Петро Шелест народився 1 (за новим стилем 14) лютого 1908 року в селі Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії (нині Харківської області). Батько, Юхим Дмитрович, після смерті першої дружини, від якої залишилося двоє дітей: Яків і Агафія, одружився вдруге на вдові Марії Павлюк. У неї вже був син Семен. А незабаром з’явилося ще четверо дітей: Марія, Петро, Дмитро та Юлія. Ось така велика родина. «Коли я народився, – згадував Петро Юхимович, – батькові моєму було вже за 60 років. Усе життя я його пам’ятаю тільки старим, але красивим, струнким, підтягнутим, міцним. У батька була сива огрядна борода, вуса і велика шевелюра волосся, зачесаного на потилицю. Скільки я пам’ятаю, він завжди і незмінно палив трубку і ніколи з нею не розлучався. Батько був строгий, завжди замкнуто-зосереджений, небалакучий, не любив теревенити. Якщо у нього і були друзі, то тільки старі, перевірені товариші через сумісну довголітню службу в армії».
Батько Петра був кавалером Георгіївських хрестів усіх чотирьох ступенів. Саме це, мабуть, врятувало його від притягання до відповідальності після страйку на цукровому заводі, де він працював, коли почалися політичні пертурбації 1905 року.
Шелест згадував також, що його батько був людиною грамотною, багато читав, звідкись діставав книги, писав добре. Так що до нього зверталися, якщо треба було підготувати яке-небудь «прохання», а також зробити підрахунки і розрахунки. Дітей він також привчав до грамоти. У 3–4 роки, як згадував Петро Юхимович, вони з братом Дмитром вивчили букви, цифри, а потім навчилися читати, писати і рахувати.
1914 року Петро пішов до земської школи, в якій провчився чотири роки. Тим часом ситуація в країні почала кардинально змінюватись. Вибухнула Перша світова війна, був повалений царат у Росії. «…Життя, – згадував Шелест, – ставало дедалі важчим і тривожнішим. Царя немає, попа теж немає… А тут почався розбій, з’являлися банди, а відомо, що трудова людина не може жити без порядку, визначеності, закону… Лютнева революція відбулася, але війна ще продовжувалася. Гинули солдати, залишалися вдови, сироти, люди похилого віку без нагляду, сім’ї без годувальників… Ішла політична, ідеологічна, класова боротьба, але її мало хто розумів з простих людей».
Щоб якось прогодувати велику родину, Юхим Дмитрович обміняв свій добрий будинок на будиночок дуже непоказний, але при цьому взяв на додачу 12 пудів зерна-сурогату. Велика родина виживала досить нелегко в умовах розрухи, голоду, політичної нестабільності, що приносила страждання простим людям. Доводилося і Петру з матір’ю зі свого села ходити за 30–40 верст на хутори, щоб принести трохи муки, макухи або якої-небудь їжі. Під час одного з таких походів їх наздогнав у дорозі буран і вони буквально дивом вижили. Згадував Шелест і про те, як йому доводилося їздити на станцію Яма за сіллю: «Пуд солі на двох вузлах через плече, верхи на буфері між вагонами – такий в основному був наш транспорт. Скільки загинуло людей, у тому числі і моїх однолітків, під колесами залізничних вагонів! Але сіль – це була цінність, на неї можна було виміняти хліб, зерно. Голод примушував, гнав із хати у пошуках порятунку від голодної смерті».
Зиму 1919 року родина пережила, усі залишилися цілі, проте ранньою весною Петро разом із старшою сестрою Марією відправився на заробітки за 95 верст від рідного села. Працювали вони в одному з перших радгоспів, організованих на Полтавщині. Обов’язком хлопчика було пасти свиней і корів. Потім він став погоничем волів, пізніше працював водовозом і отримав прізвисько Петрик-водовоз. Він дуже сильно, емоційно переживав розлуку з домівкою, з близькими людьми, потайки навіть плакав. Але все закінчилося успішно, і вони заробили з Марією грошей і повернулися додому. Заробіток родині допоміг, але ненадовго.
