VI

Під стрічку ворожих шанців, майже не помітних у темряві, підповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрію. Чорне мов смола небо, щільно посилане алмазами зірок, надійно приховувало під своєю ковдрою двісті п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, які скрадаючись просувалися до передових укріплень ворожого табору. Більшість зі сміливців була озброєна косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарілими ґнотовими самопалами. За три десятки кроків від передової охорони, почувши з темряви крик пугача, всі завмерли.

До Богуна підповз Михайло Нечипоренко (ще напередодні Іван нарешті взнав прізвища кумів Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прізвище Филона було Міщук, а Петра кликали Зінченком).

– Наче тихо, – прошепотів Михайло. – Тобто нас не помітили. Але в шанцях хтось є. Голоси чути, брязкіт.

– Звісна річ, – витер Богун рукавом спітніле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.

І, відкинувшись на спину, Іван завмер в очікуванні.

Дзвінка тиша навколо, лише загавкає час від часу в польському таборі собака, за ним ще кілька, після чого знову все замовкає. Час пливе повільно. Нарешті Іван зрозумів, що він ось уже кілька десятків хвилин не чує з шанців жодного звуку. Пора. Він повільно оголив шаблю.

– Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотів Богун.

Михайло лише змахнув чубом, підніс до рота складені долоні і пронизливо завив по-вовчи. Тієї ж миті, як і було домовлено, всі Богунові пластуни піднялися в повний зріст і мерщій кинулися в шанці, звідки незабаром почулися приглушені крики, тріск дерева і дзвін криці.

Іван, першим із сотні, скочив у окопи і, роздивившись довкола очима, які вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двоє жовнірів, які навіть не встигли осягнути, що з ними відбувається, впали, обливаючись кров'ю, щоб ніколи вже не піднятися. Третій, який стояв трохи далі і встиг вихопити з-за пояса пістолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, він враз осів на землю і тонко заверещав. Ще один короткий замах, і крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на відстані кількох десятків кроків праворуч і ліворуч від нього швидкоплинний бій вже припинився, козаки займали нову позицію, викидаючи з шанців побитих жовнірів.

– Лягай! – на повний голос скомандував він. – Усім залягти!

За мить рух у шанцях завмер і дуже вчасно – ляхи нарешті зрозуміли, що відбулося в них під носом, і зчинили цілу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнірів, порізаних щойно, жваво відповіли, і темнота ночі освітилася сотнями сполохів від вогню вогнепальної зброї. Скоро до мушкетів і самопалів з козацького боку до обстрілу приєднались кілька мортирок. Не дивлячись на крихітні розміри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу і третю лінію шанців десятками дутих стрілен. Завдяки їм мушкетний вогонь поляків значно послабшав, після чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято і вже за півгодини переробили укріплення для бою в потрібному напрямку, з флангів виставили сторожу і почали вести підкопи під основний периметр табору Потоцького. Відчувши, що військове щастя цієї ночі посміхається йому, Богун замислив підвести під польський табір кілька мінних ходів, щоб, заклавши в них потужні порохові заряди, здійняти в повітря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум і був у цілому непоганим, але його здійснення натрапило на несподівану перешкоду – ходи швидко наповнювались підземними водами, тож Іван був змушений відкликати землекопів. З новою силою зосередились на рушничній дуелі.

Захоплений битвою, Богун не одразу помітив, як небо на сході почало сіріти, передвіщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрію з чужих невідомих країв. Несло тепло своїх променів запорізьким степам. Помітно посвітлішало. Тепер стрільці бачили цілі, тож почали перестрілюватися ще з більшим азартом. Ще через годину, коли небо на сході стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарешті, дав наказ відходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящірки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без паніки відійшли. Не забули зруйнувати і шанці. Уже в таборі Богун підрахував здобич. Її склали двадцять три мушкети, три десятки пістолів, п'ятдесят шабель і дві гаківниці. Віддавши наказ розподілити зброю між новоприбулими, Іван поспішив до Нечая. Застав того в наметі.

– А, Іване, добре, що ти вже є, зараз поснідаємо.

Богун стомлено опустився на похідне ліжко в кутку. Лише тепер він відчув страшну втому – швидкий сорокамильний марш і ніч без сну остаточно вимотали його, тепер натруджене тіло вимагало відпочинку. Нечай одразу ж помітив його стан.

– Ти потерпи ще трішечки. Після сніданку маю намір познайомити тебе з гетьманом. Він уже запитував, хто це уночі ляхам веремію крутив. А після вже відпочинеш. Сьогодні, щоправда, будемо воювати. Але, я мислю, деякий час зможемо обійтися й без тебе.

