввести за допомогою ін’єкції наноімплантат.

Дмитро згадав несподіваний укол у кімнаті Марка Светонія. Чортові коновали, могли б і попередити, перед тим як вводити до його організму свої чудеса техніки!

– Так, – зітхнув Дмитро. – Весело тут у вас. Ну то, може, розповіси, яку бридоту вони мені ввели, і що поганого з цього може вийти?

– Нічого складного, стандартна операція.

– Подібне твердження я вже чув, а все ж?

– Зовсім крихітний прилад. Він вводиться до кровоносної системи за допомогою ін’єкції, після чого проходить до гіпоталамуса і з’єднується з твоїми нейронами, додаючи мозку кілька функцій, які раніше були йому недоступні. Щось на зразок телепатії. На тонкощах я не розуміюсь, але легіонери можуть за його допомогою уникнути труднощів у спілкуванні, а також у екстремальних ситуаціях зв’язуватись між собою на невеликих відстанях.

– Справді нічого складного, – залишилось підвести підсумок Дмитрові. Він ліг на ліжко і випростався. На сьогодні достатньо відкриттів. Бажання залишилось лише одне – заснути і проспати годин сто.