У лютому 1920 року Петро став батраком у заможного селянина на хуторі за 20 верст від його рідного села. Новий господар поставив умову: служити не менше року і робити по господарству все. За це він давав родині Шелеста чотири пуди пшениці, а після закінчення терміну роботи обіцяв одягнути Петра «від ніг до голови». Крім того, було обумовлено, що у разі добросовісної роботи при остаточному розрахунку хлопчик отримає ще пуд пшениці і пуд проса.
У пору жнив новий господар Шелеста наймав ще 10–15 робітників, чоловіків і жінок. Працювали вони від ранньої зорі до пізнього вечора, ночуючи часто прямо в полі. «Я, – згадував Петро Юхимович, – хоч і не голодував, але часто жив упроголодь, особливо коли вів коней на ніч. Господиня була скупою і жадібною. Вона мені давала шматочок хліба, причому черствого, цибулину і небагато солі. Іноді мати господаря крадькома від невістки засовувала мені в торбу шматочок сала».
І хоча у Петра виник конфлікт із господарем і той побив його батогом, на все життя залишивши на тілі клеймо у вигляді букви «з», усі пункти угоди були через рік дотримані. Петро приїхав додому в новому красивому одязі, не захотівши продовжити «контракт», хоча йому це пропонували.
А 1921 року Шелест став «поштарем-кільцевиком». Йому видали казенну форму, спеціальну сумку для пошти, черевики, формений кашкет з якоюсь емблемою. Протяжність його «кільця» становила 45 верст, до нього входило 15 сіл і хуторів. За тиждень треба було зробити три «кільця», тобто пройти близько 150 верст! Однолітки заздрили Петру, вважаючи його цілком дорослим, оскільки він перебував на службі в держави. Проте Шелест вважав, що це справа не його, що йому потрібна інша робота. У 1922 році, приписавши собі в документах чи то рік, чи то два, він прийшов на залізницю.
Спершу працював вантажником, потім – ремонтним робітником. «Мені, – напише пізніше Шелест, – на ремонті шляхів доводилося робити все: міняти шпали, проводити їх підшивання і підбійку, заправляти брівки колії і розстилати щебінку між шпалами, змінювати накладки і підкладки на рейках і шпалах. Навчився я забивати костилі майстерно, за 3–4 удари, перевіряти шаблоном розшивання рейок, залишивши потрібний проміжок на їхніх стиках… Костильщик – це вже була кваліфікація, та вона й оплачувалася вище за рядового робітника».
Навесні 1923 року «колійну артіль», в якій працював Шелест, перекинули на станцію Жихор, а потім – на великий залізничний вузол Харків-Основа для проведення ремонтно-відновних робіт. Працювати стало важче, значно збільшилися об’єми. Умови життя були жахливими: артіль розмістили в казармі з нарами і соломою. Ні світла, ні води, ні туалету. Їжу робітники готували собі самі на вогнищах.
Саме тоді Шелест захворів на малярію, яку на той час називали лихоманкою. Петра дійсно лихоманило, його кидало то в жар, то в холод, він схуднув і заслаб. Про хворобу дізналися батьки і просили повернутися додому, але Петро тримався, не хотів підвести родину. І тоді для «підкріплення» до нього приїхала мама. Вона привезла пшоно, картоплю, хліб і два шматки сала. Але головне – вона привезла Петру десь роздобуті ліки, хінін, завдяки якому він вилікувався і продовжив працювати.
Приїхавши додому у відпустку, Петро познайомився з колишнім учителем гімназії, а нині директором семирічної школи Перцевим. Він умовляв Шелеста закінчити семирічку, і саме він розповів про комсомол. На семирічку Петро не погодився, оскільки був основним працівником у родині, а комсомолом зацікавився, хоча конкретного уявлення про нього не мав.
Незабаром Шелест став працювати помічником слюсаря на Харківському паровозоремонтному заводі, потім слюсарем, помічником кочегара, пізніше кочегаром паровоза, стажувався на помічника машиніста паровоза. Загалом він збирався стати кадровим залізничником. У жовтні 1923 року Шелест вступає до комсомолу, хоча батьки були категорично проти цього. Петру навіть довелося пережити особисту драму, оскільки його тодішня дівчина, його перше кохання Паша Шморгунова, співала в церковному хорі. Шелест умовляв її кинути хор і йти до комсомолу разом із ним, проте домовленості ні до чого не привели, а зустрічатися зі «служницею релігійного культу» йому тепер не дозволяв його новий статус.