Після нехитрого сніданку, який складався з гречаної саламахи, цибулі й копченого сала, вирушили до Хмельницького. Дорогою Нечай переповідав останні новини:

– Цієї ночі перебігли ще триста козаків від Душинського і Бруханського,^[12] з ними кількадесят драгунів Чарнецького. Так що мостиві пани скоро самі залишаться свій табір боронити. Уночі не надто гаряче було?

– Та ні, – знизав плечима Іван. – Вони на нас не очікували.

– Багатьох втратив?

– Шістьох. Усі з новачків. Одинадцять поранених, але майже всі на ногах, лише двоє важкі.

– Могло б бути й гірше.

– Навряд.

– Перебіжчики всі як один твердять, що Потоцький до Тугай-бея послів шле, домовитися хоче. Розуміє, собака, що без них, чортів нехрещених, ми слабкі доки. От і має на меті татар якщо не на свій бік перетягти, то хоч принаймні від нас відхилити.

– А Тугай-бей що?

– Досі про все гетьману розповідав, мовляв, я від вас таємниць не маю. Але хто в ньому до кінця може бути впевненим? Хмельницькому у вічній дружбі клянеться, та ти сам здогадуєшся, що то за дружба…Тут друга біда. Потрібно скоріше ляха ламати. З волості чутки докочуються, що коронні гетьмани мають от-от сюди вирушити. Якщо вони поєднаються, велика кров нас чекає. Тож сьогодні й почнемо ламати… Ну ось ми й прийшли. Зачекай.

Вони спинилися поблизу намету, розбитого в самому центрі табору. Від решти шатрів він відрізнявся хіба що більшими розмірами і кількістю різного роду козацької старшини, козаків та джур, які щохвилини заходили й виходили крізь підняту догори відлогу. Крім того, поблизу гетьманського намету розташувалися кілька гармат, з тих, які ще не встигли розташуватися на окопі, вози з порохом, селітрою та свинцем. Заклопотані козаки біля вогнища відливали кулі, трохи поодалік від вогню стояв ручний млинок для пороху.

– Я доповім і покличу тебе, – підморгнув Іванові Нечай.

– Давай, зачекаю, – Богун одразу ж поліз за люлькою.

Хвилини через три після того, як зник у наметі, Данило знову виринув на вулицю.

– Ходімо, очікує.

Іван мовчки пройшов за Нечаєм.

Першим, що кинулось в очі, була надзвичайно проста обстановка в гетьманському наметі. Умеблювання складалося лише з похідного ліжка, стола і кількох лав. Над ліжком невеличкий килимок. На ньому лук, сагайдак зі стрілами, палаш, два пістолі. На окремому ослінчику в кутку срібна гетьманська булава. Сам гетьман сидів на лаві, поклавши руки на стіл, і диктував писарю, який розташувався навпроти. Той ретельно записував усе надиктоване, час від часу обмокуючи гусяче перо до срібного каламаря з чорнилом. Хмельницький, не дивлячись на ранню годину, був у чоботях, зашпиленому на всі ґудзики каптані, на голові мав шапку. Кинувши на Богуна уважний погляд, вказав на вільну лаву.

– Зачекайте трохи, панове-молодці, – мовив чистим густим басом і повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далі: тож цим засвідчую свою безмежну відданість його королівській милості, повагу до ідеалів шляхетного лицарства. Але чи може серце моє не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вірним слугою вашої милості? Чи можу залишатися деінде, як не на Запоріжжі, у таборі озброєних однодумців, коли вороги мої взяли собі за ціль зжити мене зо світу, не цураючись ні підлої зради, ані безсоромної брехні чи збройної сили? Коли вони безсоромно начхали на королівські привілеї, сплюндрувавши дідизну мою, Суботів, а мене, всупереч волі пана короля, хотіли піддати смерті без суду, не дивлячись на шляхетне походження вірного слуги королівської милості? Але заприсягаюся всім, що є дорогим моєму серцю, всім, що є святим для мене, твердим словом лицаря і шляхтича: єдино маю на меті, віддавшись долею в руку Господню, мати захист від ворогів моїх, а також захистити тверде слово його милості від свавільства магнатів, які лютими гаспидами отруюють чисте тіло Речі Посполитої, її золоту волю і справедливі закони. Dolor^[13] душі моєї примушує мене здіймати зброю лише тому, що patientia^[14] вичерпано. Навіки вірний слуга його королівської милості, гетьман Війська його королівської милості Запорізького, Богдан-Зиновій Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборі на Жовтих Водах.

Ще деякий час у тиші, яка зацарювала в наметі, чулось рипіння пера по паперу. Нарешті писар зітхнув і підняв голову. Швидко перебіг очима написане, посипав тальком зі срібного ріжка і передав лист Хмельницькому. Гетьман швидко поставив внизу аркуша свій розмашистий підпис, звернув його в сувій, і притиснув до сургучу, завбачливо піднесеного писарем, свою гербову печатку.

– Можеш відсилати, – сказав Хмельницький писарю. Той схилив голову і тихцем вийшов з намету.

– Такі ось справи, панове, – звернувся нарешті Хмельницький до козаків. – Однією рукою мусимо шаблю тримати, другою листи про відданість королеві писати. Навіть якщо для пана Володислава вони ламаного гроша не варті, все одно мусимо. Адже головне для нашої справи – виграти час… Ну то що в тебе, пане Даниле?

– Іван Богун, батьку. Твій новий сотник, колишній сотенний хорунжий у полковника Крутія. З нами от уже другий рік, а нещодавно допомагав Джеджалію в Кам'яному Затоні.

Хмельницький піднявся з-за столу і зробив крок назустріч Івану, Богун піднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку.

– Чував про тебе, чоловіче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цієї ночі ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посміхнувся.

– Я, батьку, маю такий гріх, – посміхнувся у відповідь Богун.

– То не гріх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотів би з тобою, пане сотнику, кількома словами перемовитися.

– Слухаю, ваша ясновельможність, – Іван сів на лаву, виклавши піхви з шаблею на коліна.

– Дивно, що раніше Бог не дав нагоди з тобою зустрітися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповідав, а йому маю віру, як самому собі. Каже він, що маєш ти, Богуне, палке серце і готовий покласти життя за Україну?

– На мить не завагаюсь! – твердо відповів Богун.

– Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхів з часів Павлюка-Бута?

– Раніше, батьку, значно раніше.

– Дозволь же запитати в тебе: чому?

Богун звів на Хмельницького погляд палаючих очей:

– Коли до доброго господаря на подвір'я вдираються розбишаки, ламають двері, виводять зі стайні коня, а з хліва дійну корову, таких людей неможливо назвати сусідами, то є розбишаки! Коли з храму Божого знімають дзвони, а його віддають під корчму нечестивому жиду, це є не що інше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогін і плач здіймаються над нивами, котрі вже не належать хліборобу, ріками, де риба є власністю магната, лісами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вільно козаку коня попасти, тоді не може бути в серці нічого, окрім ненависті, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Україна, благає захисту. Ось і відповідь на твоє запитання!

– Добра відповідь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволі вони над нами познущалися! Доволі кров'ю козацькою майдани у Львові, Кракові та Варшаві поливали, головами зацного рицарства стіни своїх цитаделей увінчували. Слухай лишень! – і він, підхопившись, відшукав серед купи книг у кутку намету великий фоліант у темних пергаментних палітурках. Розкривши його за допомогою однієї з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесовані, і їм, переламавши щохвилинно руки і ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарівський, Бутрим, Запалій; обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними шпицями наскрізь і підняті живими на стовпи. Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті цвяхами до дошок, облитих смолою і спалені повільним вогнем. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлій і Загнибіда роздерті сталевими кігтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаєвський, Скубрій, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар і Тугай четвертовані. Жони та діти страждальців оних, побачивши страту, наповнювали повітря галасом своїм і риданням, але скоро замовкли. Жонам сім, відрізавши груди, перерубали їх всіх до ноги, а сосцями їхніми били чоловіків, які ще живими перебували, по обличчях їх; дітей, що залишилися без матерів і повзали між їх трупів, пересмажили всіх на очах батьків їх на залізних решітках, під коїми підкидували вугілля і роздували шапками та мітлами…»^[15]

Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стіл.

– Ось такі реєстри Ярема Вишневецький складає, аби потім почитати на дозвіллі. Усіх! Усіх їх знав, за столом, як от з вами, сидів! Вірно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я від себе додам: кровопивці і загарбники. Тож мусимо з вами сили і навіть життя не шкодувати, а погань цю з України викинути!

Кілька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосі його вже не було металу, який дзвенів щойно:

– Люди в тебе надійні, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власній шкірі відчули, якщо не побоялися до нас крізь Дике Поле, Кодак і лядські чати кинутися. Нікого не злякалися. Даси їм відчути, що добра голова над ними, у вогонь і воду за тобою підуть. Зі зброєю як?

– Рушниць немає майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрі з киями, з косами.

– Таке в нас поки що військо, – зітхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас військовий, китайку на онучі останній сіромаха отримає. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз і будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш. Від мене особисто, Богуне, отримаєш два десятки самопалів, усе, що тепер можу.

– Дякую, батьку.

– Ділом подякуєш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено.

На вулиці Івана наздогнав гетьманський джура.

– Його ясновельможність наказали… Куди рушниці?

– До мене в обоз тягніть, – відповів за Івана Нечай. – Ми собі розберемося.

Доки друзі крокували крізь табір, козаки вже закінчували сніданок, застібали жупани, брали зброю і йшли до окопу, очікуючи на своїх бойових місцях гасла до початку битви. Від табору Потоцького вітерець доносив спів сурем, крики команд, дзвін заліза.