Коли родина дізналася, що Петро став комсомольцем, вибухнув великий скандал. Мати лаялася і плакала, а батько зайняв позицію більш зважену. За спогадами Шелеста, він говорив матері: «Облиш лаятись і голосити, треба розібратися з цим питанням. Адже ти нічого в цих справах не розумієш». Коли Петро розповів батькові про те, чим він і його товариші займаються, «йому більш за все припало те, що ми читаємо книги. Він попросив мене показати йому книгу, за якою ми займаємося. Це була «Політграмота» Коваленка. Батько уважно проглянув комсомольську політграмоту. Не знаю, чи розібрав він що в ній, але схвально сказав: “Це добре, що ви читаєте книги. Читання книг – це освіта”».
Але не тільки читанням книг, дискусіями, керівництвом гуртка з ліквідації неписьменності довелося займатися Петру Шелесту в комсомолі. Довелося йому і зброю в руках потримати, оскільки він і декілька його колег вступили до ЧОП – Частини особливого призначення. Це були військово-партійні формування, що створювалися більшовиками в 1919–1925 роках для допомоги більшовицьким органам у боротьбі проти тих, кого оголосили «контрреволюціонерами».
Із підозрою поставилися спочатку до Петра і його колеги, коли дізналися, що він вступив до комсомолу. Вони думали: оскільки комсомолець, значить, регулярно повідомлятиме про побачене і почуте «куди слід». Проте незабаром ставлення до Шелеста змінилося. До цього ж часу належить ще одна любовна колізія в житті Петра.
Його мама, як і раніше, працювала на поденних роботах: прала білизну, прибирала квартири, полола городи. І ось одного разу вона попросила Петра піти з нею до будинку однієї вдови наколоти дров. У вдови, владної і красивої жінки 45 років, було двоє дітей: син Михайло, що працював телеграфістом, і донька Юлія, дівчина 16 років, яка закінчила гімназію і збиралася вступати до Харківського університету. Шелест наколов дров, після чого його запросили зайти до оселі. Потім він згадував: «Будинок був на 6–7 кімнат. Дерев’яні підлоги, віденські стільці, килими, дзеркала, комоди, картини і навіть грамофон. Усе це я бачив перший раз у житті і навіть якось обімлів від цієї розкоші і краси… У цьому будинку я вперше пив справжній чай, та ще з лимоном, про який я до цього не мав уяви».
Але головне, звичайно, було не в лимоні, а в привабливій, вихованій і освіченій Юлі. Зрозуміло, що Петро в неї закохався. Юля давала йому книги для читання, багато чого пояснювала, вони обговорювали прочитане, а потім дівчина відповіла на його почуття взаємністю. «З Юлею, – згадував Петро Шелест, – наші «симпатії» зайшли далі, ніж ми припускали, і ми з нею вже повели розмову про одруження. Але це було тільки наше бажання і рішення… Першою чинила опір цьому моя мати, заявивши, що вона не хоче бути вічною прислугою у молодої барині. Мати Юлії теж була проти, тому що я з простій сім’ї і неосвічений робітник. Усе це нас засмутило, але проти волі батьків ми піти не могли». Не з’єдналися їхні долі, але Шелест на довгі роки зберіг пам’ять про теплоту тих стосунків. А Юля стала комсомолкою, закінчила інститут, працювала вчителькою, завучем і директором школи.
Тим часом Петра вирвали із «залізничного» контексту і вписали в контекст цілком політичний. Він став секретарем комсомольського осередку в селі Петровському. Була це так звана звільнена (тобто оплачувана і основна) робота, хоча значився він завідувачем хатою-читальнею. Працював Шелест дещо більше року, а потім почалося навчання, про яке він давно мріяв.
У 1926–1927 роках Петро вчився в Ізюмській радянсько-партійній школі (радпартшколі) – був, як потім сам він написав в анкеті, «курсантом» цієї школи. Такі школи створювалися в 1920–1921 роках і діяли до 1936-го. Готували вони пропагандистів, завідувачів хатами-читальнями та організаторів кооперативного будівництва. Найбільших успіхів Шелест досяг у вивченні історії, політекономії, економічної географії і ботаніки. Саме там, в Ізюмській радпартшколі, Петро спочатку став кандидатом, а в квітні 1928 року – членом ВКП(б). Після закінчення школи він був направлений на роботу до районного центру Борова Ізюмського округу як секретар районного комітету комсомолу. Працював там Шелест до вересня цього самого року.
Цікаво, що перед тим, як посісти цю посаду, Петро отримав відпустку і приїхав додому, до батьків. Тоді ж у село приїхав і його молодший брат Дмитро. І ось що брати побачили: «Наша халупа зовсім уросла в землю – вікна і двері перекосилися, тут завжди відчувалася вогкість. Нас, молодих, цей «палац» просто пригноблював… Батько і мати вже були старезними, і нам з Дмитром дуже хотілося, щоб під старість вони пожили у гарному будинку. Ми вирішили з Дмитром зламати стару хатину і терміново на її місці побудувати новий будиночок», – згадував пізніше Петро Юхимович.
І ось брати самі накреслили план майбутнього будинку, склали кошторис, знайшли майстрів, домовилися про ціни. Батькам про задум не сказали ні слова. Скориставшись тим, що батько виїхав на декілька днів, вони почали роботу. За два дні з друзями розібрали старий будинок, усі домашні пожитки перенесли в сарай, де і жили до закінчення будівництва, яке успішно завершили за місяць. Будинок був покритий оцинкованим залізом, замість земляної долівки була настелена дерев’яна. До від’їзду братів закінчувалася кладка печі.
У своїх спогадах Петро Шелест пише, що в 1929 році він у порядку комсомольської мобілізації разом із головою профспілки Райробземлісу Іваном Шеховцовим був направлений на навчання до гірничо-кулеметної школи Владикавказа. Пробули вони там недовго, оскільки якась комісія, що приїхала з перевіркою, прийшла до висновку: посланцям з України в цій школі нема чого робити. Шелеста і Шеховцова направили в розпорядження Ізюмського окружного військкомату. Коли ж вони туди приїхали, їм сказали, що відбулося непорозуміння і що вони вільні. Проте місця Шелеста і Шеховцова в Боровій вже були зайняті. Хто знає, що було б, якби Петро не зустрів на вулиці Крумголець колишню викладачку Ізюмської радпартшколи, яка повела його до секретаря окружного комітету партії Рудковського. Той порекомендував Шелесту поїхати вчитися до трирічної партійної школи імені Артема в Харкові.
Сам Петро Юхимович в анкеті, заповненій 15 листопада 1949 року, ні словом не згадує про гірничо-кулеметну школу Владикавказа, але вказує, що в 1928–1929 роках був курсантом радпартшколи в Харкові, а потім пише про вступ 1929-го до Харківського інженерно-економічного інституту. Мабуть, в анкеті Шелест писав дещо для «спрощення». Насправді у 1930 році він пробував із трирічної партшколи імені Артема вступити до Харківського інституту народного господарства, проте спроба не увінчалася успіхом, Шелест отримав двійку з математики. Але таких невдах, як він, набралося 30 чоловік. Усі вони запідозрили тут щось недобре і що їх «відсівають» спеціально, оскільки вони комуністи і взагалі «пролетарського» походження. Тоді вся ця група пішла до ректора, якому вистачило мудрості запропонувати створити спеціальну прискорену групу робітфаку, щоб через півроку посиленої підготовки зарахувати їх всіх до ВНЗ. Через шість місяців Шелест і вся згадана група стали студентами, а незабаром інститут перейменували на інженерно-економічний.
І в трирічній школі імені Артема, і в обох інститутах з 1929 по 1932 рік Петро Шелест виконував низку партійних доручень, зокрема, був головою виконавчого бюро, секретарем комсомольської організації інституту, членом його партійного комітету. Саме тоді Шелесту і ще одному старшокурсникові доручили написати брошуру про досвід роботи комсомольсько-виробничої комуни на заводі «Серп і молот». Брошура була написана, і це, мабуть, був для Петра Шелеста перший досвід публічного «писання», який через багато років закінчиться для нього дуже невдало. Але мова про це попереду.
О проекте
О подписке